counter
Стрічка новин
Вибрати все
27 Жовтня
26 Жовтня
Всі новини...


Андрій Кокотюха: Той, хто починає війну, програє завжди

Андрій Кокотюха: Той, хто починає війну, програє завжди

Популярний сучасний український письменник Андрій Кокотюха, якого журналістська спільнота передусім знає як свого, бо він починав з роботи у редакції, закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету, не відмовляється від неї й нині, останнім часом активно працює в жанрі історичного роману. Як каже сам, професійно цікавиться історією території, на якій живе, зокрема за останні дві тисячі років.

Це дає йому змогу фахово аналізувати процеси, які зараз відбуваються в Україні і, спираючись на історичний досвід, робити певні прогнози. Тож сьогодні він розповідає «Аналітичній службі новин» про науку якбитологію, своє розуміння подій, передусім у Криму й на сході, наслідки російської агресії для нас і для самих росіян та найбільш імовірний сценарій фіналу війни, а також чому не варто дивитися російські серіали і святкувати… 8 Березня.

– Андрію, ти сьогодні вчергове – як і вчора, й позавчора – привітав жінок зі святом! Невже в нашому житті щодня свято, тим більше у жінок?

– Насправді оці мої щоденні вітання викликані протестом проти єдиного свята, яке держава виділила для жінок, – проти 8 Березня. По-перше, це свято повинне потрапити під дію закону про декомунізацію. По-друге, якщо вже робити жінкам свято раз на рік, можна перенести його на якусь іншу дату, зробивши цю дату вихідним днем. Жінки від цього анічогісінько не втратять. І, зрештою, це неправильно – на рівні держави згадувати про жінок раз на рік. Це просто не етично. Тож це свято, до речі, за статевою ознакою я вважаю звичайною дискримінацією.

– Яка ж дата, по-твоєму, найбільш підходить для жіночого свята?

– Моя позиція тут насправді не має жодного значення. У календарі є безліч достойних дат, і я про це кажу. Навіть оті мої привітання не лише абстрактні – частина з них пов’язана з певними успішними жінками загалом або з їхнім успіхом на певному напрямку. Скажімо, на ниві громадської чи мистецької діяльності, на ниві культури… Якщо пофантазувати, можна перенести це свято, приміром, на день, коли жінка вперше полетіла в космос. Або коли вперше перетнула Атлантику на літаку.

Щодо цього свята – повторюся, за статевою ознакою – можна багато жартувати. Як на мене, тут усе індивідуально, та якщо ти справді хочеш виявити повагу до жінок, не треба прив’язуватися до дня календаря – слід робити це щодня. Тож я проти єдиного державного свята як для жінок, так і для чоловіків. Так і для дітей, для батьків-матерів, зрештою, для собак чи котів… Повага до людини і загалом до живої істоти, як і дотримання прав усього живого – це те, про що ми повинні думати щодня, а не тільки у строго визначений календарний день.

– І що, ти взагалі проти календарних свят?

Я б, наприклад, якби була моя воля, взагалі скасував усі державні свята, включно із Днем Конституції

– Чому? Є у нас що відзначати на державному рівні, зокрема і як вихідний день. Я б, наприклад, якби була моя воля, взагалі скасував усі державні свята, включно із Днем Конституції. Залишив би такі світські свята, як, приміром, Новий рік. А також такі релігійні, як Різдво, Великдень і Трійця. В Америці широко святкують День подяки. У нас теж може бути, скажімо, якийсь День праці, пов'язаний, наприклад, із першим вересня. Це ж не лише День освіти, а це день, коли в країні починається нормальна робота. Зокрема, й на селах, де люди активно збирають урожай. Але я б у жодному разі не ділив свята в країні за статевою ознакою.

– Оскільки ми вже зачепили тему свят, як ти – людина, яка належить до покоління, котре ще служило у лавах Радянської Армії, – ставишся до тих, хто цього року святкував 23 лютого?

– День Радянської Армії, якщо на нього просто не зважати, відійде у небуття щонайбільше років за 25. Я можу знайти людей, котрі ще святкують 7 листопада, хоч загалом про цей день забули, як тільки його скасували як вихідний. 23 лютого ніколи не було вихідним днем, але це було мілітаризоване радянське свято, коли вітали всіх чоловіків. Чи ти служив в армії, чи не служив – усе одно вітали… Тобто воно від самого початку було неправильним.

