Обміну не буде: чому Україна не забирає своїх Героїв?

Після початку перемовин про обмін полоненими в мінському форматі процес різко загальмувався. Кожен наш військовий і цивільний заручник перетворився на політичний аргумент у «розмові» між Україною і Росією. І поки ті, хто грає в політику, ведуть непотрібні розмови в мармурових залах з кришталевими люстрами, сотні патріотів України сидять в сараях, підвалах і ямах на території самопроголошених республік, підконтрольних терористам.

Від початку 2016 року українська сторона ніяк не може домовитися про обмін. За словами учасників переговорів у білоруській столиці, процес весь час зривається. Сторони раз у раз обмінюються взаємними звинуваченнями.

Останні новини з нашого боку: Україна наполягає на обміні в форматі «двадцять п'ять на двадцять п'ять». У списку військові і цивільні, місцезнаходження яких відомо українській стороні.

Рік у полоні танкіста Івана

У ньому, можливо, є і прізвище 24-річного танкіста Івана Ляси. Він разом із іншим членом екіпажу, Богданом Пантюшенком, потрапив у полон поблизу Донецького аеропорту під час бою в селищі Спартак 18 січня 2015 року.

«Востаннє мені син телефонував після чергового бою в аеропорту. Сказав, що бій був важкий, але вони тримають оборону, – розповідає нам його мама Тетяна Ляса. – Потім я дізналася від очевидців, що під час наступного бою танк Івана було підбито і їх з Богданом взяли в полон. Але тоді я цього не знала. В останній смс він мені написав: «У мене все добре. Потім зателефоную». І три місяці мовчав. За цей час я об'їздила все, що могла».

Мама Івана – проста жінка. Живе з дітьми в селі Пашева Рівненської області. У неї немає Інтернету, як і можливості покинути свій дім, виїхавши на пошуки. Поки старший син був у полоні, сім'я втратила батька. Тепер Тетяна не може їздити в Київ часто – немає на кого залишити трьох неповнолітніх дітей-школярів, молодший з яких вчиться у третьому класі. Новини дізнається від батька Богдана Пантюшенка. «Вони ближче живуть, у Білій Церкві, їм легше до Києва приїхати. Я ж не можу покинути дітей. Тим більше ми зараз самі», – каже мама танкіста.

Померла й дитина Івана. «Вони з цією дівчиною не були розписані. Але малюк носив прізвище Івана», – уточнює Тетяна.

Іноді синові вдається зателефонувати матері. «Запитує тільки, як справи вдома. І більше нічого, – продовжує жінка. – Я про нього мало що знаю. Сказав, що як приїде додому, то я побачу, яким він став. Його в голову було поранено... якось сказав, що дуже голова пече. Зубів майже немає – всі повилітали». При цих словах голос Тетяни стає глухим, чутно, що сльози не дають говорити. «Я коли говорю про Івана, завжди плачу. Ви вже вибачте мені... Я повинна виплакатись, – каже вона. – Я шукала його. Але не могла знайти всі три місяці. Тільки потім мені показали відео. На ньому троє хлопців, їх виводять із підвалу. Серед них був мій Іван. Він говорив по-російськи: чому не можна домовитись, щоб не було війни».

Ми теж знайшли це відео – білоруського телеканалу. На ньому, як каже журналіст, околиця Донецька і об'єкт суворої секретності – за високим парканом – колишній склад, а нині база, де утримують українських полонених. На розмову виводять танкістів, які потрапили в засідку. Хлопці дають небагатослівні інтерв'ю. У них – слова про те, що Україна про них забула.

«Не забувайте про мене, – каже нам Тетяна Ляса. – Може, у вас будуть новини про мого Івана...».

Нині відомо, що Іван Ляса утримується в будівлі донецького СБУ.

Загублений полковник Без'язиков

Всього ж, за словами уповноваженого Президента України з мирного врегулювання війни на Донбасі Ірини Геращенко, самопроголошені республіки утримують 133 наших людини. Вона каже: це ті, хто перебувають як на окупованій території, так і в РФ. А ось волонтери називають інші цифри – від трьохсот осіб до двох тисяч. Серед них полонені і зниклі безвісти, військові і цивільні.

