День з політиком: Сімейні цінності Насиба Рагімова

Починаючи проект «Один день з політиком», спочатку ми планували знайомити своїх читачів виключно з життям народних обранців, від рішень яких, прийнятих у сесійній залі, залежить життя всіх українців. Але ж політичне життя країни - це не лише натискання кнопок, дебати та бійки в сесійній залі парламенту. Будь-яка громадська діяльність, спрямована на поліпшення життя навіть окремо взятого міста чи селища, - це, по суті, теж політика.

А тому люди, які займаються діяльністю на благо суспільства, відтепер теж будуть героями наших публікацій у цьому проекті. Першим став Насиб Рагімов - керівник громадської організації «Всеукраїнське об'єднання «Захист нації». З ним «Аналітична служба новин» (АСН) провела з ранку до вечора 18 грудня, переддень Дня святого Миколая, котрий, як відомо, приносить подарунки тільки слухняним дітям.

Ви не повірите, але я тепер точно знаю - в містечку Батурин, що в Чернігівській області, відомому як легендарна гетьманська столиця, живуть тільки слухняні діти! Інакше й бути не може, адже всі вони у цей день отримали свої подарунки «від святого Миколая». І це не лише традиційні солодкі набори, а й... Утім, про все по порядку.

З командою Насиба Рагімова, яка разом зі своїм керівником мала їхати цього ранку до Батурина із благодійною акцією, ми зустрічаємося рівно о 8:00 біля станції метро «Печерська». Сідаємо в мікроавтобус - і на Ленінградську площу, де до нас приєднується «Мерседес», у якому їде Насиб. Зупиняємося і переходимо до нього. Їхати не 20 хвилин, тому налаштовуємося на грунтовну бесіду.

— Чому для благодійної акції обрано саме Батурин? - запитую, привітавшись.

— Бачите, яка гарна дівчина за кермом цієї машини? - запитанням на моє запитання відповідає він, з ходу викликаючи здивування. - Це Валерія, вона - мій водій, а за сумісництвом - охоронець (посміхається, хитро примружившись. - Авт.). Так от, Валерія - родом з Батурина, в молодших класах навчалася в тій школі, куди ми зараз їдемо, знає всі їхні біди й проблеми. Це вона попросила мене допомогти дітям, а заразом чом би не зробити це на таке свято?! Тільки не просіть мене розповідати про ці проблеми - всьому свій час...

— Тоді розкажіть про себе... Дітей дуже любите?

— А як же інакше? У мене у самого двоє синів: старшому, Халіку, - 23 роки, молодшому, його звуть Фарид, - 21.

— Як по-вашому, азербайджанські сім'ї від українських чимось відрізняються?

— Авжеж! Ось дивіться: через наші традиції кум у мене є, і не один, а от куми немає! - сміється. - А якщо без жартів, то, напевно, наші сім'ї міцніші, у нас менше розлучень, у чоловіків - серйозніше ставлення до своїх зобов'язань глави сім'ї, жінки з великою повагою ставляться до своїх чоловіків, взагалі - інше ставлення до самого інституту сім'ї. Коли мій старший народився, мені 20 років не було, але я розумів, що повинен забезпечувати сім'ю: дружину, сина...

Під неголосну музику, що звучить у салоні, Насиб розповідає про своїх близьких. Він сам народився в сім'ї, де було шестеро дітей, троє братів і троє сестер, але одна його сестра померла. Його батьки жили в азербайджанському місті Гянджа (колишній Кіровабад, якому після розвалу СРСР повернули історичну назву), а з 2004-го мама, якій зараз уже 67 років, залишилася сама. Старший брат Насиба (всі решта - молодші) не просто давно живе в Україні, він - громадянин нашої країни. Як, до речі, й сам Насиб, який переїхав до Києва одразу після закінчення школи, в 1989-му.

— Розумієте, - продовжує мій співрозмовник, - я самостійно будував своє життя, починаючи з 17 років. Організував дрібний бізнес - це був невеликий магазин, який торгував автозапчастинами, і в 18 уже повністю забезпечував себе сам. Тож, коли одружився, грошей ні в кого не просив, та й у нас це не заведено: чоловік має забезпечувати свою сім'ю сам. Тому й на вибір своїх дітей я ніяк не впливав: старший зараз на третьому курсі Національного авіаційного університету, живе в Києві і нікуди виїжджати не збирається. Молодший закінчив сільгоспуніверситет в Азербайджані і зараз служить там в армії, півроку хлопцеві залишилося...

