Олександр Димокуров: Суди повертають нелегальні вантажі їхнім власникам

З початком військових дій на сході України полковник міліції Олександр Димокуров (позивний «Киргиз») пішов служити в званні рядового у добровольчий батальйон «Золоті ворота». Відвоювавши рік у районі Щастя, за пропозицією командира спецпідрозділу податкової міліції «Фантом» став керівником цього підрозділу на Луганщині. Про свою службу в міліцейській роті і боротьбу з місцевою злочинністю, контрабандистів і розстріл мобільної групи Олександр Борисович розповів у відвертому інтерв'ю «Аналітичній службі новин» (АСН).

— Олександре Борисовичу, ви багато років прослужили в СБУ, потім у міліції. Чи не прикро було в званні полковника йти рядовим у добровольчий батальйон?

— У мене не було комплексів щодо цього. Прослуживши все життя опером, я не знався на військовій справі. Наприклад, не знав, як вибрати сектор обстрілу, з якого боку поставити кулеметника, як встановити заслін. Я досить добре почувався рядовим. І так вийшло, що я зробив кар'єру вдруге: від рядового я став командиром відділення, а потім — заступником командира роти.

— Чим займалися в батальйоні?

— Працювали на блокпостах, проводили зачистки населених пунктів, здійснювали рейди в «зеленку», виконували міліцейські функції: боролися з мародерами, стежили за громадським порядком.

Наприклад, приїхали з напарником в Нижньотепле покращувати криміногенну обстановку. У сільраді ознайомилися з тим, що відбувається, дізналися, хто хуліганить. Спочатку приїхали до того, що сильно п'є і матір із татом б'є. За комір його, визначили на громадські роботи: копати окопи тощо. Потім він написав розписку, у якій заприсягнувся, що батьків ніколи не битиме. Ми відібрали у нього цей папірець і пообіцяли, що якщо знову розпускатиме руки, то ми приїдемо і перед усією сільрадою цю розписку зачитаємо. Я іноді телефоную у сільраду — він, звичайно, п'є, але батьків уже не чіпає. І далі за таким же принципом втихомирили інших хуліганів: щоб скло не трощили, сусідів не били тощо.

Одного разу затримали банду розбійників. Під час активних бойових дій Щастя обстрілювали з 16-ї години і до ранку. На світанку починалося міське життя, а до 15-ї години вже всі ховалися по підвалах. І в цей денний період зграя з трьох місцевих із обрізом напереваги і в балаклавах здійснювала крадіжки з магазинів. Виручка в середньому становила дві тисячі гривень. Що можна вторгувати, коли в місті людей мало залишилося? На той момент ми з напарником Ігорем, також у минулому працівником міліції, вже встигли напрацювати агентуру, яка «повідомила», що бандити перебувають за певною адресою. Ми влетіли туди, і після нехитрих переконань нам видали вкрадені речі. Далі підключили місцевих міліціонерів. Щоправда, за адресою заарештували лише одного з групи. Решту, зі стріляниною і мордобоєм, було затримано біля блокпоста. Один із них виявився запеклим злочинцем: перед війною брав участь у розбої і перебував у міліцейському розшуку. Потім перекинувся на той бік і встиг повоювати за «ЛНР». Там через крадіжку був у розшуку вже у сепаратистів, тому повернувся в Щастя і займався розбоями, поки ми його не затримали.

— Як місцеві жителі сприймали добровольчі батальйони?

— Наш батальйон ніколи не відбирав майно навіть у так званих сепаратистів. Так, кримінальний контингент затримували, проводили профілактичні бесіди. На той час у Щасті і прилеглому секторі за правопорядком нікому було стежити: міліція через низку причин не була ще готова виконувати свої службові обов'язки в повному обсязі, як зараз.

— З розквартированими в Щасті іншими добровольчими батальйонами ваша рота знайшла спільну мову?

— Попри величезний патріотизм у лавах добровольчих батальйонів було достатньо випадкових людей, якими керувало  почуття наживи, беззаконня. Наприклад, у грудні 2014 року приїжджають із одного з добровольчих батальйонів у райвідділ міліції Станично-Луганського району, що в селі Петрівка (у самій Станиці будівлю було зруйновано), і кажуть: «Так, рідненькі міліціонери, давайте ключі від будівлі і авто — тепер ми будемо стежити за правопорядком». Дали на збори годину і поїхали. На той час у селі не було ні СБУ, ні прокуратури, ні суддів і порядок вершив той, у кого довший ствол. Нам надходить команда зі штабу АТО висунутися в цей населений пункт. Згідно з наказом, «Золоті ворота» виділили відділення бійців із повним озброєнням, починаючи від кулеметів ДШК і закінчуючи гранатометами. Взяли райвідділ під охорону. Коли так звані «добровольці» повернулися, ми дали зрозуміти, що так просто їм ключі ніхто не віддасть, а збройне протистояння може бути пов'язано з великими людськими втратами. На цьому інцидент було вичерпано.

