Три правила для письменника-початківця

Ця тема народилася тоді, коли мені впала в очі обкладинка книги Георгія Савицького під назвою «Поле бою - Україна. Зламаний тризуб». Не повірите, шукала нові видання фентезі! Це було задовго до того, як у країні почали говорити про війну з боку Росії, кваліфікуючи її як гібридну. Обурившись, пошукала інформацію про автора. Мовляв, що ж це за «фантаст» такий зі збоченими ідеями?

Виявилося, що він ніхто і звати його ніяк: в інтернеті пощастило знайти лише, що ця людина - нібито російськомовний письменник з Донбасу, і все. Потім, як гриби після дощу, стали спливати інші «шедеври» подібного штибу на зразок «Кінець проекту Україна» авторства якогось Валерія Коровіна або «Надлюдина говорить російською» Калашнікова й Бунтовського. При цьому було зрозуміло, що левова частка цієї писанини - замовлення Кремля, спрямоване на підготовку підґрунтя, яке було потрібне Путіну, щоб зробити перший крок. І точно так само зрозуміло, що російська владна машина влила в цю справу чимало грошей. Як, до речі, і у свої інформаційні ресурси, починаючи від телебачення й закінчуючи газетами, які досі з піною біля рота подають події у нас у збоченому ракурсі.

Із часом усі ці нісенітниці графоманів потрапили до забороненого списку, що складається з чотирьох десятків відверто ворожих Україні книг. Це сталося вже після «геройського вчинку» Пореченкова й заборони нашим урядом показу майже чотирьох сотень російських фільмів та серіалів. На цьому, як на мене, наша відповідь на агресивну інформполітику Кремля себе вичерпала.

Кому пил в очі?

У те, що створене під конкретну людину Міністерство інформаційної політики працюватиме ефективно, не вірив практично ніхто. Так і сталося: міністерство є, ефекту кіт наплакав, міністр погрожує піти у відставку. Чи довго ще житиме власне міністерство, думаю, навряд чи комусь цікаво. Але справа навіть не в цьому. Про те, що Російська Федерація (як ми тепер розуміємо, готуючись скрутити Україну в баранячий ріг) на нашій території провадила агресивну інформаційну політику, особливо в Криму і на сході країни, казав іще Віктор Ющенко за перебування президентом. Він видав навіть спеціальний указ, яким хотів урізати свободу знахабнілих провідників «руського світу». Наші, у тому числі й колеги-журналісти, здійняли галас щодо наступу на свободу слова.

Хотілося вірити, що вже в нинішніх умовах, коли Крим окуповано російськими загарбниками, а на сході йде спровокована ними ж війна, наш уряд зверне увагу на інформаційну політику в країні - і будуть розроблені конкретні кроки, здатні дати конкретний результат. Ясна річ, будь-який результат вимагає фінансової підтримки. Колега-журналіст, який свого часу їздив до Москви - переймати досвід однієї з тамтешніх центральних газет, - повернувся зі словами: таке забезпечення нам і не снилося. Ми теж отримали результат: днями парламент прийняв закон про роздержавлення засобів масової інформації. Причому це стосується навіть двох провідних державних газет країни, які у своїй ніші мали б стати проводирем інформаційної політики держави, - органу самої ВР «Голос України» та кабмінівського видання «Урядовий кур'єр». Не буду зараз щось писати про подальшу долю цих видань (як кажуть експерти, там можливі варіанти) та їхніх колективів. Питання в іншому: хто в такому разі проводитиме державну інформаційну політику? Невже хтось думає, що, пустивши цю справу самопливом, ми щось виграємо?!

І це в той час, коли, за словами політичного експерта Олександри Решмеділової, «інформаційна політика України з багатьох внутрішніх питань, зокрема щодо Криму й Донбасу, є неадекватною й неповноцінною». Вона зазначає, що українське суспільство не може отримати реальну картину того, що відбувається, оскільки запозичує ззовні інформацію щодо того, що відбувається на Донбасі чи в Криму. Мовляв, «Україна не просто не може створювати в інформаційних повідомленнях свій сенс, а навпаки, постійно його запозичує. Приміром, у багатьох питаннях ми бачимо неадекватну картинку, коли показуємо свою позицію, при цьому дуже часто не отримуємо інформацію з Криму або з територій сходу України. Тобто дуже часто ми дізнаємося інформацію зовсім за зовнішніми чинниками або за повідомленнями сусідів».

