Коли в будинку з'являється маленьке кошеня, власнику необхідно забезпечити належний догляд
Що потрібно придба....
Архів
Повернутись назад
28 Жовтня 2015
28 Жовтня
Блог:
Думки10:49
Політика
Ігор Луценко
У влади не було політичної волі, аби довести провину Андрія Портнова
Колишній заступник глави Адміністрації Президента Андрій Портнов виграв справу в Європейському суді, тому що в української влади не було політичної волі, аби довести його провину. Таку думку «Аналітичній службі новин» (АСН) висловив народний депутат Ігор Луценко.
«Портнов із самого спочатку будував і продовжує будувати свою діяльність так, щоб мінімально потрапити під розслідування. Але все ж він виграє не на цьому. Просто-напросто українська сторона робить багато помилок. У випадку з Європейським судом Україні не потрібно було вживати жодних заходів, писати ГПУ листи. Оскільки такі кроки засвідчили Європейському суду певну необ'єктивність та заангажованість держави», - сказав він.
Водночас, за його словами, мало бути добре організованим слідство, зібрано ґрунтовну доказову базу.
«Тоді Портнов ніколи б не виграв суд у ЄС. А так ми просто втратили час. І хоча ГПУ в цьому питанні не допрацювала, але в даному випадку це вина не лише прокуратури. Не було виділено достатньо коштів, слідчих. Просто немає політичної волі. Розслідування злочинів проти Майдану не є пріоритетом у Президента», - вважає Луценко.
Крім того, він додав, що у разі ігнорування справи Януковича є ймовірність, що Європейський суд винесе рішення на його користь.
«Звичайно, з Януковичем буде складніше. Але якщо Україна не намагатиметься довести його провину, ігноруватиме процесуальність, розраховуватиме на те, що всі і так знають, що він злочинець, то тоді є ймовірність, що в Європейському суді буде певна правда на боці Януковича. Але я в це не вірю», - констатував він.
Блог:
Думки11:29
За кордоном
Андрій Бузаров
Введення безвізового режиму з Нового року малоймовірне
Запровадження безвізового режиму в Україні гальмується через відсутність консенсусу в політичних елітах і невиконання Україною плану щодо лібералізації безвізового режиму, тому очікувати вступу країни до Шенгенської зони з січня 2016 року точно не варто. Таку думку «Аналітичній службі новин» (АСН) висловив експерт-міжнародник Андрій Бузаров.
«Є багато факторів, які перешкоджають введенню безвізового режиму для України, і це проблеми, пов'язані не лише з міграційними складнощами, яких зазнає Європейський союз (проблеми біженців із Сирії та Афганістану. - Ред.). Я думаю, що в цілому консенсус буде знайдено і безвізовий режим для України буде. Є інший момент: Україна, на мій погляд, виконала ще не всі вимоги щодо лібералізації. У нас є внутрішні проблеми - серйозні перешкоди у вигляді зняття депутатської недоторканності, наприклад. Погано те, що серед політичної еліти немає консенсусу в деяких аспектах», - розповів експерт.
Він також зазначив, що з 1 січня 2016 року введення безвізового режиму є малоймовірним, навіть якщо звіт Єврокомісії буде на користь України.
«Будуть інші причини, за якими його буде відкладено. Але це не означає, що безвізовий режим не введуть. Я глибоко переконаний, що глобально питання із затвердження безвізового режиму для України вже прийнято за лаштунками європейської політики. Але як це реалізувати, щоб це було зручно і Україні, і ЄС? По суті, останній рік Україна займається тим, що готується до введення безвізового режиму - це впровадження біометричних паспортів, деякі питання, що стосуються реформування системи законодавства. Але тут питання більше політичне, пов'язане з тим, що відбувається в ЄС. Ще одну проблему Європейський союз не хоче собі додати», - зазначив Бузаров.
За словами експерта, зараз неможливо говорити про точні дати запровадження безвізового режиму.
«Мені здається, не зовсім правильним є підхід, коли деякі представники МЗС заявляють про те, що все готово і ми готові з 1 січня вступати в Шенгенську зону. Заявляли, що з січня 2015-го, з травня 2015-го, з січня 2016-го. Але це були нічим не підтверджені політичні заяви, які вводять в оману. Тут більше треба дивитися на те, яких конкретних результатів досягнуто. А поки що немає жодних передумов, аби говорити про те, що з 1 січня 2016 року однозначно буде безвізовий режим. Потрібно почекати, можливо до середини 2016 року», - зазначив Бузаров.
Блог:
Думки11:50
За кордоном
Руслан Сольвар
Ми повинні забезпечити стійкий мир, врегулювавши кризу на Донбасі
Для того, щоб Європейський союз скасував візи для наших громадян, Україні слід виконати великий обсяг роботи. Таку думку «Аналітичній службі новин» (АСН) висловив народний депутат від фракції «Блок Петра Порошенка» Руслан Сольвар.
За його словами, успішна реалізація технічної частини Плану дій візової лібералізації, безумовно, важливий, але не головний компонент проблеми. Він зазначив, що багато формальних аспектів реалізації плану потребуватимуть бюрократичної вправності. Ключові вимоги ЄС до України - ефективна боротьба з корупцією і реформа сектора безпеки - не можуть бути втілені в життя без політичної волі керівництва держави.
«Якщо Україна зможе осилити свою частину безвізового плану, у нас є всі можливості досягти результату, до якого ми рухаємося вже 5 років. Зі свого боку, європейські політики запевняють, що впливові партії Європарламенту, зокрема Народна партія і соціал-демократи, підтримають запровадження безвізового режиму з нашою країною», - зауважив Сольвар.
Депутат наголосив, що парламент уже ухвалив у першому читанні пакет «візових» законів, але в листопаді народні депутати мають ухвалити ще низку важливих актів з цього приводу. Тому зараз украй важливо, щоб різні політичні сили не намагалися розхитувати ситуацію в цілому, перешкоджаючи, таким чином, здійсненню чергового кроку до зближення України з Євросоюзом.
«Слід особливо наголосити, що, крім формальних вимог європейських партнерів, є також неформальні, але дуже серйозні застереження, пов'язані з мігрантською кризою в Європі. Річ у тім, що для того, аби гарантувати в європейському співтоваристві відсутність такої загрози з боку українського кордону, ми повинні забезпечити стійкий мир на нашій території, врегулювавши кризу на Донбасі. Без цього пункту жодна антикорупційна прокуратура чи бюджетне фінансування політичних партій не служитимуть реальним індикатором готовності ЄС відкрити двері для України», - резюмував Сольвар.
Події
У Запоріжжі затримали групу наркоторговців
Учора в Запоріжжі співробітники правоохоронних органів припинили діяльність організованого злочинного угруповання, яке займалося торгівлею наркотиками.
Про це на своїй сторінці у Facebook написав голова Департаменту протидії наркозлочинності Ілля Ківа.
За його словами, у групи було вилучено близько півкілограма кокаїну, зброю, підроблені документи співробітників силових структур, а також викрадені автомобілі. Наразі розпочато слідство.
У Запоріжжі затримали групу наркоторговців
Учора в Запоріжжі співробітники правоохоронних органів припинили діяльність організованого злочинного угруповання, яке займалося торгівлею наркотиками.
Про це на своїй сторінці у Facebook написав голова Департаменту протидії наркозлочинності Ілля Ківа.
За його словами, у групи було вилучено близько півкілограма кокаїну, зброю, підроблені документи співробітників силових структур, а також викрадені автомобілі. Наразі розпочато слідство.
Інтерв'ю12:35
За кордоном
Роман Бочкала
Интервью
Роман Бочкала: У запалі конфлікту можна втратити сам предмет спору – країну Телевізійний журналіст Роман Бочкала висвітлює збройний конфлікт у Сирії з самого його початку. Нещодавно він укотре відвідав пошматовану міжусобицями країну і розповів «Аналітичній службі новин» (АСН), як змінилася держава за час війни, чого українці можуть навчитися у сирійців і які наслідки російського втручання в близькосхідний конфлікт для України. – Романе, наскільки змінилася Сирія з часів початку конфлікту в 2011 році? – Як на мене, то досить істотно: країну немов накрило якоюсь пеленою зневіри. Начебто все на місці, той самий Дамаск не надто змінився в плані глобальних руйнувань, але поменшало людей на вулицях, усі якісь страшенно втомлені та виснажені. Це перші враження після приїзду. Але в цілому в країні і особливо в столиці влада намагається зберігати зовнішню красиву картинку: продовжують працювати фонтани, дороги в гарному стані, а подекуди їх навіть ремонтують. При цьому досить залишитися хоча б на один день і глибше вникнути в події, аби побачити, що насправді все не так добре. Наприклад, у готелі щогодини аварійно вимикається світло, майже не працює інтернет, немає води. У кафе кажуть, що меню можна не відкривати, бо на перше вже давно одна страва, а на друге – який-небудь кебаб. І ти розумієш, що все не так, як було раніше. Якщо поїхати на північ у бік Хомса чи на південь у Дараа, то там ми побачимо жахливі руйнування, і стане зрозуміло, що багато чого вже не повернути і що, на жаль, тієї Сирії, якою вона була до війни, напевно, вже не буде ніколи. Всі ці зміни відбувалися поетапно. Перша віха сирійського конфлікту – масові демонстрації в березні 2011 року в Дараа. Я був у місті того року і пам'ятаю його абсолютно цілим. Єдине, що впадало у вічі, це спалені опозицією будівлі суду та прокуратури. Наступна віха випала на кінець серпня 2013 року, коли США приймали рішення бомбити Сирію чи ні і врешті-решт дійшли думки, що не варто. Цей момент завершував етап масованих бомбардувань військами Асада, які просто стирали з лиця Землі цілі квартали в Хомсі як, наприклад, Баба-Амр. Ми були в цьому зруйнованому повністю районі пізніше, і видно було, що «працювала» авіація, бо ані мінометні, ані танкові, ані артилерійські снаряди не здатні призвести до таких масових руйнувань, а авіація була лише в уряду. 2013 рік виявився ключовим з причини входження в активну фазу війни ІДІЛ. До того моменту про цю структуру ніхто особливо не знав, на слуху був лише Фронт ан-Нусра, сирійське відділення Аль-Каїди. ІДІЛ набрав обертів через вакуум, що виник в опозиційних лавах, оскільки прозахідна Вільна сирійська армія (ВСА) так і не зуміла сформуватися як правильно вибудувана структура: командири підрозділів пересварилися між собою через владу і поділ донорської допомоги країн Заходу, в тому числі фінансової. У підсумку ВСА себе не виправдала і по суті як така розвалилася, внаслідок чого антиасадовську нішу активно почали займати екстремісти, і ІДІЛ виявилася найпотужнішою з подібних угруповань. Третя віха, на мій погляд, це коли ісламські екстремісти руйнували захоплені міста, на кшталт Пальміри. Четверта збіглася з початком російської операції. При цьому я навіть не відзначаю початок військово-повітряної операції сил коаліції: американці теж досить давно бомблять ІДІЛ, але ці удари не подіяли. Мабуть, тому, що вони не були настільки масовими і системними, як російські бомбардування. Росія з початком своєї операції виводить конфлікт на новий виток ескалації, і стає зрозуміло, що війна закінчиться нескоро Незадовго до початку російської операції було відчуття, що війна йде на спад, бо всі виснажені і втомилися, закінчувалися запаси озброєнь, сходила нанівець мотивація. І прийшло розуміння, що під час цієї війни можна втратити предмет спору: саму Сирію. За що далі воювати, якщо все зруйновано? У розмовах з так званою помірною опозицією, з ополченням, що виникло розрізнено без єдиного координаційного центру, я чув готовність скласти зброю. Понад те, Башар Асад в одному зі своїх останніх інтерв'ю іранським ЗМІ навіть допустив таку фразу, що він готовий скласти з себе повноваження президента, якщо це буде в інтересах народу Сирії. Зрозуміло, що сказане його ні до чого не зобов'язує, але і до цього він також говорив, що з тими поміркованими, які складуть зброю, він готовий вести діалог. Я думаю, йому довелося б у підсумку це зробити, тому що його сили були дуже обмеженими. І тут раптом Росія з початком своєї операції виводить конфлікт на новий виток ескалації, і стає зрозуміло, що війна закінчиться нескоро. – Що думають сирійці з приводу участі Росії? – У випадку Сирії не можна говорити про якусь єдину думку: можна почути десять різних відповідей на одне й те