«Жовте світло» для нашої книги

Гібридна війна, нав’язана нам режимом Путіна, яка висотує з України і українців чимало сил і нервів, як та міфічна гідра, має сто голів. Хтось, зазомбований брехливим російським телебаченням, досі вірить, що в Києві хунта, а Майдан фінансували американці. Ще когось залякують через Інтернет: мовляв, не довго вам, бандерівці, лишилось – як дійдемо до Києва, то знайдемо кожного, хто був проти.

Ще одна «голова» цієї гідри – антиукраїнська література, яку не тільки на інтернет-сайтах пропонують. Ці книжки масово везуть на територію України. Чого варті одні тільки назви! Тут вам і «Жах бандерівської хунти», і «Київ капут», і «Незалежна Україна: крах проекту», і ціла серія книжок «Поле бою – Україна» такого собі «письменника-фантаста з Донецька». Щоправда, знайти справжнє прізвище автора цієї маячні не вдалося – він ховається за псевдонімом Георгій Савицький.  

Стоп – антиукраїнським виданням

І хоч ця писанина почала з’являтися не сьогодні й не вчора – окремі книги датовані ще 2009-им роком (цілком можливо, є й «старіші» – не ставила собі за мету з’ясувати це достеменно, тут зрозуміло одне: до вторгнення в Україну Путін готувався давно й наполегливо, задіюючи всі важелі), у нас кинулись чомусь тільки в липні цього року. Державний комітет телебачення і радіомовлення України поставив питання про заборону на території нашої країни майже чотирьох десятків назв видань авторства відомих українофобів (йдеться про Лимонова, Доренка, Родіна, Дугіна та інших). За словами першого заступника голови Держкомтелерадіо Богдана Червака, «необхідно запобігти застосуванню Російською Федерацією проти громадян України методів інформаційної війни та дезінформації, розповсюдженню ідеології людиноненависництва, фашизму, ксенофобії і сепаратизму».

А зважаючи на потужність російської пропаганди, направленої проти України і українців, мовляв, перелік українофобських книг може поповнюватись новими назвами.

Що ж, справа потрібна, причому зробити це треба було давно. Проте на тлі того, що відбувається, у мене виникає інше питання: вакуум, який утворюється внаслідок подібних заборон, повинен чимось заповнюватись, а чи здатна українська книга нині заповнити ту нішу, яка вивільняється після заборон на державному рівні й добровільних відмов читати російський продукт – саме через те, що ці книжки спродуковані авторами країни-агресора? Подумала про це й згадала, що осінь, до якої вже рукою подати, це не тільки школа, а ще й великий книжковий форум у Львові, коли в це місто з усіх куточків нашої країни з’їжджаються книговидавці, щоб, як то кажуть, і на людей подивитися, а передусім себе показати. То які ж сюрпризи готує нам вересень? Чи будуть цього року варті уваги новинки?   

Новинок бракує, бо дорого  

Олександр Афонін«Навряд чи цей форум потішить книголюбів великою кількістю новинок, – сказав у коментарі «Аналітичній службі новин» (АСН) президент Всеукраїнської асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, – тому що останнім часом обсяги виробництва української книги дуже суттєво впали. Тож нинішнього року ми можемо повторити – якщо й не перевершимо його! – рекорд 1999 року, коли в Україні – разом із підручниками – був виданий 21 мільйон примірників книжок. Після 1926 року це була найнижча цифра».

Торік було 55 мільйонів примірників, але втішного у цій цифрі мало: в основному її досягли, за словами провідного експерта книжкового ринку, за рахунок фінансування видання підручників. Щось, маючи якісь внутрішні фінансові резерви й рухаючись за інерцією, довидавали за своїми тематичними планами видавці.

