Генерал Десятников диверсію на ЧАЕС виключає

87-річний Пилип Десятников, генерал-майор внутрішньої служби у відставці, який у тому самому чорному квітні 1986 року командував Управлінням пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, зустрів на порозі своєї квартири м'якою сором’язливою посмішкою. Ні тобі твердого погляду, ні сталі в голосі – якось навіть не вірилося сходу, що на плечі цієї людини рівно 29 років тому впав такий вантаж, який насправді був непідйомним. Адже він не просто керував гасінням пожежі на Чорнобильській атомній та ліквідацією її наслідків, а й сам у цих подіях брав живу участь. І знаменитий майор Леонід Телятников, а також лейтенанти Віктор Кібенок і Володимир Правик (всі троє удостоєні звання Героїв Радянського Союзу, Кібенок і Правик – посмертно) – його підлеглі. Пізніше, пригадуючи ті події, він скаже: а ми нічого такого не зробили – ми з хлопцями просто чесно виконували свою роботу.  

«Проходьте, я вас уже чекаю, мені доповіли, що зі мною хочуть поспілкуватися журналісти», – по-воєнному чітко відрапортував він. Поки гостинна господиня поралася на кухні, заварюючи чай, Пилип Миколайович, влаштувавшись біля столу, почав неспішну розповідь про своє життя, в якому чорнобильська аварія з усіма її наслідками – на особливому місці. Не дарма його, як він сам каже, «за Чорнобиль» нагородили орденом Леніна. До речі, другий орден у Міністерстві внутрішніх справ України отримав заступник міністра Геннадій Бердов, який одним із перших включився у чорнобильські події – приїхав у Прип'ять вже о 5 ранку 26 числа і взяв у свої руки керівництво охороною громадського порядку та організацію роботи Державтоінспекції. Або, якщо по-простому, від нього вимагалося зробити все, щоб не допустити паніки.  

Приймати рішення навчився в дитинстві  

«У мене часто запитують, як ви зуміли не розгубитися, адже того, що сталося на ЧАЕС, навіть припустити не могли, – розмірковує господар, – розумієте, ми не відразу усвідомили, що відбулося насправді. А з іншого боку, події закрутилися з такою швидкістю, що рішення доводилося приймати дуже швидко. А я цього (самостійно приймати рішення, – авт.) навчився ще хлопчиськом». Коли почалася Друга світова, він був зовсім пацаном. Батька призвали в армію, і дитинство у Пилипа враз скінчилося. «Розраховувати довелося тільки на себе, – згадує Пилип Миколайович, – і в неповні 13 я пішов у колгосп, пропрацював там цілих три роки нарівні з дорослими».  

Батько – інвалідом 2 групи – повернувся додому в 45-му, і Пилип пішов учитися. Чому вибрав кар'єру пожежного, не каже, та вже в 1949 році – після семирічки – закінчує Харківське пожежно-технічне училище МВС СРСР. Потім були Вищі технічні курси МВС Союзу, Київський інженерно-будівельний інститут, робота в органах внутрішніх справ, причому понад чверть століття – на керівних посадах у підрозділах пожежної охорони УВС Києва й області, в тому числі й керівником Головного управління пожежної охорони МВС України.  

Що цікаво, тоді можливості подібного вибуху не допускали навіть подумки: фізик-ядерник академік Анатолій Александров запевняв, що це просто неможливо. Але на момент введення в експлуатацію ЧАЕС (а вона тоді була найбільшою атомною станцією в колишньому Союзі) пожежні припускали, що пожежа може трапитися будь-де. І саме Пилип Десятников поставив питання про необхідність створення потужних пожежних частин у тих містах, де жили експлуатаційники. «Я як відчував! – скаже він пізніше, коли біда станеться. – Та керівництво затялося: мовляв, не належить за нормативними документами». Але Десятникову таки вдалося переконати вищих чиновників – і незадовго до катастрофи була створена перша спеціалізована пожежна частина з охорони міста енергетиків. Саме ці люди й зустріли приправлений радіацією вогонь Чорнобиля першими.  

Дізнавшись про вибух, сів у машину і поїхав у Київ  

«Пилипе Миколайовичу, – кажу, – відомо, що на момент аварії ви були у відрядженні». – «Так, у ці дні – 24, 25 і в ніч на 26-е – ми з міністром внутрішніх справ генералом Іваном Гладушем у Харкові проводили нараду з начальниками управлінь пожежної охорони, брали участь усі 25 областей плюс місто Севастополь». Генерал замовкає, мабуть, відтворюючи в пам'яті ті – не дні! – хвилини, а потім продовжує: «Коли на станції стався вибух, нам подзвонили, я відразу ж сів у службову «Волгу» і на початку третьої ночі був уже в Києві. Причому приїхав не додому – не до цього було! – а відразу в управління. Мені доповіли: мовляв, на Чорнобильській станції пожежа, а мій заступник Володя Гурін уже там». На станцію, пригадує він, направили відповідні підрозділи пожежної служби (на випадок надзвичайних подій був затверджений план). Телефони не працювали – і з тодішнім директором ЧАЕС Віктором Брюхановим зв'язався по «Іскрі» (апарат ВЧ-зв'язку, - авт.). Чи усвідомлював він справжні масштаби біди? Ніч надворі, йому сказали, що реактор цілий: мовляв, бак якийсь вибухнув. Але потім подзвонив Гурін і повідомив, що пожежу локалізовано, але рівень радіації дуже високий.   Вже вранці спецрейсом з Москви прибули Другов (заступник міністра внутрішніх справ СРСР, - авт.), Іванов (перший заступник начальника ЦО Союзу, - авт.) і Рубцов (заступник начальника Головного управління пожежної охорони МВС СРСР, - авт.). Супроводжувати їх у Чорнобиль доручили Пилипу Десятникову. Вони полетіли туди на вертольоті - і ще з повітря побачили, що вибухом рознесло плиту біозахисту, і реактор нагадує кратер діючого вулкана.  

