Майдани, які створили незалежну Україну

Незалежність Україна здобувала важкою боротьбою — і робила це століттями. Але виборовши  її де-юре, коли Україну як самостійну державу визнала світова спільнота, наша країна й досі живе протестною боротьбою. За 24 роки незалежності Україна бачила безліч акцій протесту: одні виводили її на новий виток розвитку, інші — відкидали в минуле.

Революція на граніті (2—17 жовтня 1990 року)

На початку жовтня 1990 року українські студенти (майже всі виші Києва, а також Львова і Дніпропетровська) поставили намети на Майдані Незалежності (тоді це була площа Жовтневої революції), оголосивши цю територію «зоною, вільною від комунізму». Серед них були Оксана Забужко, Святослав Вакарчук, а також Олег Тягнибок і Юрій Луценко, які наступними роками братимуть активну участь у суспільно-політичному житті України.

Студенти, невдоволені утиском прав і свобод українців, а також ймовірністю поновлення СРСР (якби було підписано новий Союзний договір), вимагали від уряду відставки голови ВР УРСР Леоніда Кравчука і голови Радміну Віталія Масола, націоналізації майна Компартії України, права для українських солдатів служити на Батьківщині і переобрання Верховної Ради на багатопартійній основі.

Підсумок. Під тиском студентів уряд був змушений виконати низку вимог, зокрема відправити у відставку Віталія Масола. Революцію на граніті вважають такою, що не має аналогів у Європі, оскільки її було організовано винятково силами студентства.

Шахтарські страйки (1991—1993, 1996, 1998 роки)

Епіцентром масштабних акцій протесту незалежної України став Донбас. У 1991 році про себе голосно заявили шахтарі. Вони піднялися проти недостатнього забезпечення техніки безпеки на шахтах (почастішала смертність гірників), низьких зарплат і браку соціального забезпечення. Ситуація ускладнилася в 1993 році: ціни на продукти різко зросли, але уряд і не думав індексувати шахтарські зарплати. Навіть більше, з'явилися 8—10-місячні затримки з її виплатою.

Стук шахтарських касок було чути не лише в Донецьку і Луганську, а й у Києві. Шахтарі пішли на столицю. Акції протесту ширилися, а разом з ними росли і вимоги мітингувальників, вірніше, вони політизувалися. Зокрема, гірники ратували за відставку Верховної Ради, референдум про довіру президентові Леоніду Кравчуку, регіональну самостійність.

До кінця 1998 року шахтарські страйки зійшли нанівець. Одна з причин — влада почала сіяти страх. У Луганську 24 серпня в День Незалежності відбувся розгін протестувальників із застосуванням кийків і сльозогінного газу (тоді силовики вперше застосували силу).

Підсумок. Політики вміло заговорили вимоги мітингувальників. Звичайно, заборгованості по зарплаті абияк виплатили, але належної індексації гірники так і не дочекалися. Питання референдуму та регіональної незалежності зависло. Люди в касках поверталися додому, піймавши облизня. Але одна людина точно залишилася у виграші. Лаври переможця ЗМІ привласнили Юхиму Звягільському. Поки народ мітингував, Звягільський встиг поміняти крісло директора шахти імені Засядька на крісло мера Донецька, а потім і першого віце-прем'єра України.

Акція «Україна без Кучми» (15 грудня 2000-го — 9 березня 2001 року)

У підручники з історії ця акція увійде як перший масштабний політичний протест з встановленням наметового містечка в центрі Києва. Ініціаторами стали декілька громадських активістів (до слова, тоді вперше заявив про себе нинішній глава парламентської фракції БПП Юрій Луценко), потім приєдналися й політичні партії. Причина — касетний скандал. Було оприлюднено розмову, записану на плівках майора Мельниченка, що свідчили про причетність чинного президента Леоніда Кучми до зникнення та вбивства опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе.

Декілька тисяч мітингувальників спочатку вимагали відставки Кучми, міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, голови СБУ Леоніда Деркача і генпрокурора Михайла Потебенька. Але кожного дня ​​список вимог ріс. Акції протесту обіцяли припинити, якщо слідом за відставками зменшать президентські повноваження, і Україна стане парламентською республікою.

9 березня 2001 року протестні акції — після затримання кількохсот протестувальників — фактично захлинулися.