В Україні ж – на Покрову, на яку припадає й День українського козацтва, – святкують тепер і День захисника Вітчизни. І це правильно звучить, тому що захисником Вітчизни може бути волонтер, зрештою, будь-яка людина, яка різними способами допомагає військовим захищати рідну землю. Тобто захисником Вітчизни можна бути як на фронті, так і в тилу.

– Відразу після Революції гідності у тебе спитали, як ти оцінюєш ситуацію. Ти сказав: як таку, що позбавляє людей усіх страхів, окрім страху за долю країни, в якій живуть. Сплив час: ми маємо анексований Крим, ми маємо війну на сході… Як ти зараз оцінюєш ситуацію?

– Я належу до тих людей, котрі визнають улюблену українську науку якбитологію. Уявіть собі, якби зараз не було анексованого Криму, не було війни на Донбасі, але ми були у Митному союзі. Я думаю, втрати для країни були б значно більшими. І я – людина, яка зараз пише багато художньої літератури на історичну тематику, – зрозуміло, цікавлюся різноманітними історичними питаннями, аспектами розвитку нашої країни. З огляду на це скажу, що війна за незалежність, якщо навіть згадати США, оцю їхню війну проти колоніалізму між Півднем і Північчю, описану їхніми письменниками у романах (і в романі «Віднесені вітром», і в американському фільмі «Патріот» йдеться саме про це), завжди болюча.

У тій же Америці їхня війна за незалежність, яка тривала майже чотири роки, теж, як і будь-яка війна, була обтяжена людськими жертвами з обох боків. Війна за незалежність в Україні – а в нас, поза всякими сумнівами, зараз триває саме війна за реальну, а не просто задекларовану на папері незалежність, – як і будь-яка така війна, рано чи пізно скінчиться, причому нашою перемогою. Чому? Тому що той, хто починає війну, програє завжди. В історії, а я професійно вивчав її за останні два тисячоліття, немає жодного випадку, коли агресор остаточно вигравав війну. Якби у нас цієї війни не було, якби не було Революції гідності, але був Митний союз, це було б назавжди. Або дуже надовго. Таким війнам, як відбувається зараз в Україні, світова історія загалом відводить щонайбільше 3–4 роки. Українці повинні це розуміти й готуватися до цього.

Виняток – хіба що Афганська війна, але там були свої обставини й нюанси. Афганська війна – це насправді була окупація Радянським Союзом. Така само окупація, як і окупація Східної Європи. Тож в Афганістані щодня були якісь зіткнення, але так відбувається завжди, коли стоїть нібито оздоровний контингент чужої держави. Різниця хіба що в тому, що Східна Європа була під радянською владою 40 років, а Афганістан – усього 10. Тому розглядати події в Афганістані суто як війну не варто. Плюс, знову ж таки, не зрозуміло, за що, за яку державу там воювали, зокрема й українці: чи за Радянський Союз? Чи за Афганістан? Чи що загалом вони там робили?

Днями вивчав документи, що характеризують історичні події першої російсько-української війни. Це 18-ий рік минулого століття. Так ось, тоді постановою ЦК партії більшовиків було наказано надати Україні – братній Україні! – військову допомогу проти німецьких окупантів. Що це означало? Виступ проти Скоропадського, з яким співпрацювала Німеччина. І нам надали братську допомогу, що за своєю суттю означало військове вторгнення.

Братську допомогу надавали й фінам, що теж означало військове вторгнення. Надавали Афганістану (інтернаціональний обов’язок!), що теж було нічим іншим, як військовим вторгненням. Але жодна інша країна в історії воєн, а я нині вивчаю це питання в силу професійних інтересів, не мотивувала свої військові дії бажанням надати братську допомогу! Крім держави Росія, як би вона не називалася, чи то Радянський Союз, а чи то Російська імперія, тобто на будь-яких історичних часових відтинках. Хоч Російська імперія, хоч Московія, хоч СРСР, хоч за часів феодалізму… Згадаймо історію Київської Русі й дії Московії, яка відкололася: вони укладали з монголо-татарською ордою угоди – з тим, щоб напасти на князівства Київської Русі. Навіть не сумнівайся – з метою «надати допомогу». І вони цю «допомогу» надають скоро вже дві тисячі років.