— От ми зараз їдемо на машині Валерії, а яка у вас? - не втрималася від запитання. - І взагалі, ви кажете, з 18 років забезпечуєте себе самостійно... Тоді який автомобіль було придбано першим?

— Думаєте, одразу «Мерседес» чи BMW?! - Насиб у відповідь. - Ні, це зараз у мене «Мерс», якому, до речі, вже 8 років...

— Але він усе одно залишається «Мерседесом»...

— Це так. А тоді, коли вдалося назбирати трохи грошей, я купив «Копійку», поїздив півроку, навчився, а потім купив «Сімку».

— Швидкість любите? - питаю, кинувши оком на спідометр.

— Валеріє, їдь, будь ласка, тихіше, - це Насиб так відреагував на моє запитання, і вже до мене: - а я швидкість не люблю, коли спокійно, краще...

До розмови приєднується Валерія, згадує, як ходила до батуринської школи, розповідає про те, з якими проблемами стикаються навчальні заклади та дошкільні установи в невеликих містечках зараз. Та й самі міста теж. Мовляв, це Батурину ще пощастило: коли президентом був Віктор Ющенко, він полюбив гетьманську столицю, вирішив перетворити її на туристичний комплекс європейського масштабу, і почав з дороги, тому їхати до Батурина - одне задоволення: яйце по асфальту покоти - не розіб'ється... «Ну як діти можуть інтегруватися в сучасний світ, якщо у них у школі один комп'ютер, і той не робочий?! - обурюється дівчина. - Це добре, якщо є учні, котрі можуть собі дозволити подбати про свою школу, а якщо ні, держава допомогти не поспішає...»

— Насибе, ви в Києві більше чверті століття вже. Мову українську вивчили?

— Розумію її чудово і дуже люблю - красива мова, мелодійна дуже. У разі необхідності можу й говорити, тільки недовго – все-таки важко, але читати вмію, тож і Тараса Шевченка, і Лесю Українку читав в оригіналі, причому не один раз, - посміхається у відповідь. - А взагалі, люблю історичну літературу, іноді перечитую класику. Якщо запитаєте про улюблену книжку, то це «Майстер і Маргарита» Булгакова, перечитував кілька разів. До речі, фільм теж дивився разів зо три як мінімум - дуже сильна картина, грамотний підбір акторів...

— Але ж із цим романом і особливо з його екранізацією пов'язані якісь містичні історії...

— Так, якщо йдеться про останню - найвдалішу - екранізацію, то незабаром після виходу «Майстра...» на екрани помер Абдулов, який серйозно хворів. Потім не стало й Галкіна. Але в містику я не вірю - мабуть, просто збіги.

— А як ставитеся до заборони на рівні держави - після відомої витівки російського актора Михайла Пореченкова, до речі, дуже непоганого актора, який у Донецьку стріляв у наших «кіборгів», - російських серіалів?

— Хто хоче дивитися, все одно це робитиме. Треба не забороняти, а вчасно все пояснювати. Просто річ у тім, що людей мистецтва не можна втягувати у війну, та ще й таким підлим чином, у житті кожен має займатися своєю справою. І Пореченков теж не мав їхати в Донецьк і так поводитися там...

Вже 10:15, ми приблизно за сотню кілометрів від Батурина, проїжджаємо аварію - по зустрічній смузі мікроавтобус з’їхав у кювет і перекинувся. Наш водій призупиняється, але ми бачимо, що допомога не потрібна: на місці ДТП уже є поліція, потерпілих не видно. За 10 хвилин робимо на заправці проміжну зупинку - і Насиб Самедович дає останні цінні вказівки своїй команді (мені по секрету сказали, що в мікроавтобусі їде й Снігуронька Наталя, а ось Дід Мороз буде з місцевих, звуть Іваном, виступ яких - частина святкової програми).

