Дружина полоненого полковника Маргарита Кушнірова: За два роки війни моя сім'я розучилася боятися

18 серпня 2014 року. ЗМІ публікують новину із заголовком «Терористи взяли в полон трьох офіцерів ЗСУ». «Сьогоднішній день відзначився дуже підступним кроком терористів. Вони захопили в полон людей, яких запросили до себе з метою переговорів. Троє офіцерів Збройних сил України без зброї і з білим прапором прийшли на місце попередньої домовленості», — йдеться в офіційному повідомленні штабу АТО.

Троє українських офіцерів — це майор юстиції Валерій Шмигельський, капітан глибинної розвідки Євген Мандажі і полковник, начальник розвідки 8-го Армійського корпусу з Житомира Іван Без'язиков. Усі троє виїхали на переговори до терористів, аби забрати загиблих та поранених внаслідок бою під Степанівкою в Донецькій області 16 серпня. Їх «зустріли» чеченці і взяли в полон.

Мандажі було звільнено з полону терористів 19 вересня 2014 року, пізніше, 5 грудня, звільнили й Шмигельського. Про Без'язикова не йшлося. Він перебував у руках бойовиків у Донецьку. Останній раз розмовляв з дружиною по телефону у травні 2015 року. Потім зв'язок обірвався.

Вірить у те, що її Ваня живий, дружина Маргарита Кушнірова. Вона обійшла всі відомства, зустрічалася з різними людьми, писала Президенту — скрізь і всіх просила зайнятися пошуками чоловіка і нарешті обміняти Без'язикова.

— Маргарито, які останні новини про Івана?

— Після довгої паузи він телефонував двічі своїй матері: 18 жовтня і 31 грудня. Сказав, що зараз у Донецьку. І ми перевірили, дзвінок був звідти. Першого разу мама говорила з ним хвилину, другого — півтори. Свекруха хотіла його трошки підтримати, сказала йому, що його скоро звільнять. Нам справді пообіцяли в СБУ, що його не викреслюють зі списків і повинні звільнити, що про нього говорять на кожній зустрічі з бойовиками, на кожних переговорах. Але Іван запитав, коли це їй сказали і хто. Він не має жодної інформації і нічого не знає про події. А тим більше ніхто не говорить йому там про звільнення. Вона запитала, як його стан. Відповів: нормальний. Але Іван така людина — йому завжди все нормально, ніколи не буде скаржитися, навіть якщо щось болить, не казатиме. Особливо мамі своїй. Ще вона йому сказала про дітей — у Івана їх троє.

— Ви знаєте, де саме в Донецьку перебуває чоловік?

— За даними групи «Патріот», був і в підвалі СБУ. Потім його перевели до СІЗО. Після СІЗО він отримав статус «особливо зухвалого». Далі зв'язок із ним перервався. Кажуть, там змінилися охоронці, і наші волонтери вже нічого дізнатися не могли. Сказали, що з липня 2015-го вони його втратили.

— Як Іван потрапив у полон?

— Після бою під Степанівкою було багато поранених, полонених, убитих. Мого чоловіка разом із двома іншими військовими відправив на переговори начальник штабу колишнього 8-го Армійського корпусу, полковник Петро Ромигайло...

— Командира розвідки на переговори?

— От і мене обурює, що людину, яка це зробила, досі не покарано. Не можете Без'язикова дістати, хоча б покарайте тих, хто це вчинив. Це ж понад усяке людське розуміння — відправити начальника розвідки до терористів! Припуститися такої помилки! Можливо, річ у якомусь упередженому ставленні Ромигайла до мого чоловіка.

— Що розповідали про полон двоє звільнених товаришів по службі — Шмигельський та Мандажі?

