counter
Стрічка новин
Вибрати все
9 Грудня
8 Грудня
Всі новини...

Зона АТО: паралельна реальність


Переглядів: 142


Зона АТО: паралельна реальність

Коли сказала чоловікові, що збираюся відвідати батьків, які живуть у зоні АТО (село Макарове Станично-Луганського району Луганської області), він заціпенів. А коли додала, що їду туди допомогти їм посадити картоплю й помідори, подивився на мене як на божевільну: «Яка картопля, які помідори?! Ти про дітей подумала? Тебе там підстрілять, візьмуть у полон, а коли дізнаються, що ти журналіст, будуть катувати!»

Але рішення прийнято, тим більше що у батьків не була два роки, їм потрібна не тільки сезонна допомога, а й деякі ліки, яких там не купиш, так що – під напутні поради чоловіка (обов'язково треба взяти джгут, бинт і якийсь антисептик), здивований погляд молодшої (чому не беру її з собою до дідуся з бабусею) і під переляканий погляд старшого – вирушаю в дорогу.

Картопля з присмаком автоматних черг

Прямого поїзда до Луганська немає – беру квиток до Рубіжного, а звідти на автобусах якось доберуся. Перше, що кинулося в очі: військових у вагоні було вдвічі більше, ніж цивільних. Вони сміялися, пиячили і, судячи з усього, були дуже задоволені життям. «Ви сміливці, хлопці, раз їдете на війну в гарному настрої», – не втрималася я. «Так семи смертям не бувати, а одну не оминути», – філософськи зауважив один з них. Та чого мені чекати там, на малій батьківщині, з їхніх розмов я не зрозуміла.

З Рубіжного треба було потрапити в Сєверодонецьк, а звідти – у рідне Макарове. Автобус – єдиний! – відходить раз на добу, о 6.30 ранку, ось мені й довелося прочекати його майже добу без малого. Але втиснулася, слава Богу... На першому блокпосту документи перевіряли тільки у чоловіків, та чим ближче ми були до місця призначення, тим прискіпливішими ставали перевірки. У повітрі маршрутки повисло мовчазне напруження. Місцева тітка не витримала. «Чула від сусідки – ще якийсь міст підірвали», – поділилася новиною. «Який?» – «Не знаю». – «Так чого дарма язиком плескати?» – почали обурюватися пасажири.

Поки ділилися подібними новинами, позаду залишилося вісім блокпостів. Дорога виявилася повністю розбитою гусеницями танків і вибухами, тож задоволення їзди в переповненому автобусі розтяглося на чотири години, але в рідне село я таки доїхала. Вийшла. Дивлюся. Й раптом усвідомлюю, що все, що я досі бачила по телевізору, ні в яке порівняння не йде з тим, що бачиш на власні очі. Тим більше, якщо це своє, рідне...

Будинок батьків  – за півкілометра від блокпоста. Цей блокпост тривалий час був стратегічним і переходив то від сепаратистів до наших, то навпаки. Нині це  – територія, підконтрольна українській армії. Раніше жвавий населений пункт, з торгівлею і насиченим автомобільним потоком, зараз повністю вимер: ні машин не видно, ні людей. Багато будинків зруйновані снарядами. Від місцевої чебуречної залишилася тільки піч на згадку. Знамените кафе «Станичник» розкидало мало не на півсела. Частина будинків стоїть без дахів, майже всі – без вікон. Паркани й стіни  – у дірках і сколах. Усвідомивши масштаб цієї локальної катастрофи, змахнула непрохані сльози.

 

Зате батьки як зраділи! Вони і ще кілька десятків сімей, коли була можливість виїхати, вирішили залишитися: мовляв, якщо не пощастить, то краще помремо на рідній землі. Зараз, правда, затишшя, та от чи надовго? Ніхто не знає, ось ніхто й не поспішає повертатися навіть у свої вцілілі будинки. «Сусід з родиною повертався додому з Росії, – каже батько, – з пропускного пункту дзвонить, питає, чи уцілів будинок. Йому кажуть: вцілів, але зсередини все винесли. Так у нього прямо там серцевий напад стався...»

Багато хто вважає, що їхні будинки «чистять», як вони кажуть, «нацики», але прийняти за аксіому те, що мародерствувати не можуть місцеві, не можна  – зараз випадки крадіжок почастішали навіть у населених пунктах, які від зони АТО розташовані далеко, причому тамтешня міліція впевнена, що в злодійські групи організовуються переселенці зі сходу, які таким чином «знаходять собі роботу».

