У небі над реактором

30 років тому льотчики армійської авіації Військово-повітряних сил, щоб закрити з повітря зруйнований реактор Чорнобильської АЕС, здійснювали до 30 вильотів на день, пролітаючи крізь зони, де радіація зашкалювала за тисячі рентгенів. Екіпажі вертольотів діяли практично в обстановці ядерної війни...

Ніч 26 квітня 1986 року поставила людську цивілізацію на межу життя і смерті. О 1 годині 23 хвилини 47 секунд четвертий реактор Чорнобильської АЕС струсили два потужних вибухи. На пульт чергового Мінатома СРСР іде умовний сигнал. Він трансформується по висхідній: 1, 2, 3, 4. Це означає, що на Чорнобильській станції виникла ситуація з ядерною небезпекою, радіаційною небезпекою, пожежною небезпекою, вибуховою небезпекою.
Всередині руїн четвертого енергоблоку горить близько 2,5 тисячі тонн графіту та інших радіоактивних речовин. Обстановка критична. Над Прип'яттю червоніє небо...

Людина сильніша за атом

Урядова комісія на чолі з Борисом Євдокимовичем Щербиною ухвалює постанову: провести обліт станції з повітря і радіаційну розвідку. 26 квітня з армійського аеродрому «Бориспіль» піднімається Мі-8 капітана Сергія Володіна. Курс - на ЧАЕС. У бій з невидимим та підступним ворогом вступають воїни-авіатори...

Зі спогадів Героя Радянського Союзу генерал-полковника у відставці М.Т. Антошкіна: «26 квітня 1986 року близько обіду мене було терміново викликано до штабу округу. Зустрів мене схвильований генерал Анатолій Фомін, який на той момент виконував обов'язки командувача військами Київського військового округу. Він сказав, що на атомній електростанції сталася біда, можливо, знадобиться наша авіація. Треба терміново виїхати туди і на місці в усьому розібратися. У принципі, якогось особливого ​завдання мені не ставили. Було тільки сказано, що туди ж вилітає урядова комісія і більш конкретні вказівки я отримаю вже в Чорнобилі. До штабу округу прибув і мій командувач, генерал-лейтенант авіації Микола Крюков. Його думка була такою самою: «Миколо Тимофійовичу, крім тебе з моїх заступників відправити нікого (того дня їх не було в Києві). Часу мало, виїжджай терміново. А за день-два ми тебе там замінимо». Одразу ж домовилися, що разом зі мною поїде як фахівець начальник хімслужби підполковник А. Кушнін».

У Прип'яті тоді мало хто усвідомлював, що рівень викиду радіоактивних речовин у 500 разів більший, ніж після бомбардувань Хіросіми і Нагасакі.

Зі спогадів Героя Радянського Союзу генерал-полковника у відставці М.Т. Антошкіна: «Розпорядження керівника урядової комісії Щербини було коротким: «Із землі до реактора не підібратися. Тому вся надія лише на вертолітників... Ваші вертольоти нам потрібні тут просто зараз». Учені запропонували наглухо закрити реактор зверху захисним шаром піску. Підступитися до аварійного блоку крім як з повітря не було звідки. Було потрібно якомога швидше почати скидати з вертольотів у палаючий кратер мішки з піском. Найближчим аеродромом до Чорнобиля був аеродром Чернігівського льотного училища. Туди терміново й вирішено було перекинути вертолітний полк з Олександрії. Вночі, в умовах грози та низької хмарності, перелетіла вся техніка - і Мі-6, і Мі-8. Льотчики були досвідчені, майже всі щойно повернулися з Афганістану. «Перші два Мі-8, ведені заступником командувача ВПС Київського військового округу з армійської авіації полковниками Борисом Нестеровим і командиром гвардійського вертолітного полку Олександром Серебряковим, підняли в повітря членів урядової комісії».

Військова рада Військово-повітряних сил Київського військового округу взялася до формування Об'єднаної авіаційної групи (ОАГ). Конкретизуються завдання авіаційним командирам, перш за все в пошуку ефективних технологій застосування авіації.