— Женя не приховував, що їх били по дорозі в Донецьк на кожному блокпосту, і найбільше діставалося Без'язикову, бо він за званням старший. Щойно їх взяли, до вечора тримали в якійсь ямі, не давали говорити один з одним, сказали, почують хоча б слово, обстріляють. Валерій казав, що хотіли голови відрізати, п'ять разів виводили на розстріл. Мені важко говорити про це, оскільки ці жахи, яких довелося зазнати цим трьом офіцерам, не вкладаються в голові. А мій чоловік досі залишається там, у полоні. І для нього цей жахіття ще не скінчилося. А отже, і для нашої родини теж.

— Пам'ятаєте, коли чоловік уперше дав про себе знати?

— Він зателефонував. Я його насилу впізнала — він важко дихав, важко говорив. Я запитала: «Ти поранений?» Він відповів: «Мені здається, у мене зламані ребра». Ребра справді були зламаними. Від звільнених полонених дізналася, що у нього були й інші пошкодження, але мій чоловік не звик скаржитися. Він дуже терплячий і витривалий. Женя Мандажі сказав, що по допомогу Іван не звертався, хоча можна було, боявся, що вколють щось наркотичне.

— Що кажуть у СБУ, чи є ваш чоловік у списках на обмін?

— Юрій Тандіт мене запевняв, що Іван постійно у списках. Може, так і є. Але «ополченці» якось опублікували статтю, в якій було сказано, що каменем спотикання під час чергового обміну став полковник Без'язиков. Мовляв, приїхала СБУ на переговори і сказала, віддайте нам полковника. Ті відповіли, що хочуть рівноцінного обміну. Після цього наші почали відхрещуватися, що Без'язиков їм не потрібен. Потім Тандіт на телекамеру прокоментував цю статтю, сказавши, що «цього прізвища у списку не було» і назвав 12 осіб, яких на той момент збиралися обмінювати. У мене таке запитання: чому не було, ви ж мені щоразу говорите, б'єте себе в груди, що чоловік у кожному списку? У СБУ мені кажуть: «Ваш чоловік — це номер один, ми так про нього говоримо», або «Він — червоний стікер на моєму столі». Я розумію, що, можливо, його звільнити важко — він і у званні, і на такій посаді... Хоча на цій посаді він був буквально зо два місяці до поїздки на схід. Я припускаю, що та сторона до останнього його триматиме і вимагатиме неймовірного. Але головне — з нашого боку я не бачу особливого бажання звільнити Без'язикова.

Ще у 2014 році, перед Новим роком, я приїхала до Маркіяна Лубківського в СБУ. На зустрічі були дружини, матері. Я чекала, поки всі вони висловляться — у багатьох були складні випадки, місце перебування синів та чоловіків не було навіть встановлено. Мені мій хоча б телефонував. Потім я запитала, що відомо про полковника Без'язикова? А Лубківський на мене так дивиться і запитує: «Це росіянин чи наш?» Я йому кажу: «А ви гадаєте, я до вас з Росії приїхала?» А він мені відповідає: «Ну, не знаю». І тут уже ці дівчата, які були зі мною, почали казати, мовляв, ви що, це ж наш полковник, з Житомира. Тоді він різко згадав: «А! Звісно! Ми працюємо!» Працюють?! Якщо кілька хвилин тому він запитував, це росіянин чи наш?! Як вони там працюють? Кого визволяють?

— Чому ви говорите про упереджене ставлення керівництва?

— Тому що я бачила, як цей Ромигайло ставився до Івана ще до війни. Постійно телефонував, щось хотів, завжди псував нерви, хоча чоловік ніколи не скаржився. Приходить чоловік на обід, а той весь час йому телефонує, весь час щось хоче від нього. Доїсти не встигав, тікав. Хоча я не розумію, чому це Іван усе терпів — він такий самий полковник, як і той. Майор Шмигельський мені потім казав, що не міг зрозуміти, чому Іван мовчить. Мій чоловік дуже старанна людина. Він мені завжди казав, що він перш за все офіцер: сказали — має виконати наказ. Коли почалася війна, у чоловіка не було жодної нормальної ротації. Першого разу всі приїхали на два тижні, а Іван на чотири дні, другого разу — взагалі на один день. Його викликав знову ж Ромигайло...