– Андрію, ти переконаний – і дай Бог, щоб воно так і було, – що Україна в цій війні виграє. А як на тебе, що отримають у результаті росіяни – не російська загарбницька влада, а саме російський народ?!

– Мене найменше цікавить, що отримає держава-агресор! Будь-який народ, який підтримує агресора, отримує те, на що він заслуговує. Що вони отримають, ми побачимо: я – не астролог і не хочу вигадувати сьогодні прогнози того, що вони матимуть. Але якщо, знову ж таки, звернутися до історичної пам’яті, побачимо, що в будь-якій війні великий російський народ отримував розруху без відновлення. Візьмімо, до прикладу, Другу світову. Росія досі перетягує на себе ковдру перемоги, свідомо не помічаючи вкладу інших народів. Та якщо інші країни, які були членами Антигітлерівської коаліції, понесли втрати, вони потім все одно відроджувалися, як той Фенікс із попелу. Навіть більше, та частина Німеччини, яка опинилася під впливом Антигітлерівської коаліції, окрім тієї її частини, якою потім «опікувався» СРСР, дуже швидко почала відновлюватися. Усе ж, що було під впливом СРСР, після перемоги в тій війні не відбудовувалося.

Йдеться не лише про церкви. Тоді були зруйновані цілі міста й села, й упродовж усіх 70-ти років їхня інфраструктура так і не була відбудована до належного рівня. При цьому можна згадати, що після Першої світової війни, яка потім переросла у революцію і в громадянську війну, активно відбудовувалася територія України, тому що індустріалізація торкнулася передусім України. Тобто активно відбудовувалося все, що за межами Росії.

– Чи означає це, що намагаючись прибрати до рук інші народи, вони руйнували перш за все себе?

– Ні, не можна зруйнувати те, що вже й так зруйноване! Не можна зруйнувати те, у що – задля відбудови – не вкладаються ніякі людські ресурси. Я був у 89-му році в Комі АРСР. Таке враження, ніби там війна була, хоча жодних бомбардувань – ні артилерії, ні авіації, – я переконаний, ця територія не зазнавала.

Але я не побачив там елементарного – доріг: вони там тільки у межах міст! Якщо люди купували там машину (за радянських часів туди якраз і їздили, щоб заробити на машину: 6 років – і авто), то вони потім ставлять її на залізничну платформу й так транспортують від міста до міста. Там нічого відбудовувати – там треба розбудовувати все, починати з нуля. Ця територія свого часу була колонізована, але не освоєна.

Будь-яку територію, яку колонізують, використовують передусім як ресурсну базу. Я не хотів би, щоб мене звинувачували в русофобії: так чинять усі колонізатори. І британці, й французи. Америка, за великим рахунком, теж колонізаторська країна. Та вона почала ставати на ноги, коли демократична Північ перемогла рабовласницький Південь. До того часу там теж було не все в порядку з тим, що ми сьогодні називаємо інфраструктурою.

– Задовго до початку війни, яка нині йде у нас, у Росії почали писати книжки (те, що я бачила, це жанр фентезі, можливо, є ще якісь), де основною сюжетною лінією були сценарії захоплення України. Як загалом ти оцінюєш літературу такого штибу?

– Я бачив їх. Та коли починають постити в соціальних мережах обкладинки таких книжок з вимогою зачистити від них усі книжкові магазини, мовляв, геть звідти всю сепаратистську літературу, хочу сказати, що насправді купити в Україні бодай одну книжку подібного змісту практично неможливо. До того ж як зараз, так і 10 років тому.

Поясню. В Росії вони виходили ще тоді. Я співпрацював з представництвом у нас одного російського видавництва, тому й знаю. Мені їхній піар-менеджер давала з каталогу книжки, які вони пропонували, щоб я знаходив у нас того, хто напише рецензію, або – якщо книжка мені сподобається – писав сам. Тож я ще, здається, в 2004-му бачив книжки, де основною темою є – у якійсь паралельній реальності – перемога російських бійців над якимись бандерівцями. Я побачив низку таких книжок у каталозі, тож попросив: мовляв, дайте почитати… Але мені сказали, що саме ці книги доставити в Україну не можуть, бо вони – тільки для внутрішнього користування. Такою була політика того російського видавництва.

