Три великі любові Краматорська

Війна на сході змінила багато чого. Рік тому адміністративним центром Донецької області став Краматорськ — місто промислове, що пережило дві окупації гітлерівськими військами і одну — російськими терористами. Є думка, що тут залишилося багато тих, хто співчуває «ДНР» і нишком мантрує «Путін, прийди», хто не вважає День Незалежності України святом, а наші війська — визволителями. Чи так це? У пошуках відповідей на ці запитання, журналісти АСН вирушили до Краматорська.

Шлях до іншої реальності

Головною метою поїздки до Краматорська, куди нас запросив голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський, було інтерв'ю. Почувши про заплановане відрядження, близькі та колеги стали хвилюватися.

Одні намагалися відрадити, інші радили, де взяти бронежилет, треті стверджували, що там за українську мову або тризуб стовідсотково поб'ють. І щиро дивувалися, що в Краматорськ ходять потяги, зокрема й експрес «Інтерсіті».

До речі, попри те що в Краматорськ йде два потяги, квитки на них взяти проблематично, — пасажирів багато. Це не лише військові, як хтось міг би подумати. І поводяться люди в східних експресах і нічних потягах так само, як і в західних: читають, листуються, їдять, спілкуються, сплять.

Машина часу

Перше враження від Краматорська — шок: місто схоже на зображення зі старої пожовклої радянської листівки. Здається, що потрапив як мінімум в 80-ті минулого століття, а як максимум — ще й раніше. У ХХІ століття повертають хіба що не так давно відремонтований вокзал (капремонт проводився в 2014 році), українські прапори і тризуб на центральній площі.

Але фронт близько. Про це нагадує посилена охорона адмінбудівель і центрального готелю, а також наявність у центрі міста озброєних людей у ​​формі. А ще — написи-покажчики на будинках «Бомбосховище».

Неприємно вражає ветхість. Те, за що відповідає влада, — лагодиться, фарбується, прибирається. А фарбувати, прибирати, ремонтувати свої будинки і облаштовувати двори жителі, судячи з усього, не поспішають. Рідко де побачиш новий склопакет. Найчастіше рами лякають облізлою старою фарбою.

Виявилося, що інформація про патерналізм жителів сходу, який аж зашкалює, — не міф, а жорстока реальність. Тут усі чекають,коли прийде дядько від влади або підприємства, все полагодить, побілить і пофарбує. Жодному жителю навіть в голову не приходить думка, що можна  двором зібрати кошти і відремонтувати під'їзд. Все це, як стверджує Жебрівський, — «совок» на капіталістичних ногах. Підприємства, магазини, кафе, транспорт — все працює. Та що магазини — є чинні автосалони.
Краматорськ, чесно кажучи, має вигляд значно багатший, ніж деякі провінційні містечка в інших регіонах України. Якщо це все відмити, відчистити і перефарбувати — спокійно можна возити туристів, які цікавляться архітектурою та звичаями СРСР.

Хліба і видовищ

У самому місті ніхто не голодує. Можна купити як російський лимонад, так і львівське морозиво. До речі, на вулиці з пивком там сидіти не заведено. Це роблять хіба що деякі любителі і професіонали питної справи, але де їх немає?!

Йдемо далі, дивимося, що і як. Наткнулися на кіоск «Союздрук» (назву видно навіть через товстий шар фарби!) І, ясна річ, вирішили подивитися, яка періодика популярна. З'ясували, що придбати пресу українською мовою — проблема. У кіоску повно глянцю і декілька газет російською. Прошу у продавця продати мені все, що є українською. У відповідь чую безапеляційне: «У нас російськомовне населення!». За мить жінка додає, що навіть не намагалися торгувати україномовною пресою — її не замовляли тоді, не замовляють і нині.

Українська мова в Краматорську — і справді дивина. Нею спілкуються переважно приїжджі: представники влади, військові, журналісти та волонтери. Хоча під час перепису населення в 2001 році понад 70% мешканців Краматорська вважали себе українцями і лише близько 27% — росіянами. Місцеві, розмовляючи, навіть не намагаються перейти на українську. Але почувши «дякую» або «до побачення», посміхаються і теж відповідають українською.