Іван мені розповідав, що на фронті багато зрадників, свої ж своїх сепарам здають. Крім того, і фури зі зброєю пропускали, з грошима. Він усе це бачив. Іван казав: «Я приїжджаю на блокпости, а мені мої ж солдати скаржаться, що нічого не можуть зробити — СБУшники та прикордонники пропускають фури з доларами. Чоловік пропонував: затримаймо фуру з Криму з грошима — у ній було кілька мільйонів точно, які призначалися бойовикам, — і будемо розбиратися... Але ні. Можливо, його й хотіли здати через те, що багато знав. А після тієї Степанівки розповідав, як їздив по полях збирати зброю у загиблих — нашим було нічим стріляти. Тоді він почав обурюватися. Казав, що неправильні команди віддавалися, що полягло багато людей. Він особисто мені казав: «Поля всіяні тілами». Коли він уже був у полоні, я його питала, до кого звернутися, хто може допомогти, відповідав: «Я живий. І це вже дуже добре. Я міг залишитися лежати в полі. Мене б прикопали, і ти б ніколи не дізналася, де моя могила». Згодом я дивилася по телевізору, як командир мого чоловіка, генерал-лейтенант Петро Литвин, і полковник Петро Ромигайло, командувач і начальник штабу сектора Д, начальник штабу 8-го Армійського корпусу, виправдовувалися за Степанівку. Я думаю, це одна з причин, чому Івана могли здати, — занадто багато знав. А потім хотіли зробити з нього зрадника... А мій чоловік дуже порядна людина і гідний офіцер, яких мало, він трудяга, і це відомо багатьом.

— Як це зрадником?

— На рівні Генерального штабу, Міністерства оборони розпускали чутки, що він перейшов на інший бік... Казали, що у мого чоловіка в Донецьку є інша жінка. Після цих пліток я сама зателефонувала Едуарду Басуріну (з січня 2015 року той виконує роль неофіційного прес-секретаря військового командування самопроголошеної республіки. — Авт.). Запитала, чому вони не дають чоловікові мені дзвонити. Той почав морочити голову, мовляв, звідки ви таке взяли. Коли почув про іншу жінку — обсміявся. Після цього він мені передзвонив і каже: «Я не знаю, як щодо іншої жінки, але з вами він розмовляти не хоче». Я запитала, як це? Той відповів: «Можливо, він вас розлюбив?» Виходить, до 22 травня, коли востаннє мені телефонував, любив, а потім різко розлюбив. «Ну, я не знаю, що у вас у родині сталося», — сказав він. Я йому відповіла: «У нас нічого не сталося, крім того, що чоловік потрапив у полон». І чого це він раптом не хоче спілкуватися і зі своєю старою матір'ю, і зі своїми трьома дітьми? До того чоловік завжди просив на кілька хвилин дати слухавку дітям. На що мені Басурін сказав: «Є така бабська справа чекати, от і чекайте». Я йому сказала, що дочекаюся, що через відсутність звісток його тут оголосять загиблим. Мені кілька разів телефонували з міліції і пропонували, щоб діти здали ДНК.

— Навіть, незважаючи на те, що ви знали, що Іван живий?