саме питання, залежно від того, де ти перебуваєш і хто цю територію контролює. У столиці люди здебільшого схвалюють дії Росії, тому що підтримують президента. Зазначу, що у Асада справді є підтримка частини населення: це переважно алавіти (релігійно-етнічна меншина, до якої належить і сам глава держави), які розуміють, що якщо не буде Асада, їх просто прийдуть і виріжуть. Мені розповіли мешканці міста Латакії (батьківщина родини Асада) про діалог машканця алавітского кварталу з сусідом з кварталу сунітського: «Ми розуміємо, що якщо Асада не буде, ви прийдете і будете нас різати», на що отримав відповідь: «Так, прийдемо і різатимемо, бо якщо не ми першими почнемо, це зробите ви». Так у них і відбувається споконвіку майже на рівні традицій. У жителів передмістя Дамаска (Дарайя, Дума) думки вже інші, бо ці міста зазнають бомбових ударів. Ці населені пункти контролює поміркована опозиція, щоправда, трохи дивна в тому плані, що жителі цих міст їздять до столиці на роботу. На дорогах майже немає блокпостів і можна спокійно пересуватися, але при цьому передмістя бомблять урядові війська, а до столиці з міст-сателітів іноді прилітають мінометні снаряди. У Дамаску в певний момент сил було так мало, що вони елементарно не могли взяти під контроль своє ж передмістя. З початком операції в Сирії Росія застосовує тактику випаленої землі (приблизно як на сході України), просто руйнуючи все існуюче, тому жителі передмістя ставляться до втручання Росії негативно. Жителі півдня країни здебільшого у владі ВСА, хоча, як я вже сказав, як такої ВСА не існує: є розрізнені групи і угруповання, у яких збігається філософія і їх об'єднує спільний ворог – Асад. Ближче до ліванського кордону з боку долини Бекаа господарює іранська Хезболла, позитивно налаштована по відношенню до Асада, бо вона шиїтська. При цьому там є сунітські села, і вони негативно ставляться як до Хезболли, так і до Асада з Росією. На північному сході господарюють курди: їх мало цікавить релігійний аспект, а лише етнічний, тому що вони – народ без своєї держави, і її необхідно обов'язково створити, за що вони і воюють. – Яким чином втручання Росії може змінити ситуацію в регіоні? – Перше, що вже змінилося, – Асад зміцнів, і баланс сил тепер превалює на його боці. У зв'язку з цим збільшуватиметься периметр підконтрольної йому території, це буде першим із завдань Росії. Я думаю, ділянки, підконтрольні президенту, розширюватимуть не лише навколо Дамаска, а й також навколо Латакії, Хомса, Хоми, Тартуса. Тактичне завдання – не допустити виходу противника до Середземного моря для налагодження постачання. Не дарма Росія вже заявляла, що подумує над взяттям під контроль морського кордону Сирії. Гадаю, вони цей кордон уже моніторять, але поки що негласно. Тактично правильно урядовим силам буде просуватися на південь до провінції Дараа, виганяючи звідти всі ці прозахідні осередки, які підживлюються з боку Йорданії, тому що цей сусід Сирії займає прозахідну позицію, але при цьому ворожу по відношенню до ІДІЛ. Пам'ятаєте, як ІДІЛ стратив йорданських пілотів (ісламісти страчують усіх своїх в'язнів в оранжевих робах)? Два тижні тому я був у Йорданії, де раніше в помаранчевих костюмах ходили вуличні прибиральники. Після того випадку їх усіх терміново переодягли в одяг іншого кольору, щоб вони не виглядали як бранці. Якщо буде поставлено завдання зі знищення ІДІЛ, то знадобиться потужна наземна операція – одними бомбардуваннями перемогти неможливо. Росія навряд чи захоче ризикувати своїми громадянами Ще ситуація в Сирії залежить від того, чи підтримають Росію Іран та Ірак. Сирія – досить велика країна, і територія, яку контролює Ісламська держава, переважно пустельна, тому для контролю всього периметра доведеться дуже розтягувати лінію фронту із залученням відповідного контингенту. Іран поки що бере участь у сирійському конфлікті відособлено: окремими воєнізованими загонами Басидж і КВІР (Корпус вартових ісламської революції). Якщо буде поставлено завдання зі знищення ІДІЛ, то знадобиться потужна наземна операція – одними бомбардуваннями перемогти неможливо. Росія навряд чи захоче ризикувати своїми громадянами, бо тоді на батьківщину піде потік трун, і тут дуже важливо заручитися підтримкою Ірану та Іраку: чи готові вони дати своїх військових? Якщо так, можливо, на паритетних засадах виділить якусь силу й Росія. Від цього залежатиме виникнення даного альянсу. Ірак, наприклад, зараз між двох вогнів: США намагаються зберегти там свій вплив, і Росія намагається відновити свій вплив, втрачений уже дуже давно. Що стосується позиції Заходу, то мені здається, з його боку нарощування військової присутності в Сирії не буде і про введення наземного контингенту взагалі не йдеться. – Чим, по-вашому, війна в Сирії є для Путіна? – З одного боку, у росіян в Тартусі військово-морська база, і вони її, звісно ж, хочуть зберегти. До початку війни вона була дуже маленькою і її функції були суто ремонтними. Щойно почався конфлікт, росіяни почали активно її розширювати, що підтверджується супутниковими знімками. З іншого, Росія заявляє про себе як про світову державу, яка відстоює свої інтереси на Близькому Сході. Певна річ, що російське втручання на Близькому Сході стосується й України – в плані відвертання уваги міжнародної громадськості від подій на Донбасі на події в Сирії. І ще я думаю, що своїми діями в Сирії Путін створює інструмент для подальших переговорів із Заходом. Для того, щоб цей інструмент спрацював, потрібно сформувати там свій вплив і далі вже можна торгуватися: ви хочете, щоб ми припинили бомбардування в Сирії, тоді поговорімо про Україну. Чи навпаки: ви й далі хочете ціну на нафту обвалювати, то поговорімо про Сирію. Щоразу він може до цього повертатися. Ще одне тактичне завдання – зберегти президентство Асада, бо існував високий ступінь загрози його зміщення внаслідок внутрішнього перевороту або ж могли прибрати соратники, бо якщо президент уже втрачає контроль, то навіщо він такий потрібен? Росія зацікавлена в тому, щоб Асад зберігав владу, бо він досить лояльний по відношенню до Кремля. Ще одна з причин: я думаю, всі вже розуміють, що Сирія як держава навряд чи збережеться в колишніх кордонах. Свого часу її було створено після Першої світової війни внаслідок штучно «нарізаних» кордонів при переділі Османської імперії. Тому, втручаючись активно в цю ситуацію, Росія демонструє свої претензії на певну частину сирійського «пирога», даючи зрозуміти, що без неї цього поділу не буде. Завдання Путіна – сформувати свою проросійську коаліцію на Близькому Сході. Країни Перської затоки абсолютно чітко групуються навколо Сполучених Штатів Глобально, мені здається, завдання Путіна – сформувати свою проросійську коаліцію на Близькому Сході. Країни Перської затоки абсолютно чітко групуються навколо Сполучених Штатів (Кувейт, Катар та ін., на чолі з флагманом – Саудівською Аравією). Тому завдання Росії зараз – в умовах, коли Ірак захитався, коли Сирія і так не в сфері впливу США, а Іран давній суперник Штатів у регіоні, – сформувати якусь проросійську коаліцію. Якщо поглянути на карту, це буде дуже потужний союз, який тягнеться від Середземного моря до Перської затоки і через який проходить 2/3 світового трафіку нафти. – Чи можна вважати той факт, що Росія втрутилася в сирійський конфлікт, позитивним для України? – Нам дали перепочинок, і це однозначно добре: є час для подальшої модернізації та озброєння армії, проведення реформ. З'явилася можливість зосередитися не на зовнішній, а на внутрішній проблематиці: насамперед боротьбі з корупцією. Але в жодному разі ми не повинні розглядати цю ситуацію як якусь крапку. Я думаю, це три крапки чи кома, адже якщо ми подивимося на кордон з Росією з того боку, то підрозділи Закавказького військового округу та інших підрозділів РФ нікуди не поділися, вони всі перебувають там. На жаль, Росія за рахунок своєї сили може собі дозволити одночасну присутність і в Україні, і в Сирії, тому, з одного боку, розслаблятися не можна. Навпаки, треба скористатися цим моментом, аби стати сильнішими і зміцнитися. Але з іншого боку, це може мати й негативні наслідки, оскільки, як я вже сказав, Росія зараз із Сирії намагається створити інструмент для ведення подальших переговорів. І якими будуть умови цих переговорів, що буде їх предметом, поки що не ясно. Мені б дуже не хотілося, щоб темою спору була Україна. Я не думаю, що це буде як у 1939 році, коли на Мюнхенській конференції ділили Чехословаччину, і сумніваюся, що за нинішніх умов таке можливо. Тим не менш, треба розуміти, що Україна зараз відійшла на другий план, і цього може бути достатньо Росії для подальшого просування своїх інтересів у регіоні. – Є припущення, що частина російських найманців, котрі воювали на Донбасі, може передислокуватися до Сирії. Ви знаєте про такі випадки? – Я спілкувався днями з українськими військовими, які стежать за ситуацією в районі Горлівки, і вони надсилали мені фотооголошення з окупованої території про вербування місцевих жителів для служби в Сирії. І в Алчевську це відбувається за розповідями моїх джерел. Я думаю, що зараз на території Донбасу перебувають не десятки, а як мінімум тисячі громадян Росії: члени бандформувань, військовослужбовці контрактної служби, представники козацтва і т.д. Я думаю, що зараз на території Донбасу перебувають не десятки, а як мінімум тисячі громадян Росії: члени бандформувань, військовослужбовці контрактної служби, представники козацтва і т.д. Там цілий вінегрет різних найманців, і зараз вони постали перед вибором, що їм робити далі: переговорною стороною у врегулюванні нашого конфлікту вони явно не можуть бути, як і тією силою, яка формуватиме якісь місцеві органи влади. Згідно з Мінськими домовленостями, там мають відбутися вибори, але що робити з цим відверто бандитських елементом? Звичайно, найманці можуть бути корисними в Сирії, але тільки в наземних операціях. Поки не зовсім зрозуміло, чим вони там займатимуться: для формування такого собі резерву чи, може, російські підрозділи негласно вже зараз воюють на боці Асада? Така ситуація вигідна як Україні, так і Росії, бо наші сусіди розуміють, що весь цей контингент намагатиметься зараз повернутися до Росії, а після повернення почне створювати проблеми. А Сирія далеко, і краще їх залишити там. Застосування їм знайдуть. – Вам відомі випадки, коли в Сирії воюють українські найманці? – Так, знаю. У мене є знайомий військовослужбовець, який має відношення до сил спеціального призначення і служив добровольцем в АТО, а зараз залишився не при справах як багато хто, хто потрібен не на блокпостах, а для виконання бойових завдань. Він розповів, що є пропозиція вирушити до Сирії, але не на бік Асада, а до опозиції. Навіть більше – деякі вже вирушили і зараз перебувають на території Йорданії та Лівану, але не можуть потрапити до країни. Іноді на війну не так просто потрапити: приміром, через підконтрольну Асаду територію це зробити практично неможливо. Здебільшого їдуть досвідчені відставники. І не обов'язково воювати, часто як військові консультанти та інструктори. Найманці є на будь-якій війні. Коли я кілька років тому був у Конго, мені розповідали, що українські пілоти, там їх називають «сірими гусьми», літають з обох сторін конфлікту. Для таких людей війна – насамперед можливість заробити гроші і застосувати свої сили й навички. – Ви відвідали місто Маалула після звільнення його урядовими військами від Фронту ан-Нусра. Поділитеся враженнями? – Значна частина жителів міста – християни. Для них це був страшний час, тому що люди зазнавали масових гонінь. Часом їх збирали на міській площі і вимагали зректися віри. Тих, хто відмовлявся, страчували, їхні будинки спалювали разом з належними їм магазинами, автомобілями та іншим майном. Після звільнення в середовищі між городянами відбувся розкол: християни ображаються на мусульман, навіть тих, хто не був прихильником ан-Нусра, але мовчки сприймав те, що коїлося. Ми спілкувалися зі старійшиною міста, і він сказав, мовляв, будинки ми відбудуємо, інфраструктуру відновимо, а от як бути з людьми, незрозуміло. Тяжкі враження залишили про себе знищені ранньохристиянські храми: спалені, в них не залишилося