Підсумок. Леонід Кучма зберіг президентський кабінет. У відставку відправили лише Кравченка і Деркача. 19 протестувальників засудили за «організацію масових заворушень» на строк від 2 до 4,5 років.

Помаранчева революція (22 листопада — 26 січня 2004 року)

Багатотисячні акції протесту Україна бачила, а от багатомільйонні і з такою широкою географією,  як Помаранчева революція — вперше. У листопаді 2004 року люди вийшли на вулиці і площі міст на знак протесту проти фальсифікації підсумків президентських виборів на користь Віктора Януковича. Мітингували багато, незалежно від соціального статусу і матеріального становища: студенти, банкіри, підприємці, бюджетники, пенсіонери.
Протестувальники з помаранчевими шарфиками та прапорами «Нашої України» Віктора Ющенка вимагали повторного другого туру виборів. Декілька разів з'являлася реальна загроза розгону Майдану. Але влада встояла перед спокусою силового методу.

Підсумок. Під тиском народу України та світової громадськості відбувся третій тур виборів. Переміг Віктор Ющенко. Проведено конституційну реформу, спрямовану на зменшення прав глави держави. Але вже за рік демократичну команду розсварили кадрові питання, внаслідок цього країна отримала кризу влади.

АнтиНАТОвський майдан (2008 рік)

2008 року південним сходом країни прокотилися антинатовські мітинги. У Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську, Одесі, Запоріжжі, Севастополі і частково в Києві прихильники Партії регіонів протестували проти вступу України до НАТО.

Іскрою для мітингів став «лист трьох» на адресу Генсека НАТО Яапа де Хооп Схеффера. Президент Віктор Ющенко, прем'єр Юлія Тимошенко і спікер Арсеній Яценюк звернулися до Генсека з проханням після саміту Україна — НАТО в Бухаресті (квітень 2008 року) розпочати процедуру, результатом якої міг стати вступ до Альянсу.

Підсумок. Ці акції протесту були безрезультатними. Президент Віктор Ющенко впевнено вів країну до Північноатлантичного Альянсу. Кардинальним чином ситуація змінилася 2010 року, коли відносини Україна — НАТО «заморозив» президент Віктор Янукович. А вже в 2014 році Верховна Рада проголосувала за скасування позаблокового статусу України. Але наразі двері НАТО для нас зачинені.

Акції «Юлі — волю» (2011 рік)

Арешт, суди і все нові звинувачення на адресу екс-прем'єра Юлії Тимошенко спровокували всеукраїнські акції протесту. Найбільш масовими вони були в Києві — під Печерським райсудом. Мітингувальники, яких вміло організовували партійні соратники Юлії Володимирівни, наполегливо вимагали припинити політичні переслідування Тимошенко.

Підсумок. Печерський районний суд столиці визнав Юлію Тимошенко винною у перевищенні повноважень при підписанні газових контрактів з Росією і засудив до семи років позбавлення волі. Акції пішли на спад, а ближче до 2012 року і зовсім зійшли нанівець.

Мовний майдан (2012 рік)

Цього разу людей на майдани вивело мовне питання. 3 липня Верховна Рада України ухвалила скандальний закон про основи державної мовної політики за авторства Сергія Ківалова та Вадима Колесніченка. Документ передбачав офіційну двомовність у регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%. Опозиціонери заговорили про загрозу утискання української мови. На Європейській площі в Києві під Українським домом почалася акція протесту з вимогою скасувати мовний закон, деякі активісти оголосили голодування.

Підсумок. Президент Віктор Янукович підписав закон — і він набув чинності. Скасувати його вдалося лише після Революції гідності.

Протести у Врадіївці (30 червня — 15 серпня 2013 року)

Перший і найгучніший протест проти міліцейського та прокурорського свавілля в країні. Жителі селища Врадіївка (Миколаївська область) повстали проти дій місцевої міліції та прокуратури, які покривали двох своїх співробітників від відповідальності за вчинення звірячого злочину. Хлопці зґвалтували, а потім намагалися вбити (підпалили) землячку Ірину Крашкову. Дівчина вижила.

Підсумок. Громадськість домоглася звільнення керівництва місцевої міліції. Злочинців засуджено. Але з реформою міліції та прокуратури влада не поспішала.