— Так, навіть тоді, коли він мені телефонував. Я завжди відмовлялася. Бо чоловік сказав: я живий, у полоні, а ти не смій нічого здавати — мене можуть поховати. Щоб я залишила їх у спокої, скажуть, що його там немає в живих. Басуріну я так і сказала, що якщо Івана тут поховають, то ви за нього нічого виторгувати не зможете. Залишите там. Я помру від горя, мати помре від горя, кому легше буде? Я йому кажу: «Я так розумію, що ви щось за нього хочете?» Він відповідає: «Ну так». Це було десь у перших числах вересня 2015 року. І ось 18 жовтня вони дозволили чоловікові зателефонувати матері. Я думаю, що чутки про зраду і жінок поширюють люди на цьому боці, які пов'язані з терористами. Поки тут вибріхують, там виходить стаття, в якій вони чітко говорять: «А що, коли полковник, будучи далеко не дурнем, став на бік добра» — натякають, що перейшов на їхній бік. Я зателефонувала до СБУ з приводу цієї статті і мені сказали, що це інформаційна війна: «Ви можете радіти — ваш чоловік дуже патріотично налаштований».

— На вас не виходили представники бойовиків із пропозицією обміняти Без'язикова на когось конкретного зі своїх?

— Ні, мені не називали прізвищ. Знаю, що за Шмигельського просили якогось Рембо, якого вже не було серед живих. Мені теж говорили, що за мого чоловіка просили мертвих людей. Був такий момент, коли в перші місяці полону я зателефонувала Віктору Муженку (начальнику Генерального штабу. — Авт.), попрохала про допомогу, адже той Без'язикова добре знає. Зрештою Муженко мені сказав, що знайшов людину із позивним Золото з міста Ковдор Мурманської області. Він офіцер, розвідник. Його затримали наші, коли під час збору даних він звернув випадково не в той бік. Бондарук його прізвище. Мовляв, згодні міняти цього Бондарука лише на Без'язикова. «Шукайте обмін», — сказав Муженко. Але я ж не могла взяти за руку цього Бондарука і поїхати в Донецьк на обмін. Тоді я почала шукати переговірника. Телефонувала Руслані Лижичко. Її помічниця Віра сама на мене вийшла, обіцяли посприяти. Я попросила запитати у Захарченка, чи обміняють цього Бондарука на мого чоловіка? Але від Руслани мені більше не дзвонили. Чекаю досі. Телефонувала я й Василю Вовку. Просила, щоб той поговорив із Захарченком. Раніше він запевняв, що із Захарченком за одним столом мало не святкують щось. Але Вовк психанув: звідки це я взяла, що є така людина і що на неї мінятимуть Без'язикова? Заспокоївся, коли почув прізвище Муженка. Але й Вовк мені тоді не допоміг — вміло з'їхав з теми, сказавши, що того Бондарука просто так не випустити. Я готова була чекати. Я сама телефонувала Захарченку, писала смс — відповіді не було. Знайшла інших переговірників, від яких дізналася, що Без'язикова зараз не обмінюватимуть, а Бондарука обміняють на іншого нашого полоненого, якого вивезли до Курська. Я не могла зрозуміти, як так можна діяти неузгоджено. Врешті-решт обмін не відбувся.

Просила обміняти Без'язикова на ГРУшників. Але кажуть, що їх можуть міняти на Савченко, Сенцова або Кольченка. Я розумію. Але у них є перевага — родичі знають, де перебувають ці люди, мати бачить свою Надю по телевізору, може приїхати на суд, ми ж узагалі не знаємо, де наш Іван.

— Але ви ж кажете, що Іван телефонує мамі...

— Так. Їй 84 роки. Він говорить із нею рівно одну хвилину. Коли вона з ним уперше поговорила, я запитала у неї, чи точно це був Ваня. Вона відповіла: «Я не знаю». Бо вона погано чує і не чекала дзвінка після п'ятьох місяців мовчання — розгубилася, почала плакати. Але мама йому поставила запитання, яке ставила раніше, коли точно телефонував не її син, але представлявся ним. І він відповів. Після дзвінка у жовтні ми з нею відпрацювали кілька запитань з його дитинства — як звали собачку, на якій вулиці жили... І він одразу ж на них відповів удруге. Спираючись на ці відповіді, сподіваюся, що мій чоловік живий.

— З СБУ теж немає новин?