жодного живого місця. Я пам'ятаю Маалулу в 2011 році – місто був сповнене натовпами паломників і туристів з усього світу, а зараз воно сприймається як жертва насильства. Додам, що коли все це відбувалося в 2013 році, Росія з якоїсь причини мовчала. Її не дуже хвилювали екстремісти, які тоді буйствували в Маалулі та в інших місцях і знищували християнські святині. А тепер, коли вже все зруйновано, з ними раптом вирішили боротися. – Чому багато сирійців воліють шукати притулок у Європі, а не воювати за свої домівки? – Тому що ці люди втратили віру в свою країну, вони зневірилися і не хочуть більше пов'язувати своє майбутнє із Сирією, і тому у них немає мотивації за неї битися. Я можу їх зрозуміти. Уявімо собі молоду сім'ю з кількома дітьми, і ви як батько сиділи б і думали, до якої школи піде дитина, в якому університеті вона навчатиметься, яке взагалі майбутнє у неї в зруйнованій країні, яку він, можливо, і дуже любить, але що вона зможе запропонувати дітям? Де гарантія, що ця війна скоро закінчиться? Може, вона не закінчиться й через 10 років? До Європи тікають переважно молоді сім'ї середнього класу. Це люди активного віку, серед них мало літніх і неосвічених людей. Серед них досить багато людей зі знанням англійської мови, які фінансово можуть собі дозволити цю міграцію. Ті, кому Європа не по кишені, живуть у таборах біженців, наприклад, у Йорданії, де в найбільшому з них, Заторі, влаштувалися 120 тисяч сирійців. – Чи відрізняється життя людей на територіях, підконтрольних уряду і повстанцям? – На територіях, підконтрольних Асаду, рівень життя вищий, є деяке постачання, надходить допомога з Ірану: кредити, основні види продуктів. У достатній кількості є хліб і вода. Діють правоохоронні органи. На території, яку контролює прозахідна опозиція, стало набагато гірше, тому що Захід майже припинив фінансування ще в 2013 році, коли ВСА себе не виправдала. – Між різними частинами Сирії є економічні відносини? – Так, звичайно. Як і у нас на сході України, де вугілля надходить з окупованих територій. У них там курсує нафта, відбувається торгівля. Я пам'ятаю, як на сирійсько-йорданському кордоні нам запропонували показати місцевий duty-free. Нічого собі, думаю, а це виявився просто величенний стихійний ринок із контрабандними товарами. Сирія – територія з районами безвладдя, тому країна стала перевалочною базою для контрабанди з усього Близького Сходу. Стосунки між людьми залишаються, і внутрішні кордони відносно розмиті. Наприклад, коли ми були в Сирії, наше посольство займалося евакуацією додому громадянки України. Спочатку її вивезли з міста Ракка (столиця ІДІЛ) на підконтрольну Асаду територію, де вона сіла в літак у Латакії, а звідти вже прилетіла до Києва. У Сирії треба брати до уваги, що схід – це інша психологія. Там багато чого вирішують вожді племен, старійшини, клани. Для них договори між собою інколи означають набагато більше, ніж політичні домовленості. Два дружніх племені, одне під контролем ІДІЛ, а друге – під військами Асада, можуть не воювати між собою, бо у них давній міжродовий зв'язок. – Українців війна в Сирії може чогось навчити? – Перш за все, вона має навчити того, що війна не робить країну кращою, а здатна зруйнувати те, чого потім уже не повернути. Я згадую одну історію, яка сталася, коли біженці вже масово залишали Сирію. Тоді в Україні якраз палав Майдан. Я опинився в турецькій провінції Хатай, у містечку Рейханли, де дуже багато сирійців. Там спілкувалися з однією біженкою – Муною Халіл, яка стежила за подіями в Україні. Вона сказала: «Дивіться, у вас усе повторюється точно так само, як було у нас». Тоді я не міг припустити, що в Україні буде війна, і спробував довести її неправоту: «Муно, ти не розумієш – у нас європейська держава, наш народ з іншою ментальністю, в нашій країні немає міжетнічних та релігійних проблем, у нас немає серйозних територіальних суперечок з нашими сусідами, за винятком якихось давніх і латентних. Тому у нас немає підстав, аби все далі розвивалося, як у Сирії». На що вона відповіла: «Романе, повір, ми себе теж у цьому переконували: Сирія – це стабільна держава, ми не Ліван, не Ізраїль, не Палестина, в якій постійно спалахують перестрілки, у нас це неможливо». Все починалося з мирних протестів, але однієї чудової миті цією ситуацією хтось скористався: в Сирії екстремісти, у нас – проросійські сили. Я зазначу, що причина не в мирних протестах, які мають під собою якусь мотивацію, легітимність, бо свавілля, що існувало в Сирії та Україні, потребувало реакції суспільства. Просто цією реакцією може хтось скористатися і перевести ситуацію у вже зовсім інше русло. Муна, представник середнього класу, сказала, що залишилася без нічого, втративши шикарний будинок, роботу. «Ми бачили майбутнє у своїй країні, а тепер у нас її немає, ми сидимо на кордоні з п'ятьма дітьми і йти нам нікуди». Але тоді здавалося, що Сирія вже досягла дна. Потім з Києва приходить новина, що Янукович утік, і я на радощах сказав Муні, що вона була неправа: «У нас уже все закінчилося, жодного конфлікту не буде, бо Янукович здався, а в Сирії триває конфлікт, бо Асад досі при владі». Вона відповіла: «Почекай». Ось це я вважаю головним уроком: ми можемо подивитися, до чого призводить війна, на що може перетворитися країна через п'ять років війни. Я бачу, що Сирію у розвитку відкинуло, напевно, на сто років назад, і цій державі доведеться акумулювати всі свої сили, щоб повернутися до мало-мальськи довоєнного рівня. Плюс колосальні зусилля підуть на те, щоб помирити людей між собою. Я розумію, що в українському суспільстві зараз великим попитом користуються антиросійські настрої, що треба воювати, знищувати москалів тощо, і я розумію риторику цих людей. Водночас я як людина, яка була свідком не одного конфлікту, скажу, що жодна війна цього не варта. І я вважаю, що треба намагатися повернути проблему до мирного врегулювання і спробувати вирішувати її дипломатичним шляхом. Україна, як я думаю, точку неповернення ще не пройшла. І враховуючи сирійський досвід, треба максимально ефективно скористатися нинішньою паузою і в жодному разі не дозволити повернутися до активних бойових дій, які у нас були. Тому що в запалі боротьби можна втратити головне – країну, і далі війна взагалі втратить сенс. Фото надані Романом Бочкалою
Роман Бочкала: У запалі конфлікту можна втратити сам предмет спору – країну Телевізійний журналіст Роман Бочкала висвітлює збройний конфлікт у Сирії з самого його початку. Нещодавно він укотре відвідав пошматовану міжусобицями країну і розповів «Аналітичній службі новин» (АСН), як змінилася держава за час війни, чого українці можуть навчитися у сирійців і які наслідки російського втручання в близькосхідний конфлікт для України. – Романе, наскільки змінилася Сирія з часів початку конфлікту в 2011 році? – Як на мене, то досить істотно: країну немов накрило якоюсь пеленою зневіри. Начебто все на місці, той самий Дамаск не надто змінився в плані глобальних руйнувань, але поменшало людей на вулицях, усі якісь страшенно втомлені та виснажені. Це перші враження після приїзду. Але в цілому в країні і особливо в столиці влада намагається зберігати зовнішню красиву картинку: продовжують працювати фонтани, дороги в гарному стані, а подекуди їх навіть ремонтують. При цьому досить залишитися хоча б на один день і глибше вникнути в події, аби побачити, що насправді все не так добре. Наприклад, у готелі щогодини аварійно вимикається світло, майже не працює інтернет, немає води. У кафе кажуть, що меню можна не відкривати, бо на перше вже давно одна страва, а на друге – який-небудь кебаб. І ти розумієш, що все не так, як було раніше. Якщо поїхати на північ у бік Хомса чи на південь у Дараа, то там ми побачимо жахливі руйнування, і стане зрозуміло, що багато чого вже не повернути і що, на жаль, тієї Сирії, якою вона була до війни, напевно, вже не буде ніколи. Всі ці зміни відбувалися поетапно. Перша віха сирійського конфлікту – масові демонстрації в березні 2011 року в Дараа. Я був у місті того року і пам'ятаю його абсолютно цілим. Єдине, що впадало у вічі, це спалені опозицією будівлі суду та прокуратури. Наступна віха випала на кінець серпня 2013 року, коли США приймали рішення бомбити Сирію чи ні і врешті-решт дійшли думки, що не варто. Цей момент завершував етап масованих бомбардувань військами Асада, які просто стирали з лиця Землі цілі квартали в Хомсі як, наприклад, Баба-Амр. Ми були в цьому зруйнованому повністю районі пізніше, і видно було, що «працювала» авіація, бо ані мінометні, ані танкові, ані артилерійські снаряди не здатні призвести до таких масових руйнувань, а авіація була лише в уряду. 2013 рік виявився ключовим з причини входження в активну фазу війни ІДІЛ. До того моменту про цю структуру ніхто особливо не знав, на слуху був лише Фронт ан-Нусра, сирійське відділення Аль-Каїди. ІДІЛ набрав обертів через вакуум, що виник в опозиційних лавах, оскільки прозахідна Вільна сирійська армія (ВСА) так і не зуміла сформуватися як правильно вибудувана структура: командири підрозділів пересварилися між собою через владу і поділ донорської допомоги країн Заходу, в тому числі фінансової. У підсумку ВСА себе не виправдала і по суті як така розвалилася, внаслідок чого антиасадовську нішу активно почали займати екстремісти, і ІДІЛ виявилася найпотужнішою з подібних угруповань. Третя віха, на мій погляд, це коли ісламські екстремісти руйнували захоплені міста, на кшталт Пальміри. Четверта збіглася з початком російської операції. При цьому я навіть не відзначаю початок військово-повітряної операції сил коаліції: американці теж досить давно бомблять ІДІЛ, але ці удари не подіяли. Мабуть, тому, що вони не були настільки масовими і системними, як російські бомбардування. Росія з початком своєї операції виводить конфлікт на новий виток ескалації, і стає зрозуміло, що війна закінчиться нескоро Незадовго до початку російської операції було відчуття, що війна йде на спад, бо всі виснажені і втомилися, закінчувалися запаси озброєнь, сходила нанівець мотивація. І прийшло розуміння, що під час цієї війни можна втратити предмет спору: саму Сирію. За що далі воювати, якщо все зруйновано? У розмовах з так званою помірною опозицією, з ополченням, що виникло розрізнено без єдиного координаційного центру, я чув готовність скласти зброю. Понад те, Башар Асад в одному зі своїх останніх інтерв'ю іранським ЗМІ навіть допустив таку фразу, що він готовий скласти з себе повноваження президента, якщо це буде в інтересах народу Сирії. Зрозуміло, що сказане його ні до чого не зобов'язує, але і до цього він також говорив, що з тими поміркованими, які складуть зброю, він готовий вести діалог. Я думаю, йому довелося б у підсумку це зробити, тому що його сили були дуже обмеженими. І тут раптом Росія з початком своєї операції виводить конфлікт на новий виток ескалації, і стає зрозуміло, що війна закінчиться нескоро. – Що думають сирійці з приводу участі Росії? – У випадку Сирії не можна говорити про якусь єдину думку: можна почути десять різних відповідей на одне й те саме питання, залежно від того, де ти перебуваєш і хто цю територію контролює. У столиці люди здебільшого схвалюють дії Росії, тому що підтримують президента. Зазначу, що у Асада справді є підтримка частини населення: це переважно алавіти (релігійно-етнічна меншина, до якої належить і сам глава держави), які розуміють, що якщо не буде Асада, їх просто прийдуть і виріжуть. Мені розповіли мешканці міста Латакії (батьківщина родини Асада) про діалог машканця алавітского кварталу з сусідом з кварталу сунітського: «Ми розуміємо, що якщо Асада не буде, ви прийдете і будете нас різати», на що отримав відповідь: «Так, прийдемо і різатимемо, бо якщо не ми першими почнемо, це зробите ви». Так у них і відбувається споконвіку майже на рівні традицій. У жителів передмістя Дамаска (Дарайя, Дума) думки вже інші, бо ці міста зазнають бомбових ударів. Ці населені пункти контролює поміркована опозиція, щоправда, трохи дивна в тому плані, що жителі цих міст їздять до столиці на роботу. На дорогах майже немає блокпостів і можна спокійно пересуватися, але при цьому передмістя бомблять урядові війська, а до столиці з міст-сателітів