Насиб Рагімов упевнений: у тому, що в Україні досі тривають воєнні дії, винен не лише уряд, а й олігархи, котрі, незважаючи ні на що, продовжують дбати про власні гаманці. А тому, на його думку, настав час для мирного Майдану (свавілля в країні не потрібне!), який зажадає дострокового перезавантаження всієї влади: і парламенту, і Кабміну, і перевиборів Президента. Тому що зараз «країною керують ті, кому ця країна насправді не потрібна, а 23-річні дівчата в Раді і на високих посадах - це помилка, їм треба відстоювати честь країни на конкурсах краси, а не займатися тим, у чому вони нічого не тямлять через власний вік. А політики з гарною репутацією в Україні є, просто вони поки що в тіні».

11:30: трохи поблукавши батуринськими вулицями (центральна носить ім'я Віктора Ющенка - люблять тут Віктора Андрійовича!), під'їжджаємо до будівлі дитячого садка. Поки усміхнена Наталя налаштовує апаратуру і перетворюється на Снігуроньку, а також усі чекають Івана, приготувавши для нього червоного кожуха, знайомлюся із завідуючою дитсадком. Нею виявляється молода симпатична блондинка Ірина Богомаз. «Ми якраз закінчуємо ремонтувати більш просторе приміщення, куди з дня на день перебереться дитячий садок, там і сьогодні працюють батьки - всі хочуть закінчити швидше. Ще потрібно тюль, штори, килими придбати, в музичному залі підлогу зробити. Дуже потрібен комп'ютер - нам поки що все доводиться писати від руки, що в сучасному світі вже ненормально, - ділиться вона своїми турботами. - Зараз у нашому садочку 44 дитини, у новому зможемо відкрити ще одну групу на 22 дітей, а ще 66 малюків поки що не мають можливості відвідувати дитячий дошкільний заклад - у нашому садочку елементарно немає місця, а він - єдиний на весь Батурин...»

— Дідусю Морозе! Дідусю Морозе! - почули ми і поспішили до зали, де вже було в розпалі дитяче свято. Вірші, пісеньки, дитячі посмішки, Дід Мороз з великим мішком, у якому - подарунки кожному малюку, - все, як завжди. Але ні, не все - як кажуть, «під завісу» команда Насиба Рагімова приготувала сюрприз - той самий комп'ютер, про який тут боялися навіть мріяти.

— Ми вам дуже вдячні - вийшла проводжати гостей на ганок Ірина Богомаз, це дійсно справжній подарунок, а я, коли Наталя знову перетворилася на звичайного члена команди, і костюми Діда Мороза зі Снігуронькою знову було сховано в салон мікроавтобуса, запитую у Насиба: мовляв, чому Дід Мороз, якщо День-то святого Миколая?

Виручати шефа одразу кинулися жінки з команди: мовляв, діти до Діда Мороза більше звикли, а святий Миколай - це якось незвично. Та й яка, врешті-решт, різниця? Тільки б подарувати дітям свято! «Е, ні, - кажу, - різниця є. І різниця принципова. Хоча б у тому, що сучасна резиденція Діда Мороза, - у російському місті Устюг, а садиба святого Миколая - під Косовом на Івано-Франківщині...» Осмислили - і пообіцяли в майбутньому врахувати.

12:30: під'їжджаємо до школи. Навчається в ній 210 ​​дітей. Нашу команду зустрічає її завуч Людмила Іванівна Блажко, каже, що вони раді будь-якій допомозі - у школі маса проблем, справлятися з якими при такому мізерному фінансуванні освіти практично неможливо. Приміром, на фасадному боці металопластикові вікна поставили, а з іншого боку вони просто в жахливому стані, але знайти гроші на заміну поки що не виходить.

Заходимо всередину - гуляти до 13:00: до цього часу має під'їхати районне начальство, без якого свято вирішили не починати. Пролунав дзвінок - і в холі почали з'являтися зацікавлені учні. Поки вчителі заспокоювали їх і вишиковували свої класи, мене (мабуть, звернувши увагу на те, що в руках диктофон) покликали «для розмови».

— У нас тут проблема серйозна, всі бояться, а я - техпрацівник, мені боятися нічого, - каже жінка середнього віку, яка представилася Людмилою Миколаївною, - два роки директором у нас пропрацювала Оксана Дмитрівна Науменко, прекрасна людина, за цей час багато чого встигла зробити, колектив її любить, але щось у неї не склалося з нашим мером Леонідом Душею. І до школи аж із Чернігова раптом прислали комісію з перевіркою - заглядали у кожен куток, шукали найменші порушення: папірець де чи порошинка, а без цього ж у школі не буває. Врешті-решт змусили директора написати серед навчального року заяву за власним бажанням...