«Одна справа – це розмова про тих, хто офіційно за списками перебуває в полоні. А є ж хлопці, яких в жодних списках не зазначено – хтось працює на копанках, когось переправили до Росії, зокрема до Ічкерії, Чечні», – каже нам волонтер Ірина Петренко. Її чоловік Володимир двічі був у полоні у терористів. І щоразу його вдавалося звільнити власними силами – завдяки особистим зв'язкам і домовленостям. А ще й залізному характеру.

«Такі хлопці вважаються безвісти зниклими, але насправді вони живі, – продовжує вона. – Але їх ніхто не шукає. Навіть «ДНР» не знає про те, що у якогось Васі працює десяток полонених, зокрема й військових. Та їм навіть не цікаво. Є випадок, коли хлопці телефонували додому, приблизно описували місцевість, де вони перебувають, родичі приходили в СБУ, а там говорили, щоб рідні не вірили дзвінкам, мовляв, це сепаратисти гроші вимагають. Але ж ніхто нічого не вимагав, і зв'язку з цим номером теж після цього вже не було. Як розв’язувати питання таких людей, сказати складно. Держава, грубо кажучи, від них відмовилась. Тільки волонтери збирають списки зниклих безвісти і власними силами розшукують їх. Як і їхні матері. Ви тільки-но уявіть, є такі близькі зниклих безвісти, які самі об'їздили вже і Луганщину, і Донеччину у пошуку своїх дітей! Я знаю таку жінку, яка спілкувалась і з Захарченком, і з Плотницьким. І вона не одна така!»

Вже майже півтора року свого чоловіка Івана Без'язикова шукає Маргарита Кушнірова. Начальника розвідки корпусу немає в останніх списках на обмін. Жінка взагалі сумнівається, що він у них колись був.

«Чоловік тут не потрібен», – так і говорить нам вона.

Полковник, начальник розвідки 8-го Армійського корпусу з Житомира, Іван Без'язиков потрапив у полон 18 серпня 2014 року під Степанівкою Донецької області. Пішов на переговори, щоб забрати поранених солдатів і тіла убитих. Його з двома товаришами по службі взяли в полон чеченці. Потім Без'язиков опинився в Донецьку в будівлі СБУ. З травня минулого року рідні втратили з ним зв'язок.

«У СБУ мені кажуть: «Ваш чоловік – це номер один, ми так про нього говоримо» або «Він – червоний стікер на моєму столі», – розповідає в інтерв'ю АСН Маргарита. – Я розумію, що, можливо, його звільнити важко – у нього таке звання і така посада... Хоча на цій посаді він був лише кілька місяців до поїздки на Схід. Я допускаю, що та сторона буде до останнього його тримати і вимагати несусвітнє. Але головне – з нашого боку я не бачу особливого бажання звільнити цього Без'язикова».

«Мій чоловік дуже довіряв безпосередньому керівникові – генералу Петру Литвину, – продовжує вона. – І я собі уявляла нашу з ним розмову: телефонує він, каже, що Іван потрапив у полон, але вони докладуть усіх зусиль, щоб його звільнити. Але він мені не зателефонував. Ніхто навіть не сказав, куди подівся командир корпусу. Можливо, не хотіли галасу, хотіли приховати, зам'яти».

Іван РудякПро полковника ми запитуємо у голови громадської ради при СБУ Івана Рудяка. Той каже, що знає про такого заручника, але його місцезнаходження відомству нині невідомо. Але це, з його слів, не означає, що Без'язикова не вносять до списків на обмін.

«Ви розумієте, ми їм даємо заявку на когось і запитуємо когось кілька разів поспіль, але нам його не віддають, бо на тому боці вважають, що він нам дуже потрібен і буде торг, – пояснює АСН Іван Рудяк. – На Без'язикова ми робили запит декілька разів. А зараз тактично вирішили, що ми забираємо всіх і для нас немає різниці, в якому порядку будуть іти прізвища... Ми готуємо всіх на всіх, як було за Мінськими домовленостями».

У мінському форматі

Формат «всіх на всіх», зазначений у тих самих Мінських домовленостях, якщо не абсурдний, то точно далекий від реальності.

