Бойові дії на невидимому фронті

Якщо говорити про інформаційну політику держави (а це сьогодні вкрай важливе питання), то нею повинні регулюватися лише ті позиції, котрі стосуються держави як такої: це оборона, місцеве самоврядування та міжнародна політика. Всі дискусії, що стосуються культури і всіх так званих навколокультурних питань, на мою думку, треба залишати суспільству. Держава тут має виступати лише однією зі сторін у дискусії. І жодних темників або пояснень, як треба розуміти і подавати ту чи іншу тему!

Державна таємниця має бути таємницею

Це стосується загальної інформаційної політики. Тобто держава - один із суб'єктів великого процесу, в якому люди зібралися жити у вигляді певного міжнаціонального суспільства, що сформувалося в Україні. Але що має регулювати держава? Перше і найголовніше - збереження державної таємниці. Для цього в ній має бути уповноважений інститут, який контролюватиме цей процес. Особливо це важливо і дуже непросто у воєнних умовах. Тут існує механізм акредитації, навчання журналістів та роз'яснювальна робота з блогерами, котрі вміють говорити не завжди те, що можна. Такий цензурі воєнного часу підлягає державна таємниця та інші теми, здатні завдати шкоди суспільству.

Що стосується таких речей, як інформаційно-психологічна боротьба, то це - вид бойових дій, і ним має займатися військове відомство, та сама розвідслужба. Якщо коротко, то зараз будь-яка військова операція або спецоперація на тактичному, оперативному чи на стратегічному рівнях має супроводжуватися відповідною інформаційною політикою. Повинні бути люди, які вміють цим займатися на всіх озвучених рівнях. Тобто йдеться про деяку багатоповерхову систему, співробітники якої і формують інформаційно-політичну політику в масштабах усієї держави, причому починаючи з конкретної спецоперації, конкретного бою або сектора на фронті.

Простий приклад: СБУ сьогодні взяло російських диверсантів, одразу ж має бути проведено інформаційне забезпечення цієї спецоперації, тобто брифінг, покази, двійко-трійко потрібних публікацій. Крім того, така політика має формуватися потай - ніхто не повинен знати, хто її здійснює насправді. Бо інакше це не буде видом бойових дій. Усе просто: якщо раптом з'явиться табличка «Ось тут у нас займаються спецопераціями», ніяких спецоперацій не вийде. Оскільки будь-які спецоперації - це діяльність, яка проводиться конспіративно, таємно, і ніхто не повинен знати, як вона робиться. На те вона й військова операція.

Крім того, на загальний огляд не можна виставляти людину, яка реально займається інформаційною політикою країни (те, що у нас у країні відбувається з міністерством інформполітики, мені незрозуміло), оскільки там є як відкриті операції, так і «сірі», і навіть «чорні», коли робляться певні інформаційні вкидання. Це величезна робота, яку треба регулювати. І цього року у новій Воєнній доктрині інформаційно-психологічній боротьбі вже, на щастя, приділено увагу, там навіть є окремий рядок, де прописано, що ми розгортатимемо засоби інформаційної боротьби, оскільки розуміємо її значення в сучасному світі.

Фахівці є - було б бажання

Але виникає делікатне питання: а як можна розділити відкриті операції, «сірі» і таємні? Насправді будь-яке таке розділення буде штучним. Тому для інформаційно-психологічної боротьби, якщо її проводити серйозно, потрібно організовувати велику інфраструктуру, куди входитиме безліч різних відомств, і створити якийсь регуляційнийї орган, який цим займатиметься. Ось, за ідеєю, наше Мінінформполітики і мало б цим займатися. Його можна було зробити при РНБО, при Адміністрації Президента, але зробили у вигляді окремого міністерства, при уряді. При цьому отримуємо питання, а як тоді міністерство може регулювати роботу прем'єр-міністра, підкоряючись йому? А воно ж теж має це робити. Тому координувати таку роботу повинен хтось вищий, як мінімум секретар РНБО.

До речі, досвід, який можна використовувати Україні, насправді у світі є. Причому різний: англійський, японський, американський. Його має бути всебічно вивчено людьми, котрі розуміють, про що йдеться. А тоді - на законодавчому рівні - потрібно розробити і ухвалити правову систему, яка дозволить здійснювати таку діяльність. Виходить, що для цього треба повністю змінювати нормативно-правову базу.

У нас є закон про інформаційну політику, але його потрібно істотно доповнювати документами, що регламентують інформаційно-психологічну боротьбу. Там відбувається регуляція діяльності органів вищого військово-політичного управління, причому на найвищому рівні. Тобто питань дуже багато: де потрібна нормативно-правова база? Хто її розробляє і ухвалює? Чи поставлене ​​це завдання як таке? Просто непочатий край роботи, як і скрізь. У нас у країні все треба починати, в будь-якій галузі - від освіти до інформаційної політики - зі зміни нормативно-правової бази, з написання нових законів, які все це регулюватимуть.

Чи є у нас фахівці, котрі могли б створити такі закони? По-перше, не можна забувати, що є західні фахівці, яких можна найняти, - і вони все це напишуть. Треба лише визначити, який нам досвід подобається більше: англійський чи американський, чи ще якийсь. У них же також іноді в підходах принципова різниця. Кого наслідуємо? Можливо, треба зібрати досвід усіх і вирвати якусь свою ідею. Це все можна робити - було б бажання.

У тих самих американців є блискучі фахівці з інформаційно-психологічної боротьби, можна брати і працювати, вчитися. У нас теж є тямущі люди, котрі цим займалися з американцями в Афганістані та в Іраку, працювали в їхніх групах. І все - було б бажання. Технічно насправді все це зробити нескладно, просто потрібен державний посил. А люди в Україні є. Тож справа за малим...