Слово за слово  – і я тільки зайвий раз переконуюся, що на моїй батьківщині занадто багато проросійськи налаштованих людей. Щоб не засмучуватися (адже видно, чого насправді хоче Росія, тому й боляче, що не всі це розуміють), беру лопату і на город, картоплю садити. Не встигли ми пройти пару-трійку рядів, як з боку лісу (він зовсім поруч) стало чутно автоматні черги. Я з незвички припала до землі, батьки  – і вухом не повели. «Це вчення проводять. Мабуть, нові патрони підвезли. Нічого, скоро бахкати почнуть», – філософськи зауважила мама, так і не випустив лопату. Дивлячись на те, як мої незворушно копають землю, знову беруся до діла – і вже до переможного кінця.

Прицільний вогонь по душах

Наступного дня зібралася провідати рідню і друзів, які живуть у Луганську, на непідконтрольній Україні території. Пропуска, ясна річ, у мене не було, та пройти українські блокпости не стало особливою проблемою – мабуть, моє чесне обличчя і київська прописка зробили свою справу. Я, як і більшість місцевих жителів, досить швидко подолала перешкоду у вигляді підірваного моста через Сіверський Донець. І мій телефон, як завжди, задзвонив у самий невідповідний момент. «Що, у підвал захотіла?» – закричав на мене раптом представник «ЛНР» уже на своєму блокпосту. Змовкнувши на півслові, ховаю телефон і намагаюся швидше опинитися на поки що чужій території. Бійці «ЛНР» пропуск вимагати не стали, лише фотографію в паспорті уважно роздивилися, та все-таки пропустили.

За якихось півгодини я  – в Луганську. До недавнього часу мені здавалося, що у настроях киян панує апатія і агресія. Але те, що я побачила в Луганську, повністю перевернуло моє уявлення про життєві цінності  – кияни на тлі луганчан суцільно оптимісти. «О, Натахо! Скільки літ, скільки зим! – дорогою раптом зустрічаю старого знайомого. – Ти уявляєш, тільки зробив ремонт, навіть меблі не встигли остаточно розставити, як снаряд потрапив прямо в будинок. Слава Богу, з нас там нікого не було на той момент. Приїжджаю  – півбудинку немає, а в мене там у сейфі 170 тисяч гривень лежало  – кредит погасити, так ні сейфа, ні грошей». – «Що, вкрали?» – «Та ні, снаряд був такої сили, що все стер на порох... Сім'ю під снарядами вивозив до Дніпропетровська. Ледве вивіз – думав, підірвуть дорогою. Зараз син там у школу ходить».

Мовчки слухаю його душевний біль – чоловікові явно хотілося виговоритися. Шкода, що нічим зарадити не можу. Тому спішно прощаюся і йду далі. Всі магазини, за винятком продуктових, закриті  – у місті немає роботи, а пенсії «ЛНР» виплачує нерегулярно. Тому луганчани витрачають гроші тільки на продукти. Особливо страждають місцеві модниці  – їм доводиться повертати моду дво-трирічної давності, дістаючи з шаф старі речі.

«Україна нас руками і ногами виштовхує в Росію, – скаржиться ще один мій знайомий, луганчанин Ігор, – до нас тут ставляться як до людей третього сорту: на думку не зважають, Леніна скидають на всіх вулицях, а Бандеру звеличують. А як з цим змиритися, якщо у війну бандерівці нашим дідам у спини стріляли?» – « Ну, вони ж тоді теж боролися за свою незалежність, – намагаюся парирувати, – як і сама Україна зараз. А ви нині які ідеали відстоюєте, «Русскій мір»? З усього виходить, луганчани самі затіяли цю війну, а тепер скаржаться»...

Краще б я цього не казала! Почула все і про себе, і про уряд. Друзів своїх вдома не застала, от і бродила без мети і без результату від будинку до будинку, поки не наштовхнулася на свою колишню сьому школу. Від недавно відреставрованої будівлі залишилися тільки стіни. «Що стоїш, обстріляли її, чотири чоловіка тоді загинуло – у підвалі ховалися, а на ранок вийшли на вулицю свіжого повітря ковтнути», – почула поряд з собою знайомий голос. Якби не цей голос, то у згорбленій старенькій ні за що б не впізнала колись сувору вчительку алгебри. Не чекаючи моєї реакції, вчителька пішла у своїх справах.