Що стосується сходу України, то там, за словами голови Луганського обласного об'єднання «Просвіта» Володимира Семистяги, у регіоні протягом усіх 24 років існувала неофіційна заборона на українську мову. «Підневільний учитель, який виконував усі накази місцевої влади, - конкретизує експерт, - спроби ув'язнити патріотів, які підтримували національну державність. Більше того, на Луганщині навіть не було жодної газети українською мовою! Зрештою, потужна пропаганда «руського світу». На загальному тлі зубожіння Донбасу, до чого його довели місцеві олігархи, люди почали ставитися до Путіна як до захисника їхніх прав. Отже в тому, що сталося, більша частина провини й Києва, адже там добре знали, що в Луганську - антиукраїнська влада».

Написати книгу - не головне

Повернемося до того, з чого починали: до художньої літератури. Але цього разу нашої: книги сучасних українських письменників - це теж частина інформаційної політики країни. З тими, хто пише свої книги давно або працює у сфері книговидання, все більш-менш зрозуміло: так-сяк, але вони рухаються накатаною колією. І хоч президент Всеукраїнської асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін раніше в інтерв'ю нашому виданню заявляв, що державної підтримки наша література практично не має, виживати допомагають роками відпрацьовані зв'язки. А ось як у таких умовах видати свій перший роман чи повість? З чого починати, якщо текст на комп'ютері вже набрано і всі друзі кажуть, що це класно? Саме ці питання і спробувала з'ясувати «Аналітична служба новин» (АСН), звернувшись до експертів книжкового ринку.

До речі, попри відсутність державної підтримки художньої літератури (той же Афонін зазначив, що в Росії як мінімум на добрий десяток років раніше створили умови, за яких став можливим літературний прорив і фактично народження сучасної російської літератури), перо в руки (чи то пак клавіатуру) українці беруть все частіше. Люди, які вирішили поспитати письменницького щастя, є й серед моїх знайомих. Цікавлюся в колеги, яка майже рік тому написала детективний роман і мріяла його видати, як успіхи. «Відправила частину роману до одного з популярних українських видавництв - поки мовчать, - відповідає вона. - А нещодавно була на одному книговидавничому семінарі, так сказали, що видати книгу приблизно тисячним накладом стане десь тисяч у сто п'ятдесят». Звідси виводимо перше правило для письменника-початківця: написати книгу - не головне, головне - мати (ну, або знайти) гроші для того, щоб її видати.

Без піару ти ніхто

У нинішній ситуації питання популяризації сучасної української літератури насправді дуже важливе. Але якщо говорити про видання твору автора-початківця, та ще якщо він хоче самостійно управляти своїм накладом, то йому простіше буде зробити це власним коштом. Тільки при цьому не можна забувати про всі можливості, які надає широкий спектр інструментів реклами й самопіару, оскільки без стимулювання продажів про вашу книгу просто не дізнаються, запевняє «Аналітичну службу новин» (АСН) книжковий продюсер Олена Лазуткіна.

«Приклад того, як люди розкручують себе самі без грошей, якщо ми говоримо про сучасних українських молодих авторів, - Тамріко Шолі, яка має вже кілька книг, або Антон Фрідлянд, в арсеналі якого вже чотири книги і готується нова. Вони, користуючись усіма доступними інструментами реклами, дуже вміло просувають своє ім'я як якийсь літературний бренд, що згодом працює вже на просування книжки. Але, на жаль, насправді в Україні таких небагато. А сам автор, навіть маючи ім'я, заробляє, скоріше, не з книг, а із супутніх замовлень - рецензії, статті в ЗМІ, редактура або у співавторстві», - пояснює експерт.

З письменниками-початківцями, за словами Лазуткіної, працюють багато видавництв, серед них - «Фоліо», куди відправила частину свого роману моя знайома, «Самміт-книга», «Меридіан», «Махаон» та інші. При цьому активно шукають і видають дитячу літературу практично всі великі дитячі видавництва: «Зелений Пес», «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», «КМ» та інші. Проте гонорари, особливо враховуючи нинішню економічну ситуацію в країні, не надто високі: від тисячі гривень до тисячі доларів, та й то не завжди. Найчастіше ж верхня межа «виторгу» за нову книгу - не більше 10-15 тисяч гривень.

«Середня вартість книжки при трьохтисячному накладі - 40 гривень за примірник. Це близько 300 сторінок, тверда обкладинка, можливість якихось вибіркових деталей або без кольорових блоків. Я працюю з накладами від 2 тисяч, ще краще 3-5, але мої клієнти завжди підтримують книгу рекламною кампанією, тоді це реально продати за 6-9 місяців. У такому разі книга потрапляє до читача в результаті вже за 100-120 гривень. Якщо наклад трохи менший і цінова політика самого друку може доходити до 100 гривень за примірник (при накладі 300-500 штук), то в продаж вона надходить уже по 230-250 гривень, а за такі гроші вже не кожен може дозволити собі купити твір українського сучасника», - зазначає книжковий продюсер.