Зрозуміло, цікавлюся, хто ж насправді стоїть за «власним бажанням» Оксани Дмитрівни. Люди не на диктофон кажуть, що «колишня директриса (до речі, давно пенсійного віку), коли йшла, обіцяла ще повернутися. І, швидше за все, за цією негарною ситуацією стоїть саме вона - людина, котра вимагала, аби наші вчителі їхали на Антимайдан (ми не їздили!). Чому так усе несправедливо? Хіба за це люди гинули на Майдані?!» На жаль, сьогодні це вже питання риторичне.

Поки мені відкривають душу, розповідаючи, як власноруч білять-фарбують-прибирають рідну школу, починається свято і діти отримують традиційні подарунки, які вручає Насиб Самедович і Маргарита Волохонська.

А потім - знову сюрприз: школярам активісти громадської організації привезли чотири новеньких комп'ютери, і тепер їм гарантовані повноцінні уроки інформатики. Потім, уже для гостей - невелике гуляння з чаєм та бутербродами, і команді Рагімова бажають, «щоб завтра святий Миколай теж порадував подарунками». Прощаємося - і переїжджаємо на наступний об'єкт.

13:45: на ганку батуринської школи-інтернату, в якій виховують півсотні дітлахів з проблемами здоров'я, нас зустрічає її директор Любов Павлівна Ясько.

Виявилося, що приїзд громадських активістів із благодійною акцією - для них сюрприз. Але команда Насиба Рагімова зі своїми подарунками (діткам привезли солодкі набори й кілька ящиків фруктів, переважно цитрусових) виявилася дуже доречною - свято було в самому розпалі.

Доки піднімаємося сходами, питаю у Любові Павлівни, як живеться їхнім вихованцям (ремонт у приміщенні інтернату непоганий - у школі такого немає). З Божою допомогою, відповідає вона, і люди допомагають. Сиріт в інтернаті - лише троє, решта живуть вдома з батьками, просто їм не під силу шкільна програма у звичайній школі. До речі, тут усі зараз душею вболівають за 14-річну Оленку, яка отримала можливість знайти собі сім'ю. Вони довго листувалися з американською сім'єю зі штату Флорида: в американців своїх двоє дітей, але - сини, а сім'я мріяла про доньку. І ось, познайомившись із українською дівчинкою Оленою, вони всерйоз хочуть її вдочерити. Зараз Олена - у Флориді на оздоровленні. І, каже Любов Ясько, швидше за все, там і залишиться - дівчинка американській сім'ї сподобалася. Пізніше Насиб Рагімов скаже, що якби у світі не було байдужості, в ньому не було б і дітей-сиріт. І його завдання в тому числі - зробити так, щоб у житті таких дітей було більше тепла.

Ближче до третьої години дня всі свята завершуються, і ми їдемо до палацу Розумовських - це вже подарунок Насиба Самедовича, який захоплюється історією України, своїй команді. «Люди заслужили, якби не вони, я б сам нічого не зробив!» - каже він і йде в касу купувати всій компанії квитки. Тож справжнім сюрпризом і для нас стала екскурсія по замку, з його чудово відреставрованими залами, люстрами, картинами (в тому числі й сучасних художників, які працюють в історичній тематиці), зброєю, якої торкалися історичні особистості.

17:00: пізній обід, або рання вечеря (це кому як більше подобається), і - зворотна дорога.

Насиб Рагімов, підбиваючи підсумки такого насиченого дня, обіцяє, що буде в міру своїх сил і далі допомагати дітям, бо хоче, щоб Україна стала щасливою. А вона зможе стати щасливою, коли кожен думатиме про свою країну і робитиме добрі справи. Тому його мета - йти в політику: так буде більше можливостей приносити користь країні. Нам теж дуже хочеться, аби рідна країна стала щасливою. Щоб припинилася війна на Донбасі - і там більше не гинули наші хлопці. Щоб Крим повернувся. І ми, як діти, віримо, що святий Миколай нас чує...