– Тобто цими книжками вони «годували» своїх…

– Так. Сьогодні, до речі, цю літературу теж дуже складно замовити поштою. На сайтах, де є інтернет-магазини, що реалізують російські книжки, теж з цим сутужно – я декілька разів телефонував і принагідно запитував «Чи можна?», мені відповідали «А оці не можна!». Тобто для України ці книжки не призначалися від самого початку. Очевидно, в Росії вони й користувалися якимось попитом. Але не треба перебільшувати їхнього значення: наклад таких книжок зазвичай не перевищував 3–5 тисяч. На 140-мільйонну Росію це ніщо!

Пропаганда в них будувалася не на цьому – вона спиралася передусім на фільми й серіали. Український режисер Тарас Ткаченко сказав, і я поділяю його думку, що сьогодні з нами на Донбасі воюють серіали «Братани», «Смерш», «Спецназ», «Морські котики», «Диверсант» та інші «глухарі». Але треба не лише блокувати чуже, а й розвивати своє. Бо якщо немає альтернативи, добра чекати не доводиться.

– Інформаційну війну проти нас теж розпочали заздалегідь, і те, що Україна її програла, закономірно. Добре, що визнали: ми програли. А далі що? А далі – нічого. Як вважаєш, що повинна робити наша державна машина, щоб у цій інформаційній війні бодай зрівняти шанси?

– Річ у тім, що ми ніколи не зрівняємо шансів, тому що в нас ресурсів у 5 разів менше, ніж у них. Не треба далеко ходити – досить зважити передусім на кількість населення! Та я б не казав про велику шкоду від інформаційної війни. Вона, звісно, є, але давайте з вами згадаємо нас 2 роки тому, коли по всій Україні – від Антрацита до Чопа – легально працювали російські канали. Зокрема й ті, які ми називаємо пропагандистськими. Коли російські новини ніхто не блокував, коли в нас широко була представлена російська преса… До речі, вона ще й зараз продається в нас вільно.

Але я про телебачення: оті російські канали, які звинувачують в усіх смертних гріхах, без перебільшення були в кожній хаті. Та постраждали від них чомусь тільки 7% населення, яке зараз знаходиться під окупацією. Процитую Шварца, його п’єсу «Дракон». Коли Ланцелот запитує сина мера, чому ти став таким, той каже: нас так вчили. На що Ланцелот зазначає: всіх учили, але чому ти виявився першим учнем? Тобто ми всі були в однакових умовах, й інформаційна війна поширювалася на всіх нас однаково, але чомусь постраждали від неї тільки 7% населення України.

Я не кажу, що вати нині немає в Києві. Вата є у Львові, в Ужгороді, вона є по всій території України, але ця вата не виходить за межі свого тісного кола спілкування. Тобто без російського телебачення живуть: якщо його вимкнути, без нього дуже швидко звикаєш. Або дивишся через Інтернет, або спеціально чіпляєш собі тарілку, тільки щоб мати змогу дивитися російські канали, але таких сьогодні меншість. До речі, певний відсоток таких людей – вати, як ми їх називаємо, – є в усіх розвинутих країнах, зокрема й у ЄС. Дуже багато вати у Франції, в Греції. Свої ватники є в Америці. Ватники мають право на існування і на свої цінності й свята. За одним винятком – не в часи війни. Коли в країні де-факто йде війна, не можна допускати жодних проявів вати.

Чому у Франції вата безпечна? Бо там десятиліттями, а то й століттями складалася система противаг, завдяки якій маргіналами і люмпенами є невеликий відсоток населення: не більше 15%. Така ситуація у сильних країнах, з розвинутою економікою, і вони можуть собі дозволити існування людей з антидержавницькими поглядами.

Я саме дивлюся новий американський комедійний серіал. Там є епізодичний персонаж, який наймає адвоката, щоб свою територію (будинок і прилеглі до нього акри землі) виокремити зі складу США, запровадити там свою валюту і почепити свого прапора. Мовляв, створити всередині Америки свій маленький Ватікан. І це не вигадка.