іноді прилітають мінометні снаряди. У Дамаску в певний момент сил було так мало, що вони елементарно не могли взяти під контроль своє ж передмістя. З початком операції в Сирії Росія застосовує тактику випаленої землі (приблизно як на сході України), просто руйнуючи все існуюче, тому жителі передмістя ставляться до втручання Росії негативно. Жителі півдня країни здебільшого у владі ВСА, хоча, як я вже сказав, як такої ВСА не існує: є розрізнені групи і угруповання, у яких збігається філософія і їх об'єднує спільний ворог – Асад. Ближче до ліванського кордону з боку долини Бекаа господарює іранська Хезболла, позитивно налаштована по відношенню до Асада, бо вона шиїтська. При цьому там є сунітські села, і вони негативно ставляться як до Хезболли, так і до Асада з Росією. На північному сході господарюють курди: їх мало цікавить релігійний аспект, а лише етнічний, тому що вони – народ без своєї держави, і її необхідно обов'язково створити, за що вони і воюють. – Яким чином втручання Росії може змінити ситуацію в регіоні? – Перше, що вже змінилося, – Асад зміцнів, і баланс сил тепер превалює на його боці. У зв'язку з цим збільшуватиметься периметр підконтрольної йому території, це буде першим із завдань Росії. Я думаю, ділянки, підконтрольні президенту, розширюватимуть не лише навколо Дамаска, а й також навколо Латакії, Хомса, Хоми, Тартуса. Тактичне завдання – не допустити виходу противника до Середземного моря для налагодження постачання. Не дарма Росія вже заявляла, що подумує над взяттям під контроль морського кордону Сирії. Гадаю, вони цей кордон уже моніторять, але поки що негласно. Тактично правильно урядовим силам буде просуватися на південь до провінції Дараа, виганяючи звідти всі ці прозахідні осередки, які підживлюються з боку Йорданії, тому що цей сусід Сирії займає прозахідну позицію, але при цьому ворожу по відношенню до ІДІЛ. Пам'ятаєте, як ІДІЛ стратив йорданських пілотів (ісламісти страчують усіх своїх в'язнів в оранжевих робах)? Два тижні тому я був у Йорданії, де раніше в помаранчевих костюмах ходили вуличні прибиральники. Після того випадку їх усіх терміново переодягли в одяг іншого кольору, щоб вони не виглядали як бранці. Якщо буде поставлено завдання зі знищення ІДІЛ, то знадобиться потужна наземна операція – одними бомбардуваннями перемогти неможливо. Росія навряд чи захоче ризикувати своїми громадянами Ще ситуація в Сирії залежить від того, чи підтримають Росію Іран та Ірак. Сирія – досить велика країна, і територія, яку контролює Ісламська держава, переважно пустельна, тому для контролю всього периметра доведеться дуже розтягувати лінію фронту із залученням відповідного контингенту. Іран поки що бере участь у сирійському конфлікті відособлено: окремими воєнізованими загонами Басидж і КВІР (Корпус вартових ісламської революції). Якщо буде поставлено завдання зі знищення ІДІЛ, то знадобиться потужна наземна операція – одними бомбардуваннями перемогти неможливо. Росія навряд чи захоче ризикувати своїми громадянами, бо тоді на батьківщину піде потік трун, і тут дуже важливо заручитися підтримкою Ірану та Іраку: чи готові вони дати своїх військових? Якщо так, можливо, на паритетних засадах виділить якусь силу й Росія. Від цього залежатиме виникнення даного альянсу. Ірак, наприклад, зараз між двох вогнів: США намагаються зберегти там свій вплив, і Росія намагається відновити свій вплив, втрачений уже дуже давно. Що стосується позиції Заходу, то мені здається, з його боку нарощування військової присутності в Сирії не буде і про введення наземного контингенту взагалі не йдеться. – Чим, по-вашому, війна в Сирії є для Путіна? – З одного боку, у росіян в Тартусі військово-морська база, і вони її, звісно ж, хочуть зберегти. До початку війни вона була дуже маленькою і її функції були суто ремонтними. Щойно почався конфлікт, росіяни почали активно її розширювати, що підтверджується супутниковими знімками. З іншого, Росія заявляє про себе як про світову державу, яка відстоює свої інтереси на Близькому Сході. Певна річ, що російське втручання на Близькому Сході стосується й України – в плані відвертання уваги міжнародної громадськості від подій на Донбасі на події в Сирії. І ще я думаю, що своїми діями в Сирії Путін створює інструмент для подальших переговорів із Заходом. Для того, щоб цей інструмент спрацював, потрібно сформувати там свій вплив і далі вже можна торгуватися: ви хочете, щоб ми припинили бомбардування в Сирії, тоді поговорімо про Україну. Чи навпаки: ви й далі хочете ціну на нафту обвалювати, то поговорімо про Сирію. Щоразу він може до цього повертатися. Ще одне тактичне завдання – зберегти президентство Асада, бо існував високий ступінь загрози його зміщення внаслідок внутрішнього перевороту або ж могли прибрати соратники, бо якщо президент уже втрачає контроль, то навіщо він такий потрібен? Росія зацікавлена в тому, щоб Асад зберігав владу, бо він досить лояльний по відношенню до Кремля. Ще одна з причин: я думаю, всі вже розуміють, що Сирія як держава навряд чи збережеться в колишніх кордонах. Свого часу її було створено після Першої світової війни внаслідок штучно «нарізаних» кордонів при переділі Османської імперії. Тому, втручаючись активно в цю ситуацію, Росія демонструє свої претензії на певну частину сирійського «пирога», даючи зрозуміти, що без неї цього поділу не буде. Завдання Путіна – сформувати свою проросійську коаліцію на Близькому Сході. Країни Перської затоки абсолютно чітко групуються навколо Сполучених Штатів Глобально, мені здається, завдання Путіна – сформувати свою проросійську коаліцію на Близькому Сході. Країни Перської затоки абсолютно чітко групуються навколо Сполучених Штатів (Кувейт, Катар та ін., на чолі з флагманом – Саудівською Аравією). Тому завдання Росії зараз – в умовах, коли Ірак захитався, коли Сирія і так не в сфері впливу США, а Іран давній суперник Штатів у регіоні, – сформувати якусь проросійську коаліцію. Якщо поглянути на карту, це буде дуже потужний союз, який тягнеться від Середземного моря до Перської затоки і через який проходить 2/3 світового трафіку нафти. – Чи можна вважати той факт, що Росія втрутилася в сирійський конфлікт, позитивним для України? – Нам дали перепочинок, і це однозначно добре: є час для подальшої модернізації та озброєння армії, проведення реформ. З'явилася можливість зосередитися не на зовнішній, а на внутрішній проблематиці: насамперед боротьбі з корупцією. Але в жодному разі ми не повинні розглядати цю ситуацію як якусь крапку. Я думаю, це три крапки чи кома, адже якщо ми подивимося на кордон з Росією з того боку, то підрозділи Закавказького військового округу та інших підрозділів РФ нікуди не поділися, вони всі перебувають там. На жаль, Росія за рахунок своєї сили може собі дозволити одночасну присутність і в Україні, і в Сирії, тому, з одного боку, розслаблятися не можна. Навпаки, треба скористатися цим моментом, аби стати сильнішими і зміцнитися. Але з іншого боку, це може мати й негативні наслідки, оскільки, як я вже сказав, Росія зараз із Сирії намагається створити інструмент для ведення подальших переговорів. І якими будуть умови цих переговорів, що буде їх предметом, поки що не ясно. Мені б дуже не хотілося, щоб темою спору була Україна. Я не думаю, що це буде як у 1939 році, коли на Мюнхенській конференції ділили Чехословаччину, і сумніваюся, що за нинішніх умов таке можливо. Тим не менш, треба розуміти, що Україна зараз відійшла на другий план, і цього може бути достатньо Росії для подальшого просування своїх інтересів у регіоні. – Є припущення, що частина російських найманців, котрі воювали на Донбасі, може передислокуватися до Сирії. Ви знаєте про такі випадки? – Я спілкувався днями з українськими військовими, які стежать за ситуацією в районі Горлівки, і вони надсилали мені фотооголошення з окупованої території про вербування місцевих жителів для служби в Сирії. І в Алчевську це відбувається за розповідями моїх джерел. Я думаю, що зараз на території Донбасу перебувають не десятки, а як мінімум тисячі громадян Росії: члени бандформувань, військовослужбовці контрактної служби, представники козацтва і т.д. Я думаю, що зараз на території Донбасу перебувають не десятки, а як мінімум тисячі громадян Росії: члени бандформувань, військовослужбовці контрактної служби, представники козацтва і т.д. Там цілий вінегрет різних найманців, і зараз вони постали перед вибором, що їм робити далі: переговорною стороною у врегулюванні нашого конфлікту вони явно не можуть бути, як і тією силою, яка формуватиме якісь місцеві органи влади. Згідно з Мінськими домовленостями, там мають відбутися вибори, але що робити з цим відверто бандитських елементом? Звичайно, найманці можуть бути корисними в Сирії, але тільки в наземних операціях. Поки не зовсім зрозуміло, чим вони там займатимуться: для формування такого собі резерву чи, може, російські підрозділи негласно вже зараз воюють на боці Асада? Така ситуація вигідна як Україні, так і Росії, бо наші сусіди розуміють, що весь цей контингент намагатиметься зараз повернутися до Росії, а після повернення почне створювати проблеми. А Сирія далеко, і краще їх залишити там. Застосування їм знайдуть. – Вам відомі випадки, коли в Сирії воюють українські найманці? – Так, знаю. У мене є знайомий військовослужбовець, який має відношення до сил спеціального призначення і служив добровольцем в АТО, а зараз залишився не при справах як багато хто, хто потрібен не на блокпостах, а для виконання бойових завдань. Він розповів, що є пропозиція вирушити до Сирії, але не на бік Асада, а до опозиції. Навіть більше – деякі вже вирушили і зараз перебувають на території Йорданії та Лівану, але не можуть потрапити до країни. Іноді на війну не так просто потрапити: приміром, через підконтрольну Асаду територію це зробити практично неможливо. Здебільшого їдуть досвідчені відставники. І не обов'язково воювати, часто як військові консультанти та інструктори. Найманці є на будь-якій війні. Коли я кілька років тому був у Конго, мені розповідали, що українські пілоти, там їх називають «сірими гусьми», літають з обох сторін конфлікту. Для таких людей війна – насамперед можливість заробити гроші і застосувати свої сили й навички. – Ви відвідали місто Маалула після звільнення його урядовими військами від Фронту ан-Нусра. Поділитеся враженнями? – Значна частина жителів міста – християни. Для них це був страшний час, тому що люди зазнавали масових гонінь. Часом їх збирали на міській площі і вимагали зректися віри. Тих, хто відмовлявся, страчували, їхні будинки спалювали разом з належними їм магазинами, автомобілями та іншим майном. Після звільнення в середовищі між городянами відбувся розкол: християни ображаються на мусульман, навіть тих, хто не був прихильником ан-Нусра, але мовчки сприймав те, що коїлося. Ми спілкувалися зі старійшиною міста, і він сказав, мовляв, будинки ми відбудуємо, інфраструктуру відновимо, а от як бути з людьми, незрозуміло. Тяжкі враження залишили про себе знищені ранньохристиянські храми: спалені, в них не залишилося жодного живого місця. Я пам'ятаю Маалулу в 2011 році – місто був сповнене натовпами паломників і туристів з усього світу, а зараз воно сприймається як жертва насильства. Додам, що коли все це відбувалося в 2013 році, Росія з якоїсь причини мовчала. Її не дуже хвилювали екстремісти, які тоді буйствували в Маалулі та в інших місцях і знищували християнські святині. А тепер, коли вже все зруйновано, з ними раптом вирішили боротися. – Чому багато сирійців воліють шукати притулок у Європі, а не воювати за свої домівки? – Тому що ці люди втратили віру в свою країну, вони зневірилися і не хочуть більше пов'язувати своє майбутнє із Сирією, і тому у них немає мотивації за неї битися. Я можу їх зрозуміти. Уявімо собі молоду сім'ю з кількома дітьми, і ви як батько сиділи б і думали, до якої школи піде дитина, в якому університеті вона навчатиметься, яке взагалі майбутнє у неї в зруйнованій країні, яку він, можливо, і дуже любить, але що вона зможе запропонувати дітям? Де гарантія, що ця війна скоро закінчиться? Може, вона не закінчиться й через 10 років? До Європи тікають переважно молоді сім'ї середнього класу. Це