Було ще декілька подібних випадків щодо фермерських господарств, коли псевдодобровольці погрожували фермерам, що «ми сьогодні приїдемо з нотаріусом, будьте готові переписати майно на нас». Ми висувалися, займали оборону і зберігали статус-кво.

Так вийшло, що я зробив кар'єру вдруге: від рядового я став командиром відділення, а потім — заступником командира роти

— У вашій зоні відповідальності є цікаве село, розділене Сіверським Донцем навпіл, частина якого міститься на окупованій території. Чому не закриють поромну переправу?

— До війни це село називалося Жовте, але для місцевих володіло двома назвами: Лобачеве (зараз контролюється українськими військами) і Жовте (окупована територія). Дві частини села з'єднувалися поромом. Під час бойових дій паром зруйнували і залишилося тільки два причали по обидва береги річки, з'єднані між собою тросом, за яким пересувається човен на ручній тязі. Село розташоване недалеко від Старого Айдара і Щастя, але дістатися до нього можна тільки лісовими дорогами. Коли в бездоріжжя ґрунтовки розмиває, місцевим, щоб купити продукти, простіше на човні перебратися в Жовте, сісти на маршрутку і дістатися за 15 хвилин до Луганська. До слова, в Лопаскиному, де проживає з півсотні сімей, ситуація така ж сама: легше перебратися через річку в Слов'яносербськ, ніж іти пішки до Трьохізбенки.

Ще в Жовтому школа розташована на окупованій стороні, і дітям з Лобачевого доводиться кататися через річку: до найближчих шкіл на цьому березі дітям важко пішки дістатися, а шкільні автобуси, наскільки я знаю, не їздять. Голова Жовтовської сільради і сама живе на тому боці, але часто змушена переправлятися на цей берег, щоб розв’язувати питання щодо пенсій місцевих жителів, доставки продуктів, а також вугілля на зимовий період.

— А що там за історія була з незаконними вантажопотоками через лобачевську переправу?

— Організаторами її були працівники міліції. Самі вони з Луганська, але з певних обставин опинилися на цьому боці. Вони зв'язалися зі своїми колегами з Луганська, і ті налагодили повідомлення на окупованій території. Чому в Лобачевому? У плані логістики ця переправа дуже зручна: хороший під'їзд, є місце для складування вантажів тощо. Єдиний недолік — човнове перевезення. Так вони пустили два човни одночасно: один на один берег, другий — на інший. Щодня протягом місяця на переправу прибувало до семи машин вантажопідйомністю від п'яти до семи тонн. Дорога проходила через Старий Айдар і заміновані ділянки лісу. Є версія, що військовослужбовці, які були відповідальні за оборону сектора Щастя, розмінували шлях і забезпечили прохід автомобілів. Я тоді служив у «Золотих воротах», і нас у тому районі було осіб 60 — міліцейська рота. Ми намагалися перекрити своїми силами, наш командир говорив і з військовими, але розв’язати проблему змогли тільки після того, як запросили тележурналістів. Провезли їх на свій страх і ризик через всі блокпости в Лобачеве, де вони зняли розвантаження і перевезення на окуповану сторону заморожених туш. Після репортажу наш сектор відвідало багато різних комісій і вантажівки з пивом і м'ясом їздити перестали.

— Є версія, що в розстрілі мобільної групи, коли загинули Ендрю і працівник «Фантома», винні люди, пов'язані з контрабандою. Ви її поділяєте?

— На момент розстрілу мобільної групи системної контрабанди, як на переправі в Лобачевому, вже не було. Так, були перевізники овочів, але це не колишні обсяги. До речі, це не перший напад на українських військовослужбовців в тому районі. 5 травня минулого року просто в селі Лопаскине обстріляли розвідників 92-ї бригади. 18 травня під вогонь потрапили бійці «Золотих воріт». Потім стався напад на військовослужбовців восьмої бригади спецназу, і він був ідентичний випадку з Ендрю: спочатку відпрацювали мінами МОН. Треба розуміти, що Лобачеве з Лопаскиним — це села з підвищеною для життя небезпекою: в тому секторі особливість розташування наших оборонних споруд дозволяє ворогові переправлятися через річку Сіверський Донець і влаштовувати засідки. Набагато легше затримати «КамАЗ» на кемпінгу в Щасті, ніж мікроавтобус або «Ниву» з сиром у Лопаскиному — завжди можна очікувати, що з того боку обстріляють.

