Хто виграв у Мюнхені?

Чергова Мюнхенська конференція з питань безпеки знову відбулася під шалений акомпанемент взаємних звинувачень Росії, Європейського союзу та України в різних порушеннях та претензіях аж до розв'язання «другої холодної війни». Якщо звернути увагу на промови та підтекст гри політиків, можна виділити три основні проблеми: загострення відносин між ЄС і НАТО з одного боку та Росією - з іншого, українське питання і подальші перспективи щодо розв'язання проблемних питань. Однак поговорімо про все по черзі.

ЄС-НАТО та Російська Федерація: похолодання у відносинах чи друга холодна війна?

Після подій 24 листопада 2015 року, коли турецький бомбардувальник збив російський штурмовик Су-24 у повітряному просторі Туреччини, багато хто заговорив про погіршення відносин між Заходом та Росією. Тим паче що президент Туреччини Реджеп Ердоган не збирався вибачатися за те, що повинен був зробити кожен гарант Конституції своєї держави - захищати територіальну недоторканність і цілісність кордонів. Тому російський президент вирішив нагнітати і так досить непросту обстановку навколо Сирії, розмістивши на її території бойові комплекси і зенітні установки, а також запровадивши візові та економічні обмеження щодо Туреччини як свого роду «покарання» за скоєний злочин. Однак ситуація складається зовсім навпаки - РФ сама поступово заганяє себе в глухий кут: внутрішній ринок самої країни вже відчуває серйозне «доларове» голодування після масового виведення іноземних інвестицій, та й падіння ціни на чорне золото до рівня катастрофічного вдарить по залишках економічної репутації. Тим більше ціна близько $30 за барель - це і результат виходу Ірану на світові ринки, і надлишок ринку нафти, санкції проти Росії. Загалом ці фактори не допомагають Кремлю твердо стояти на своїх двох.

Та повернімося до результатів конференції. Ставлення до Росії членів ЄС, на відміну від членів Північноатлантичного альянсу, вельми неоднозначне. І провідні країни Європи, такі як Німеччина і Франція, тому підтвердження: якщо Меркель тримає удар від Путіна досить стійко, то Олланд уже фактично визнає свою капітуляцію на користь Москви. До того ж у самої Європи виникли дві надзвичайні проблеми: терористи і колосальне зростання кількості біженців. Та й загальна ситуація в єврозоні є непростою: наявність проблем внутрішнього характеру спонукає політиків Європи змушувати українську і російську сторони узгоджено слідувати пунктам Мінських домовленостей, про провал яких уже заговорили експерти. Однак, з іншого боку, тиск антиросійських сил у Європі не слабшає, а набуває іншого характеру - тепер завданням номер один є поступове та повільне придушення режиму Путіна. Тактика знаменитої операції «Анаконда» проти країн-агресорів поки що працює безвідмовно.

Показовим фактом під час конференції був момент, коли представником Росії став глава її уряду Дмитро Медведєв. Причин тому дві: після минулорічної конференції, де спікером від РФ був міністр закордонних справ Сергій Лавров, його піддали досить серйозному остракізму за висловлювання про «приєднання» Криму до РФ і незаконне об'єднання двох частин Німеччини у 1989 році. Після такої ганьби російський політичний бомонд не наважився знову підставити під удар і так збанкрутілу репутацію. Друга причина теж очевидна - завданням Медведєва стала спроба переконати в неспроможності ЄС-НАТО самостійно вирішити питання боротьби з терористичними загрозами в особі ІДІЛ. Саме тому Росія й намагалася звернути на себе увагу як на незайвого гравця, здатного допомогти у розв'язанні всіх серйозних проблем ЄС.

Однак у фахівців та аналітиків склалося враження, що Москва продовжує вести подвійну гру, формула якої досить проста. З одного боку, ЄС має зняти санкції і забути про Україну, а натомість РФ допомагає в боротьбі з ісламістами; з іншого боку, керівництво Кремля продовжує звинувачувати Європу та США в ескалації відносин з Російською Федерацією, назвавши стан відносин між Заходом і Росією не інакше як «новою холодною війною». Крім того, Кремль ще й посилює тиск на конфлікти в Україні та Сирії, які сам і провокує. Однак у першому випадку Москва хоче здобути контроль за зовнішнім вектором політики Києва, а в другому - все необхідне для консервації диктаторського режиму Башара Асада. Ще одним доказом цієї «гри Москви» є той факт, що Росія зірвала перші переговори між владою та опозицією в Сирії, про що говорив спеціальний посол ООН по Сирії Стаффан де Містура. А отже, мотивація Кремля виглядає начебто «прозорою».

Але таку позицію РФ було нещадно розбито. Руку до цього доклали як європейське співтовариство, так і українська делегація. ЄС та члени Північноатлантичного альянсу чітко дали зрозуміти: виконання Мінська-2 - це пріоритет для Москви і Києва, які повинні неухильно дотримуватися прописаних правил. Тож мова про всі інші формати з питань порядку денного поки що недоцільна. І тому хоч би як Москва намагалася спотворити факти на свою користь, вона була позбавлена ​​можливості продовжувати вести свої ігри. Отже, й взаємини між РФ і ЄС-НАТО інакше як прохолодними не назвеш.

Українське питання: що отримав Київ від конференції?