люди активного віку, серед них мало літніх і неосвічених людей. Серед них досить багато людей зі знанням англійської мови, які фінансово можуть собі дозволити цю міграцію. Ті, кому Європа не по кишені, живуть у таборах біженців, наприклад, у Йорданії, де в найбільшому з них, Заторі, влаштувалися 120 тисяч сирійців. – Чи відрізняється життя людей на територіях, підконтрольних уряду і повстанцям? – На територіях, підконтрольних Асаду, рівень життя вищий, є деяке постачання, надходить допомога з Ірану: кредити, основні види продуктів. У достатній кількості є хліб і вода. Діють правоохоронні органи. На території, яку контролює прозахідна опозиція, стало набагато гірше, тому що Захід майже припинив фінансування ще в 2013 році, коли ВСА себе не виправдала. – Між різними частинами Сирії є економічні відносини? – Так, звичайно. Як і у нас на сході України, де вугілля надходить з окупованих територій. У них там курсує нафта, відбувається торгівля. Я пам'ятаю, як на сирійсько-йорданському кордоні нам запропонували показати місцевий duty-free. Нічого собі, думаю, а це виявився просто величенний стихійний ринок із контрабандними товарами. Сирія – територія з районами безвладдя, тому країна стала перевалочною базою для контрабанди з усього Близького Сходу. Стосунки між людьми залишаються, і внутрішні кордони відносно розмиті. Наприклад, коли ми були в Сирії, наше посольство займалося евакуацією додому громадянки України. Спочатку її вивезли з міста Ракка (столиця ІДІЛ) на підконтрольну Асаду територію, де вона сіла в літак у Латакії, а звідти вже прилетіла до Києва. У Сирії треба брати до уваги, що схід – це інша психологія. Там багато чого вирішують вожді племен, старійшини, клани. Для них договори між собою інколи означають набагато більше, ніж політичні домовленості. Два дружніх племені, одне під контролем ІДІЛ, а друге – під військами Асада, можуть не воювати між собою, бо у них давній міжродовий зв'язок. – Українців війна в Сирії може чогось навчити? – Перш за все, вона має навчити того, що війна не робить країну кращою, а здатна зруйнувати те, чого потім уже не повернути. Я згадую одну історію, яка сталася, коли біженці вже масово залишали Сирію. Тоді в Україні якраз палав Майдан. Я опинився в турецькій провінції Хатай, у містечку Рейханли, де дуже багато сирійців. Там спілкувалися з однією біженкою – Муною Халіл, яка стежила за подіями в Україні. Вона сказала: «Дивіться, у вас усе повторюється точно так само, як було у нас». Тоді я не міг припустити, що в Україні буде війна, і спробував довести її неправоту: «Муно, ти не розумієш – у нас європейська держава, наш народ з іншою ментальністю, в нашій країні немає міжетнічних та релігійних проблем, у нас немає серйозних територіальних суперечок з нашими сусідами, за винятком якихось давніх і латентних. Тому у нас немає підстав, аби все далі розвивалося, як у Сирії». На що вона відповіла: «Романе, повір, ми себе теж у цьому переконували: Сирія – це стабільна держава, ми не Ліван, не Ізраїль, не Палестина, в якій постійно спалахують перестрілки, у нас це неможливо». Все починалося з мирних протестів, але однієї чудової миті цією ситуацією хтось скористався: в Сирії екстремісти, у нас – проросійські сили. Я зазначу, що причина не в мирних протестах, які мають під собою якусь мотивацію, легітимність, бо свавілля, що існувало в Сирії та Україні, потребувало реакції суспільства. Просто цією реакцією може хтось скористатися і перевести ситуацію у вже зовсім інше русло. Муна, представник середнього класу, сказала, що залишилася без нічого, втративши шикарний будинок, роботу. «Ми бачили майбутнє у своїй країні, а тепер у нас її немає, ми сидимо на кордоні з п'ятьма дітьми і йти нам нікуди». Але тоді здавалося, що Сирія вже досягла дна. Потім з Києва приходить новина, що Янукович утік, і я на радощах сказав Муні, що вона була неправа: «У нас уже все закінчилося, жодного конфлікту не буде, бо Янукович здався, а в Сирії триває конфлікт, бо Асад досі при владі». Вона відповіла: «Почекай». Ось це я вважаю головним уроком: ми можемо подивитися, до чого призводить війна, на що може перетворитися країна через п'ять років війни. Я бачу, що Сирію у розвитку відкинуло, напевно, на сто років назад, і цій державі доведеться акумулювати всі свої сили, щоб повернутися до мало-мальськи довоєнного рівня. Плюс колосальні зусилля підуть на те, щоб помирити людей між собою. Я розумію, що в українському суспільстві зараз великим попитом користуються антиросійські настрої, що треба воювати, знищувати москалів тощо, і я розумію риторику цих людей. Водночас я як людина, яка була свідком не одного конфлікту, скажу, що жодна війна цього не варта. І я вважаю, що треба намагатися повернути проблему до мирного врегулювання і спробувати вирішувати її дипломатичним шляхом. Україна, як я думаю, точку неповернення ще не пройшла. І враховуючи сирійський досвід, треба максимально ефективно скористатися нинішньою паузою і в жодному разі не дозволити повернутися до активних бойових дій, які у нас були. Тому що в запалі боротьби можна втратити головне – країну, і далі війна взагалі втратить сенс. Фото надані Романом Бочкалою
Події
У Росії в ДТП загинула сім'я з України
У Тверській області внаслідок ДТП загинули четверо громадян України.
Як повідомляє tvernews.ru, ДТП сталася о 16:15 на 346 км автодороги М-10. 33-річна жінка-водій, керуючи автомобілем Chevrolet Lacetti, рухаючись у напрямку міста Москва, з невстановленої причини виїхала на зустрічну смугу руху, де скоїла зіткнення з вантажним автомобілем «Хюндай», який рухався в зустрічному напрямку, під керуванням 36-річного водія.
Внаслідок ДТП загинули водій і троє пасажирів Chevrolet: 37-річний чоловік, а також 12-ти і 5-річні дівчата. Всі загиблі - сім'я з України, тимчасово зареєстровані в Санкт-Петербурзі.
У Росії в ДТП загинула сім'я з України
У Тверській області внаслідок ДТП загинули четверо громадян України.
Як повідомляє tvernews.ru, ДТП сталася о 16:15 на 346 км автодороги М-10. 33-річна жінка-водій, керуючи автомобілем Chevrolet Lacetti, рухаючись у напрямку міста Москва, з невстановленої причини виїхала на зустрічну смугу руху, де скоїла зіткнення з вантажним автомобілем «Хюндай», який рухався в зустрічному напрямку, під керуванням 36-річного водія.
Внаслідок ДТП загинули водій і троє пасажирів Chevrolet: 37-річний чоловік, а також 12-ти і 5-річні дівчата. Всі загиблі - сім'я з України, тимчасово зареєстровані в Санкт-Петербурзі.
Публікації16:02
Політика
«Діамантова» рука ГПУ
Депутати знову вимагають від спікера Верховної Ради Володимира Гройсмана запросити «на килим» Генерального прокурора Віктора Шокіна. Причина проста — парламентарії просять пояснити, чому тиснуть на слідчих у справі «діамантових прокурорів» Володимира Шапакіна та Олександра Корнійця. Також хочуть почути роз'яснення, чому відкрито кримінальні провадження проти слідчих генеральної інспекції, та ще й Військовою прокуратурою в зоні АТО.
Жертви системи
Зазначені запитання на засіданні антикорупційного комітету ВР поставив один із заступників Генпрокурора Віталій Касько. Й дав зрозуміти: оскільки максимум свого робочого часу заступник Генпрокурора Давід Сакварелідзе (а саме він курує справу «діамантових прокурорів»), який одночасно є і прокурором Одеської області, поза межами Києва, виникають певні труднощі. «Ви самі здогадуєтеся, чи можливо в цій ситуації належно керувати справою. Він бере участь у роботі, ми радимося, спільно ухвалюємо рішення, але в такому режимі це вкрай складно», — поскаржився Касько.
Проте справа все таки просувається. І, крім звинувачення в хабарництві у розмірі понад трьох мільйонів гривень, за що і були затримані Шапакін і Корнієць, останньому ГПУ оголосила нову підозру у вимаганні з використанням службового становища. Обіцяють не оминути увагою і Шапакіна.
Саме у зв'язку з появою нових фактів, за словами Віталія Касько, очільники ГПУ відновили тиск на слідчих у справі «діамантових прокурорів», а Генпрокурор взагалі вимагає показати матеріали кримінального провадження, що, за словами Касько, суперечить закону. «Тиск щоденно здійснюється на слідчих, прокурорів Генеральної інспекції ГПУ, представників СБУ, які брали участь у затриманні підозрюваних, навіть на суддів, які давали санкції», — заявив він.
Щоб підсилити свої слова, Касько наводить факти. По-перше, слідчий, який проводив обшук у Головному слідчому управлінні, обвинувачується в нібито незаконному проникненні в це приміщення. «Його запрошували на допит, натякаючи, що він з обшуками в управління більше не потрапить», — заявив Касько.
По-друге, «здійснюється тиск й Управлінням внутрішньої безпеки ГПУ. Його співробітники викликають прокурорів, погрожують їм звільненнями та перевірками. Примітно, що очолює його Іван Дзюба, який раніше працював із Шапакіним». Плюс, акцентував увагу Касько, здійснюється постійний тиск на керівництво управління «К» СБУ, а також суддів Печерського і Апеляційного судів.
До речі, не без уваги залишився і він сам: мовляв, впродовж трьох місяців його роботу теж перевіряли, але — негласно. А 16 жовтня Віктор Шокін навіть вимагав письмове пояснення у справі «діамантових прокурорів». «Висновок з усього цього я можу зробити один: очільники ГПУ поки що ні перед чим не спиняться, щоб залякати слідчих і прокурорів Генеральної інспекції і всіх прокурорів, які не подобаються вищому керівництву ГПУ», — констатував Касько. Однак називати прізвища правоохоронців, на яких тиснуть, заступник Генпрокурора відмовився, як і спілкуватися з пресою. Відразу після свого виступу на комітеті він спішно пішов.
Контрудари Корнійця і Шапакіна
Загалом, з того, що було сказано на засіданні комітету, стало зрозуміло, що «діамантові прокурори» склавши руки не сидять, а намагаються йти в наступ. Розслідування щодо слідчих Генеральної інспекції стартувало після того, як внаслідок заяви адвокатів Корнійця справа потрапила до ЄРДР. Провадження почали нібито за службове підроблення та перевищення службових повноважень, що призвело до тяжких наслідків.
«Я звертаю увагу на те, що кримінальне провадження спеціально порушено у справі про тяжкі злочини, щоб була змога отримувати за законом санкції на негласні слідчо-розшукові дії», — наголосив Касько.
При цьому, за розпорядженням Віктора Шокіна, слідство у цій справі передали слідчим Військової прокуратури в зоні АТО.
Завдає контрудар і інший опальний прокурор — Шапакін. Він намагається через суд реанімувати стару кримінальну справу стосовно слідчих. «Це провадження було закрито наступного ж дня під тиском громадськості та журналістів. Але 30 вересня цього року підозрюваний Шапакін, який до цієї справи не має жодного процесуального стосунку, звертається до суду і просить скасувати постанову про закриття кримінального провадження. Інакше кажучи, робиться спроба через суд відновити це кримінальне провадження», — пояснює Віталій Касько.
Ще одне кримінальне провадження, за інформацією заступника Гепрокурора, порушено проти заступника голови СБУ — начальника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління СБУ Віктора Трепака. «У нас є інформація, що проти Віктора Миколайовича Трепака відкрито кримінальне провадження за нібито розголошення державної таємниці. Це свідчить про те, вони усіма засобами намагаються знеохотити робити щось далі тих, хто задіяний у цій справі», — додав він.
Інформацію про тиск на нього підтверджує і сам Трепак і запевняє, що проводячи обшуки у високопосадовців, усвідомлював усі ризики. «Особливості цієї справи змусили нас діяти нестандартно в межах Кримінального процесуального кодексу. Нині є протидія розслідуванню, і це цілком зрозуміло. Потужна протидія свідчить про високу корумпованість системи», — стверджує він.
Матіос у ролі третейського судді
Що цікаво, на засіданні антикорупційного комітету опинився і військовий прокурор Анатолій Матіос. Зрозуміло, що в цій ситуації саме йому довелося відбуватися за усіх очільників ГПУ. Не збентежившись, він запевнив, що жодного тиску на підлеглих Касько і Сакварелідзе не чинили. «Говорити про тиск у будь-якій формі на моїх колег, зокрема Віталія Вікторовича, й надто на працівників СБУ, немає підстав», — заявив Анатолій Матіос.
