Українців учитимуть патріотизму

Серед причин війни й кризи в нашій країні традиційно називають зокрема й брак патріотизму. Виправляти це становище почали на найвищому рівні: вже ухвалена Державна стратегія національно-патріотичного виховання. Та цей крок викликав багато заперечень, і не лише з боку противників втручання держави у гуманітарну сферу. Чимало прихильників ідеї патріотичного виховання називали цю концепцію «радянською» і несвоєчасною. Тож як саме вчитимуть патріотизму в Україні?

Стратегія без конкретики

Стратегія патріотичного виховання, яка викликала такий резонанс у суспільстві, насправді є лише загальним, або, як мовиться, рамковим документом. У ній не бракує пунктів на кшталт «формування у дітей і молоді активної державницької позиції» чи «консолідація українського суспільства навколо спільного майбутнього», проте дуже мало конкретики. Деякі з пропозицій – доволі неоднозначні (наприклад, навчальні дисципліни духовно-морального спрямування). Проте більшість настільки розпливчасті, що реалізувати їх можна у будь-якому форматі.

Основна ідея патріотичного виховання загалом зрозуміла: навчити молодь любити Україну й цікавитися її культурою та історією (як мінімум поважати і не вважати меншовартісною). Цікаво, що такі ідеї вперше пролунали ще у 2009 році. Тодішній уряд навіть затвердив аналогічну програму. Однак суспільство її так і не помітило, адже подальших дій не було.

Тож ключову роль у цій справі має відіграти безпосередній план дій, який розробляє Кабінет Міністрів. Від нього безпосередньо залежатиме, як саме патріотизм доноситимуть до слухачів. І вже на основі цих розробок може розпочатися реалізація проекту на місцях. За словами начальника відділу національно-патріотичного виховання Міністерства сім’ї, молоді і спорту Миколи Ляховича, проект цього документу (його офіційна назва – Концепція державної цільової соціальної програми) фактично готовий. Нова доктрина стосується не лише шкіл і вишів.

«Реалізація стратегії не обмежена лише одним напрямом. Деякі кроки буде реалізовано у сфері освіти, дещо – через неформальну освіту, ми плануємо заходи у різних сферах. Наша цільова аудиторія – не лише школярі й студенти, а всі, хто потрапляє в категорію дітей та молоді, тобто люди до 35 років, незалежно від соціального статусу», – пояснює він.

Що пропонують дітям?

У міністерському документі акцент істотно зміщений із суто виховної роботи під час навчання (у форматі уроків чи бесід). Більше значення надається масовим заходам для дітей та молоді. За задумом, держава має організовувати цікаві для молоді події й проекти з патріотичним ухилом: від культурних до спортивних. Ще один новий аспект – співпраця з громадськими організаціями, до прикладу, з «Пластом». Активісти матимуть змогу претендувати навіть на фінансову підтримку – такі собі внутрішні гранти на реалізацію своїх ідей. Гроші виділятимуть і на зйомку фільмів патріотичного спрямування. На відміну від російських і польських аналогів, українське патріотичне виховання не пов’язане з підготовкою до військової служби і є суто цивільною доктриною.

Для  координації усіх процесів в Україні має з’явитися своєрідний керівний центр. По суті, Мінмолодьспорту хоче зробити систему патріотичного виховання автономною системою всеукраїнського рівня, а не лише доповненням до освітньої галузі. Також нова структура займатиметься інформаційною роботою на кшталт ізраїльського «Центру Сімона Візенталя»: викриватиме фальсифікації історії, боротиметься із ксенофобією й етнічною нетерпимістю.

Натомість обговорювані «уроки патріотизму», схоже, так і не з’являться. За словами міністра освіти Сергія Квіта, упровадження нових дисциплін є недоцільним. Міносвіти розробило й концепцію для власного міністерства, яка загалом розробленій у Мінмолодьспорту не суперечить. Духовність і мораль в обох концепціях також згадуються рідко. Це йде їм лише на користь – надто вже суб’єктивні ці поняття, щоб ними оперувати.

На загал ці ідеї є компромісом між двома основними варіантами: повним одержавленням системи виховання або ж впливом на неї лише через ринкові механізми. Тому назвати концепцію провальною чи успішною прямо зараз не можна. Чи виявиться вона ефективною, залежить від кількох факторів. І передовсім від фінансування.

Без грошей змін не буде

За словами Миколи Ляховича, Міністерство фінансів поки що не виділяє коштів на гуманітарні програми, зокрема й на згадану. Зважаючи на постійні заяви Мінфіну щодо скорочення соціальних витрат, немає жодної гарантії, що ситуація зміниться.

