Хрести Арбузова

Мармурова підлога, на якій немов розсипали зоряний пил, рідкісні ікони, розписи на стінах, різьблення по дереву. Цей помпезний храм, побудований соратником-втікачем Януковича, колишнім першим віце-прем'єром Арбузовим, розташований у селі Георгіївці, що за два кілометри від окупованого Донецька. Місцеві розповідають, що зводився він для матері чиновника. І, як з'ясувалося недавно, на території, прилеглій до храму, мав з'явитися з часом чоловічий монастир.

Про війну тут нагадує хіба що риштування, що стоїть біля собору, і стіни, розорані осколками. Місцеві кажуть, що на територію потрапило більше сорока мін. Вибоїни вони залишають невеликі, але осколків багато летить. Дві міни вцілили просто в фасад, та й задня стіна відірвана.

Розкішний комплекс у кілька гектарів огороджений кованим парканом, на якому хитромудрим візерунком заплетені квіти. Багато квітів і зелені у дворі. Доглянутий виноградник. Людей не видно, тому доводиться буквально кричати, щоб з'ясувати, чи є хто живий.

Назустріч виходить високий, худорлявий чоловік. Пояснює, що він трудник і зараз тут міститься скит чоловічого Свято-Микільського монастиря. А поговорити з журналістами може хіба що старший із послушників, якого вони між собою називають дядько Сашко.

Незабаром з'являється і він у супроводі худого, змученого хворобою собаки. «Не годуєте?» - машинально запитую. «Ну що ви? Хворіє дуже. Та й не один він у нас такий, всіх приймаємо», - відповідає він і, вислухавши наше прохання показати храми, яких на території кілька, йде за ключами.

Перший - церква Георгія Побідоносця, побудований, за словами отця Олександра, десять років тому. У розпал бойових дій батюшка виїхав разом із родиною. Якийсь час він був порожній. Але військові все одно приходили сюди помолитися, говорили, що на війні не потрібні посередники між людиною і Богом.

- Ми приїхали в січні, взимку тут вже служили. Храм маленький, його обігріти легше. Он, бачите - ноші для дров і булер'ян. Так і грілися, - розповідає наш співрозмовник. - Собор взимку дуже-дуже холодний. Велетенський який. А тут затишно. І людям добре. Якось по-домашньому.

- Військові розповідали, що в деяких церквах бойовиків ховали зі зброєю, вони і вогонь вели звідти...

- Такого не може бути, церква не повинна ставати на чийсь бік, тим більше в цьому протистоянні, - м'яко перериває мене отець Олександр.

Я не сперечаюся, хоча і дуже хочеться. На той час ми почули вже не одну історію про ставлення місцевих священиків до військових і ситуації в цілому. Переходить на розмову про побут. Виявилося, що він влаштований по-монастирськи.

- Пів на шосту підйом. О шостій годині ранкове молитовне правило. Потім благословення і розходимося на послух. Хто трапезу готувати, хто сад обробляти. Бачили наш виноградник? Він теж у війну постраждав... Зараз добре почав рости. Врожаю серйозного цього року не чекаємо, сподіваємося на наступний, - розмовляючи, ми повільно йдемо акуратно викладеними доріжками до дерев'яної будови.

На першому поверсі - кімната, яку умовно можна розділити на дві зони. Біля вікна один із братів читає молитву. У центрі - стіл, у кутку - два матраци, прикриті ковдрами.

- Що робите, коли починають стріляти? До вас долітає?

- Милістю Божою з січня поки не було жодного разу. Коли починають стріляти, пересиджуємо цей час під собором. Там є спеціальне приміщення. А потім розходимося по келіях.

- А тут хтось ночує?

- Недалеко блокпост. Буває, що люди похилого віку, люди з дітьми не встигають проїхати. Ми поступаємося їм своїми келіями.

- Правда, що Арбузов побудував храм для своєї матері? Скільки грошей вкладено в будівництво, знаєте?

- Диму без вогню не буває. Але точно не знаю. Нікого з цієї родини тут не бачили. Ми нещодавно ремонтували шафу, повернули її, випав план чоловічого монастиря села Георгіївки. Так і дізналися, що тут хотіли будувати.

У соборі Всіх Святих отець Олександр підводить мене до ікони Сергія Радонезького. На ній зображений святий і багато білих голубів. «Вона унікальна. Таку тільки тут бачив».

- Голуби - символ миру...

- Скоріше, Духа Святого. Але зараз нам дійсно більше потрібен мир.

- А дзвін дзвонить?

- Залишайтесь, почуєте...

Від запрошення змушені відмовитися. Бо попереду - Мар'їнка, якою проходить лінія розмежування, де постійні обстріли і можна будь-якої миті нарватися.

Ми сідаємо в машину, хлопці про всяк випадок знімають зброю із запобіжника, а я машинально тягнуся рукою до ладанки. Тут всі під Богом і посередники дійсно не потрібні...