У ситуацію вирішили втрутитися депутати, які, на перший погляд, під час спічу Віталія Касько займалися своїми справами. Борислав Береза був найпевніше стурбований результатами місцевих виборів, дивуючись, чому не пройшов у другий тур, а Володимир Парасюк намагався звинуватити спецслужби в тому, що у нього з автомобіля вкрали навігатор, а гаманець із грошима залишився на місці.
Однак дехто таки спробував з'ясувати, чому кримінальне провадження проти слідчих Генеральної інспекції проводить Військова прокуратура в зоні АТО. З точки зору здорового глузду, вважає народний депутат юрист Олена Сотник, розслідування цього «рихлого» кримінального провадження слідчими в зоні АТО є абсурдним, бо це складно навіть технічно.
Але військовий прокурор з нею був категорично не згоден — і далі наполягав, що все відбувається згідно з буквою закону: і навіть таке, на перший погляд абсурдне, рішення ухвалено за КПК. «Генеральний прокурор зробив усе згідно із законом. У ГПУ стався світоглядний конфлікт. Тому ухвалили мудре, справедливе рішення передати справу до Військової прокуратури, оскільки в прокуратурі немає інших підрозділів. Все було зроблено, щоб уникнути конфлікту», — пояснив він, додавши, що у нього прекрасні стосунки з присутнім на засіданні заступником Генпрокурора.
Мабуть, сам Касько з таким твердженням не зовсім погоджувався, тож поцікавився: «Я хочу запитати у мого колеги, з яким маю «прекрасні стосунки», навіщо три місяці розглядати кримінальне провадження, яке апріорі, на думку наших британських і американських колег, є безперспективним?» Але прямої відповіді на це запитання військовий прокурор не надав. Однак він запевнив, що кримінальне провадження обов'язково розслідують неупереджено. «У зоні АТО зовсім інші цінності. Людина, яка розслідує цю справу, вже півтора року перебуває там. Він розуміє, що таке корупція. Все буде зроблено незаангажовано», — пообіцяв Матіос.
Розв'язка поблизу
Тож хто має рацію? На думку голови Комітету ВР з питань запобігання та протидії корупції нардепа від «Самопомочі» Єгора Соболєва, прокурорські високопосадовці мають бути покараними, а очільникам ГПУ не варто їх покривати, а краще допомагати слідству.
«Всі бачили, як у них вилучали наркотики, діаманти, пачки доларів. Замість того щоб їх посадити, тиснуть на слідчих і прокурорів, які не побоялися почати розслідування цієї справи. Жахлива історія, коли «діамантовий прокурор» Корнієць пише заяву про порушення своїх прав, а Генпрокурор дає вказівки, щоб військова прокуратура в зоні АТО перевірила, чи не порушили підлеглі Касько і Сакварелідзе його прав. Це абсурд», — резюмував він.
Попри всі перешкоди й опір, справа «діамантових прокурорів» Володимира Шапакіна й Олександра Корнійця наближається до свого логічного завершення. ГПУ планує направити її до суду вже в листопаді. «Кримінальні провадження щодо Корнійця і Шапакіна розслідуються за постановою слідчого про продовження до чотирьох місяців, тобто до листопада. Оскільки по Корнійцю виявлено нові епізоди злочинів, а Шапакіну найближчим часом пред'являть підозру за новими епізодами, слідчий і визначатиме, чи подовжувати термін розслідування цього кримінального провадження, чи відкривати за новими епізодами окреме провадження», — повідомив Касько.
Проте остаточно рішення, за його словами, — за слідчим у цій справі і його процесуальним керівником. А поки ухвалюватимуть рішення про передачу справи до суду, депутати планують вислухати Віктора Шокіна у Верховній Раді. Саме так вони вирішили, спираючись на підсумки засідання антикорупційного комітету. Мабуть, парламентарії сподіваються почути, чому керівництво ГПУ тисне на слідчу групу та працівників СБУ, які задіяні в розслідуванні кримінального провадження стосовно «діамантових прокурорів» Шапакіна і Корнійця. Але от чи планує сам Віктор Шокін їм це пояснювати, наразі невідомо.
«Діамантова» рука ГПУ
Депутати знову вимагають від спікера Верховної Ради Володимира Гройсмана запросити «на килим» Генерального прокурора Віктора Шокіна. Причина проста — парламентарії просять пояснити, чому тиснуть на слідчих у справі «діамантових прокурорів» Володимира Шапакіна та Олександра Корнійця. Також хочуть почути роз'яснення, чому відкрито кримінальні провадження проти слідчих генеральної інспекції, та ще й Військовою прокуратурою в зоні АТО.
Жертви системи
Зазначені запитання на засіданні антикорупційного комітету ВР поставив один із заступників Генпрокурора Віталій Касько. Й дав зрозуміти: оскільки максимум свого робочого часу заступник Генпрокурора Давід Сакварелідзе (а саме він курує справу «діамантових прокурорів»), який одночасно є і прокурором Одеської області, поза межами Києва, виникають певні труднощі. «Ви самі здогадуєтеся, чи можливо в цій ситуації належно керувати справою. Він бере участь у роботі, ми радимося, спільно ухвалюємо рішення, але в такому режимі це вкрай складно», — поскаржився Касько.
Проте справа все таки просувається. І, крім звинувачення в хабарництві у розмірі понад трьох мільйонів гривень, за що і були затримані Шапакін і Корнієць, останньому ГПУ оголосила нову підозру у вимаганні з використанням службового становища. Обіцяють не оминути увагою і Шапакіна.
Саме у зв'язку з появою нових фактів, за словами Віталія Касько, очільники ГПУ відновили тиск на слідчих у справі «діамантових прокурорів», а Генпрокурор взагалі вимагає показати матеріали кримінального провадження, що, за словами Касько, суперечить закону. «Тиск щоденно здійснюється на слідчих, прокурорів Генеральної інспекції ГПУ, представників СБУ, які брали участь у затриманні підозрюваних, навіть на суддів, які давали санкції», — заявив він.
Щоб підсилити свої слова, Касько наводить факти. По-перше, слідчий, який проводив обшук у Головному слідчому управлінні, обвинувачується в нібито незаконному проникненні в це приміщення. «Його запрошували на допит, натякаючи, що він з обшуками в управління більше не потрапить», — заявив Касько.
По-друге, «здійснюється тиск й Управлінням внутрішньої безпеки ГПУ. Його співробітники викликають прокурорів, погрожують їм звільненнями та перевірками. Примітно, що очолює його Іван Дзюба, який раніше працював із Шапакіним». Плюс, акцентував увагу Касько, здійснюється постійний тиск на керівництво управління «К» СБУ, а також суддів Печерського і Апеляційного судів.
До речі, не без уваги залишився і він сам: мовляв, впродовж трьох місяців його роботу теж перевіряли, але — негласно. А 16 жовтня Віктор Шокін навіть вимагав письмове пояснення у справі «діамантових прокурорів». «Висновок з усього цього я можу зробити один: очільники ГПУ поки що ні перед чим не спиняться, щоб залякати слідчих і прокурорів Генеральної інспекції і всіх прокурорів, які не подобаються вищому керівництву ГПУ», — констатував Касько. Однак називати прізвища правоохоронців, на яких тиснуть, заступник Генпрокурора відмовився, як і спілкуватися з пресою. Відразу після свого виступу на комітеті він спішно пішов.
Контрудари Корнійця і Шапакіна
Загалом, з того, що було сказано на засіданні комітету, стало зрозуміло, що «діамантові прокурори» склавши руки не сидять, а намагаються йти в наступ. Розслідування щодо слідчих Генеральної інспекції стартувало після того, як внаслідок заяви адвокатів Корнійця справа потрапила до ЄРДР. Провадження почали нібито за службове підроблення та перевищення службових повноважень, що призвело до тяжких наслідків.
«Я звертаю увагу на те, що кримінальне провадження спеціально порушено у справі про тяжкі злочини, щоб була змога отримувати за законом санкції на негласні слідчо-розшукові дії», — наголосив Касько.
При цьому, за розпорядженням Віктора Шокіна, слідство у цій справі передали слідчим Військової прокуратури в зоні АТО.
Завдає контрудар і інший опальний прокурор — Шапакін. Він намагається через суд реанімувати стару кримінальну справу стосовно слідчих. «Це провадження було закрито наступного ж дня під тиском громадськості та журналістів. Але 30 вересня цього року підозрюваний Шапакін, який до цієї справи не має жодного процесуального стосунку, звертається до суду і просить скасувати постанову про закриття кримінального провадження. Інакше кажучи, робиться спроба через суд відновити це кримінальне провадження», — пояснює Віталій Касько.
Ще одне кримінальне провадження, за інформацією заступника Гепрокурора, порушено проти заступника голови СБУ — начальника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління СБУ Віктора Трепака. «У нас є інформація, що проти Віктора Миколайовича Трепака відкрито кримінальне провадження за нібито розголошення державної таємниці. Це свідчить про те, вони усіма засобами намагаються знеохотити робити щось далі тих, хто задіяний у цій справі», — додав він.
Інформацію про тиск на нього підтверджує і сам Трепак і запевняє, що проводячи обшуки у високопосадовців, усвідомлював усі ризики. «Особливості цієї справи змусили нас діяти нестандартно в межах Кримінального процесуального кодексу. Нині є протидія розслідуванню, і це цілком зрозуміло. Потужна протидія свідчить про високу корумпованість системи», — стверджує він.
Матіос у ролі третейського судді
Що цікаво, на засіданні антикорупційного комітету опинився і військовий прокурор Анатолій Матіос. Зрозуміло, що в цій ситуації саме йому довелося відбуватися за усіх очільників ГПУ. Не збентежившись, він запевнив, що жодного тиску на підлеглих Касько і Сакварелідзе не чинили. «Говорити про тиск у будь-якій формі на моїх колег, зокрема Віталія Вікторовича, й надто на працівників СБУ, немає підстав», — заявив Анатолій Матіос.
У ситуацію вирішили втрутитися депутати, які, на перший погляд, під час спічу Віталія Касько займалися своїми справами. Борислав Береза був найпевніше стурбований результатами місцевих виборів, дивуючись, чому не пройшов у другий тур, а Володимир Парасюк намагався звинуватити спецслужби в тому, що у нього з автомобіля вкрали навігатор, а гаманець із грошима залишився на місці.
Однак дехто таки спробував з'ясувати, чому кримінальне провадження проти слідчих Генеральної інспекції проводить Військова прокуратура в зоні АТО. З точки зору здорового глузду, вважає народний депутат юрист Олена Сотник, розслідування цього «рихлого» кримінального провадження слідчими в зоні АТО є абсурдним, бо це складно навіть технічно.
Але військовий прокурор з нею був категорично не згоден — і далі наполягав, що все відбувається згідно з буквою закону: і навіть таке, на перший погляд абсурдне, рішення ухвалено за КПК. «Генеральний прокурор зробив усе згідно із законом. У ГПУ стався світоглядний конфлікт. Тому ухвалили мудре, справедливе рішення передати справу до Військової прокуратури, оскільки в прокуратурі немає інших підрозділів. Все було зроблено, щоб уникнути конфлікту», — пояснив він, додавши, що у нього прекрасні стосунки з присутнім на засіданні заступником Генпрокурора.
Мабуть, сам Касько з таким твердженням не зовсім погоджувався, тож поцікавився: «Я хочу запитати у мого колеги, з яким маю «прекрасні стосунки», навіщо три місяці розглядати кримінальне провадження, яке апріорі, на думку наших британських і американських колег, є безперспективним?» Але прямої відповіді на це запитання військовий прокурор не надав. Однак він запевнив, що кримінальне провадження обов'язково розслідують неупереджено. «У зоні АТО зовсім інші цінності. Людина, яка розслідує цю справу, вже півтора року перебуває там. Він розуміє, що таке корупція. Все буде зроблено незаангажовано», — пообіцяв Матіос.
Розв'язка поблизу
Тож хто має рацію? На думку голови Комітету ВР з питань запобігання та протидії корупції нардепа від «Самопомочі» Єгора Соболєва, прокурорські високопосадовці мають бути покараними, а очільникам ГПУ не варто їх покривати, а краще допомагати слідству.
«Всі бачили, як у них вилучали наркотики, діаманти, пачки доларів. Замість того щоб їх посадити, тиснуть на слідчих і прокурорів, які не побоялися почати розслідування цієї справи. Жахлива історія, коли «діамантовий прокурор» Корнієць пише заяву про порушення своїх прав, а Генпрокурор дає вказівки, щоб військова прокуратура в зоні АТО перевірила, чи не порушили підлеглі Касько і Сакварелідзе його прав. Це абсурд», — резюмував він.
