Фантомівець із позивним Назар: Там за кожного вбитого снайпер отримує гроші

Півтора тижні, які я провів разом із «Фантомом», вмістити в один репортаж, нехай навіть із продовженням, з яким читачі АСН уже ознайомилися, справді важко – як то кажуть, занадто багато лишилося «за кадром». Передусім це – долі хлопців, котрі, як вони самі кажуть, у зоні розмежування стежать за дотриманням закону. Фантомівець із позивним Назар, з яким у мене склалися приятельські взаємини, родом з Алчевська Луганської області – міста, окупованого бойовиками. Там у нього залишилися родичі, тому він просить не публікувати своє ім'я і для фотографії ховає обличчя під балаклавою. Але ще там залишилися колишні товариші по службі, які воюють на боці сепаратистів і з якими співробітник загону «Фантом» регулярно спілкується в Мережі. Про те, що відбувається і як живуть люди в його рідному місті по той бік лінії розмежування, Назар розповів «Аналітичній службі новин» (АСН).

– Спочатку строкову, а потім службу за контрактом я проходив в одному з підрозділів морської піхоти в Криму. Командував розвідувальним взводом, брав участь у щорічних навчаннях на мисі Опук. Десять років тому переїхав з Алчевська до Запоріжжя, пішов працювати у податкову міліцію. Коли оголосили набір до «Фантома», я одразу написав рапорт про бажання в ньому служити, але потрапив лише в третю ротацію, – мій співрозмовник одразу розповідає, як опинився в складі «Фантома». – Кілька моїх друзів, з якими проходив строкову службу в одному відділенні, зараз воюють у розвідувальному взводі на боці «ЛНР». Заробляють цим на хліб: жити–то якось треба. Саша, приміром, снайпер. За кожного вбитого він отримує певну суму. Я спілкуюся з ним та іншими колишніми товаришами по службі в соцмережах і якось виникла розмова про те, що було б, якби ми зустрілися раптом у чистому полі. Саша сказав, що все залежить від моєї вартості. У них усе там за гроші, за ідею ніхто не воює.

– Але це ж твій друг! Чи йому вже все одно, в кого стріляти?

– Йому все одно, він не буде вибирати, придивлятися. Він просто робитиме роботу, за яку його там похвалять.

– Це, по суті, вже найманий убивця, а не військовослужбовець.

– По суті, так. Та вони там усі такі, які вони військовослужбовці? Спочатку, коли з продуктами було сутужно і люди недоїдали, багато хто ішов до їхніх військ заради отримання сухих пайків, щоб якось прогодувати сім'ю. Згодом хтось пішов, деякі залишилися, все добровільно, ніхто нікого не змушував. Тим не менш, якщо хочеш заробляти гроші, то можеш це робити і в такий спосіб.

Деякі з товаришів нікуди не пішли, вдома сидять. Один намагався торгувати на ринку, але прийшли донські козаки і все вилучили на «благо народу». Незабаром увесь цей товар з'явився на полицях місцевого супермаркету.

– Скільки платять тим, хто воює?

– На місяць обіцяли до п'яти тисяч гривень або близько 16 тисяч рублів. Новобранців одразу в розвідку не беруть. Спочатку вони виконують просту роботу: окопи риють, вантажі переносять. І якщо за цей час не показуєш зацікавленості в реальній службі, тобі ніхто нічого не платить, лише продукти дають. Але людям гроші теж потрібні.

– А чому вони сюди не приїхали? Багато хлопців з окупованих територій воюють на боці України.

– Для прикладу візьмемо співробітників МВС Лисичанська: вони буквально торік воювали на боці сепаратистів, і всі ці люди зараз працюють на своїх колишніх місцях. Тут немає жодної логіки: людина шукає, де краще, і обирає те, що їй до душі.

– Виходить, у них геть відсутні моральні бар'єри?

– Вони є, просто у кожної людини своя межа.

– Друзі з Алчевська знають, що ти у «Фантомі»?

– Ні. Для них я працюю в податковій міліції Запоріжжя.

– Процес спілкування в соцмережах спокійно минає?

– Цілком, вони адекватні пацани, такі ж, як ми. Ненависті до нас вони не відчувають. Кожен виконує свою роботу. Ми ж теж сюди не воювати приїхали: ми прибули, щоб контролювати дотримання законів на прифронтовій території.

