Вторгнення Росії до Грузії: 10-річний шлях до возз’єднання

Історично вже не раз складалося так, що зміна геополітичних конфігурацій у глобальному масштабі призводила до виникнення нестримного бажання реваншу з боку претендентів на відновлення влади чи впливу в зоні їх «пріоритетних інтересів». Часто причиною існування подібних амбіцій ставало імперське минуле держав, використання васально-авторитарної моделі правління, поєднаної з жагою підкорення інших народів, чи просто егоцентризм їхніх правителів.

Хоча… у випадку Росії можна впевнено говорити про наявність усіх перерахованих критеріїв. Вторгнення до Грузії 2008 року, як, у принципі, й до України в 2014-му, стало практичною демонстрацією зовнішньополітичної необхідності РФ відновити статус «великої держави» будь-якою ціною. Більше того, військові дії Росії яскраво відобразили її бажання повернутися до біполярної системи міжнародних відносин, у рамках якої ще можна було діяти з позиції сили, попираючи суверенітет незалежних держав і огульно трактуючи норми міжнародного права.

Цими днями минає 10 років від дня вторгнення російських військ на територію Грузії. Для даної держави це – маркер тривалого періоду боротьби за відновлення її суверенітету й територіальної цілісності, за встановлення демократичних норм і стандартів розвитку в регіонах Абхазії та Південної Осетії, що de facto контролюються РФ.

Проте для міжнародного співтовариства ці роковини – ще одне нагадування про необхідність стримування агресивних дій будь-якого суб’єкта в будь-якій точці світу, адже бездіяльність, зрештою, може призвести до прямого тиску агресора на своїх візаві й торгу за його інтереси в обмін на дотримання наявного status quo.   

Подібна міжнародно-політична ситуація дозволила Росії наважитися на військове втручання на територію Грузії. Стрімке зростання кількості масованих асиметричних загроз, з якими все частіше почало стикатися людство на початку 2000-х років, суттєво вплинуло не тільки на визначення глобальних безпекових пріоритетів, а й на сутність і методи зовнішньополітичної діяльності суб’єктів міжнародних відносин. Фокусування уваги США на необхідності протистояння тероризму й усунення загроз поширення зброї масового знищення, що надходили від Ірану й Північної Кореї, «розв’язали руки» російському керівництву, котре намагалося позиціонувати себе як союзник Заходу в процесі боротьби з новими викликами в світовому масштабі.

Відповідно, для офіційної Москви настав час активних дій щодо повернення до орбіти свого впливу держав, які виступати форпостом її політичних маніпуляцій у рамках СРСР. З іншого боку, наближення колишніх радянських республік до ЄС і НАТО, а також активна підтримка західними партнерами демократичних та економічних реформ у цих країнах теж підштовхували Росію до рішучих кроків. Нарощуючи військову присутність на території Абхазії та Південної Осетії уже за два роки до початку війни, РФ перевіряла світовий порядок на міцність.

Розуміючи неможливість відкритого збройного протистояння з державами Заходу після військового втручання на територію Грузії, російські керманичі, однак, прорахувалися в питаннях імовірності надання подальшої політичної та економічної підтримки Грузинській державі з боку західних партнерів на наступних етапах її боротьби з агресором. 

Здавалося б, що після п’ятиденного протистояння з Росією 2008 року Грузія ще довго відновлюватиметься від масштабних руйнувань і навряд чи швидко оговтається від національного пригнічення, котре відчувалося чи не в кожній розгромленій війною домівці. Обрана РФ стратегія повного відмежування Абхазії та Південної Осетії від грузинської території із подальшим визнанням «незалежності» цих регіонів сприяла глибинному розшаруванню населення.

Споглядаючи збільшення російської присутності й постійну пропагандистську кампанію представників РФ, жителі окупованих територій часто втрачали повагу до представників інших етнічних груп. Етнічне протистояння підсилювалося закидами щодо «порушення» прав російськомовного населення, яке нібито не мало можливості вільно користуватися всіма свободами людини й громадянина під керівництвом центральної грузинської влади. Така ситуація породжувала міжособистісну ворожнечу та, як результат, постійне збільшення кількості внутрішньо переміщених осіб, які намагалися врятуватися від необхідності дотримання авторитарних канонів та цілковитої відмови від своєї історичної спадщини. В принципі, знайомий сценарій.