Попри всі перешкоди й опір, справа «діамантових прокурорів» Володимира Шапакіна й Олександра Корнійця наближається до свого логічного завершення. ГПУ планує направити її до суду вже в листопаді. «Кримінальні провадження щодо Корнійця і Шапакіна розслідуються за постановою слідчого про продовження до чотирьох місяців, тобто до листопада. Оскільки по Корнійцю виявлено нові епізоди злочинів, а Шапакіну найближчим часом пред'являть підозру за новими епізодами, слідчий і визначатиме, чи подовжувати термін розслідування цього кримінального провадження, чи відкривати за новими епізодами окреме провадження», — повідомив Касько.
Проте остаточно рішення, за його словами, — за слідчим у цій справі і його процесуальним керівником. А поки ухвалюватимуть рішення про передачу справи до суду, депутати планують вислухати Віктора Шокіна у Верховній Раді. Саме так вони вирішили, спираючись на підсумки засідання антикорупційного комітету. Мабуть, парламентарії сподіваються почути, чому керівництво ГПУ тисне на слідчу групу та працівників СБУ, які задіяні в розслідуванні кримінального провадження стосовно «діамантових прокурорів» Шапакіна і Корнійця. Але от чи планує сам Віктор Шокін їм це пояснювати, наразі невідомо.
Публікації16:52
Політика
Тріумф партії Качинського: чи чекає на Україну холодний душ?
У Польщі відбулися парламентські вибори, в яких приголомшливу перемогу здобула партія Ярослава Качинського «Право і справедливість». Підтримка майже в 40% дасть їй змогу самостійно формувати уряд. Головна інтрига для Польща — чи не захлинеться ПіС владним пирогом, який дістався їй увесь? Для України ж питання полягає в тому, чи стануть нові очільники Польщі плекати старі історичні образи або зосередяться на майбутньому.
Здрастуй, монополія!
Парламентські вибори для Польщі — найважливіші, значно важливіші ніж президентські. Адже головну роль тут відіграє парламент і сформована ним урядова коаліція. Результати виборів до Сейму та Сенату не стали для експертів і журналістів особливою несподіванкою. «Громадянська платформа», яка правила у Польщі вісім років, останнім часом почала сильно втрачати свої позиції. Що, власне, і підтвердили травневі президентські вибори: на зміну ліберальному Броніславу Комаровському прийшов правоконсервативний представник «Права і справедливості» Анджей Дуда.
Парламентські вибори лише зміцнили успіх партії «Право і справедливість», зосередивши в їх руках всю повноту влади. Результат, який показав ПіС (близько 38%), дає їм змогу отримати 235 із 460-ти мандатів у Сеймі. Отже, одноосібно сформувати уряд.
І в цьому — перша сенсація польських виборів. Починаючи з 1989 року, жодній партії у Польщі не щастило сформувати кабінет міністрів без сторонньої допомоги. Тому кожен польський уряд був коаліційним. Сьогодні така змога у «Права і справедливості» є. І вони нею вже скористалися: ледь були оголошені офіційні результати виборів, ПіС висунув у прем'єри свого однопартійця Беату Шидло. Вона змінить на прем'єрській посаді представника «Громадянської платформи» Єву Копач. Та, до речі, поразку своєї партії сприйняла філософськи і привітала опонентів з перемогою. Експерти вважають, що «ГП» показала гідний результат як для партії, яка беззмінно керувала впродовж восьми років, — 24%.
Як перемогла опозиційна партія? Як і в Україні — завдяки гучним обіцянкам і на розбіжностях із правлячою силою. Тут прихильники Качинського обіцяли полякам значне зростання пенсій і зарплат, проведення податкової реформи, зниження пенсійного віку і повернення до католицьких цінностей.
Після оголошення попередніх результатів виборів лідер «Права і справедливості» Ярослав Качинський у зворушлій промові сказав, що присвятив перемогу своєму братові, колишньому президенту Польщі Леху Качинському, який загинув в авіакатастрофі під Смоленськом у квітні 2010 року. «Пане президенте, місія виконана!» — заявив лідер ПіС.
Експерти результатам виборів не здивувалися, а найпевніше сприйняли їх із професійною цікавістю. «З 1989 року уряд в Польщі завжди був коаліційним. Наразі «Право і справедливість» вперше з часів появи Нової Польщі отримала мандат на формування однопартійного уряду. Враховуючи, що Анджей Дуда переміг на президентських виборах, створюється монополія влади. Як вони орудуватимуть цією владою, стане досить цікавим політичним експериментом для майбутнього Польщі», — заявив у коментарі АСН український журналіст і політолог Віталій Портніков.
Казус Кукіза і провал лівих
Ще одна сенсація виборів — тріумф актора і музиканта Павла Кукіза. На останніх президентських виборах у травні цього року він отримав 20% голосів. Тріумф тривав й на парламентських — його партія під назвою «Кукіз'15» набрала понад 9%. Радикальний політик відіграв на запиті поляків на нові обличчя. До того ж їх принадила його непримиренна позиція з приводу недопущення до Європи сирійських біженців. Тоді коли позиція колишньої владної партії «Громадянська платформа» була переважно м'якою стосовно гостей із Близького Сходу, Кукіз прямо заявляв, що вони мають триматися якомога далі і від Польщі, і від Європи загалом.
Кукіз не приховує своїх радикальних настроїв. Перша ж його заява після виборів — про те, що впродовж двох років нинішня політична система розвалиться. «Ми стали свідками народження нового громадського руху, який скоро змінить Конституцію і поверне державу громадянам. Ми з нашою енергією, без грошей і структур, йдучи лише за покликом совісті, зробили неможливе», — наголосив Кукіз.
Справжньою несподіванкою для Польщі став той факт, що вперше з 1989 року до парламенту країни не потрапили ліві. Блок «Об'єднані ліві» (Zjednoczona Lewica) до останнього балансував на межі прохідного бар'єру, але так і не добрав частки відсотка до 8%. Саме такий поріг встановлено для політичних блоків. На думку експертів, переломним моментом для лівих стали дебати між кандидатами, під час яких лідер партії «Разом» («Razem») Адріан Зандберг вщент розгромив лідера блоку об'єднаних лівих. На думку професора Варшавського університету Норберта Малишевського, саме ці дебати стали фатальними для «Лівиці» і відібрали у неї дві сотих відсотка. З іншого боку, він вважає, що якби «Об'єднані ліві» таки подолали виборчий бар'єр, Ярославу Качинському довелося б добирати свою коаліцію з інших партій.
Євроскептики і месники
У країнах Євросоюзу результати виборів у Польщі особливого захоплення не викликали. Не дарма «Право і справедливість» називають партією євроскептиків. Не надто лояльна позиція стосовно Європейського Союзу цілком проявилася, коли країною правили брати Качинські. Нині, коли ПіС має всю повноту влади, політика вибудовування взаємин Польщі та ЄС може стати жорсткішою.
«Місце лояльної стосовно Європейського Союзу партії, якою була «Громадянська платформа», посяде скептичніша і менш компромісна партія — «Право і справедливість». Тож можна очікувати деякого охолодження по лінії Варшава — Брюссель, а також меншого впливу Польщі на політику Євросоюзу щодо України чи Росії», — зазначив у коментарі АСН журналіст Польського радіо Петро Поґожельскі.
А кореспондент «Gazety Wyborczej» Петро Андрусечко нагадав про суперечки між Польщею та одним із головних учасників Євросоюзу — Німеччиною. «Якщо останні два роки ми бачили більш м'яку політику Польщі та Німеччини, то тепер відносини можуть погіршитися. І це може негативно вплинути на відносини з Україною», — припустив експерт.
Більшість аналітиків сходиться на думці, що нова польська еліта занадто багато уваги приділятиме історичним суперечкам з іншими країнами. Німцям вони досі не пробачили фашизм, нам — Бандеру, Росії — літак під Смоленськом, і саме через цю історичну призму вони будуть вибудовувати відносини з найближчими сусідами. Однак тут криється певна небезпека. Оскільки така політика може грати на розкол єдності Європейського Союзу, і, як наслідок, на руку російській пропаганді.
«Цей фокус польського суспільства на історичних сенсах викликає побоювання, що минуле може затьмарити майбутнє. Нині ЄС і так перебуває в складній ситуації через агресію Російської Федерації. Московський інтерес полягає в тому, щоб поглибити цей розлам. І якщо Польща діятиме ірраціонально і робитиме акцент на якихось непродуманих моментах, це посприяє російської стратегії щодо поглиблення конфліктів між членами ЄС», — переконаний заступник директора Інституту світової політики Сергій Солодкий.
Між минулим і майбутнім
«Результати виборів не означають зміну політики Польщі щодо України. Але вона буде більш жорсткою. І більш вимогливою», — упевнений Петро Поґожельскі, який висловив думку багатьох польських та українських експертів. При цьому аналітики стверджують, що Польща може змістити акценти — з сучасних реалій на минулі історичні образи. У польсько-українській історії є чимало сторінок, якими не пишається жодна з країн. Але попри все, Польща є багаторічним адвокатом України в Європі, ми досить успішно провели футбольний чемпіонат «Євро-2012» і вважаємося братніми народами.
Після приходу «Права і справедливості» до влади може наступити якщо не охолодження польської політики стосовно України, то, принаймні, нам перестануть багато що пробачати. Адже якщо Броніслав Комаровський «проковтнув» образу, коли за кілька годин після його виступу у Верховній Раді України депутати ухвалили закон про героїзацію УПА, то Дуда, Качиньський і їхні однопартійці навряд чи будуть такими лояльними. Для поляків волинська різанина, коли десятки тисяч поляків вбили українські націоналісти, — незагойна рана.
«Немає сумнівів, що «ПіС» знову ставитиме питання щодо історичних розбіжностей між Україною та Польщею. Наприклад, тему волинської різанини — історичну сторінку, яку повністю ігнорує Київ. Тут просто не уявляють, наскільки це важливо для Варшави», — наголосив Петро Поґожельскі.
При цьому, за словами Віталія Портнікова, багато що залежатиме від того, як поводитиметься Україна у неминучому конфлікті по лінії «Варшава — Брюссель». «Питання не в польсько-українських відносинах. При новому уряді Беати Шидло вони будуть такими самими теплими. І новий президент Анджей Дуда говорив, що він хотів би більш активної участі Польщі у врегулюванні ситуації на Донбасі. Але будуть складнішими відносини між Польщею і ЄС. І тут важливо, як Україна позначить свою позицію між Варшавою та Брюсселем», — підсумував експерт.
Своєю чергою, Сергій Солодкий зазначає, що останнім часом польський інтерес до України дещо знизився. Як і рівень готовності сусідньої країни приєднуватися до ініціатив, які посилювали б співпрацю обох країн. «Я сподіваюся, що ця історізація, якої так воліє польське суспільство, не перетвориться на істерізацію. І що раціональне переможе. Адже приклад польсько-українського примирення, що розпочалося в 2000 роках, — один з найбільш вдалих у світовій політології. І я дуже сподіваюся, що цей процес триватиме», — зазначив експерт.
Більш оптимістичний посол України в Польщі Андрій Дещиця. У коментарі АСН він нагадав, що представники «Права і справедливості» неодноразово заявляли, що одним із пріоритетів їхньої політики є інтенсифікація регіональної співпраці. Отже, Україна може розраховувати на подальшу підтримку сусіда. Що стосується історичних розбіжностей, то, на думку Дещиці, в них повинні розбиратися не політики, а вчені та історики. «Безсумнівно, історичні питання будуть на порядку денному зовнішньої політики Польщі. Але я вважаю, що такі питання насамперед мають обговорювати відповідні інституції. Наприклад, Інститут національної пам'яті. Найближчим часом призначені консультації між цими відомствами в обох країнах», — підсумував посол.
Як бачимо, перемога на парламентських виборах у Польщі партії «Право і справедливість» оголила проблеми, на які в Україні чи то заплющували очі, чи то взагалі воліли про них не думати. Чи ускладнить якось це для нас життя, ще не зрозуміло, адже багато питань поки що залишаються невирішеними. Однозначно можна сказати лише те, що ігнорувати їх і далі у нас не вийде.
Тріумф партії Качинського: чи чекає на Україну холодний душ?
У Польщі відбулися парламентські вибори, в яких приголомшливу перемогу здобула партія Ярослава Качинського «Право і справедливість». Підтримка майже в 40% дасть їй змогу самостійно формувати уряд. Головна інтрига для Польща — чи не захлинеться ПіС владним пирогом, який дістався їй увесь? Для України ж питання полягає в тому, чи стануть нові очільники Польщі плекати старі історичні образи або зосередяться на майбутньому.
Здрастуй, монополія!
