Від Кожум'яки до кластера

Майже третину надходжень до бюджету Києва давали у 1991 році підприємства легкої промисловості. Столичні заводи та фабрики не лише забезпечували високоякісною продукцією місто, область, інші регіони України, а й відправляли її за кордон. Колишнє Київське виробниче шкіряне об'єднання імені М.В. Фрунзе, наприклад, експортувало на початку 90-х майже 80% натуральної шкіри. Сьогодні ж ПАТ «Чинбар» – один зі шкіряних лідерів України, найкращий експортер 2015 року серед підприємств легкої промисловості міста Києва, виробничі потужності якого дають змогу переробляти до 500 тонн сировини щомісяця і сертифікована продукція якого відповідає міжнародним стандартам ISO 9001:2000 та ISO 14001:2006, - працює лише в одну зміну.

П'ята частина ринку

До речі, провідні світові країни розвитку легкої промисловості приділяють особливу увагу та надають їй істотну інвестиційну підтримку. Бо цій галузі притаманна висока мобільність виробництва. Останнє дає змогу підприємствам швидко розширювати асортимент продукції за будь-яких кон'юнктурних змін ринку, пов'язаних із сезоном чи модою. Більше того, обсяги випуску та продажу товарів «легковики» постійно збільшують, нарощуючи податкові відрахування.

Україна ж фактично з перших років незалежності обрала не зовсім правильний шлях розвитку легкої промисловості: зростання споживчого ринку та задоволення потреб населення в товарах вона забезпечує в основному за рахунок імпорту. Вітчизняному виробнику за таких умов залишилося лише 20% ринку, що суперечить принципам економічної безпеки держави (згідно з ними, частка власної продукції стратегічного призначення має становити не менше 50%). Як наслідок - в обсязі промислового виробництва України в цілому частка «легковиків» становить сьогодні 0,8%, у той час, наприклад, як у США, Німеччині та Італії - 8-12%.

Падіння гривні допомогло?

Миритися з такою ситуацією більшість підприємств галузі вже не бажає. І на рішучі дії їх підштовхнула, як не дивно... девальвація гривні. Вона створила сприятливі можливості для відвоювання внутрішнього ринку, оскільки зробила вітчизняні товари конкурентними за ціною, що посилило ефект імпортозаміщення. І першими цим скористалися «легковики» Києва.

Віктор Ліщук«На моє переконання, столиця може стати стартовим майданчиком для відновлення галузі, - говорить один із найпалкіших столичних патріотів, генеральний директор ПАТ «Чинбар» Віктор Ліщук. - Бо хоч частка зайнятих працівників на наших підприємствах і скоротилася з 2000-го до 2012 року у 3,8 разу, але 4,9 тисячі висококваліфікованих робітників та «ітеерівців» сьогодні все ж працюють на київських заводах і фабриках. До речі, якби керівництво міста переглянуло у бік зниження для підприємств хоча б питання орендної плати за користування землею, ми змогли б запрацювати значно потужніше й надати високооплачувану роботу багатьом киянам. Особливо молодим людям у віці від 15 до 45 років та жінкам. У «Чинбарі» представниць слабкої статі нині працює майже 63%».

З такими пропозиціями керівники ПАТ «Чинбар», ТОВ «Український взуттєвий альянс», ТОВ «Науково-виробнича компанія «Гідростиль», ТОВ «РА.ДА», ТОВ «Дана-мода» звернулися до столичної мерії. 22 грудня 2015 року Київська міськрада, Київський національний університет технологій та дизайну, Черкаський державний бізнес-коледж та згадані столичні підприємства підписали угоду про співпрацю, предметом якої стало формування освітнього інвестиційно-технологічного кластера легкої промисловості як ефективного інструменту інноваційного розвитку через більш ефективне використання наявних потенціалу та ресурсів.

«Це був без перебільшення історичний крок для Києва, - веде далі Віктор Іванович. - Бо нам вдалося нарешті переконати міську владу в тому, що підприємства легкої промисловості - з їхньою великою ємністю внутрішнього ринку товарів (40-50 мільярдів гривень щороку), наявністю та можливістю нарощування експортного потенціалу, високим рівнем доданої вартості, високою швидкістю обороту капіталу, використанням сировини та напівфабрикатів вітчизняного виробництва, наявністю висококваліфікованих кадрів, значним науковим та інноваційним потенціалом - зможуть перетворити Київ на місто з високотехнологічним виробництвом. Та головне, що підприємства кластера (за умови реалізації кластерних ініціатив) здатні збільшити свою частку на внутрішньому ринку до 50% упродовж п'яти наступних років».