— Це я їм завжди телефоную і доповідаю про новини. Минає час, я знову телефоную, запитую, чи є новини у них. Вони мені весь час кажуть: «Почекайте, зараз подивимося в комп'ютері». Потім зачитують: «Ваш чоловік перебуває в Донецьку. Ми навіть знаємо, в якій будівлі...» Виявляється, що це вони мені повідомляють інформацію, яку я їм раніше дала. У СБУ мені кажуть, що про нього ведуть переговори не як про «двохсотого».

До 22 травня я з усією відповідальністю могла заявити, що мій чоловік живий. Я ж із ним розмовляла. І голос у нього такий особливий, і манера говорити специфічна. Я його точно впізнаю. Зараз я орієнтуюся лише на контрольні запитання. До 18 жовтня я вже почала сумніватися, що він серед живих. Мені, звісно, було страшно в цьому собі зізнатися.

— З того боку із кимось спілкуєтеся?

— Зараз ні з ким не спілкуюся. І не хочу. Це не має жодного сенсу. Ці люди брешуть. Вони розповідають якісь неймовірні речі. Можу сказати, що той самий Басурін говорить інтелігентно, в якийсь момент намагався мене заспокоїти, коли я розплакалася, перейшов на «ти». Але я зробила висновок, що Басурін є таким самим заручником, як і мій чоловік, тільки йому дозволяють телефонувати і дозволяють убивати. Але він заручник Росії. Теж підневільний. Весь час із кимось радився і потім мені передзвонював. Він мені пропонував приїхати в Донецьк особисто.

— Ви не погодилися?

— Ні. І Рубан до того намагався мене відвезти в Донецьк, а чоловік сказав із ним нікуди не їхати...

Крім того, мені погрожували неодноразово. Телефонували серед ночі мені і мамі, писали через соціальні мережі моїй сестрі, вимагали, аби я приїхала в Донецьк, погрожували, що вивезуть мою дитину. Не так давно телефонували і вимагали гроші, сказали, що віддадуть чоловіка, якщо гроші перекажу через термінал, потім чекати вночі чоловіка десь на трасі між якимись містами... Я подзвонила до поліції, дякувати нашій поліції — відреагували миттєво, одразу приїхав слідчий, потім виявилося, що це аферисти, чи то судимі, чи то сидячі. Знаєте, за майже два роки війни моя сім'я розучилася боятися, душевний біль є таким великим, що часом не відчуваєш фізичного. Думаю, з моїм чоловіком така сама історія. Тільки його душевний біль пов'язаний з Україною, якій він служив вірою і правдою і яка його зрадила чи просто забула, бо їй зараз так зручно. Але сім'я його любить і чекає, і ми нічого і нікого не боїмося.

Зараз Іван у статусі «особливо зухвалих», бо каже: Донбас — це Україна. Це мені казали люди, які про нього дізнавалися. Мені так і сказали: «Гімн України він співає». Можливо, він пішов на принцип, і його не зламати. Так, він — упертий.

— Крім вас Івана хтось шукає, із його керівництва приміром?

— Боюся, що ні. Є в нього один друг, він із ним колись служив. Його ім'я назвати не можу. Якось зателефонував, приїхав до мене в Житомир і сказав, що чутки про те, що Іван — зрадник, неправда. Він сам їздив до Донецька, намагався знайти, та не зміг. Але сказав, що станом на 21 листопада Іван живий. «Ви його чекайте», — додав він. Ще двоє колег Івана телефонують, питають про нього. І це все. Якщо вас цікавить, чи стурбований його долею генерал Литвин, то ні. Після чотирьох місяців чоловікового полону він перестав брати слухавку.

— Від кого в Україні, вам здається, залежить обмін полоненими?

