Андрій Магера: Україна приречена отримати нову Конституцію

Україні життєво необхідні реформи, більшість з яких потребують законодавчого підкріплення. Чи впораються з настільки відповідальним завданням нинішні парламентарії, чи Верховну Раду таки доведеться переобирати? Про це та багато іншого у другій частині інтерв'ю «Аналітичної Службі Новин» (АСН) розповів заступник голови Центральної виборчої комісії України Андрій Магера.

– Склад Верховної Ради восьмого скликання склад критикують з перших днів. Чи ймовірні дочасні парламентські вибори?

– Так, дехто каже, що цей парламент побуде рік-два – і нас чекають нові дострокові вибори.

Та я б так скептично до чинного парламенту не ставився. Потенціал його досить високий. Це скликання за багатьма критеріями набагато краще за попереднє. Парламент оновився. Багато молоді прийшло. Вперше немає комуністів, а хочу нагадати, комуністична ідеологія, як і фашистська, заборонена в багатьох державах Європи, причому на конституційному рівні. Багато чинників, можливо, впливають на якість окремих законодавчих актів, на це є певні об’єктивні причини. Та парламент здатен приймати закони.

Більше того, в умовах війни досить часто парламенти працюють понад строк, визначений Конституцією. Такі приклади є в історії. Оскільки вакууму влади бути не може.

– Але про дочасні парламентські говорять. Кажуть, що вони можуть бути проведені 25 жовтня, разом з черговими місцевими…

– Це утопія. Вони не призначаються за помахом чарівної палички. Є певна процедура, якої треба дотриматися. Є три підстави. Перша – протягом 30 днів однієї сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Друга – не здатність парламентом упродовж одного місяця сформувати коаліцію. Третя – за 60 днів після відставки уряду не формується новий склад Кабінету міністрів України. Четвертої підстави немає. Але! Навіть за наявності одночасно всіх трьох підстав рішення щодо оголошення дочасних парламентських виборів за Президентом. Це право, а не обов’язок. Президент може як оголосити вибори, так і запропонувати парламенту шукати компроміс.

Ворожити на кавовій гущі – невдячне заняття. Ці речі спрогнозувати не так просто. Мені б хотілося, з точки зору організатора виборів, з метою економії коштів бюджету, щоб ми завжди стикалися виключно з проведенням чергових виборів, а підстав для позачергових не було. Але якщо це все ж станеться, від нашої волі тут мало що залежатиме.

– Якщо доведеться переобирати Верховну Раду вже цього року, наскільки реально провести якісні парламентські вибори?

– За чинним законом я б не рекомендував проводити будь-які парламентські вибори. Існуюча паралельна система дискредитована. Вона призводить до розквіту корупції на мажоритарних округах. Парламент треба обирати виключно за пропорційною виборчою системою. Та це не означає, що ми маємо повернутися до тієї пропорційної системи, яка в нас вже була, – закритого типу.

Україна давно дозріла до пропорційної системи з відкритими списками. Було лише штучне затягування впровадження цієї системи. Є запитання: який її різновид буде використано в Україні, адже їх досить багато.

Слід урахувати, що Україна за європейськими мірками – досить велика країна. І тут можна згадати нашого сусіда – Польщу, яка входить у десятку найбільших країн Європи за площею, за кількістю населення. Там чиста пропорційна виборча система з відкритими регіональними списками. Вона працює, і досить успішно. Ця система дає змогу структурувати парламент, розвивати політичні партії, покладати відповідальність на виборців. Вона дає змогу більш персоніфікувати виборців із своїми депутатами, оскільки є можливість голосувати не лише за партії, а надавати преференції комусь зі списку кандидатів партії. Виборці реально можуть впливати на черговість кандидатів у списку. В Україні політичні партії нині мають виключну монополію на визначення черговості місць кандидатів у партійному списку.