Очевидно, навіть в є Америці певні суспільні настрої, які й відображаються у таких сатиричних скетчах. Тому я б не кивав у всьому на пропаганду, тому що незалежно від того, є вона чи ні, в будь-якій державі є певна частка люмпенізованого населення, яке постійно чимось незадоволене, чогось вимагає, прагне відокремитися від держави, але щоб держава при цьому годувала.

– Коли створювалося Міністерство інформації, були певні надії, що воно якраз і займеться оцією інформаційною політикою, щоб щось протиставити в інформаційній війні. А врешті ми маємо те, що маємо, а ось якось особливої роботи цього міністерства не видно.

– Можемо провести експеримент. Якщо зараз перейти на інший бік вулиці й поцікавитись у людей, що вони знають про Мінстець, я переконаний – вони нічого не скажуть. Всі знають, наприклад, про МВС, про Мінекономіки, про Мінохорони здоров’я, а про Міністерство інформації, а тим більше – про назву Мінстець більшість людей не знає нічого. А в нашому, тобто журналістському середовищі, від самого початку створення цього міністерства ніхто не покладав на нього загалом жодних надій. Я ж бачив, як брали участь в обговоренні.

Це квазі-структура, створена ситуативно, яка – давайте говорити про це відверто – самоліквідується, щойно Петро Олексійович Порошенко перестане бути Президентом України. Тому що, знову ж таки, будемо відвертими, Стець – кум Порошенка, і Порошенко влаштував кумові державну посаду. Плюс є якась імітація діяльності, але що позитивного в цій ситуації? Як на мене, це те, що ніхто не звертає уваги як на наявність, так і на відсутність цього міністерства.

Мені здається, функції, які нібито мусить виконувати Міністерство інформації, насправді мало би виконувати Міністерство культури. Культура, як і журналістика, це сфера творення нематеріального продукту. Журналістика і культура дуже подібні за своїм призначенням – і те, й те доносить до людей або вже сформовані певні смисли, або спочатку формує їх, а потім доносить. І все оце формування суспільних думок, яке можна пафосно назвати вихованням, іде не через Міністерство інформаційної політики, а через культуру. Тому що інформація – це теж культура. Наприклад, ті ж самі згадані мною серіали в усьому цивілізованому світі формують, даруйте мій пафос, націю, суспільну свідомість швидше й ефективніше, ніж це роблять ЗМІ.

ЗМІ – це тільки супровід. Поясню на прикладі. Коли формувалися США, а це – держава емігрантів, які колонізували Америку, під час цього процесу переселенці стикалися з певними труднощами. Долаючи їх, колонізатори розбудовували свої селища, міста. І в якийсь момент, коли населення ставало письменним, виникла потреба об’єднати людей. Їм спочатку запропонували газети, але газета живе один день. Тоді їм почали пропонувати книжки – про них самих. Йдеться про вестерни.

Вестерни лежать в основі всієї масової культури Америки. Що не візьми, в основі буде вестерн. І от коли ці вестерни почали з’являтися, вони охопили всю Америку, і люди почали читати книжки про себе. Ви розумієте: по всій території країни люди читають одне і те ж, і це одне і те ж їм усім дуже близьке. Вони при цьому згадують, як вони – поселенці – долали ці труднощі, про які пише автор цього вестерну. І таким чином завдяки культурі народи, які жили в Америці, почали формуватися в націю. І те ж саме потім було з кіно. Точнісінько так само діятиме будь-який культурний продукт, орієнтований на ідеї, які живуть саме на цій території. Нам – ще коли я вчився на факультеті журналістики – пояснювали (хоч я і сам це знав, бо до того часу вже встиг попрацювати у кількох редакціях), що районна газета має більший вплив, ніж республіканська чи загальносоюзна, бо людям хочеться знати й читати про себе.

– Як завжди – своя сорочка до тіла ближча…

– Так. І тому саме культура могла б виконувати роль Мінстеця…

– Як ти гадаєш, чого більше дасть заборона російських серіалів: позитиву, негативу чи взагалі ніяк ні на що не вплине?