Євромайдан і Революція гідності (21 листопада 2013-го — 2014 рік)

Призупинення урядом Миколи Азарова підготовки до підписання Угоди про асоціацію України з ЄС вивела на Європейську площу кількасот проєвропейськи налаштованих громадян. Першими на вулиці столиці тоді вийшли студенти. Вимога — підписання на Вільнюському саміті Угоди про асоціацію. Але Янукович підписувати документ відмовився.

Ряди протестувальників ширилися. Акція перемістилася на Майдан Незалежності. У ніч на 30 листопада протестний рух міг згаснути, але спини студентів, що протестували, пописали кийки «Беркута». З'явилася перша кров. І перші політичні вимоги, головна серед яких — перевибори президента і європейський вибір подальшого розвитку країни.

Підсумок. Розстріли мітингувальників, загиблі — Небесна сотня. Президент Віктор Янукович втік. Дострокові вибори виграв у першому турі Петро Порошенко. А країну — завдяки тому, що Путін спритно скористався часом безвладдя, — втягнуто у війну з Росією, яка триває й досі. Та яку вперто називають Антитерористичною операцією.

Протести на південному сході країни (2014 рік)

В Україні починається так звана «Російська весна». У Криму з'являються «ввічливі зелені чоловічки», проросійські кримчани — під чуйною орудою Кремля, яку спочатку не афішували, організовують мітинги за приєднання до РФ. Після березневого «референдуму» півострів таки відривають під опіку «двоголового орла».

Лихоманить Донецьку і Луганську області. Проросійські активісти проводять численні мітинги із закликом відділити регіони і створити свої народні республіки з перспективою приєднання до Росії.

Підсумок. Створено «Донецьку народну республіку» і «Луганську народну республіку». На Донбасі починаються військові дії. Тисячі загиблих, сотні поранених, понад мільйон вимушених переселенців. Колосальні економічні втрати. Країна де-факто опинилася у стані кровопролитної війни.

Кредитний Майдан (лютий — серпень 2015 року)

Півроку перед Національним банком проходила безстрокова акція з вимогою реструктуризувати валютні кредити. З такими самими вимогами «кредитний Майдан» неодноразово приходив і під Верховну Раду.

Підсумок. Закон про реструктуризацію валютних кредитів ухвалено (документ дає змогу повертати валютні кредити за курсом на момент отримання кредитів), але він так і не набув чинності. І навряд чи набуде. Депутати — після гучного піару на цій темі Радикальної партії і «Батьківщини» — мають намір скасувати цю законодавчу ініціативу. Розкол у взаємовідносинах в коаліції посилився.

Україна має народ

Якщо 1991 року, коли народилася незалежність України, ми отримали її де-юре, то нині, попри анексований Крим і Донбас, напівзагарбаний Росією, Україна має незалежність і де-факто. Що, погодьтеся, дорого коштує. І що б не говорили прихильники позиції, що «проект «Незалежна Україна» неперспективний», головними сходинками до нашої реальної незалежності стали саме майдани. Перш за все, студентська Революція на граніті, коли хлопці реально ризикували опинитися в тюремних катівнях, але не побоялися голосно висловити свою позицію, Помаранчева революція, яка показала, що реальна влада в країні — її народ, що, до речі, не суперечить Конституції, і Євромайдан, що переріс у Революцію гідності і продемонстрував, що цей народ, інертний за своїм характером, таки прокинувся і зробив свій вибір — і відтепер ігнорувати його позицію при владі не вдасться.

Але що ми маємо нині — в 24-й день народження Незалежності? Поки що нахабно віджатий росіянами Крим, Донбас, що живе у стані війни, вкрай нестабільну і нетривку позицію гривні, економіку, що зависла над прірвою, і непереможну корупцію, яка — завдяки менталітету — пустила настільки глибоке коріння, що з наскоку з нею не впоратися, бо родичі завжди залишатимуться родичами, а друзі-куми — друзями-кумами. Але! Завдяки цим майданам, логічним продовженням і одночасно підсумком яких стала Революція гідності, ми маємо і самосвідомість українців як нації, що прокинулася після тривалого сну.

Примітно, що в одразу після 24-ї річниці незалежності України починається дуже важлива передвиборча кампанія в країні. Люди мають змогу майже повністю перезавантажити владу на місцях. Залишилася дрібничка — з розумом скористатися своїм правом, закриваючи період революцій і водночас започаткувавши період реформ. Тоді вже наступного року ми зможемо сказати, що наші майдани були не дарма.