Потрібні відкриті списки. Виборці повинні мати право обирати не лише програму політичної партії, але й надавати преференції кандидатам у списку. Умовно кажучи, якщо партія виставила певну черговість кандидатів, то виборець зможе надати перевагу, наприклад, особі з дев’ятої позиції. Це теж дуже серйозний удар по корупції. Партійна корупція, повірте, є не менш небезпечною, ніж державна.

В умовах війни досить часто парламенти працюють понад строк, визначений Конституцією

– Далі вважаєте, що партії потрібно фінансувати з держбюджету?

– Пропорційну виборчу систему з відкритими списками треба запроваджувати одночасно з державним фінансуванням парламентських політичних партій. Критики такої ідеї – чистої води популісти. В умовах корумпованого суспільства потрібні такі рішення. Мене можуть критикувати скільки завгодно, та я переконаний: держава повинна фінансувати політичні партії, щоб вони були незалежними від фінансово-промислових кіл, олігархів. Адже надто дорого обходяться державі дешеві політичні партії.

Проблема України – фактична відсутність ідеологічних партій. Особливо це проявляється у новітній період. У Великобританії є Консервативна партія, вона правих поглядів. Є Лейбористська партія, яка має лівоцентристські ідеї. У Німеччині – соціал-демократи, християнські демократи. У США – більш консервативні республіканці й більш ліберальні, помірковані демократи. В Україні ж партії створюються за якими завгодно критеріями, ідеями, але ідеологія як така відсутня. Країна відчуває досить високий вплив фінансового капіталу на діяльність політичних партій.

Якщо держава не почне фінансувати передусім парламентські політичні партії, їх фінансуватиме хтось інший, із тіні, і навряд чи з альтруїстичних міркувань. Той, хто дає гроші, на щось розраховує взамін. Це можуть бути лобістські проекти чи рішення, потрібні тим чи тим фінансово-промисловим колам. Тому тему державного фінансування політичних партій вважаю важливою. Чудово розумію, чому її не піднімає жодна з політичних сил в Україні, принаймні парламентських. Вона є непопулярною. Та треба дивитися і рухатися вперед. Ми все одно прийдемо до держфінансування політичних партій.

– І будуть брати гроші з двох кишень.

– На перших етапах будуть. Але у випадку, коли відповідні компетентні органи з’ясують, що партії фінансуються з інших джерел або кошти витрачаються не за призначенням, має бути жорстка реакція – позбавлення партій державного фінансування з можливими наслідками, наприклад, забороною участі в якихось виборах, кримінальне переслідування. Та одні каральні дії не призводять до бажаного ефекту. Людина має бачити вихід. Якщо побудувати все таким чином на законодавчому рівні, коли, крім батога, буде ще і пряник, залежно від поведінки партійних функціонерів, система держфінансування досить швидко запрацює.

– Кажуть, депутати-списочники відірвані від округів.

– Категорично не згоден. Це неправда. Пропорційна система є чутливою до настроїв виборців. Парламент тоді чітко відображає політичні настрої виборців у межах усієї країни.

– Що думаєте про ідею можливого відкликання нардепів?

– Сьогодні це одна з популістських тем, яка періодично вкидається у свідомість українців. Якщо депутат зрадив своїх виборців, його мають покарати виборці на наступних виборах. Іншого цивілізованого шляху світ не вигадав. А політикам не раджу грати в популізм із відкликанням. Цим вони лише створюють собі проблеми на майбутнє.

Нагадаю, ідея відкликання депутатів народилася в СРСР. Це був спосіб прив’язати депутата не стільки до виборців, скільки до адміністративно-командної системи. Та фактично цей механізм майже не застосовувався через свій громіздкий характер і дивні нюанси.

Як можна сьогодні застосувати механізм відкликання за пропорційної виборчої системи? Ніяк! За мажоритарної – теоретично можна. Але як це буде виглядати? Зверніть увагу: депутати обиралися в округах за системою відносної більшості. Тобто є такі, за яких проголосувало буквально 20% зі 100% виборців, які прийшли на дільниці. За відкликання ж має проголосувати абсолютна більшість. Апріорі в день обрання може бути більшість людей, які не підтримують цього народного депутата. Можу гарантувати на 99%, що кожен народний депутат ризикує бути «відкликаний» незалежно від того, добре чи погано він працює в парламенті.