Я проти самого слова «заборона»

– Я проти самого слова «заборона». Серіали ці офіційно заборонені, та заборонити щось дивитися в епоху Інтернету неможливо! Інша річ, що той, хто дивився російські серіали, звик просто ввімкнути телевізор – і все. Ця аудиторія не буде освоювати Інтернет, щоб дивитися свої улюблені серіали про Глухаря. Ця аудиторія дивитиметься те, що їй показуватимуть. Насправді наша країна – глибоко залежна від телевізора. І немає такого, щоб люди зовсім відмовилися від телевізора тільки тому, що там показують не те, що вони звикли бачити. Люди вмикають телевізор – і «втикають» у нього. Тому якщо люди будуть «втикати», умовно кажучи, в польські серіали чи в американські, в корейські чи у французькі, навіть у грузинські, гірше для них точно не стане. Нам просто мусять запропонувати альтернативу.

Зрештою, навіть найгірший американський серіал за якістю значно кращий, ніж серіал російський. Тому що західні фільми, серіали, книги і загалом західна культура – незалежно від того, якої якості ми маємо кінцевий продукт, чи він банальний, чи він високохудожній, – створені правильно. Якщо він виходить поганим, це залежить від вправності або невправності виконавця. Але хто б не брався його створювати, він керується абсолютно правильними думками. І, знову ж таки, даруйте мій пафос, історії, розказані нам, – вигадані історії, а світ любить вигадані історії – згадаймо бодай казки! – з хорошим фіналом.

Так ось, усі їхні історії заточені на перемогу добра над злом, на права людини, на взаємоповагу, на нетерпимість до чогось негативного, на толерантність… Словом, у їхній основі – західні демократичні принципи. Такого звучання російський інтелектуальний нематеріальний продукт не має. Це тягнеться ще з часів Радянського Союзу. Наведу банальний приклад: якщо в СРСР писали дитячі книжки чи знімали дитячі фільми про школярів-піонерів, то вони всі були круто замішані на брехні. Згадай популярний дитячий фантастичний фільм «Гостя з майбутнього»: там школяр Коля Герасимов в неділю пішов за кефіром у шкільній формі й піонерському галстуку. Де це видано, щоб у неділю – і в піонерському галстуку?! Ще в шкільній формі він міг ходити в неділю, але не в піонерському галстуку!

Тому від самого початку оцей продукт заточений на брехню. Школа радянська і школа російська – не така, як її показують у кіно. І міліція – не така. Якщо показують їхні сучасні мелодрами, там пересічні російські домогосподарки ніде не працюють, але в них по три машини в гаражі, вони постійно в бутіках або десь на морі відпочивають, невідомо чим займаються, але дуже гламурні. Головна різниця між російськими і західними серіальними продуктами: якщо ми беремо Америку, то це поліція Майямі чи, наприклад, Лос-Анджелеса… Якщо згадаємо старий італійський фільм «Спрут», там дія відбувається то на Сицилії, то в Мілані, то в Римі… Ми дивимось французьку комедію «Божевільне весілля»: там усі міста, де відбувається дія, називаються своїми іменами. Варто перемкнутись на російський фільм – і що ми там бачимо? Люди живуть десь – у місті, яке не назване, їдять їжу, тобто страви там не названі, єдине, що вирізняється, – це російські гроші, якими розраховуються. Повна деперсоніфікація й нівелювання особистості – люди не відчувають прив’язки до території, на якій вони живуть. В Росії є або Москва з Ленінградом, або нічого. Так було і в Радянському Союзі – повна деперсоніфікація. Людина відчуває себе ніким – вона не може ототожнити себе ні з місцем, що показане в цій історії, ні з героями. І це робиться спеціально. І саме з цих міркувань у нас в Україні не треба дивитися ці фільми й серіали.

– Дотично ми вже згадали про проблему декомунізації, проте як ти гадаєш: Україна запізнилася, добре, що ухвалили цей закон, чи можна було взагалі нічого не робити?

– Ухвалити закон в Україні, як відомо, – це всього третина справи, а решта дві третини – це його виконувати. Перейменували торговельний центр «Більшовик» на «Космополіт» – можливо, це і виконання закону про декомунізацію. Але чи є всередині червоноармійці, намальовані на вітринах? І так – в усьому.