Оксана Білозір«Формулу «всіх на всіх» виписано саме як формулу, але не прописано як механізм, – говорить АСН Оксана Білозір, яка вже півтора року веде перемовини про обмін полоненими. – Всіх, це кого? Всіх, хто брав участь у військових діях? Або тих, кого притягли до відповідальності, щодо кого було проведено процесуальні дії за підозрою в розвідці? Ми переважно забираємо військових Збройних сил України, які потрапили в полон. Забираємо журналістів, волонтерів, цивільних. І ось тому, що не було прописано, кого на кого треба міняти, в мінській групі почалися маніпуляції. Ви ж чули їхні заяви, мовляв, відкриваємо всі СІЗО і відпускаємо людей».

Всі учасники переговорів і волонтери, з якими вдалося поспілкуватись АСН, кажуть нам про одне – з того часу, як стали обговорювати обмін полоненими на мінській групі, він різко загальмувався.

«Коли цей процес не був заведений у Мінськ і там не обговорювалися конкретні списки, велася гуманітарна робота між людьми, – продовжує Білозір. – З обох боків є родичі, яким треба бачити своїх дітей удома. І коли я вперше домовилася про обмін між СБУ і компетентними представниками на тій території, я прийшла з лялькою-мотанкою – символом і оберегом сім'ї. Я говорила, що ми робимо гуманітарну справу і що це наші діти. І це мотивувало повертати дітей додому. Це був такий гуманітарний рівень. Навіть гуманний. А в Мінську обміни перейшли в політичну частину, як виконання зобов'язань політичних угод. І, звичайно, якщо політична частина зривалася, то автоматично вона тягнула за собою і зрив домовленостей щодо заручників».

«Головні проблеми з'явилися тоді, коли на мінській групі вже почали коментувати списки, – впевнена Оксана Білозір. – Бо провести обмін не так просто. Ми бачимо фінальну частину, яку ми чекаємо. А для того, щоб скласти список, який буде завізований з обох боків, проводиться велика дипломатична, психологічна робота. Це дуже тихий, прихований процес, який ніким не обговорюється. І дуже складний. Йде велика пошукова робота. Наприклад, ми хочемо конкретних хлопців, а ті заявляють, що всіх із нашого списку у них немає. Ми починаємо їх шукати. Або дев'ять є, а десятого немає, або ми не можемо дати. Ведеться тиха робота щодо заміни цього прізвища на інше. І ось, коли цей прихований процес став публічним, посипалися взаємні звинувачення, процес призупинився. Обмін не може бути піаром для когось. У цьому питанні немає героїв і немає подвигів. А тільки людський обов'язок – зробити кожному те, що він може».

Місяці без обмінів

Останній обмін відбувся два місяці тому. 30 листопада було звільнено начальника відділення розвідки 81-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ Андрія Гречанова, відомого за позивним «Рахман». На той бік віддали кадрового російського військового – майора Володимира Старкова. Його затримали на Донеччині 25 липня: зупинили на блокпосту за кермом «КамАЗу», в якому він перевозив боєприпаси. 25 вересня Старкова було засуджено до чотирнадцяти років позбавлення волі. Після звільнення Президент Петро Порошенко традиційно особисто зустрівся з колишнім заручником. Тоді ж він розповів, що обміняти вдалося лише з вісімнадцятого разу і що успіх операції став можливим завдяки залученню до неї колег по «нормандського формату» – канцлера Німеччини Ангели Меркель і президента Франції Франсуа Олланда.

Далі було декілька зустрічей у Мінську. Всі чекали анонсованого великого обміну до Нового року. Але він так і не відбувся. Потім у Мінську було названо іншу дату – до 20 січня цього року. Але і вона виявилася незабаром простроченою. Потім обидві сторони заговорили не про обміни, а про обопільне невиконанні Мінських угод.

Чому ж зупинився обмін?

Перша можлива причина – шантаж України з боку лідерів самопроголошених республік.

Напередодні однієї з зустрічей у Мінську в січні представник так званої «ДНР» в контактній групі Денис Пушилін сказав, що обмін полоненими може відбутися до кінця січня. Але тільки за умови, що «учасникам переговорів вдасться досягти порозуміння з цього питання».

«Розуміння» – це гарантія некараності? Президент України 1994-2005 років Леонід Кучма в інтерв'ю одному з видань заявив, що затягування процесу обміну полоненими для терористів – це «ниточка впливу на Україну, яку вони бояться втратити», а головна вимога бойовиків – повна амністія для них.