– Та все ж, які перспективи прийняття законодавства щодо виборів народних депутатів?

– Тут важливий момент: деякі люди не поспішають приймати закон на новій виборчій системі, мотивуючи це тим, що так вони можуть пришвидшити проведення нових парламентських виборів. Та це ні пришвидшує їх, ні віддаляє. Це ніяк не впливає на призначення дати. Натомість чинник швидкого прийняття нового законодавчого акта суттєво покращує підготовку Центральної виборчої комісії до нових виборів.

Закон для початку потрібно вивчити. Нам треба навчити людей, щоб вони правильно й однаково його розуміли. Також треба провести багато іншої роботи. Це дає змогу підготувати всю допоміжну базу – повноцінну систему «Вибори». Це не робиться миттєво: сьогодні захотів, а завтра маєш. Потрібен певний перехідний період, щоб повноцінно підготуватися і щоб така прогресивна виборча система не була дискредитована на самому старті. Це не тиждень. Це рік, а можливо й два. Я як один із членів Центральної виборчої комісії весь час прошу законодавців не відкладати це питання в довгу шухляду. Нам треба перестати жити в умовах прийняття виборчих законів напередодні виборів. Нікому не потрібні «коти в мішку».

– Заздалегідь не було жодного разу.

– На жаль, багато політиків мають хворобу росту. Намагаються будь-кого перехитрити на сьогодні, не думаючи про наслідки на завтра. Коли представники влади приймають виборчу систему «під себе», то не думають, що завтра можуть опинитися в опозиції. І ця ж виборча система для них буде вже ой як невигідною. Треба думати хоч на два кроки вперед. Зрештою, система має працювати на Україну, а не на політиків. Нікого вічного в політиці немає, а країна залишиться.

Гадаю, суспільство неминуче матиме вплив на позицію парламенту, зокрема і в частині ухвалення виборчого закону. Звичайно, це питання політичної доцільності. Та профільний комітет ВР, як на мене, дещо перевантажений за своїми функціональними обов’язками. Він займається не лише питаннями виборів, але й конституційними, судоустрою тощо. Це надто великий обсяг роботи. Сподіваюсь, що це не завадить профільному комітету повноцінно підійти до проведення виборчої реформи в Україні. А наскільки мені відомо, парламентські партії, які потрапили у склад коаліції, взяли на себе зобов’язання прийняти новий виборчий закон буквально найближчим часом.

– А про скасування недоторканності що скажете?

– Я проти скасування недоторканності як такої. Депутатська недоторканність складається з двох елементів: індемнітету й імунітету. Депутатський індемнітет – це те, що записано в частині другій статті 80 Конституції. Це неможливість притягнення до юридичної відповідальності за висловлювання у парламенті та його органах, крім випадків, якщо це образа чи наклеп. Індемнітет, простіше кажучи, – свобода слова народного депутата. А імунітет – це гарантії непритягнення до кримінальної відповідальності у загальному порядку, який існує для всіх без винятку громадян, а лише за ускладненою процедурою, рішенням парламенту. Та, можливо, той рівень недоторканності, який сьогодні є у народних депутатів, занадто великий порівняно з іншими європейськими демократіями.

Можу навести приклади багатьох європейських країн, де за загальним правилом існує також депутатський імунітет, який зняти можна за наявності рішення або парламенту загалом, або спікера парламенту, або певного парламентського комітету. Але за винятком випадків, коли особу застають за вчиненням злочину або коли йдеться про якийсь тяжкий злочин. У нас цих винятків немає. У нас, умовно кажучи, якщо народний депутат України на очах у великої кількості людей уб’є когось, то формально, керуючись положеннями Конституції, його не можна ні затримати, ні заарештувати, ні притягнути до кримінальної відповідальності. А треба Генеральному прокуророві вносити відповідне подання у ВР, щоб та надала згоду. До того моменту, поки ВР не ухвалить рішення, максимум, що можуть зробити правоохоронні органи, це взяти такого народного депутата під негласний нагляд, за ним спостерігати, не випускати за кордон. Тому невипадково багато європейських держав передбачили, що депутатський імунітет не працює, коли особу застають на гарячому.