Закон про декомунізацію дасть ефект щонайменше за рік після того, як з України буде вичищено останній пам’ятник Леніну. Я поясню, чому. Тому що не можна розпочинати хорошу справу, якщо в тебе за спиною стоїть смітник. Ти не можеш говорити про якісь моральні цінності, якщо на центральній площі твого міста стоїть людина, котра ні для кого не є моральним авторитетом.

– Насуваються місцеві вибори, багато говорять про те, що треба змінити Конституцію, про децентралізацію як панацею від усіх бід, а люди вже просто стомилися жити у часи перемін, яких, як відомо, й ворогові не побажаєш… До речі, ти будеш щось писати про ці події?

Мене не лякають жодні внутрішньополітичні страшилки, тому що мені здається, що все в нашій країні відбувається правильно

– Хай ці події відбудуться спочатку… Та мене не лякають жодні внутрішньополітичні страшилки, тому що мені здається, що все в нашій країні відбувається правильно – ми йдемо в правильному напрямку. Раніше ми цим навіть не переймалися. Та якщо ці питання зараз стали нам цікавими, це означає, що настав час – і вони будуть нам цікавими й надалі. Проте неможливо змінити все на одних виборах. І навіть на двох зробити це нам не вдасться. Усе мінятиметься поступово. Я підтримую ту тезу, що українці повинні – і не лише українці – мати право змінювати владу будь-коли. Звичайно, законним демократичним шляхом. Але людина, яка при владі, має відчувати, що вона не вічна, що вона – найманий працівник, хто б це не був.

Що ж до децентралізації, то я ще не бачив, що це таке: побачимо – тоді й поговоримо. Звичайно, є небезпека феодальної роздробленості, про що багато хто каже. Що будуть місцеві князьки. Та будьмо відвертими: вони і зараз є, ці місцеві князьки, вони й раніше були.

– Україна має чимало сучасних проблем. Як гадаєш, що нам нині заважає жити найбільше: історичне минуле, війна, олігархи чи менталітет?

– Соціалізм. Треба оголосити – після декомунізації – офіційно, що Україна як держава відмовляється від соціалізму як суспільно-політичного ладу. І тоді все у нас буде в порядку.

 

Лариса Чайка, фото Віктора Ковальчука



Переглядів: 232


Новини партнерів





Інші важливі новини і публікації
Чому не можна мити посуд в гостях. Народні прикмети
Чому не можна мити посуд в гостях. Народні прикмети
З посудом завжди було пов'язано чимало традицій і прикмет Жінка, будучи господинею будинку, відповідала за йог....
Дратують вічними сумнівами: 3 найбільш невпевнених знаки Зодіаку
Дратують вічними сумнівами: 3 найбільш невпевнених знаки Зодіаку
Внутрішні страхи і сумніви притаманні кожній нормальній людині І навіть зовні сильні і впевнені чоловіки часом....
Чи вийде з вас ділова жінка? Перспективи для різних знаків Зодіаку
Чи вийде з вас ділова жінка? Перспективи для різних знаків Зодіаку
За словами астрологів, знаки Зодіаку наділяють кожного з нас певними якостями незалежно від статіІ багато жіно....
Остерігайтеся брехати і брехунів: найточніший любовний гороскоп на 27 жовтня
Остерігайтеся брехати і брехунів: найточніший любовний гороскоп на 27 жовтня
Навіть не намагайтеся хитрувати зі своєю коханою людиною – 27 жовтень зірки категорично проти нещирості навіть....
Цікавий японський гороскоп за групою крові
Цікавий японський гороскоп за групою крові
Японці обожнювали будувати різні системи, згідно з якими можна визначати майбутнє Наприклад, вони вважали, що ....
більше матеріалів


/-0,26969289779663-/ /-pc-/
x
Вітаємо!

Ми помітили, що ви використовуєте блокувальник реклами.

Дуже просимо відключити його для ASN.IN.UA!

Реклама - основне джерело прибутку для нас. Без неї ми не зможемо оплатити роботу журналістів і їхні відрядження.

Не позбавляйте себе хороших матеріалів!

Top