«Фактично з нами збираються говорити з позиції шантажу і змінюють умови», – говорить радник голови Служби безпеки України Юрій Тандіт.

Друга причина – терористам не потрібні обміни.

«Те, що я відчував під час переговорів, коли сам був на зустрічах у Мінську, це те, що та сторона не зацікавлена в обмінах в жодних форматах, – коментує АСН Іван Рудяк. – Ключове їхнє завдання – затягувати і використовувати це як розмінну монету, за яку можна буде потім отримати для себе якісь політичні привілеї. Всі домовленості вони порушували завжди, при кожному обміні. Ключовий момент – їх не цікавить доля людей, яких ми їм віддаємо. Нам телефонують їхні дружини і матері і говорять про те, що та сторона в них не зацікавлена. І ще в «ДНР» не залишилося мотиватора, який би міг пояснити, що відбувається і що буде далі. Сьогодні бойовики тільки й розповідають про півтори тисячі людей, над якими ми тут знущаємось. Хоча у нас і близько стількох немає. А ще й використовують різні провокації, щоб тримати градус. Тобто говорять, що це ми їх атакуємо і не хочемо міняти. Хоча насправді за останні кілька місяців, як я займаюся цим питанням, це з того боку завжди підривали всі обміни, навіть коли йшлося про хворих людей. Для того щоб забрати десятьох людей, мені особисто довелося їхати в Донецьк і виторговувати там».

Третя причина – за заявами терористів, Україна не виконує домовленості. Ці слова не можна просто відкидати, треба розібратися, кого ті хочуть замість наших військових, яка їхня доля і з яких причин вони перебувають під слідством.

Олександр Кудінов«У донецькому СБУ – 32 особи. Дайте мені дві людини на обмін, я попереджу ту сторону і привезу двох наших. Того ж Колодія (Тарас Колодій – кіборг із Донецького аеропорту. – Авт.) Та інших, – каже правозахисник Олександр Кудінов. – Потім давайте наступних. Я за місяць привезу всіх. І я вам скажу: ніхто там наших бійців не тримає – всіх готові віддати».

Він – колишній міліціонер, з часів початку війни на Донбасі допомагав людям покинути зону бойових дій. Його було викрадено терористами наприкінці вересня 2014 року в Донецьку. А вже 27 жовтня 2014 року в своєму Твіттері Президент Петро Порошенко написав: «Звільнено з полону 21 людину. Серед них правозахисника Олександра Кудінова...».

«Але мені повинні дати тих, кого просить та сторона, а не ті списки, які подає Україна, – продовжує він. – Чому вони не звертають уваги на великі списки з нашого боку, бо більшість людей у них ту сторону не цікавлять. У них люди, які до «ДНР» не мають жодного стосунку. Хтось, наприклад, дивиться російський телеканал: «Росія – класно, «ДНР» – класно», все, йому наручники наділи і він піде на обмін – бо йому тут загрожує термін – від восьми до 15 років. І з того боку якийсь кум, брат, сват говорить «ДНРівцям», мовляв, давайте витягувати – буде наша людина. Працівника підприємства, де я раніше працював, затримали бійці батальйону «Київ-2» і передали в «Азов». За нього вимагали обмін – «ДНРівці» дали, чоловіка звільнили, він сів і поїхав до Києва на роботу. Ось такі обміни були».

Ще одна можлива причина зупинки обміну – справжні переговори про це не ведуться, а мінський формат – неефективний. Про це, зокрема, заявляє і Кудінов.

«Українська сторона повинна працювати над обмінами. А вона звикла нічого не робити, а потім піаритись, – упевнений він. – Коли я вийшов з полону, я був удома чотири дні, поки Президентові доповіли, що я вийшов». Він має на увазі, що українська сторона не поспішає організовувати пошук на тому боці, щоб дізнатися, чи живі ті 133, про яких говорив Кучма, кивають на Червоний Хрест. «Там треба працювати агентурі, розвідці, цю інформацію треба купувати», – говорить волонтер.