Сьогодні він дублюється в Україні. Проте і Грузія, й Україна наразі перебувають у фокусі уваги світового співтовариства, яке намагається сконцентрувати свої зусилля задля унеможливлення подальшого поширення подібного впливу РФ. Грузія першою зіткнулася з необхідністю пошуку підтримки своїх геополітичних партнерів під час протистояння з Росією. Остання розглядала Грузинську державу як «репетиційний майданчик» для випробування російської стратегії реінтеграції Радянського Союзу.

Однак бажання реалізації тактики «блискавичної війни» наштовхнулося на низку тенденційних перешкод: системна імплементація зовнішньополітичного курсу Грузії на її європейську та євроатлантичну інтеграцію призвела до незворотності цих процесів і, як результат, до їхньої твердої підтримки з боку західних держав. Участь ЄС у процесі врегулювання російсько-грузинського конфлікту стала основним індикатором важливості Грузії для всієї системи безпеки й стабільності в Європі.

Починаючи з кінця ХХ століття, регіональний безпековий комплекс на території континенту почав вибудовуватися з урахуванням позицій нових політичних гравців, які, відкинувши своє радянське минуле, прагнули долучитися до когорти демократичних держав і робити власний внесок у розбудову міжнародних відносин. За цих умов Європейський Союз одним із перших став залучати нові незалежні держави до системи так званої «кооперативної безпеки», що дозволяла підтримувати належний рівень безпеки й стабільності в Європі завдяки співробітництву з третіми сторонами – прямими сусідами ЄС і важливими в геополітичному сенсі країнами.

Грузія стала однією з найважливіших деталей цього механізму. Її розташування на перехресті провідних економічних шляхів, а також наявні можливості відігравати роль потужного енергетичного хабу перетворювали цю країну на вагомого гравця в процесі розбудови міжнародних відносин в Європі. Надалі безпосереднє включення Грузинської держави до Європейської політики сусідства, підтримка Грузією антитерористичної операції НАТО в Афганістані й участь у Міжнародних силах сприяння безпеці (ISAF) дозволили говорити про те, що ця країна перетворилася на надійного партнера передових світових демократій і впевнено просувається шляхом реформ. Відповідно, міжнародна підтримка Грузії 2008 року виявилася набагато потужнішою, аніж того очікувала російська влада.

Її надії на можливу мовчазну згоду світового співтовариства з анексією Абхазії та Південної Осетії були марними. Протягом 10 років Росія так і не віднайшла союзників у питаннях визнання суверенітету створених за її підтримки квазідержав та відмови провідних країн світу від кооперації із легітимною грузинською владою. Єдино можливим способом урегулювання конфлікту сьогодні визнається повноцінне виконання Плану Медведєва – Саркозі, однак офіційна Москва вважає за потрібне утримувати ситуацію в розбалансованому стані: остаточне припинення всіх воєнних дій, виведення збройних сил РФ на лінію розмежування, встановлену до початку бойових дій чи створення міжнародних гарантій щодо забезпечення стабільності та безпеки в Абхазії і Південній Осетії наразі є неможливими з точки зору російської влади.

РФ продовжує застосовувати тактику «повзучої анексії», котра була передовою для цієї держави протягом століть. Географічне розширення території завжди досягалося збройним захопленням земель, якому передували підривні політико-економічні дії всередині країн, котрі мали бути приєднані до Росії. Викривлення історії, насаджування чужих для інших народів культурних цінностей і чітка ієрархізація суспільств нищили їхню ідентичність. Цілі соціуми позбавлялися їхніх ідентитетів, що поступово, системно розривало їх зсередини й перетворювало на легку здобич для російських окупантів. Відтак, і сьогодні збройні сили РФ, що дислокуються на території Абхазії та Цхінвальського регіону, постійно перешкоджають діяльності Моніторингової місії ЄС у Грузії.

Представники міжнародного співтовариства позбавлені доступу до всіх районів окупованих територій, не маючи при цьому можливості повноцінно реалізовувати свій мандат і забезпечувати мир і стабільність, важливі для міжнародної системи безпеки. Склалася ситуація, за якої російська влада вбачає відсторонення всіх зацікавлених у врегулюванні ситуації сторін найкращим алгоритмом дій. Завдяки цьому 20% території Грузії усе ще залишаються окупованими російськими військами.