– Довибори народних депутатів у ВР-VIII від Криму і Донбасу ймовірні?

– Коли офіційний Київ матиме змогу здійснювати свій суверенітет над цими територіями, проведення таких виборів неминуче.

Але тут є ще один важливий чинник – це виборча система. Якщо буде пропорційна виборча система з відкритими списками (зокрема, регіональними), цілком очевидно, що проведення будь-яких проміжних, повторних виборів неможливе. Якщо не буде мажоритарної складової, там можуть відбутися лише чергові, позачергові вибори, які проходитимуть у всій країні одночасно.

– Є ідея обмежити коло тих, хто може бути виборцем. Резонно?

– За чинною Конституцією право обирати має кожен повнолітній громадянин України, який судовим рішенням не визнаний недієздатним. Обмеження виборчих прав не допускається. Навіть ув’язнені мають право голосувати. Теоретично цю норму можна було б змінити. Та питання, чи Конституційний Суд своїм висновком дозволив би розглядати такий законопроект у ВР, чи не побачив би КСУ там звуження конституційних прав і свобод.

Важливо враховувати міжнародний фактор. Україна ратифікувала низку документів, договорів, взяла на себе певні міжнародні зобов’язання. Зокрема, це Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права, Конвенція про захист прав і основних свобод людини і громадянина. Саме в цих документах досить недвозначна позиція, що виборче право має бути в усіх без винятку повнолітніх громадян. Має бути рівний підхід до всіх громадян.

Думаю, нам потрібно закон про громадянство привести у повну відповідність із положеннями Конституції, з її духом, з її ідеями, які, можливо, не виписані, але малися на увазі «батьками» в 1996 році. Конституція передбачає два важливих моменти. Перше – єдине громадянство. Друге – кожен громадянин має не лише права, а й обов’язки перед суспільством.

Виходячи з цих двох конституційних норм, очевидно, варто передбачити в існуючому законі про громадянство механізм автоматичної втрати громадянства України тими особами, які добровільно набувають громадянство інших держав. Звісно, на підставі указу Президента. Або коли особа хоч і не набула іншого громадянства, а пішла працювати в поліцію, прокуратуру, суддею в Криму, Севастополі чи окремих місцевостях Донецької, Луганської областей за існуючої окупаційної російської влади, вона має бути позбавлена українського громадянства. Такі законодавчі новели, думаю, не суперечили б Конвенції ООН про уникнення безгромадянства. Та якщо у парламенті дійдуть руки до реалізації цієї ідеї, раджу обов’язково залучити міжнародних експертів.

– А щодо засуджених терміном більше як на п’ять років? Хіба чесно, щоб вони обирали владу?

– Є питання і щодо засуджених. Світова практика знає випадки, коли вони можуть брати участь у голосуванні, а коли – ні. Так само є випадки, коли не можуть певний період голосувати ті люди, які засуджені за злочини щодо виборчих прав громадян, умовно кажучи, брали участь у фальсифікації виборів, двічі голосували. Гадаю, варто подумати над запровадженням таких речей у Кримінальному кодексі України. Та ще раз підкреслюю, всі ці новели потрібно чітко відслідковувати, звіряти з конституційними положеннями.

Більше вам скажу, як це не парадоксально виглядає, але змінити окремі положення Конституції за існуючої системи в Україні набагато складніше, ніж прийняти нову Конституцію. Адже нову Конституцію можна прийняти на Всеукраїнському референдумі. Для цього не потрібно висновку Конституційного Суду. А щоб у будь-яку норму Конституції внести зміни парламентським шляхом, треба висновок КСУ. І завжди можна впертися в блокування тієї чи іншої корисної ініціативи. Думаю, Україна приречена на те, щоб отримати нову Конституцію.