«Торік різко впала реалізація, передусім наукової літератури й підручників для вищої школи, тому що Держказначейство фактично блокувало університетам кошти для придбання підручників, – зазначає Олександр Васильович, – тож сьогодні більшість видавництв, які працювали в цій жанровій ніші, припинили свою діяльність. І нині вже можна говорити про те, що в нашій країні фактично знищено авторську школу фундаментальних підручників практично з усіх напрямків знань».  

Не набагато краща ситуація і з виданням художньої літератури. Якщо йдеться про сучасне чтиво, то коротко можна сказати так: бракує коштів, щоб видавати тих авторів, які є, а нові не з’являються, тому що без розкрутки вони можуть працювати хіба що в шухляду.

У мене є знайома, яка з півроку тому закінчила писати детектив, щоправда, російською мовою, розіслала його у кілька видавництв. Днями цікавлюся, мовляв, як твої справи на письменницькому фронті? А у відповідь: видати книжку поки не вийшло – досі чекаю відповідь з видавництва, та я пишу другий роман – це продовження першого, теж детективний жанр. Хочеться вірити, що ці детективні романи таки зможуть побачити світ і знайти свого читача, проте історія показова – українському авторові-початківцю, навіть якщо він пише цікаво, дуже непросто стартувати. Непросто ще й тому, що видати книжку, приміром, тисячним накладом – це в середньому 30 тисяч гривень, а такі гроші на дорозі не валяються.

Загалом же, починаючи з 1994 року, видання в Україні коливається в межах від 0,6 до 1,4 книги на душу населення. Причому в цей показник входить все: і підручники, і брошури, і навіть автореферати дисертацій, тож власне художньої літератури на загал виходить, як кіт наплакав. Із найсвіжішими цифрами можна ознайомитися на сайті Книжкової палати: станом на 3 серпня цього року – у порівнянні з минулим – маємо відставання на 2639 назв і на 14,8 мільйона примірників. Тобто, за сім місяців поточного року видано всього 12 мільйонів примірників, що становить 46% від аналогічного торішнього показника. Причому 3900 із 8737 книг і брошур – це опубліковані дисертації. На власне книгу припадає всього приблизно 5000 найменувань, тоді як торік ми мали 24 тисячі.

«Тож до книговидавничого форуму у Львові наші видавці підходять із сумними підсумками, – зазначає експерт. – Сумними передусім тому, що новинок буде надзвичайно мало. Скільки їх буде точно, я поки сказати не беруся, та переконаний: якщо на форумі буде представлено 1000 новинок на всі видавництва, це вже добре».

Майже законна контрабанда  

Можна, звісно, списувати на війну та економічну ситуацію в країні, проте корені проблем у галузі вітчизняного книговидання – значно глибше. Років із п’ять тому передусім йшлося про те, що сучасна українська література не має змоги розвиватися, бо вітчизняний ринок захоплений книгою російською. Нині (а щоб у цьому переконатися, досить відвідати київський книжковий ринок «Петрівка») російських книжок поменшало, проте вони все одно є.

«Річ у тім, – роз’яснює президент Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, – що Майдан і війна внесли свої корективи, хоч обсяги поставок літератури з Росії, принаймні офіційні, почали зменшуватись, починаючи з 2013 року. Якщо порівняти найсвіжіші цифри із, скажімо, 2012-им роком, то маємо падіння у 7 разів. Великі постачальники нині з Україною фактично офіційно не працюють.

А жорсткий контроль лінії розмежування у Донецькій і Луганській областях став перепоною на шляху фур, які везли сюди їхні книги контрабандним методом».

Приміром, у тому ж таки 2012-му році 40% російських книг, які опинилися на території України, потрапляли до нас, як стверджує експерт, офіційним шляхом, приблизно 45% – це були контрабандні поставки (дуже багато потрапляло до нас через Харківську область) і ще 15% – додрук для ринку піратських видань російських видавництв уже на території України. Нині ж, зазначає Олександр Афонін, повертається до життя так звана «практика торбешників», яка була поширеною на початку 90-х років минулого століття. На перший погляд, ніби й не контрабандна, бо чинним законодавством дозволяється перевозити через кордон різноманітних товарів без декларування на 500 євро. Тож в Україну нині йде великий потік російських книжок: з одного боку, все нібито законно, а з іншого – хоч це й офіційне завезення, проте ці поставки не те, що не оподатковуються – вони зовсім ніяк не контролюються державою. Та, хай як це прикро, підкреслює експерт, «українські видавці нині неспроможні закрити ті ніші, які відкриті через певне об’єктивне обмеження російських поставок».