Що сприймається як нормальне старшим поколінням і чого категорично не хочуть розуміти люди молодші, так це факту, що ні в країні в цілому, ні в самій Прип'яті тривоги не піднімали – життя йшло своєю чергою. Те, що через вибух там смертельно небезпечний рівень радіації, приховували до останнього.  

Скільки пожежних залишилося в живих, зараз не знає ніхто  

Поки ми спілкуємося, періодично лунають телефонні дзвінки – чорнобильці постійно спілкуються між собою, а в ці дні особливо часто. Але, що дуже боляче, каже дружина Пилипа Миколайовича Оксана Йосипівна, все частіше ці дзвінки приносять біль – і ти щоразу боїшся почути, що пішов з життя хтось із друзів. Генерал пригадує, що в ліквідації і самої пожежі, й наслідків катастрофи тоді взяло участь 6 тисяч 217 пожежників. І хоч у сам момент вибуху ніхто не загинув, кількість жертв Чорнобиля обчислюється сотнями тисяч. Скільки їх залишилося сьогодні, через майже три десятиліття? «Ви знаєте, – каже господар, – цього вам не скаже ніхто: немає такої статистики – ніхто не рахує, це я вам відповідально заявляю як заступник голови Всеукраїнської організації «Чорнобиль» МВС і внутрішніх військ України». Гірко усвідомлювати, що ці люди, ризикуючи самим життям, виконали свій обов'язок, а тепер державі не до них: чого гріха таїти, згадуємо ми про чорнобильців тільки наприкінці квітня, коли на підході – чергова річниця. І можна скільки завгодно прикриватися економічною кризою, ситуацією на сході й іншими складнощами, вони промовчать, але на душі все одно залишається неприємний осад.

Та й на головне питання – чому стався вибух? – точної відповіді ніхто не дає й досі. За однією з версій, каже Пилип Десятников, відбулося порушення технологічного процесу. Інші стверджують, що всьому виною горезвісний людський чинник: мовляв, персонал самовільно проводив експеримент по визначенню характеристик генератора під час вибігу ротора турбіни. Мовляв, співробітники АЕС свідомо відключили системи безпеки, що й призвело до трагедії. Є версія, що біда сталася через проектні недоліки у конструкції 4-го реактора. Та чи не могло це бути спланованою заздалегідь диверсією, яка з якихось причин була на той час вигідна Кремлю, про що зараз говорять усе наполегливіше? Мій співрозмовник на мить замислився: «Ні, хоч у мене і немає повної інформації щодо питання, можливість диверсії я відкидаю. Найімовірніше, причина аварії комплексна: технічні недоліки вкупі з помилками персоналу».  

Без сокири і молотка себе не уявляє  

...І знову дзвінок – Оксана Йосипівна бере трубку, а Пилип Миколайович з тривогою проводжає її поглядом: весь час підсвідомо побоюється, що пішов ще хтось. До речі, він так і не знає, скільки радіації нахапав сам, хоч у Чорнобиль тоді їздив не як у відрядження – як на роботу. Тому вважає, що онкологія, яку він переніс, найменше, чим можна було відбутися. Згадує, що його підлеглі тоді не завжди займалися тим, що повинні робити пожежні: й воду відкачувати доводилося зі спеціального басейну, який розташований під пошкодженим реактором, і дезактивацію території та станційних споруд проводили, і займалися подачею води для бетонних робіт навколо четвертого енергоблоку... «Знаєте, нас перед черговою річницею завжди возили на ЧАЕС, – продовжує генерал, – цього року чомусь забули, а побачити хочеться». Але хіба не небезпечно, тим паче людям, здоров'я яких і так підірване? «Ет, – махає він рукою, - хіба зараз небезпечно? Станцію треба показувати людям, щоб усі бачили на свої очі». – «Ви що, підтримуєте бізнес на чорнобильській катастрофі? – не змогла стримати здивування. – Коли в зону за гроші возять екскурсії?» – «А ось цього я не говорив – заробляти на такій біді гроші аморально».  

Поки господар вийшов до іншої кімнати – поспілкуватися по телефону, до розмови долучилася Оксана Йосипівна. Питаю: який Пилип Миколайович у житті? «Дуже працьовитий і непосидючий чоловік, – ділиться господиня, – коли на пенсію вийшов, зайнявся громадською роботою, досі в міру своїх сил допомагає чорнобильцям розв’язувати їхні проблеми: комусь путівка на лікування потрібна, комусь грошова допомога. І вдома не сидить, склавши руки: його улюблені інструменти – сокира, молоток і цвяхи, дачу побудував сам, нехай вона скромна, але зроблена на совість і на 90% Пилипом Миколайовичем».  

Наостанок Пилип Миколайович нарікає: мовляв, дуже хочеться ще хоча б раз з'їздити на батьківщину, в село Розсошинське Зерноградського району, що в Ростовській області, щоб уклонитися могилам батьків, та, мабуть, не доведеться – події, які нині відбуваються на сході України і роль в них Росії, оптимізму не додають. Але про політику 87-річний генерал говорити не хоче, тільки журиться: мовляв, дуже шкода, що навіть переживши чорнобильську трагедію, багато хто так і не зрозумів, що найголовнішою цінністю є людське життя і мир на Землі. 

Фото Віктора Ковальчука