Більше того, Росія весь час робить спроби щодо повноцінної інкорпорації Абхазії та Південної Осетії до військових, політичних та економічних відносин регіону всупереч усім нормам міжнародного права. Враховуючи подальшу агресію в Україні, можна стверджувати, що РФ намагалася й продовжує робити спроби змінити загальновизнані кордони європейських держав, таким чином прагнучи встановити «право сильного» й закріпити за собою прерогативу трансформації міжнародного порядку.

Порушуючи встановлені домовленості, Росія так і не вивела свої збройні формування з території Грузинської держави. Більше того, в кожному з регіонів наразі дислоковано близько 4 500 військових та 1 300 представників російського ФСБ. РФ продовжує забезпечувати найновішими озброєннями мілітарні загони на військових базах в Абхазії та Цхінвалі, які надалі перманентно застосовуються під час збройних сутичок і виступів. Останні призводять до напруження всередині держави, руйнуючи ті напрацювання, котрі могли б наблизити Грузію до миру й повернути їй суверенітет над усіма територіями.

Виходить, що такий алгоритм застосування hard power є найбільш прийнятним для РФ у процесі відновлення статусу «великої держави». Проте, на відміну від часів Середньовіччя, сьогодні жодна з держав не миритиметься з диктатом інших країн та не може стати об’єктом у процесі перерозподілу сфер впливу. Економічні реформи, демократичні стандарти й культурне різноманіття є прямими засобами для єднання соціумів та усунення можливих антагонізмів. Пряме нав’язування чужої влади, здійснене збройним шляхом, не може залишатися вічним. У принципі, з цієї причини протягом 10 років Грузія намагалася довести переваги демократичного шляху розвитку.

Пророблені реформи дозволили країні підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Сьогодні між Грузією та державами-членами цього об’єднання діє безвізовий режим та зона вільної торгівлі, що дають змогу її населенню користуватися численними прерогативами суспільно-політичного й економічного розвитку, притаманними європейському демократичному простору. Грузія оновлюється. Щодня. Причому, не всупереч, а заради возз’єднання. Наразі зрозуміло, що жителі Абхазії та Південної Осетії не мають можливості навіть наблизитися до тих преференцій, котрими може користуватися решта населення Грузії.

Але це якраз і є приводом для подальших реформ. Сьогодні грузинський соціум не відчуває ненависті чи зневаги до абхазців та осетинів. Довести це – певно, ключова мета керівництва держави. Однак єдино можливий шлях здійснити такий задум – рух на Захід, у напрямі поглиблення європейської та євроатлантичної інтеграції країни. У квітні цього року з’явилася чергова мирна ініціатива Уряду Грузії «Крок до кращого майбутнього», спрямована на поліпшення гуманітарного та соціально-економічного становища жителів Абхазії і Цхінвальського регіону, налагодження міжособистісних контактів та взаємодії між усіма представниками розірваного грузинського суспільства.

Важливо, що новий механізм примирення передбачає не тільки етнонаціональну і культурну складові, а й спрямований на розширення і спрощення торгівлі уздовж ліній розмежування. Ним також передбачено створення додаткових можливостей для населення регіонів із метою отримання якісної освіти та спрощення доступу до кожного ступеня освіти як усередині країни, так і за її межами. По суті, грузинська влада прагне виробити методику, за допомогою якої жителям усіх регіонів будуть доступні ті блага і вигоди, які з’явилися в результаті розвитку Грузії, у тому числі на шляху до її євроінтеграції.

Демократія та верховенство права в поєднанні з новаторськими реформами в усіх секторах життєдіяльності держави є основою суспільного примирення і возз’єднання країни. Російський авторитаризм недовговічний. Руйнування сформованої системи міжнародних відносин зсередини зрештою призведе до краху самої Росії як потужного політичного гравця. За останні 10 років вона втратила цей статус, і зараз має реноме агресора, спроможного на збройне втручання до будь-якої держави й зневагу до всіх наявних норм міжнародного права.

Підрив безпеки й стабільності в Європейському регіоні, спричинений подальшим перебуванням російських військ в Абхазії та Південній Осетії, – справді можливість проявити силу. Проте не тільки для РФ. Якщо для неї ці 10 років стали черговою кампанією завоювань, то для Грузії це – ціле життя. До речі, нове, демократичне, європейське. Його метою стало посилення позицій країни, її об’єднання й дотримання своїх зобов’язань як перед власним народом, так і перед міжнародною спільнотою. Задля цього слід рухатися далі, пам’ятаючи уроки минулого…

Автор: Юлія Цирфа, кандидат політичних наук