Ядром авіаційної групи від 12 військових округів став 51-й окремий гвардійський вертолітний полк (ОГВП) під командуванням полковника О.І. Серебрякова. Загалом ОАГ на першому етапі ліквідації катастрофи налічувала понад 80 вертольотів і літаків різних типів (Мі-6, Мі-8, Мі-24 РХР, Мі-26, Ан-26, Ан-30). Вони базувалися на аеродромах «Півці» Чернігівського льотного училища і «Гончарівське». На польовому аеродромі в Малійках було організовано дезактивацію авіатехніки.

27-28 квітня почалося налагодження методик скидання нейтралізуючих речовин на аварійний реактор. Велася радіаційна розвідка. Доповіді розвідників були тривожними. Температура над епіцентром пошкодженого реактора досягала 180-200 градусів за Цельсієм. Рівні радіації в зоні руйнування реактора член урядової комісії академік В.О. Легасов оцінював у 3000-3500 Р/год. Із засобів захисту вертолітників були лише респіратори. За один проліт над реактором кожен з членів екіпажу міг фактично отримати дозу радіації від 3 до 8 рентген. Допустима доза радіації для льотного складу, згідно з нормативними документами, становила 24 рентгени.

Зі спогадів командира вертолітної ескадрильї 51-го ОГВП полковника у відставці Ю.М. Яковлєва: «Ми робили перші експериментальні скидання. Як? З якої висоти? Що там діється? Ніхто нічого не знав, що там робиться. І коли ми почали підходити на висоті 25 метрів... Під тобою ніби пекло. Яскраво-червоний вогонь. Спека. Ми наче на сковорідці почувалися. Вертоліт у цих умовах не повинен був літати. Він у нас летів. Підбором висоти ми вийшли на висоту 150 метрів. На цій висоті температура була близько 120 градусів. Коли ми все відпрацювали, пішов масовий запуск вертольотів. На станцію йшли тільки ті, які були готові!»

Командуванням ОАГ було прийнято принципове рішення: вранці вертольоти перелітають з аеродромів базування на три майданчики, розташовані поблизу АЕС. На кожному з них мали бути однотипні машини, що диктувалося технологією завантаження і методикою виконання польотів за найбільш результативними схемами заходів, керівник польотів і бригадир з радіостанцією, який командував вантажними групами. Управління вертольотами, коли вони мали виконувати захід для скидання вантажів, з землі здійснює авіанавідників. Авіація на ніч на майданчиках не залишається. Схеми маршрутів повинні бути прокладені так, щоб екіпажі виходили на ціль безперервним потоком. Точність влучань у ціль фіксується на фото екіпажем спеціально виділеного вертольота, який має перебувати вище машин, що атакують уражений енергоблок.

Після закінчення робочого дня вертольоти йдуть для дезактивації на аеродром «Малійки», а звідти на свої аеродроми базування. Спочатку вертолітні майданчики були на відстані 500-600 м від реактора. Потім їх було перенесено на 14-18 км від реактора через підвищення радіаційного фону.

Масована повітряна круговерть почалася 29 квітня. У повітрі працювало від 30 до 40 гвинтокрилих машин. Застосовувався бойовий порядок «потік одиночних вертольотів» з інтервалами між ними до двох хвилин. Скидання вантажів у реактор виконувалося на швидкостях 100-120 км/год з висоти в 200 м. Крім високого рівня радіації, завдання ускладнювалося тим, що в районі енергоблоку була 150-метрова труба, а вертоліт «провалювався» над поваленим реактором на 20-30 м, бо через високу температуру різко падала тяга двигунів.

Зі спогадів полковника у відставці О.Г. Чичкова: «Я вилітав завжди першим - о 3:30, на світанку. Пролітав над четвертим блоком і робив заміри, про їхні результати одразу доповідали в Москву. Наприклад, уранці 6 травня було під 300 рентгенів. Коли щось у реактор скидали - рівні радіації підвищувалися».

12 травня під час вильоту на розвідку в четвертому енергоблоці було виявлено полум'яніючу пляму. Це свідчило про високотемпературну пожежу. Було вирішено нейтралізувати осередок займання шляхом скидання на зруйнований реактор 80 т свинцю. Це стало останнім великим скиданням з повітря на 4-й енергоблок.