За її словами, середній наклад молодого самостійного учасника - десь 500, максимум 1000 примірників. У цьому випадку, залежно від друкарні, така книжка буде гривень по 70-90, і ціна може зростати залежно від курсу долара. Хоча, каже Олена, «видавництва також друкують подібні наклади власним коштом, але в їхньому випадку собівартість накладу менша, подальші дії також не потребують додаткових витрат. Що туди входить, найчастіше залежить від видавництва, до якого ви звертаєтеся. Найдешевше буде просто звернутися до «Поліграфії»: вона може дати вам ціну на 20-25% менше. Але якщо діяти таким чином, потім автор стикається з проблемою, що в нього немає якихось дозвільних документів або кодів, залежно від того, які дії він вчинятиме з накладом. При надходженні книжки до офіційних мереж роздрібні можуть попросити ці дозвільні документи».

Тому правило друге: не забувайте про рекламу своєї книги і себе як автора, а «при виборі видавництва дуже важливо керуватися тим, чого ви в підсумку хочете. Бо деколи, можливо, варто переплатити якісь гроші за друк, але ви при цьому отримаєте дистриб'юторську сітку». Припустимо, «Самміт-книга» має найбільшу сітку - здається, 280 магазинів по всій Україні. Видавництво Brand Book Publishing - це близько 50-60 точок продажів, але більшість сконцентровані в Києві та Одесі, і лише 10-15 - в інших регіонах.

Було б бажання…

До речі, за словами Олександра Афоніна, щоб видати першу, та і взагалі книгу, насправді потрібно не так багато грошей: в середньому тисяч 30 гривень. Що це реально, якщо знаєш алгоритм дій (дуже важливий момент), підтвердив ще один колега, Олег Стрекаль, який до свого піввікового ювілею зробив собі подарунок - видав власну книгу бойових пісень. Він скористався послугами невеликого приватного видавництва, витратив 27 тисяч гривень, а на виході отримав у власне розпорядження 500 примірників (тобто половину накладу), які збирається передати бійцям у зону АТО. Що цікаво, тексти багатьох пісень народжувалися (це стає зрозуміло, якщо відстежувати пости автора на «Фейсбуці») після зустрічей з бійцями, відвідувань госпіталів, так що, думаю, хлопці цю книгу оцінять.

Не було проблем з виданням першої книги і у, як він сам жартує, кілометра української літератури Андрія Кокотюхи, який взагалі вважає, що в нашій країні проблем з виданням книг не було ніколи. «І саме в українців їх теж ніколи не було, - уточнює він АСН. - Візьмемо приклад Миколи Гоголя: свою першу книгу, «Граф Кюхенгартен», він видав власним коштом (так ось де собака заритий! - Авт.) у кількості 1000 копій. Потім сам же викупив увесь наклад і знищив, оскільки оцінки були негативними. Тому кожен, у кого є гроші або доступ до них, у тому числі бюджетних, може видати книгу з власним прізвищем на обкладинці».

Але надрукувати наклад, переконаний Кокотюха, - лише чверть роботи. Куди важливіше - продати книгу і при цьому хоча б вийти в нуль, а ідеал - ще й заробити на цьому: «Говорячи про книгу, насамперед маю на увазі художню літературу для дорослих. Тому що дитяча ліквідна в Україні вся, адже це бізнес, і досить прибутковий. А ось художню літературу для дорослих як бізнес-проект, тобто не за гранти або спонсорські гроші, а власним коштом з метою продати й заробити, системно видають, за моїми підрахунками, лише вісім видавництв. Проблеми з потраплянням до інформаційного простору й реалізацією мають всі без винятку. Тому підсумок: спочатку потрібно зробити книгу частиною інформаційного простору - такою ж, наприклад, як політика чи секс, а потім вже відкривати в регіонах книжкові магазини».

Якщо ж проаналізувати сказане, то стає зрозумілим ще одне правило, без якого автор-початківець нічого не зробить. Як на мене, його можна навіть вважати головним: це величезне бажання не тільки написати книгу, але і донести її до свого читача, тоді буде енергія шукати видавництво, засоби, варіанти видання, розповсюдження, загалом - все для того, щоб вона побачила світ .

...і терпіння

Олег ВиноградовМеханізмом же цього процесу з «Аналітичною службою новин» (АСН) поділився український, але російськомовний автор відомого, що парадоксально, за кордоном фантастичного роману «24 h» Олег Виноградов, який, видаючи цей свій роман, познайомився з усіма його нюансами. «Надрукувати свою книгу - це мінімум амбіцій молодого автора, - стверджує Олег Виноградов. - Тут два варіанти: або самвидав, або договір з видавництвом. Потрібно розуміти, що мета видавництва - отримання прибутку. Видавництво розглядає книгу як товар, який має дати дохід, а дохід залежить від покупця, який купить книгу, якщо буде переконаний, що не витратиться марно».