Колишні товариші по службі без побоювання розміщують у Мережі фото і відео. Єдине відео, де вони кажуть, як брали полоненого «укропа» (тихо, без шуму п'ять осіб зайшло в «зеленку», а вийшло звідти шість), потім було видалено. Притому вони самі хлопці здорові, а чолов'яга був міцнішим за них.

– Що вони роблять із полоненими?

– Як правило, їх повертають назад за викуп чи обмінюють людину на людину. Завдання развідвзводу, наприклад, не підірвати що–небудь, цим інші підрозділи займаються, а захопити якомога більше полонених, від цього залежить розмір зарплати бійців.

– Що відбувається у твоєму рідному місті?

– Алчевськ зараз як окрема держава, яка не підкоряється ні «ЛНР», ні «ДНР». Після смерті Олексія Мозгового в березні цього року в місто зайшли донські козаки. Спочатку у них навіть були перестрілки, але з часом припинилися. Всіх місцевих наркоманів було віддано бойовикам «ЛНР» і «ДНР». Хто здіймав бучу, кого затримували п'яним, особливо в комендантську годину, того «виховували»: на території профілакторію ФК «Сталь» порушників дисципліни ставили в позу і клинком шаблі плазом били по дупі. Свідки кажуть, що удари були настільки сильними, що шкіра розсікалася. Поступово в місті навели лад. Курс гривні до рубля – один до двох, у магазинах ціни вказано в обох валютах. З роботою складно: на заводі – триденка, зарплата маленька. Якщо молодь може хоч кудись влаштуватися, то старше покоління виживає завдяки отриманню гуманітарної допомоги. У цілому життя там особливо від нашого не відрізняється, ті ж кафе працюють. Якщо гроші є, можна жити.

– Козаки: вони росіяни чи місцеві?

– Спочатку було дуже багато людей з Росії, на даний момент половина з них уже поїхали з міста. У цехах одного із заводів ховали від сторонніх очей велику кількість бронетехніки, яку охороняли саме росіяни.

На окупованій території взагалі багато військової техніки: під час сильних обстрілів Курахового в бік цього міста сепаратисти гнали колону. За словами очевидців, вона рухалася суцільним потоком хвилин 40. На неї не дозволяли дивитися, не те щоб знімати на відео: роззяв швидко вкладали на землю.

– Хтось із родичів залишився в Алчевську?

– Два брати. До війни вони продали квартири і побудували будинки за містом. Зараз намагаються закінчити ремонт. Я пропонував, аби переїжджали до нас, але вони відмовилися: у нас тут свій дах над головою, а ви і так ушістьох у чотирикімнатній квартирі.Багато людей виїхали до Росії, чимало переїхали до інших областей України. До нас у Запоріжжі приїхали шість сімей. Їх багатоквартирний будинок, що біля церкви в 60–му кварталі, постраждав від обстрілів. Ми поселили, як змогли: у кожній кімнаті міської квартири був циганський табір і в дачному будиночку на дві кімнати мешкали три дорослі сім'ї з дітьми.

З роботою у них не склалося, хоча розглядали будь–які варіанти. Наприклад, одного знайомого – нормального міцного хлопця – не взяли навіть різноробочим за 80 гривень на день. Освіта не підійшла. Були проблеми і з орендою квартир. Багато господарів безпосередньо переселенцям житло здавати боялися, гадали, що держава згодом може його забрати на користь жителів окупованих територій. Тому наймання житлоплощі здійснювали через місцевих посередників. Але варто було власникам квартири побачити в орендодавця авто з номером Луганської області, як останніх виселяли.

Переселенцям такого життя вистачило на три місяці, допоки не було вичерпано всі гроші , включаючи кредитні картки. І вони поїхали, вирішивши, що в Алчевську їм буде краще, там хоча б дах над головою свій. З усіх, хто приїхав до Запоріжжя, ніхто не залишився.Їдучи з Алчевська, багато людей здавали власне житло лише за оплату комунальних послуг, але в місті вже рік ніхто не платить за тарифами, хоча послуги – той самий інтернет – надаються. Просто ніхто не знає, куди платити, хоча люди готові це робити.

– ЖЕКи збереглися?

– Подібні служби тільки зараз створюються. Перше, що зробили козаки, то це сформували народну поліцію. Зараз намагаються відновити роботу банків. Щоб відкрити магазин, потрібно особистий дозвіл керівника військової адміністрації міста. Коротше кажучи, безглузда ця війна.