27-28 квітня вертолітники оперативно відпрацювали методику польотів на аварійний реактор. 28 квітня полковник О.І. Серебряков здійснив 22 вертольото-вильоти і скинув 30 т вантажів. Підполковник Ю.М. Яковлєв (командир вертолітної ескадрильї 51-го ОГВП) за 28-29 квітня здійснив 32 вертольото-вильоти і скинув 50 т вантажів. Підполковник В.В. Славников (командир вертолітної ескадрильї, ВПС БВО) протягом 29-30 квітня здійснив 19 вертольото-вильотів і скинув на реактор 76 т вантажів.

3 травня заступник командира 51-го ОГВП підполковник С.Я. Степанов, виконуючи завдання з радіаційної розвідки на вертольоті Мі-8, пролетів у безпосередній близькості від пошкодженого реактора, що дозволило отримати цінні дані про радіаційну обстановку.

Високу організованість, самовідданість, бойову чіткість проявили керівники польотів. Керівництво польотами здійснювалося з даху готелю «Прип'ять», розташованого за півтора кілометри від реактора.

На початку травня урядова комісія прийняла рішення про моніторинг зруйнованого реактора, оскільки необхідно було знати температуру в реакторі і склад вихідних газів. Виконання цього складного завдання було доручено полковнику М.А. Волкозубу. 8 травня вже почалися тренувальні польоти.

Зі спогадів старшого льотчика-інспектора відділу армійської авіації ВПС КВО, військового льотчика-снайпера, майстра вертолітного спорту СРСР полковника М.А. Волкозуба. «8-го числа привезли нам термопару. Як дріт. Кінець є датчиком. Пов'язали все, трос розклали в Чорнобилі на майданчику.

І 9 травня під'їхали Євген Петрович Рязанцев (заступник директора Інституту атомної енергії ім. І.В. Курчатова) та Олександр Степанович Цикало (начальник зміни дозиметристів). Встановили апаратуру у вертольоті. Перед польотом ми самі, екіпаж, з листів свинцю зробили захист - поклали на сидіння, на підлогу. Лише там, де педалі, де ноги, там не можна було. Закрилися добре. Дали нам жилети свинцеві. Ми пояснили своїм пасажирам, як будемо летіти, закрили їх плитами теж, домовилися про взаємодію. Спостерігав за польотом мій колега, полковник Мімка Любомир Володимирович. Він розмістився в Прип'яті на готелі «Полісся».

Ну, всі сіли у вертоліт, піднялися з Чорнобиля без будь-яких проблем. Кінець троса - щоб краще було видно - позначили оранжевим кільцем.

Я підійшов на висоті 350 метрів. Треба було дізнатися, яка температура там, яка потужність двигунів. Вертоліт висів стабільно.

Керівник польоту мені казав: «До будівлі 50 метрів. 40... 20...» Щодо висоти і віддалення він мені підказував. Але коли я стояв над самим реактором, ні я, ні керівник уже не бачили, влучив я чи ні. Тому відправили ще один вертоліт Мі-26. Полковник Чичков пілотував. Він завис на відстані двох-трьох кілометрів позаду мене і все бачив. Я мав зависнути біля труби...

А Євген Петрович Рязанцев сам у люк дивився. І він показував жестами: «Над реактором». Заміри температури робили на висоті 50 метрів над реактором, 40, 20 і в самому реакторі. Євген Петрович усе бачив. А апаратура пише. Коли все зробили - я відійшов.

За Прип'яттю було намічено спеціальне місце, і трос я скинув у пісок. Трос був радіоактивним.

З моменту зависання все це зайняло 6 хвилин 20 секунд. А здалося - вічність. Це була перемога!

Наступного дня, 10 травня, нам знову дали завдання: визначити склад вихідних газів. Знову все те саме, такий самий трос, тільки не термопара була на кінці, а контейнер. Тут завдання було простішим - треба було не висіти, а плавно пройти. 12 травня все треба було повторити з термопарою. З'явився і досвід, і трішечки спокій. Ще полетіли. І, незважаючи на те, що досвід, здавалося б, уже був, але менше шести хвилин повисіти ніяк не вдавалося».

Приборкати радіоактивне пекло

98 відсотків льотних екіпажів мали бойовий досвід, винесений з війни в Афганістані. Генерал-майор авіації М.Т. Антошкін, офіцери робили все для того, щоб перевірені практикою прийоми пілотування вертольотів в Афгані експлуатувалися в небі Чорнобиля з максимальним навантаженням.