— Думаю, від Президента. Коли мені чоловік тільки почав дзвонити, я все намагалася з'ясувати, до кого звертатися — кого взяти за горло, перед ким стати навколішки, щоб його звільнили. Іван мені сказав, що ніхто не допоможе, що треба чекати. Я все казала, скільки ж можна чекати, триває війна — ти щодня перебуваєш у небезпеці. Тоді Іван сказав: «Якщо сепари оголосять амністію, то мене віддадуть». Я не могла зрозуміти, про яку амністію говорять. Воювало пів-Донбасу, почав пояснювати, що вони хочуть амністію для всього регіону. Я розповідала це і в СБУ. На що мені Василь Вовк сказав: «Вам може допомогти лише Президент. Але він не хоче». Це була його фраза. Він мені навіть казав, що про Івана знає й Путін. Спочатку мені казали, що звільнення обговорюється на рівні двох держав. Що, півтора року ніяк не можуть домовитися?! Але, гадаю, є домовленості, про які нам ніхто не скаже. Адже у Порошенка є в Росії фабрики, які чомусь ніхто не чіпає. Мене знаєте що ображає: Президент особисто говорив про Рахмана, щоразу говорить про Савченко, а я скільки не писала йому, скільки б не говорила з телеекранів, не звертає уваги. Я ж прошу — нехай мене прийме. Або не приймає, але звільнить мого чоловіка... Мимоволі напрошується висновок: він про нього не хоче говорити, бо він тут не потрібен. Ніхто не турбується про цього Без'язикова. Я от із вами розмовляю і ще раз переконуюся: чоловік тут не потрібен. Мені і переговірник Олег Котенко казав: «Його тут не хочуть».

— Мені теж сказали, що в останньому списку його немає...

— Я про це здогадувалася. І я думаю, що і в попередніх його не було. І не тому, що його часто запитують. Вовк мені сказав якось: «У Мінську говорили про вашого чоловіка, скоро його звільнять». Тоді я попросила у нього телефон Морозової, щоб запитати. Вовк дав мені його. І Морозова мені ясно відповіла: «Хто вам сказав, що в Мінську про нього хтось говорив? Йшлося про Шмигельського». Чому про нього? Шмигельський — земляк Василя Вовка. Дружина Шмигельського навіть говорила із Захарченком, Вовк їй його набрав. Я ж із Захарченком не могла поговорити, Вовк казав, що він не візьме у нього слухавку.

— Я чула, що Іван потрапив у полон до чеченців...

— Гадаю, не випадково. Є деякі моменти, які змушують замислюватися. На переговори пішли втрьох, але до самого села зайшли двоє — Без'язиков і Женя Мандажі. Валерій мені казав, що селище неначе мертве було. Шмигельський заліг біля машини. Без'язиков сказав, що підуть на кілька метрів вперед, якщо нікого не побачать, то повернуться. Потім Валерій розповідав, що почався обстріл, і він опинився під купою піску. І він сказав, що чеченці знали, що їх було троє — коли вони взяли двох, запитали, де третій, якби не сказали, то всіх розстріляли б. І Женя почав кликати: «Валєра!» І він згадував, що чув, як Женя його кликав. Він виліз з цієї купи піску і побачив, що їх із зав'язаними ззаду руками ведуть чеченці. Шмигельський міг сісти в машину і поїхати, але цього не зробив. Вони знали, що в групі було лише троє. І коли вони їхали на переговори, їх весь час обстрілювали з нашого боку. Валерій казав, що був шокований, а Ваня телефонував і говорив, куди ви стріляєте, якщо ми в цю точку виїхали? Після дзвінка Без'язикова обстріл припинився, але відновився за 15 хвилин. Можливо, і їх не було б серед живих. Але по дорозі вони пробили колесо. І зупинилися на годину, щоб його замінити.

— Як ви дізналися, що чоловік у полоні?