Перші проекти

Сьогодні столичний кластер легкої промисловості вже робить перші кроки: відповідно до рішення його ради (протокол №1 від 18 лютого 2016 року), до плану науково-інноваційних проектів включено такі напрями, як «Шкіра та взуття спеціального призначення», «Київська броня» (засоби індивідуального бронезахисту для столичної поліції), «Блакитний захист» (спеціальний одяг для рятувальних та інших робіт), «Шкільна форма для киян», «Енергоефективність у технологічних процесах виробництва шкіри, взуття, трикотажних та швейних виробів», «Взуття для дошкільнят». Науковий супровід цих проектів здійснює Київський національний університет технологій та дизайну.

«З цим вишем, - генеральний директор ПАТ «Чинбар» наголошує із задоволенням, - ми співпрацюємо особливо плідно: студенти кафедри біотехнології шкіри та хутра проходять практику на заводі. Багато випускників відтак поповнюють лави чинбарівців. Фактично наш завод - єдиний у Києві, який дає для студентів і практику, і роботу. На інших столичних підприємствах кластера легкої промисловості, переконаний, теж відчують незабаром прогрес у комплектації кадрів. Бо освітній інвестиційно-технологічний кластер стане ефективним інструментом інноваційного розвитку для концентрації та поширення нових знань і технологій».

Витіснити імпорт

Віктор Ліщук так захопився, розповідаючи про сьогодення та завтрашній день кластера, що виробнича діяльність самого «Чинбара» якось відійшла на другий план. Але я (до приходу на підприємство) володіла вже інформацією про успіхи заводу: у 2000 році тут, наприклад, відбулася масштабна модернізація: на виробництві запрацювало новітнє обладнання з комп'ютерною системою керування відомих європейських фірм, а відпрацювання ресурсозберігаючих технологій дало змогу не лише знизити собівартість, а й підвищити конкурентоспроможність продукції.

«Наша шкіра хромова - для верху модельного, військового та спеціального взуття, для галантереї, одягу, меблів та ременів, шкіра рослинного дублення - для низу взуття, галантерейних, протезно-ортопедичних виробів, ременів, водостійка шкіра - для робочого та спеціального взуття, - генеральний директор заводу стає суворішим, - давно вже за якістю обігнала подібний китайський товар, який заполонив столичний ринок. Але допоки влада (і не лише київська) не віддасть хоча б половину вітчизняного ринку українському виробнику, всі наші старання будуть марними. З 1918 (!) року, наприклад, наше підприємство було основним постачальником шкіри для тодішньої Червоної армії: понад 70% продукції заводу йшло на пошиття взуття та спорядження для солдатів і офіцерів. Сьогодні ж українські вояки ходять у взутті з імпортної шкіри далеко не найкращої якості. 2000-го ми спільно з чеськими фахівцями розробили гідрофобну шкіру для армійського взуття, яка відповідала натовським стандартам (до 180 хвилин у ньому можна стояти сухим у воді), але Міністерство оборони України цю шкіру в нас не купує, хоча щороку бере її зразки для пошиття експериментальних пар».

Зробімо як поляки

Чи не тому 2015 року імпорт взуття до Києва (вдумайтеся, маючи у Броварах потужний виробничий взуттєвий центр), залишився досить вагомим.

«Мабуть, потрібен Україні вже новий Кожум'яка, аби перемогти внутрішнього Змія і аби не лише столиця, а й інші регіони жили заможно, спокійно, - і Віктор Ліщук згадав казкового героя, який поборов під Києвом чудовисько, котре забирало на вечерю по черзі з кожного двору молодих хлопців та дівчат (пам'ятник Кирилу Кожум'яці, до речі, встановлено на території заводу). - Знаєте, як поляки віднадили зі свого внутрішнього ринку китайське взуття? Вони у кожну пару, наприклад спортивного взуття, вставляли дві фотокартинки: одну - з власного виробництва з телефоном відділу маркетингу і другу - тієї майстрині, що пошила взуття. А по вечорах по телевізору розповідали про неякісну імпортну дешеву продукцію, від якої болять ноги в дітей та дорослих. Подібні передачі закінчувалися закликом купувати польський товар за 5 доларів і тим самим давати роботу сотням поляків та податкові надходження до державної казни, аніж платити 1 долар за китайську продукцію. Як сім баб пошептало!»

Цілком згідна з Віктором Івановичем! Вітчизняному виробникові набридли вже промови популістів про любов до всього українського. Краще допоможіть нашим промисловцям ділом, або ж не заважайте працювати!