– Як? Через референдум?

– За Конституцією України у нас фактично передбачено три види референдумів. Перший – про зміну територій України. Він призначається виключно парламентом. Другий – призначається Президентом у разі прийняття закону про зміни до першого, третього чи тринадцятого розділів Конституції. Третій – проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Указ видає Президент, збирається певна ініціативна група і формулює питання, які планується винести на референдум, Центральна виборча комісія вирішує, наскільки вони відповідають вимогам Конституції, закону про всеукраїнський референдум, і реєструє таку ініціативу. Після того ініціативна група має зібрати не менше як три мільйони підписів громадян України, при цьому по 100 тисяч підписів має бути зібрано не менше як у шістнадцяти областях. Це досить складний процес. І тільники коли Центральна виборча комісія встановлює свої протоколом, що справді зібрано достатню кількість підписів виборців, вона спрямовує його Президентові України. І лише глава держави може проголосити такий референдум.

Разом з тим я не виключаю проведення всеукраїнського референдуму за четвертою підставою. Конституційне право – це не якесь позитивістське право: «те, що написано, те і діє, а що не написано – не існує в природі». Наприклад, у статті 27 написано, що кожна людина має невід’ємне право на життя. Та його можна зафіксувати в Конституції, а можна не записувати. Від цього нічого не зміниться. Це так звані природничі права громадян, які існують незалежно від волі держави, а лише від волі Бога. І хто держава така, щоб ставити під сумнів питання, чи має людина право на життя, на повагу до власної гідності?

Конституційне право як провідна галузь національного дуже стрімко розвивається. Згадайте 1995 рік. Дуже важкою була конституційна криза в Україні. До честі другого Президента Леоніда Кучми і тодішньої більшості парламенту було укладено Конституційний договір про здійснення державної влади, місцевого самоврядування на певний перехідний період – до прийняття нової Конституції. Не виключаю, що може бути укладено зараз нову Конституційну угоду між Президентом і парламентською більшістю (ідеальний варіант – з конституційною більшістю) про спосіб прийняття нової Конституції у прозорий і зрозумілий спосіб. Чинна Конституція начебто містить порядок внесення до неї змін, але не передбачає способу прийняття нової. Але Конституція містить чимало інших прогалин. Скажімо, за якою процедурою приймати зміни до Конституції, якщо такі зміни зачіпають одночасно, скажімо, ІІІ і ІV її розділи? Спроба виписати спосіб прийняття нової Конституції є в законі про всеукраїнський референдум. Але це всього-на-всього звичайний закон! Такі питання мають регулюватися на дуже серйозному рівні, якщо не самої Конституції, то іншого акту конституційного характеру, яким, приміром, був Договір від 8 червня 1995 року, котрий ліквідував радянську модель побудови державної влади.

Не хочу критикувати когось щодо ідей конституційних змін. Це право Президента і народних депутатів України ініціювати такі зміни. Але! Що легше? Перебудувати будинок чи збудувати новий? І чи зможемо ми внесенням змін у Конституцію усунути суперечності, повноцінно провести перезавантаження всього чиновницького апарату влади? Адже стоїть питання очищення, люстрації держаного апарату і того, наскільки правильно надавати можливість реалізовувати політичні права тим особам, які нелояльні до самого факту існування Української держави. Є дуже багато нюансів, які не вирішаться шляхом внесення змін. Більш ефективно, як на мене, це зробити через абсолютно новий Конституційний акт.

– Тобто, збалансувати чинний Основний закон неможливо?

– Яку ми маємо проблему? Конституція була прийнята в 1996 році. Конституцією 1978 року, статтею 171 було передбачено, що зміна відбувається рішенням парламенту в понад триста голосів. Вся ця процедура була дотримана. Конституція України була прийнята в абсолютно легітимний спосіб (на відміну від Російської Федерації, де в 1993 році це було зроблено всупереч парламенту через вольову дію президента РФ. Це до слова, бо говорять, що десь там хунта, хтось легітимний, а хтось ні...).