Після перших днів польотів було прийнято рішення про перехід від методу скидання вантажів через вантажний люк до методу скидання вантажів з зовнішньої підвіски. Пристрій сконструював заступник командира 51-го ОГВП з інженерно-авіаційної служби підполковник С.К. Юрко. Для скидання вантажів почали використовувати гальмівні, а потім десантні парашути, що дозволило підвищити продуктивність льотної роботи і точність влучання в ціль. На реактор було скинуто загалом понад 10 000 парашутів із вантажами.

Принциповою обставиною стало те, що було зроблено акцент на розробку методів радіаційного захисту екіпажів. Вертолітники використовували листовий свинець і свинцеву дріб як відбивні екрани, що дозволило значно знизити дози опромінення екіпажів.

Зі спогадів полковника у відставці О.Г. Чичкова: «Уже в цей час було зрозуміло, що екіпажі досить швидко набирають «дози». Два-три дні - і до госпіталю. Почали вживати заходів. Листом свинцевим викладалися підлоги кабіни, а іноді й парашутні чашки в кріслах пілотів. Хіміки стверджували, що 1 сантиметр свинцю знижує опромінення вдвічі».
До роботи з мінімізації психогенних втрат широко залучалися фахівці хімічної та медичних служб. За період з 28 квітня по 26 травня для вирішення завдань медичного забезпечення було залучено 47 медичних працівників (26 лікарів і 21 особу середнього медичного персоналу), з них 41 особу зі складу медичної служби ВПС КВО.
Зі спогадів полковника у відставці С.Я. Степанова: «9 травня, о 22:45, над станцією спалахнуло щось на зразок полярного сяйва, чого в тих краях ніколи не бувало. Ніби знак. Напевно, Всевишній подивився на наші муки і вирішив: досить вам. І реактор почав заспокоюватися. Але ж, як нам сказали фахівці, до критичної маси залишалося дуже мало...»

Зі спогадів полковника у відставці Б.О. Нестерова: «Прямо треба сказати, що думка була одна, як швидше закупорити, покласти пробку на цей реактор, аби до нього могли підійти наземні служби... Самовідданість, мужність, високий професіоналізм авіаторів дозволили почати боротьбу за відродження пошкодженої атомної електростанції».
30 листопада 1986 року було успішно завершено комплекс заходів з реалізації першочергових заходів щодо мінімізації наслідків вибуху на 4-му енергоблоці ЧАЕС та підписано акт державної комісії про прийняття на технічне обслуговування об'єкта «Укриття».

Це стало можливим завдяки героїчному подвигу звичайних громадян своєї країни, які у смертельно небезпечних умовах гідно і чесно виконали свій громадянський та військовий обов'язок.

Лицарі чорнобильського неба були першими! Своїм подвигом вони довели: людина сильніша за атом!

...Їх було понад 600 тисяч. Військових і цивільних. Вони - ветерани ядерної війни мирного часу, яка увійшла в історію як Чорнобильська катастрофа.
Який же головний урок Чорнобильської катастрофи? Його ємко сформулював у своєму щоденнику академік В.О. Легасов: «Усі аварії у світі розвиваються за одним сценарієм: накопичуються дрібні похибки, кожна з яких сама по собі не страшна. Але коли їх стає багато, дуже багато, створюється критична маса. Тоді й відбувається катастрофа: на атомній станції, на борту літака чи в особистому житті однієї людини...»
 
Довідка про роботу екіпажів:

28 квітня виконано 93 польоти. Скинуто 151 тонну вантажів (піску, глини, доломіту, свинцю, бору);

30 квітня виконано 341 політ. Скинуто 1028 тонн вантажів;

1 травня виконано 437 польотів.

Скинуто 1202 тонни вантажів, до 11:00 вдалося погасити палаючу пляму всередині зруйнованого реактора; за системами обліку робіт ОАГ з 27 квітня по 6 травня виконано 1927 польотів. Скинуто 4925 тонн вантажів, з них 1800 т піску та глини, 2400 т свинцю, 800 т доломіту і 40 т карбіду бору, що привело до повного погашення горючих елементів у зоні руйнування реактора.

У міру роботи авіаторів рівні радіації над реактором знижувалися. До 5 травня - до 240 Р/год ввечері і 140 Р/годину вранці. Згодом радіаційна обстановка стійко стабілізувалася. На 6 травня температура повітря над реактором була в межах норми.