Перша книга невідомого автора, за словами письменника, зазвичай не цікавить ні читача, ні видавництво. Запорука успіху - слава й популярність. «Якщо ви написали першу книгу, у вас є варіант видати її власним коштом або за гроші спонсора, - пояснює він. - Самвидав включає в себе всі витрати, які за нормального розкладу здійснило б видавництво. У скільки це стане? Послуги коректора, редактора - від 5-10 гривень до $5-10  за сторінку (хто не знає, стандартна сторінка – 2 800 знаків з пробілами, - авт.). Можна й без редактора, але я б рекомендував: хороший редактор, особливо тим, хто слабкий у граматиці, не знає встановлених правил і законів жанру, дасть корисні поради.

Комп'ютерний дизайн має на меті підготувати книгу до друку. Ціна залежить від формату, кількості сторінок, наявності малюнків тощо. У середньому за 300 сторінок тексту візьмуть від 3 до 7 тисяч гривень. Далі послуги видавництва: присвоєння книзі номера ISBN, УДК, БКК. Якщо видавництво друкуватиме книгу, з вас візьмуть і вартість послуг друкарні. Ціна за друк залежить від якості обкладинки (м'яка, тверда), щільності та якості паперу й кількості примірників. Причому кількість примірників суттєво впливає на собівартість книги.

Наприклад: за умови друку 1000 штук книги у м'якій обкладинці на 300 сторінок собівартість однієї книги становитиме 25 гривень, а якщо 10 тисяч штук - це вже 9-11 гривень. Природно, що при самвидаві проблеми розповсюдження книг - це теж турбота автора. Скажу відразу: самому продавати складно й невигідно. Добре, якщо магазин візьме 1-2 книжки на пробу, але більшість, особливо ті, які складаються в мережі, навіть не дивитимуться вашу книгу, потрібно домовлятися через відділи продажів.

У мене був такий випадок. Я відіслав свою книгу «24 h» до харківської фірми «Клуб сімейного дозвілля», вони теж мають мережу магазинів по всій Україні. Надійшла відмова з формулюванням: «Не бачимо комерційного успіху...» У той же день у Берліні на Міжнародному літературному конкурсі «Краща книга за 2013» цій книзі присудили золоту премію».

Бізнес на найменших

Андрій КокотюхаЯк уже зазначив Андрій Кокотюха, дитяча література - це окрема ніша, причому досить прибуткова. «Можу говорити тільки про ситуацію в літературі для дітей, - ділиться з АСН відома українська письменниця Зірка Мензатюк, - у дорослій усе трохи інакше. Як на мене, зараз видати свою книжку простіше, ніж це було за радянських часів. Моя перша збірка вийшла тільки з третьої спроби. Тоді дитячі книжки видавала лише «Веселка», і якщо вона відмовила, більше звернутися було нікуди. Якось мій рукопис завалили тому, що герой казки «Металева планета» милувався зоряним небом, а така «пасивна споглядальна духовність», як написав рецензент, близька до індійської філософії, а не радянським людям. Наприкінці збірка таки вийшла, але без крамольної «Металевої планети». Тепер же є багато видавництв, а також конкурсів, що дозволяють видати перший рукопис. Багатьох молодих привів у літературу конкурс «Золотий лелека», який запровадило видавництво «Грані-Т». Але існує й інший бік медалі. Є й інтереси читача, у цьому випадку - дітей, яким, як відомо, має бути все найкраще. Але перший твір молодого автора не завжди відповідає належному рівню».

Зірка МензатюкЗа словами Зірки Мензатюк, усі турботи щодо видання саме дитячої літератури зазвичай бере на себе видавець. Як правило, каже письменниця, «дитяча книга дорога (там кольорове художнє оформлення), на таку непросто знайти гроші. Є автори, які видають власним коштом, але досить часто це графоманія. Буває й так, що автор має якісь кошти на видання, тоді легше домовитися з видавцем, бо видавцеві це вигідно. Але якісну книгу видавці заінтересовані випустити, тому автору просто треба її написати». А от із цим, як показує саме життя, у ніші дитячої літератури набагато складніше, ніж у ніші дорослої.

Але в будь-якому разі, якщо держава, яка стала на шлях реформування, хоче отримати в тому числі і якісну інформаційну політику, яка насправді є багатогранною (ЗМІ та телебачення - лише її частина, нехай і досить велика), вона має подбати і про підтримку молодих авторів, робота яких - теж один з елементів іміджу країни.