Делегація нашої країни одразу, щойно здобула право на свої заяви, не змогла не відповісти на слова Медведєва про те, що в Україні триває «громадянська війна». Петро Порошенко різко зауважив, що Україна перебуває у стані воєнної агресії з боку Росії і про «громадянський конфлікт» навіть мови бути не може. Президент України акумулював низку проблем нашої держави перед світовою спільнотою: окупація Криму, анексія території Донбасу, невиконання Москвою своїх зобов'язань за Мінськими угодами, тиск Кремля на українську зовнішньополітичну діяльність. Однак якщо рік тому всі ці проблеми дістали підтримку і розуміння, то зараз Захід перебуває у певному ступорі, «вражений» подіями в нашій державі.

Джерела та інсайдери повідомляли, що українська сторона отримала дипломатичного прочухана від країн-донорів та представників фінансових структур за низку внутрішніх проблем, які допустило керівництво нашої країни. Після заяви про відставку міністра економічного розвитку і торгівлі України Айвараса Абромавичуса відповідь МВФ була блискавичною: Україна повинна йти шляхом реформ і посилити боротьбу з корупцією, інакше під питанням опиниться видача нового траншу від міжнародних кредиторів у 2016 році. Керівництво нашої країни змогло переконати шляхом надання особистих гарантій, що цей процес триває і згортатися не буде. Винуватцем українська сторона назвала традиційно Кремль та його агентів впливу. Однак європейські та західні партнери України залишилися в стані «роздвоєння особистості»: світові лідери нібито готові й надалі надавати підтримку у фінансовому і політичному плані, однак загадкою для них стало те, що якість реформ та анонсована боротьба з корупцією перебувають на дуже низькому рівні виконання. Низка корупційних скандалів в уряді і парламенті, як стверджують західні ЗМІ, серйозно підірвали довіру до нашої країни. І єдине, що зараз стримує Захід від остаточної відмови від України, - це посилення російської агресії в Європі і особисті гарантії від Порошенка та Яценюка.

Єдиним успіхом Мюнхенської конференції можна назвати той факт, що Україна здобула завдяки їй нових партнерів для переговорів - Туреччину і Японію. Ось тільки якщо керівництво Країни сонця, що сходить, уже виділило кошти майже 9 місяців тому, а зараз японці планують допомагати фінансово, покращуючи інвестиційний клімат, то з турецьким керівництвом справи набагато серйозніші. Туреччина дуже стурбована ситуацією в Криму із кримськотатарським народом, посиленням російського впливу на Близькому Сході і, ймовірно, тому шукає союзників проти такого «пасьянсу Кремля». А прибуття прем'єр-міністра Туреччини Ахмета Давутоглу до Києва - це показник того, що конференція в Мюнхені для України не минула даремно. І навіть «найближчий партнер», як називала Москва владу в Анкарі, готовий фінансово, політично та економічно співпрацювати з Києвом, що для Кремля є абсолютно невтішною новиною.

Що буде далі?

Зараз прямими наслідками Мюнхенської конференції є дві речі. Перша - Росія не припинить своє військове втручання в Сирії та Україні. Вочевидь, Кремль вирішив іти до кінця своєї авантюри і тому й надалі продовжуватиме діяти з режимом Асада в Дамаску і з ручними маріонетками в «Л-ДНР» на Донбасі. Тим більше що існує досить висока ймовірність проведення наземної операції в Сирії федеральними військами Асада за підтримки російських військовослужбовців. А отже, кількість біженців і жертв лише зростатиме. Що стосується Донбасу, то, швидше за все, Кремль вдаватиметься до провокацій і зриву виконання Мінських угод, трактуючи пункти домовленостей так, як вважатиме за потрібне. Тому є два сценарії розвитку подій на Донбасі: або бойові дії поновляться, або конфлікт поступово перейде в стадію «замороженого». Поки що Москва чекає своєї можливості знову нагадати про себе, отже, і Європі, і Україні розслаблятися зарано.

Другим наслідком конференції в Мюнхені є те, що Україна досі утримується на своїх міжнародних позиціях, проте внутрішні політичні чвари і розхитування протистояння між урядом і парламентом призведуть до небажаних наслідків. Ймовірний «розпад» уряду Яценюка є не настільки загрозливим, але тільки після звіту уряду 16 лютого у стінах ВР стане зрозуміло, відправлять цей склад Кабінету Міністрів у відставку чи ні. Якщо ж станеться так, що уряд «підуть», з цього моменту почнеться серйозна політична боротьба, яка з часом може привести як до дострокових парламентських, так і до дострокових президентських виборів.

Ще одним плюсом Мюнхенської конференції з питань безпеки стало для України виділення додаткового вотуму довіри для керівництва нашої держави. Зрозуміло, що ЄС, США і світова спільнота не можуть довго чекати результату, а тому уряд і Президент повинні форсувати і активніше реалізовувати всі заявлені програми реформ та змін. Інакше реакція Заходу буде незворотною за силою своїх дій щодо нашого уряду. Однак на тлі втручання Москви і світової спільноти Україна має продемонструвати, настільки вона готова йти шляхом змін не лише на словах. Тут головне - обрати єдину стратегію політикам для досягнення поставлених завдань. Інакше, якщо рішення не зможе прийняти Київ, найближчим часом його прийматиме або новий ставленик Заходу, або маріонетковий представник Кремля.