Парламентські вибори для Польщі — найважливіші, значно важливіші ніж президентські. Адже головну роль тут відіграє парламент і сформована ним урядова коаліція. Результати виборів до Сейму та Сенату не стали для експертів і журналістів особливою несподіванкою. «Громадянська платформа», яка правила у Польщі вісім років, останнім часом почала сильно втрачати свої позиції. Що, власне, і підтвердили травневі президентські вибори: на зміну ліберальному Броніславу Комаровському прийшов правоконсервативний представник «Права і справедливості» Анджей Дуда.
Парламентські вибори лише зміцнили успіх партії «Право і справедливість», зосередивши в їх руках всю повноту влади. Результат, який показав ПіС (близько 38%), дає їм змогу отримати 235 із 460-ти мандатів у Сеймі. Отже, одноосібно сформувати уряд.
І в цьому — перша сенсація польських виборів. Починаючи з 1989 року, жодній партії у Польщі не щастило сформувати кабінет міністрів без сторонньої допомоги. Тому кожен польський уряд був коаліційним. Сьогодні така змога у «Права і справедливості» є. І вони нею вже скористалися: ледь були оголошені офіційні результати виборів, ПіС висунув у прем'єри свого однопартійця Беату Шидло. Вона змінить на прем'єрській посаді представника «Громадянської платформи» Єву Копач. Та, до речі, поразку своєї партії сприйняла філософськи і привітала опонентів з перемогою. Експерти вважають, що «ГП» показала гідний результат як для партії, яка беззмінно керувала впродовж восьми років, — 24%.
Як перемогла опозиційна партія? Як і в Україні — завдяки гучним обіцянкам і на розбіжностях із правлячою силою. Тут прихильники Качинського обіцяли полякам значне зростання пенсій і зарплат, проведення податкової реформи, зниження пенсійного віку і повернення до католицьких цінностей.
Після оголошення попередніх результатів виборів лідер «Права і справедливості» Ярослав Качинський у зворушлій промові сказав, що присвятив перемогу своєму братові, колишньому президенту Польщі Леху Качинському, який загинув в авіакатастрофі під Смоленськом у квітні 2010 року. «Пане президенте, місія виконана!» — заявив лідер ПіС.
Експерти результатам виборів не здивувалися, а найпевніше сприйняли їх із професійною цікавістю. «З 1989 року уряд в Польщі завжди був коаліційним. Наразі «Право і справедливість» вперше з часів появи Нової Польщі отримала мандат на формування однопартійного уряду. Враховуючи, що Анджей Дуда переміг на президентських виборах, створюється монополія влади. Як вони орудуватимуть цією владою, стане досить цікавим політичним експериментом для майбутнього Польщі», — заявив у коментарі АСН український журналіст і політолог Віталій Портніков.
Казус Кукіза і провал лівих
Ще одна сенсація виборів — тріумф актора і музиканта Павла Кукіза. На останніх президентських виборах у травні цього року він отримав 20% голосів. Тріумф тривав й на парламентських — його партія під назвою «Кукіз'15» набрала понад 9%. Радикальний політик відіграв на запиті поляків на нові обличчя. До того ж їх принадила його непримиренна позиція з приводу недопущення до Європи сирійських біженців. Тоді коли позиція колишньої владної партії «Громадянська платформа» була переважно м'якою стосовно гостей із Близького Сходу, Кукіз прямо заявляв, що вони мають триматися якомога далі і від Польщі, і від Європи загалом.
Кукіз не приховує своїх радикальних настроїв. Перша ж його заява після виборів — про те, що впродовж двох років нинішня політична система розвалиться. «Ми стали свідками народження нового громадського руху, який скоро змінить Конституцію і поверне державу громадянам. Ми з нашою енергією, без грошей і структур, йдучи лише за покликом совісті, зробили неможливе», — наголосив Кукіз.
Справжньою несподіванкою для Польщі став той факт, що вперше з 1989 року до парламенту країни не потрапили ліві. Блок «Об'єднані ліві» (Zjednoczona Lewica) до останнього балансував на межі прохідного бар'єру, але так і не добрав частки відсотка до 8%. Саме такий поріг встановлено для політичних блоків. На думку експертів, переломним моментом для лівих стали дебати між кандидатами, під час яких лідер партії «Разом» («Razem») Адріан Зандберг вщент розгромив лідера блоку об'єднаних лівих. На думку професора Варшавського університету Норберта Малишевського, саме ці дебати стали фатальними для «Лівиці» і відібрали у неї дві сотих відсотка. З іншого боку, він вважає, що якби «Об'єднані ліві» таки подолали виборчий бар'єр, Ярославу Качинському довелося б добирати свою коаліцію з інших партій.
Євроскептики і месники
У країнах Євросоюзу результати виборів у Польщі особливого захоплення не викликали. Не дарма «Право і справедливість» називають партією євроскептиків. Не надто лояльна позиція стосовно Європейського Союзу цілком проявилася, коли країною правили брати Качинські. Нині, коли ПіС має всю повноту влади, політика вибудовування взаємин Польщі та ЄС може стати жорсткішою.
«Місце лояльної стосовно Європейського Союзу партії, якою була «Громадянська платформа», посяде скептичніша і менш компромісна партія — «Право і справедливість». Тож можна очікувати деякого охолодження по лінії Варшава — Брюссель, а також меншого впливу Польщі на політику Євросоюзу щодо України чи Росії», — зазначив у коментарі АСН журналіст Польського радіо Петро Поґожельскі.
А кореспондент «Gazety Wyborczej» Петро Андрусечко нагадав про суперечки між Польщею та одним із головних учасників Євросоюзу — Німеччиною. «Якщо останні два роки ми бачили більш м'яку політику Польщі та Німеччини, то тепер відносини можуть погіршитися. І це може негативно вплинути на відносини з Україною», — припустив експерт.
Більшість аналітиків сходиться на думці, що нова польська еліта занадто багато уваги приділятиме історичним суперечкам з іншими країнами. Німцям вони досі не пробачили фашизм, нам — Бандеру, Росії — літак під Смоленськом, і саме через цю історичну призму вони будуть вибудовувати відносини з найближчими сусідами. Однак тут криється певна небезпека. Оскільки така політика може грати на розкол єдності Європейського Союзу, і, як наслідок, на руку російській пропаганді.
«Цей фокус польського суспільства на історичних сенсах викликає побоювання, що минуле може затьмарити майбутнє. Нині ЄС і так перебуває в складній ситуації через агресію Російської Федерації. Московський інтерес полягає в тому, щоб поглибити цей розлам. І якщо Польща діятиме ірраціонально і робитиме акцент на якихось непродуманих моментах, це посприяє російської стратегії щодо поглиблення конфліктів між членами ЄС», — переконаний заступник директора Інституту світової політики Сергій Солодкий.
Між минулим і майбутнім
«Результати виборів не означають зміну політики Польщі щодо України. Але вона буде більш жорсткою. І більш вимогливою», — упевнений Петро Поґожельскі, який висловив думку багатьох польських та українських експертів. При цьому аналітики стверджують, що Польща може змістити акценти — з сучасних реалій на минулі історичні образи. У польсько-українській історії є чимало сторінок, якими не пишається жодна з країн. Але попри все, Польща є багаторічним адвокатом України в Європі, ми досить успішно провели футбольний чемпіонат «Євро-2012» і вважаємося братніми народами.
Після приходу «Права і справедливості» до влади може наступити якщо не охолодження польської політики стосовно України, то, принаймні, нам перестануть багато що пробачати. Адже якщо Броніслав Комаровський «проковтнув» образу, коли за кілька годин після його виступу у Верховній Раді України депутати ухвалили закон про героїзацію УПА, то Дуда, Качиньський і їхні однопартійці навряд чи будуть такими лояльними. Для поляків волинська різанина, коли десятки тисяч поляків вбили українські націоналісти, — незагойна рана.
«Немає сумнівів, що «ПіС» знову ставитиме питання щодо історичних розбіжностей між Україною та Польщею. Наприклад, тему волинської різанини — історичну сторінку, яку повністю ігнорує Київ. Тут просто не уявляють, наскільки це важливо для Варшави», — наголосив Петро Поґожельскі.
При цьому, за словами Віталія Портнікова, багато що залежатиме від того, як поводитиметься Україна у неминучому конфлікті по лінії «Варшава — Брюссель». «Питання не в польсько-українських відносинах. При новому уряді Беати Шидло вони будуть такими самими теплими. І новий президент Анджей Дуда говорив, що він хотів би більш активної участі Польщі у врегулюванні ситуації на Донбасі. Але будуть складнішими відносини між Польщею і ЄС. І тут важливо, як Україна позначить свою позицію між Варшавою та Брюсселем», — підсумував експерт.
Своєю чергою, Сергій Солодкий зазначає, що останнім часом польський інтерес до України дещо знизився. Як і рівень готовності сусідньої країни приєднуватися до ініціатив, які посилювали б співпрацю обох країн. «Я сподіваюся, що ця історізація, якої так воліє польське суспільство, не перетвориться на істерізацію. І що раціональне переможе. Адже приклад польсько-українського примирення, що розпочалося в 2000 роках, — один з найбільш вдалих у світовій політології. І я дуже сподіваюся, що цей процес триватиме», — зазначив експерт.
Більш оптимістичний посол України в Польщі Андрій Дещиця. У коментарі АСН він нагадав, що представники «Права і справедливості» неодноразово заявляли, що одним із пріоритетів їхньої політики є інтенсифікація регіональної співпраці. Отже, Україна може розраховувати на подальшу підтримку сусіда. Що стосується історичних розбіжностей, то, на думку Дещиці, в них повинні розбиратися не політики, а вчені та історики. «Безсумнівно, історичні питання будуть на порядку денному зовнішньої політики Польщі. Але я вважаю, що такі питання насамперед мають обговорювати відповідні інституції. Наприклад, Інститут національної пам'яті. Найближчим часом призначені консультації між цими відомствами в обох країнах», — підсумував посол.
Як бачимо, перемога на парламентських виборах у Польщі партії «Право і справедливість» оголила проблеми, на які в Україні чи то заплющували очі, чи то взагалі воліли про них не думати. Чи ускладнить якось це для нас життя, ще не зрозуміло, адже багато питань поки що залишаються невирішеними. Однозначно можна сказати лише те, що ігнорувати їх і далі у нас не вийде.
Блог:
Думки16:59
Політика
Ростислав Кравець
Якби ГПУ надала докази по справі Портнова, Суд ЄС не ухвалив би такого рішення
Прокуратура не надала доказів в Суд Євросоюзу у справі екс-заступника адміністрації президента Віктора Януковича Андрія Портнова, оскільки нинішня влада сама зав'язана в цих махінаціях. Таку думку «Аналітичній службі новин» (АСН) висловив адвокат Ростислав Кравець.
У звільненні активів Портнова судом юрист не вбачає нічого дивного. Генпрокуратура інкримінувала Портнову привласнення та розтрату державного майна, але доказів у цій справі не надала.
За його словами, скандальна популярність правових реформ, проведених Портновим, внаслідок яких Верховний суд втратив частину своїх повноважень, а касаційні суди здобули право відмови у розгляді, була очевидним чинником його корупційної діяльності. А проте він виграв у Генеральної прокуратури сім судів ще в Україні за недостатністю доказів. При цьому експерт упевнений, що докази протиправної діяльності Портнова у ГПУ є.
«Якби вони надали якісь докази у справі Портнова, Суд ЄС не ухвалив би такого рішення. Та й санкції були введені винятково на прохання Генпрокуратури. У свою чергу, Суд Євросоюзу неодноразово подавав запити щодо надання документів, які послужили б доказом провини юриста», - пояснив експерт.
З його точки зору, слідство у справі Портнова в прокуратурі провели і доказів знайшли достатньо, проте озвучувати їх не хочуть.
«А все тому, що сьогоднішня влада дуже щільно була пов'язана з минулою владою. І розголошуючи цю інформацію, нинішню верхівку потрібно буде притягнути до відповідальності і терміново люструвати», - вважає Кравець.
За словами юриста, вина у звільненні Портнова повністю лежить на Генпрокуратурі і нинішній владі.
Чакри — це енергетичні рівні розвитку Це наші внутрішні центри сили, якими протікає енергія
Будинок може не тільки захищати нас від зовнішніх факторів, але й надавати сили Такий куточок можна створити у....
Стрес є невід'ємною частиною життя сучасної людини Незважаючи на те, що в житті кожного з нас бувають складні ....
Кожна людина зазнає негативного впливу: втома, дратівливість та раптові болі – ознаки енергетичної атаки Борот....
/-1,2910158634186-/
/-pc-/
Top