Тобто, як бачимо, контрабандне ввезення російської книги має кілька облич: власне контрабанда, потік якої справді трохи припинився, але зовсім не тому, що силові структури прагнуть відновити справедливість на книжковому ринку (вони переймаються незаконним переміщенням через кордон алкоголю й цигарок, а до книжок їм є справа, хіба що у випадках, коли йдеться про раритетні видання, а не про сучасну літературу). Та контрабандне ввезення, яке маскується під законний перетин кордону на суму до 500 євро (той механізм, який Олександр Афонін назвав практикою торбешників). Якщо перевести ввезені контрабандним шляхом книжки у гроші, то, переконує експерт, матимемо суму, принаймні утричі більшу, аніж ту, якою обраховуються офіційні поставки (а офіційних поставок, за попередніми оцінками фахівців, очікується на 2 мільйони гривень).

Потім завезені таким способом книжки (серед них, до речі, й ті, які Держкомтелерадіо пропонує зробити персонами нон грата) опиняються й на книжкових ринках, зокрема і на «Петрівці», і в книгарнях. Чи є змога припинити цей потік?

«Я декілька разів пропонував шлях розв’язання цієї проблеми, – пояснює Олександр Васильович, – і навіть готував законопроект про внесення змін до закону про підприємництво в частині того, що продавець, котрий реалізує інтелектуальний продукт, який має ознаки авторського права, зобов’язаний мати при собі документи, звідки надійшов цей продукт, оскільки піратство в Україні – це просто жахлива річ. Причому йдеться не тільки про програмне забезпечення, а й про права на художні твори тощо».

Три проблеми вітчизняного книговидання

З одного боку, на шляху російської книжки, навіть попри певний контрабандний потік, який вимірюється мільйонними сумами, з’явилися реальні перепони. З іншого, сучасна українська література, як була на задвірках, так там і досі. Звісно, можна говорити про те, що, насправді, сучасна російська література була започаткована раніше.

«Поки у нас влада дотискала українських видавців, – пригадує Афонін, – у Росії ще в 1995 році запрацював закон про пільги. І хоч він діяв усього 4 роки, це дало росіянам змогу піднятись за рахунок грошей, спрямованих на додрук заборонених за радянських часів книжок. А коли це джерело обміліло, у них почали з’являтися і Донцова, і багато інших авторів. А в Україні, щоб піднятись, грошей не було: поява більш-менш пристойних речей датується 2001-2002-им роками. Тобто Росія тут випередила нас майже на 10 років: вони швидше зорієнтувалися й почали працювати в різних жанрових нішах».

У нас же (і не треба бути експертом, щоб це побачити – досить просто любити читати) дуже слабо представлена передусім жанрова ніша детективу. Окрім цього, відзначає О.Афонін, нині «просто провальна ніша науково-популярної літератури, яка має надзвичайний вплив на розвиток молоді». Тому все, що ми маємо сьогодні на сході, на думку експерта, – результат того, що упродовж останніх 24-х років у країні ніхто всерйоз не думав «про вплив літератури, про обмін книгами, про донесення інформації з одних регіонів до інших. Бо об’єднує не територія й не влада – об’єднує спільність менталітету і сприйняття ідеології державності».