«Зараз у процесі обміну полоненими немає тих людей, які могли б ефективно працювати. Це не виробнича задача: сказали, ти пішов і зробив. Це завдання тих, хто це вміє робити. І політика тут ні до чого. Зараз в донецькому СБУ сидить Петренко. Він – цивільний, і у нього гепатит С. Його звинувачують у шпигунстві на користь іноземних держав, якою там вважають Україну. Я щодо цього двічі їздив до Києва, просив, щоб мені дали людину на обмін, мені навіть обіцяли, але нікого не дали. Сказали, що буде великий обмін. Такого не буде. А Петренко може померти».

Ми запитуємо у представника СБУ, що заважає зараз їхати уповноваженим української сторони в Донецьк і домовлятися?

«По-перше, це дуже небезпечно і ризиковано, – каже Рудяк. – Минулого разу я заїхав без дозволу і побачив перших осіб, які керують угрупованнями. А по-друге, є представники тієї сторони тут, які накручують ситуацію. Перед Новим роком нам обіцяли, що має відбутися обмін 25 наших людей. Але нас тільки годували цукеркою, а людей не відпускають. Я ж упевнений, що у них немає такої мети і вони будуть робити все для того, щоб процес затягнути. З цієї причини я пропоную керівництву служби, усім, хто цим займається, більш активно вимагати і виносити питання обміну на прозорий, міжнародний рівень».

Пошуки тривають

Ірина Геращенко на своїй сторінці в ФБ розповіла про результати зустрічі в Мінську 27 січня: «ОРДО (окремі райони Донецької області. – Авт.) запропонували звільнення в форматі «шість на три» (вони готові віддати тільки трьох)... А на моє запитання, чому одного нашого військового повинні звільнити, а при цьому у в’язниці мають залишатися троє його друзів-побратимів, із якими вони вже рік у неволі, і як це пояснювати мамам і дружинам, чому в їхньому списку немає нашого героя-кіборга, відповіді немає. Ми стоїмо на позиції – звільнення 25 Героїв (цивільних і військових), які мають проблеми зі здоров'ям і чиє місцезнаходження нам відомо, з пропонованого нами ще 6 січня списку і пропонуємо навколо цього шукати компроміс».

Ірина Петренко«Вона не повинна була цього говорити!» – упевнена Ірина Петренко. Волонтер каже, що кожен день у полоні – це випробування. І якби вдалося звільнити хоча б одного українського військового, його треба було звільняти.

«За кожним нашим військовим – честь української армії і честь Української держави», – каже Оксана Білозір.

Підсумки зустрічі в Мінську 27 січня пояснює нам Іван Рудяк: «По-перше, вони просять шістьох, а пропонують трьох, хоча вони обіцяли нам 25 осіб, які хворі і важкі. По-друге, якщо ми погодимося і почнемо готувати обмін, то де гарантія, що вони не змінять свою думку, не скажуть, давайте, скажімо, «десять на дванадцять», а про те забудемо. Зрозумійте, для них немає значення, скільки на скільки. Головне, заплутати цей процес, щоб ніхто нічого не зрозумів. І це відбувається щоразу – у нас на це все є документальне підтвердження. Знаєте, іноді як буває? Домовляємося, наприклад, один на один. Ми беремо людину, родичів, швидку допомогу, бо там хвора людина, їдемо на кордон, чекаємо тиждень. А вони забувають про цей обмін – «ні, такий не підходить, буде інший». Тому, я впевнений, Ірина Володимирівна і не йде на подібну розмову. Вона їм відповіла, що домовлялись звільнити 25 хлопців, а вони забули про цю розмову. Ми прагнемо, щоб вони виконували заздалегідь сплановане і доводили все до кінця».

Волонтери, які останні півтора року займаються пошуком і обміном полонених, кажуть, що після створення єдиного центру при СБУ і перенесення розмови про обмін у Мінськ вони руки не опустили.

«Тихо намагаємось витягувати, якщо виходить», – каже Ірина Петренко. Передовсім ідеться про тих людей, яких не внесено до офіційних списків.

«Я займаюсь обміном за межами мінського процесу, – додає Оксана Білозір. – У мене є постійні люди, з якими ми проводимо перемовини. Зараз вони, щоправда, впираються в мінські зустрічі. І якщо там виникають якісь домовленості, то нам стає важче. Я буду в цьому процесі, поки останній наш герой не повернеться додому».