А я заспішила назад до батьків  – на сьогодні вражень досить. Ніколи навіть подумати не могла, що Луганськ перетвориться на місто-привид із шаленими людьми. З такими невеселими думками знову потрапила на наш блокпост. «Пропуск є?» – почав допитуватися у мене український військовий з полку «Чернігів». – «Ні». – «Тоді назад відходите, громадяночко». – «Як назад? Я ж додому йду. Мені в Україну треба». – «Нічого не знаю: у мене наказ  – без пропуска не пускати», – остаточно приголомшив мене військовий. Хоч якщо подумати, то він має рацію: за такої ситуації ходити безконтрольно туди-сюди через фактично лінію фронту можна. Але мені ж однаково додому потрапити треба!

Озираюся довкола – скрізь люди теж стоять, намагаються щось довести, умовити, благають, щоб пропустили. Адже Станиця для Луганська  – все одно, що Дарниця для Києва: у всіх то родичі, то справи, то за квартирою треба придивитися... А їх не пускають і пропуск далеко не всі можуть отримати – у Старобільськ шлях неблизький. Ось бабусі на жалість і тиснуть. А мені що робити? За своєю журналістською звичкою дістаю телефон і починаю знімати  – все, що відбувається навколо. Раптом військовий, який мене не пускав, підкрався ззаду зі словами: «На блокпосту знімати заборонено!» – «Так я не вас знімаю, а людей, і де написано, що людей не можна знімати?» – «Ви що, проблем хочете?» – почав переходити на більш високий голосовий рівень військовий. Тут не витримую я: «Ми що, за таке ставлення до себе на Майдані стояли?» І  – вдруге за день  – чую про себе і уряд багато такого, чого раніше не знала.

Військовий настільки захопився, що забув про намір мене не пропускати, – про принципи демократії, виявляється, він готовий говорити довго і переконливо. Місцеві бабусі увійшли в моє становище і почати відтісняти мене від бравого солдата у потрібний бік. Він, зауваживши, що «проблема» сама від нього віддаляється, з полегшенням відвернувся. А я потрапила додому.

Найстрашніше: люди звикли до подібного поводження, а військові не поспішають входити в їхнє становище. Але спроба тиснути на жалість укупі з небажанням зважити на необхідність мати пропуск – цілком у нашому менталітеті. З одного боку, до цивільних, які виявилися заручниками ситуації, варто було б ставитися більш терпимо. З іншого, здогадуюся, що військових просто дістали й тому вони настільки нестримані. А щоб позбутися проблеми, потрібно кожному зробити півкроку назустріч: комусь  – вгамувати децибели, комусь  – таки оформити потрібний папірець. І всім разом зрозуміти, що Україна у нас одна. Розбазаримо – онуки нам «спасибі» не скажуть. Саме над цим і змусила мене міцно задуматися поїздка в рідне село...

Наталія Кружиліна, АСН

Читайте АСН в Google News




Новини партнерів




Інші важливі новини і публікації
Народные приметы на 9 декабря 2022 года: что нельзя делать в Юрьев день
Народные приметы на 9 декабря 2022 года: что нельзя делать в Юрьев день
В народе 9 декабря называли Юрьевым днем Он играл большую роль в жизни общества: в этот день крестьяне имели п....
Гороскоп на 10 грудня 2022 року: що обіцяють астрологи
Гороскоп на 10 грудня 2022 року: що обіцяють астрологи
ОВНИ 10 грудня Овни можуть опинитися перед непростим вибором Зробити його допоможе близька людина, кажуть зір....
Любовний гороскоп на 9 грудня 2022 року: що обіцяють астрологи
Любовний гороскоп на 9 грудня 2022 року: що обіцяють астрологи
ОВНИ У цей день вам доведеться поступитися коханій людині - заради ваших стосунків Домовтеся зі своїм его про....
9 грудня – Єгорія Холодного. І як це пов'язано з Юрієм та Георгієм
9 грудня – Єгорія Холодного. І як це пов'язано з Юрієм та Георгієм
"Він Гога, він же Гоша, він же Юрій, він же Гора, він же Жора" - стара цитата з одного раніше популярного філь....
Народні прикмети на 8 грудня 2022 року: що не можна робити цього дня
Народні прикмети на 8 грудня 2022 року: що не можна робити цього дня
Православные в этот день вспоминают папу Римского Климента I В народе 8 декабря называли Климом Холодным и вер....
більше матеріалів
/-0,35487484931946-/ /-pc-/
Top