Андрій Кокотюха«У вітчизняного книговидання рівно три проблеми, – ділиться з «Аналітичною службою новин» (АСН) відомий український письменник Андрій Кокотюха. – Перша – відсутність мережі розповсюдження. Книгарень дуже мало. У райцентрах, наприклад, нема зовсім. Хоча кожен населений пункт може похвалитися щонайменше однією тисячею людей, котрим книги потрібні. А села взагалі не охоплені, хоч селяни – знаю з власного досвіду – нині хочуть читати більше, ніж містяни. Адже батьки, котрі застали часи, коли книжкова торгівля зруйнувалася (а це 1997–2005 роки), тепер розуміють: хай хоч дітям будуть книги. І це – не видавання бажаного за дійсне, це реальність, яку не всякий помітить».

Друга проблема, зазначає письменник, – нульова інтеграція книжкової справи в загальний інформаційний та культурний простір.

«Навіть якби книгарень стало більше, – каже Андрій, – потенційні читачі про них не знали б, так само як і про актуальні новинки. А письменника не впізнають ніде, тому він не має жодного впливу на суспільство й у суспільстві. З ним не рахуються не тому, що дурень, а через те, що не знають, хто він такий і чому на нього слід зважати».

І третє, на думку Кокотюхи, – це «відсутність поділу на сегменти й жанри. На Заході та в Росії книжки – це детективи, мелодрами, драми, фантастика, історичні романи, романи жахів, інтелектуальна проза, поезія, есеїстика. В Україні: книжка – і все. Прикрий термін «сучукрліт» нікуди не подівся. А книжки українських авторів ставлять не за жанрами, а за абеткою. Єдине, що сьогодні відокремилося від «сучукрліту», – це сегмент історичної літератури й творів на історичну тематику. Плюс такого відокремлення – більші можливості для маневрів. Люди знають, що шукають, і частіше купують».

І три кроки задля його порятунку  

Що й казати, ситуація не просто сумна – вона провальна. І хоч окремі урядовці періодично згадують про долю української книжки, створюється стійке враження, що вона досі існує не завдяки, а всупереч. Всупереч тому, що про автора-початківця ніхто не дбає. А отой початківець, якщо вже кортить йому видати свою книжку, таки знайде можливість це зробити. Всупереч тому, що державної програми підтримки вітчизняного книговидання немає, і про її створення навіть не йдеться, у Львів незабаром знову з’їдуться наші видавці. І нехай новинок буде  менше, та вони спільними зусиллями шукатимуть змогу вибудувати драбину з цього провалля.

«Якби мені доручили розробити програму порятунку вітчизняного книговидання, – ділиться з АСН Олександр Афонін, який досліджує цей ринок понад два десятиліття, – я б передусім почав із трьох кроків. Перший – це повернути читання у дошкільні дитячі заклади й початкову школу. Спеціальні методики для цього є і не треба забувати, що такі програми існують в усіх цивілізованих країнах світу. Не підручників, а саме читання: наші діти нині читають тільки підручники, а йдеться про книжки, про методику заохочення дітей до читання».

Не менш важливо створити єдиний електронний реєстр усіх видань, які випускаються в Україні, й забезпечити до нього вільний доступ для всіх громадян: щоб, за словами книговидавця, «у будь-якій області, будь-якому районі, в будь-якому місті можна було зайти на якийсь певний сайт і побачити, що вийшло, що є в доступі, що можна купити і де саме». І третій момент, про котрий, до речі, говорить і Андрій Кокотюха, – це створення умов для відкриття книгарень. Зруйновані чи продані наприкінці 90-х – на початку 2000-х років книжкові магазини досі не відновлюються, а до чого це призводить? Українці вже починають потихеньку усвідомлювати. Таке враження, що український книжковий ринок завис на перехресті, де на світлофорі ніби й не червоне світло, але ще й не зелене. А в умовах гібридної війни з Росією, коли боротьба за свідомість власних громадян просто не має права бути на задвірках, давно слід це жовте світло перемкнути на зелене. От тільки питання: у кого з урядовців дійдуть до цього руки, а не тільки слова?!