Неюні ленінці

Люди переважно неконфліктні. Правда, чужинців вони бачать одразу і пильно розглядають. Хто старший, з відкритим осудом запитує: «Що, на війну подивитися?». Почувши, що не війну, а місто, починають розповідати про все (крім війни, сепаратистських настроїв, політичної ситуації і бажаного майбутнього свого міста). До речі, їхній найбільший біль, особливо старшого покоління, — пам'ятники Леніну. Реально зі сльозами на очах кажуть: «Такі пам'ятники, а їх...». І не розуміють нерозуміння такої ностальгії і віри в Ілліча.

У нас же мета — знайти школу № 6. Її закінчив легендарний актор, режисер і сценарист Леонід Биков. Навчався в ній і Йосип Кобзон, але щодо його любові до терористів це тепер певно компромат, ніж предмет гордості. Але, як виявилося, все не зовсім так. Місцеві Кобзону якось навіть ніжно співчувають. «Ви знаєте, він у школі вікна пластикові поставив. А вони його бюст прибрали — за те, що Кобзон виступив у цій «ЛНР». А він такий хороший — погляньте, які вікна…», — з тремтінням у голосі розповіла місцева жителька. Зауваження «Війна, мовляв» викликало у жінки тільки осуд, а ось фраза, що вікна ж дешевенькі, а Кобзон — заможний, міг би й кращий подарунок рідній школі зробити, змусила її замислитися...

До речі, ностальгують у Краматорську не лише за Кобзоном чи Іллічем. «Ось тут, де велика клумба, взимку ялинку встановлюють. А раніше там був чудовий пам'ятник: Сталін і Ленін на лавочці сиділи, спілкувалися. Але за часів Союзу теж було мракобісся, як і нині, тож Сталіна прибрали», — наскаржився Петрович і навідріз відмовився фотографуватися, щоб відкрито донести свої аргументи читачам.

Коти і бабусі

Чим ще дивує Краматорськ? Кількістю котів. Вони — пещені і красиві — там всюди. Та й як без бабусь на лавках? До речі, Галину і Людмилу, які охоче поговорили з нами про котів, забути буде складно.

Перша, дуже доглянута поважного віку дама, спершу намагалася прилаштувати нам сусідську триколірну кішечку, запевняючи, що вона принесе щастя. Але її подруга зазначила, що якась нехороша Любка стерилізувала тваринку.

Галина вирішила відкрити душу — повідала, як її кішечку Мусю собаки порвали. «Ви знаєте, як тих собак звуть? Не буду говорити, образитеся. Хоча ображайтеся, скажу. Вони: ... — і я почула таку жорстку лайливу конструкція, що в порту і в казармі певно здивувалися б такій грі слів.

Молодим скрізь у нас дорога

Але це — не всі настрої Краматорська. У ньому люди розділилися на три групи. Перші — активно виступають за Україну і світ, другі сумують за СРСР, але під «ДНР» не хочуть (були, не сподобалося). А треті просто чекають, що буде далі.
Найактивніша і просунута — традиційно молодь. Її чужинці, які спілкуються українською, не напружують. Навпаки. «Жодних сепаратистських настроїв тут не буде. У нас більшість за Україну і незалежність», — розповіла АСН дівчина Настя.

Вона — корінна жителька Краматорська. Говорить російською, але намагається перейти на українську. На шиї носить кулон — тризуб. Сказала, що їй ніхто не дорікає за це: ні рідні та близькі, ні інші люди.

Виявилося, дівчина — волонтер з молодіжного будівельного табору «Будуємо Україну разом». Вони разом із друзями — студентами та старшокласниками з Краматорська, Слов'янська, Львова, Києва, Житомира та Луцька — допомагають відбудовувати зруйновані будинки, сортують і розносять гуманітарну допомогу тим, хто її потребує. Наприклад, людям похилого віку і дітям із багатодітних або проблемних родин.

Ці хлопці виготовляють і встановлюють яскраві лавки у дворах. Сортують сміття. Організували міні-хостел і бібліотеку. А ще молодь оновила написи на будинках — покажчики «Бомбосховище». І щиро сподівається, що більше в підвалах сидіти нікому не доведеться.

«Ви не хвилюйтеся, Краматорськ — це Україна. Я точно знаю. Інакше бути не може. Скоро День Незалежності. Ось побачите, яке в нас буде свято. А трохи пізніше й усі разом відсвяткуємо. Коли не буде окупованих територій », — проводжаючи кореспондента АСН, сказала Настя. І цій молодій, активній дівчині не можна не вірити.