На момент розстрілу мобільної групи системної контрабанди, як на переправі в Лобачевому, вже не було

— Розкажіть про специфіку боротьби з незаконним перевезенням товарів на Луганщині.

— На нашій ділянці багато «мурашок». Так званих людей, які на собі переносять вантажі на той бік. Я нещодавно спілкувався з мужиками з Гірського похоронного бюро, вони через Лисичанськ провозили труни. Питаю: «Люди мруть? Дуже — відповідають — переважно спиваються паленою горілкою. Роботи немає, робити нічого. На єдине підприємство-роботодавець, шахту Гірську, черга з 700 людей. Директор, користуючись цим, звільняє за будь-яку провину: косо подивився — цього геть, іншого поставив. Ось і підряджаються місцеві на роботи з перенесення товарів. Такса — дві гривні за кілограм вантажу, що переноситься. Приїжджає вночі «КамАЗ», і ось вони удвох-утрьох за ніч переносять його на той бік.

— Вони не бояться розтяжок?

— «Мурахи» знають усі ці стежки.

— А багато їх ходить за ніч?

— Та сила-силенна, з четвертої години як починають і працюють до ранку.

— І як довго?

— Все залежить від наявності груп: мобільної або нашої оперативної. Якщо одна з них заїхала — рух припиняється і «мурахи» сидять курять. Ми поїхали — рух поновлюється.

— А «мурахи» — хто ці люди?

— Переважно чоловіки. Все залежить, під який вантаж вони заточені. Дуже багато у них замовлень від підприємців-біженців. Наприклад, у однієї жінки, яка займається взуттям і зараз живе в Полтаві, залишилася торгова точка в Первомайську. Вона експрес-поштою в Гірське надсилає товар. З Первомайська за вантажем приїжджає навчений «мураха» на моторолері, у якого є довідка переселенця. Якщо його зупиняють на нашому боці і запитують, хто такий, спокійно відповідає, що переселенець. Вибачаються і відпускають. Він таким чином перевозить взуття і отримує за це свій відсоток, а підприємець забезпечує товаром свій магазин на окупованій території.

— Що переносять найчастіше?

— Взуття, ліки, недорогі продукти харчування, зокрема стабільним попитом користуються сири і в цілому молочна продукція. Скоро почнеться сезон овочів, і вони теж підуть за милу душу.

— Добре, ви спіймали такого «мураху», що далі?

— Складаємо протокол про адміністративне правопорушення. До слова, попри те, що таких «мурах» затримували «на гарячому», Попаснянський районний суд відсотків вісімдесят наших протоколів не пропускає, Новоайдарський — дає хід відсоткам 60, але на етапі апеляції вони все-одно розбиваються. Є ще Біловодський суд, але там розглядається зовсім мало справ.

На нашій ділянці багато «мурашок». Так званих людей, які на собі переносять вантажі на той бік

— З чим пов'язані такі рішення судів?

— Ми складаємо протокол, в обвинувальній частини якого керуємося положеннями наказу центру АТО №415, що регламентує пересування товарів через лінію розмежування. На думку суддів, цей документ не є правовим: відповідно до закону про боротьбу з тероризмом, має бути положення, затверджене Кабінетом міністрів. На сьогодні, на жаль, його немає і ми фактично користуємося тимчасовим документом. Доходить до абсурду, коли ми затримуємо вантаж і віддаємо його господарям на відповідальне зберігання. Наприклад, затримали на перевантаженні машину з тонною дешевої вареної ковбаси. Ми навіть вилучати побоялися, бо нам її просто ніде зберігати. Якщо суд визнає власника невинуватим, він зобов'яже цей вантаж повернути в цілості й схоронності. З медикаментами, горілкою і сигаретами простіше: вилучаємо і чекаємо рішення суду. У більшості випадків суди повертають нелегальні вантажі їхнім власникам.

— Як ви думаєте, чи не простіше сепаратистам налагодити завезення товарів із Росії?

— Я не готовий розмірковувати про економічну складову. Існують схеми, за якими, наприклад, шампанське і пиво українських виробників направляється за документами в Казахстан, а фактично продається на окупованій території з акцизною маркою «ЛНР».

— Чи можна повністю припинити незаконне перевезення?

— Якщо говорити про територію, де несе службу луганський «Фантом», її можна значно мінімізувати, ввівши декілька цілодобових патрулів. Щоб повністю заблокувати — треба, на мою думку, робити суцільну ешелоновану лінію оборони.