— Він перестав виходити на зв'язок. Це була субота, 16 серпня. О 9:20 ранку я з ним поговорила по телефону. Він мені сказав, що буде трохи зайнятий і зателефонує ввечері. І я не телефонувала. Ближче до ночі почала дзвонити. Ніхто трубку не брав ні вночі, ні вранці. У мене почалася паніка. До того ж по телевізору сказали, що потрапили в полон офіцери з Житомира, але сказали, що на чолі був замполіт. Пам'ятаю, як сиджу на кухні, набираю його, а мені мама каже: «Ну, хто начальника розвідки відрядить на переговори?» Зрештою телефон від моїх дзвінків розрядився і відключився. Я почала телефонувати колегам. І Анатолій Любецький, той, який потім щосили поширював плітки, що мій чоловік зрадник, сказав: «Вони виїхали на завдання і не виходять на зв'язок». І мене, знаєте, так насторожило, коли я запитала, чи міг він загинути, той твердо відповів, що ні. Уточнила, чи не поранений він — ми всі лікарні обдзвонили. Але коли я запитала, чи міг він потрапити в полон, він відповів: «Так, Маргарито, швидше за все, так і є». Потім я побігла до корпусу, мене туди не хотіли пускати спочатку, мені вдалося вмовити. Мені налили води, сказали: «Не хвилюйтеся, розвідник може йти на строк від трьох до семи днів і нікому нічого не казати». Я пішла вся в сльозах. Пішла до церкви. І до вересня Іван не виходив на зв'язок — я переконалася, що він живий.

Знаєте, мій чоловік дуже довіряв безпосередньому керівнику — генералу Петру Литвину. І я собі уявляла нашу розмову з ним так: телефонує він, каже, що Іван потрапив у полон, але вони докладуть усіх зусиль, аби його звільнити. Але він мені не зателефонував. Ніхто навіть не сказав, куди подівся командир корпусу. Можливо, не бажали розголосу, хотіли приховати, зам'яти.

— А тим часом у полоні Без'язикова били...

— Він мені сам казав, що його могли вбити. Але не зробили цього. Бо коли вони допитували наших полонених солдатиків, запитували, хто найчастіше приїжджав на передову з верхнього штабу. І вони називали лише прізвище Без'язикова. У нього був дідусь, який привозив його солдатам молоко. Моркву привозили. Він дбав про них. Зараз я, можливо, десь на нього ображаюся: він подумав про чужих дітей, пішов визволяти їх, а про своїх — забув. І йому зберегли життя тому, що він не штабний пацюк, який кидає дітей на м'ясо.

— Хто чекає Івана вдома?

— Вдома на нього чекаю я та його мати. Чекає теща, дуже сильно, хвилюється. Діти чекають. Найбільше чекає маленький. Він про тата не припиняє говорити. Я думала, що з часом почне відвикати, забувати, і навіть цьому була рада — Івана не віддають, а я тверезо дивлюся на речі, що незрозуміло, коли це станеться. Я хотіла, щоб дитині було не так боляче чекати. А малюк тим не менш ще більше говорить про тата. Весь час згадує його: а мій тато каже так, а мій тато робить так, а мій тато ось так кривляється... Він навіть згадує такі речі, про які навіть я забула. Чекають і двоє старших дітей — синові 20 років, дочці — 16. Уже немає жодних — ані моральних, ані фізичних — сил боротися. Розумію, нашому Президентові ніде нічого не болить — його діти й онуки в безпеці вдома. Його не хвилює, що там сидять наші живі люди. Ну, нехай це буде на його сумлінні. Врешті-решт кожен отримає своє.

Сьогодні я дуже вдячна журналістам та волонтерам, особливо групі «Патріот». Вони постійно цікавляться Івановою долею, допомагають, підтримують. 16 лютого — 18 місяців полону, і якби не вони та їхня допомога, то я більш ніж упевнена, що офіцер, людина, батько, чоловік і син Іван Без'язиков просто б згинув раз і назавжди. Думаю, спочатку задум був саме такий. А СБУ я вдячна за те, що вони мене втішають і обнадіюють, просять триматися так само гідно, як тримається мій чоловік у полоні.