«Без солідного фінансового підґрунтя ця стратегія залишиться голослівною, – каже директор Всеукраїнської громадської організації «Не будь байдужим!» Оксана Левкова. –  Досвід співпраці з держструктурами показує: там вважають, що оператори національно-патріотичного виховання мають усе робити за сміховинно малі гроші. Йдеться навіть не про гонорари активістам, а про саму дію. Наприклад, закупівлю якісних сценаріїв патріотичних свят чи модернізацію шкільних музеїв».

Патріотичне виховання тільки на перший погляд є дешевим проектом. Навіть для звичайних лекцій потрібні книги й брошури – їх доведеться виготовити і розіслати у регіони. А державне замовлення художньої чи наукової літератури для широкого читача – це сотні тисяч, якщо не мільйони гривень, зважаючи на теперішні ціни на книжки. Масові заходи також недешеві: проведення середнього масштабу фестивалю обходиться щонайменше в 100 тисяч гривень. А їх потрібно буде проводити немало, особливо для старших школярів та студентів, яких це цікавитиме більше, ніж «кабінетна робота».

Ще дорожче замовлення кінопродукції – це вже кілька мільйонів гривень за кожен фільм (навіть наддешеве «Плем’я» обійшлося у 1 мільйон 300 тисяч гривень). Якщо додати до цього обіцяну фінансову підтримку громадських ініціатив і поточні витрати, отримаємо десятки мільйонів гривень.

За великим рахунком, гроші потрібні на все, що відрізнятиме нову систему від пострадянської. Без фінансування виховну роботу доведеться обмежити «давно перевіреними методами» – себто диктантами на патріотичні теми й протокольними святами. Такий сценарій «відсікає» від патріотичного виховання усіх, хто вже не навчається. Навряд чи схожий варіант зацікавить і студентів та старших школярів. Адже патріотичне виховання конкурує за вільний час людей із багатьма видами дозвілля. Якщо цікавий концерт чи похід можуть виграти конкуренцію, то протокольна лекція – навряд чи.

Україні потрібні герої

Проте найбільше значення для патріотичного виховання має гідне представлення української тематики у медіа й культурній сфері. Яскравий доказ цьому – святкування Хелловіну. Його вітчизняна молодь відзначала активніше за багато українських свят. Хоч ми маємо аналогічне власне свято – Івана Купала. Зрозуміло, у навчальних програмах ніякого «американського виховання» не було. Просто телебачення спрацювало активніше: глядачі дивилися західні фільми і переймали тамтешній спосіб життя. Чи готова держава виділяти мільйони на держзамовлення мультфільмів і молодіжних комедій, щоб глядач брав приклад уже з українських героїв – питання відкрите.

«Без україноцентричного кіно не буде ніякого виховання, не лише патріотичного. Не можна навчити людей любити Україну, якщо в них перед очима немає прикладів живих героїв, які перемагають, – вважає український письменник і сценарист Андрій Кокотюха. – Красиві слова можуть спрацювати, лише якщо вони візуалізовані. Тому для мене український патріотизм – це передовсім якісна масова культура, яка показує перемоги українців, хай і в локальному бою. Потрібна власна міфологія. У цьому нема нічого поганого, її мають усі успішні країни».

Іще одне болюче питання – кадрова політика. Хоч би яку стратегію написали «нагорі», її реалізація на місцях залежатиме від конкретних людей: учителів, службовців тощо. Саме на цьому рівні й можливий той «примус до патріотизму» та суб’єктивізм, якого так побоюються критики. Мотивом можуть бути зовсім не радикальні погляди. Просто принцип «не можеш переконати – примусь» в українській освіті ще ніхто не скасовував, як і звичайний людський чинник. Готовність Києва чи Львова і невеликих міст та сіл також дуже різна.

До того ж розповідати про українську дійсність сучасно й цікаво вміють далеко не всі. Це – наслідок радянського періоду, коли нашій культурі відводилася суто етнографічна роль «сільського колориту» на тлі російської. Тож перш ніж виховувати молодь, доведеться вчити і «вихователів».

Однак, попри всі ці проблеми, патріотичне виховання однаково лишається на часі. У теперішньому форматі воно дає змогу не просто пропагувати певні ідеї, а й розв’язувати проблеми підтримки вітчизняної культури. Адже якщо Україна не проводитиме культурної політики на своїх теренах, це за неї зроблять інші.