Та повернімося в Україну. Питання легітимності Конституції України не виникало принаймні до 2004 року. Потім ми маємо низку подій. Це ухвалення закону від 8 грудня 2004 року, так звану Конституційну реформу, яка в часі приблизно співпала з набуттям повноважень третім Президентом України Віктором Ющенком, внаслідок якої Україна перетворилася з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку.

Зміни приймалися не абсолютно «чисто». Були певні погрішності, за які зачепилися приблизно через шість років. Нагадаю, у вересні 2010 року руками Конституційного Суду України було визнано неконституційним закон від 8 грудня 2004 року. Це рішення породило ще більше проблем, адже Конституційний Суд не мав права втручатися в діяльність, не віднесену до його повноважень – реалізації установчої влади.

І нарешті, третя подія. В лютому 2014 року парламент прийняв закон, яким відновив дію Конституції зі змінами 2004 року. Як би ми позитивно до цього не ставилися, ми повинні розуміти: це був третій крок, який зовсім не зняв питання легітимності чинної Конституції на всі 100%. Щоб це питання закрити раз і назавжди, на мою думку, потрібне повне перезавантаження Конституційного документу України.

Це допомогло б перезавантажити владу. Щоб не були мої слова розтлумачені неоднозначно, відразу скажу: це не означає, що внаслідок прийняття нової Конституції потрібно достроково переобирати Президента чи парламент. І Президент, і Верховна Рада обрані абсолютно легітимним чином. І вони – легітимні представники українського народу і отримали свої повноваження від народу безпосередньо. А тут йдеться про решту органів, які формуються і парламентом, і Президентом. Передусім це суди.

– Минуло п’ять років із дня інавгурації Віктора Януковича, трохи більше як рік – із його втечі з країни. Час від часу піднімається тема, наскільки законно відбулися дочасні вибори. Чи є можливість того, що Янукович судитиметься з Україною за своє право на президентство? Чи можуть бути дострокові президентські вибори?

– Така думка у декого є. Активно поширюється російськими офіційними колами інформація про начебто «державний переворот, незаконне усунення Януковича від влади». Але цю тему настільки спрощувати не варто.

Як на мене, в Україні справді мав місце державний переворот. Та не в 2014 році, а набагато раніше – у вересні 2010 року, коли руками Конституційного Суду – очевидно, під тиском того, кому це було вигідно, – ухвалено рішення про скасування так званої конституційної реформи від 8 грудня 2004 року, внаслідок якої в Україні запровадилася парламентсько-президентська форма правління з широкими повноваженнями парламенту, зокрема, щодо формування уряду. І саме в 2010-му відбувся державний переворот із незаконним захопленням влади тодішнім президентом Януковичем, який, нагадаю, обирався на президентських виборах під зовсім інші повноваження. І про це не треба забувати.

А що ж було в 2014-му? Президент України добровільно самоусунувся від влади. Він виїхав із країни. Давайте абстрагуємося від прізвища «Янукович». Уявімо будь-якого президента, який відмовився виконувати свої обов’язки. Але для цього не написав заяву, не звернувся до парламенту, що відмовляється. І на яких підставах буквоїди хочуть вийти з цієї ситуації?

У чинній Конституції є чотири пункти, які регламентують дострокове припинення повноважень Президента України. Перша підстава – заява про відставку, яка має бути оголошена не по телебаченню, як це мало місце в 1999 році в РФ. Така заява має бути обов’язково оголошена у Верховній Раді. Друга – неможливість виконання своїх обов’язків через стан здоров’я. Там теж є своя процедура, коли приймається рішення парламентом за попереднім висновком Верховного Суду, а також медичним висновком. Третя – це так звана процедура імпічменту. Дуже складна процедура, яка у підсумку приймається трьома чвертями голосів народних депутатів – не менше ніж 338 «за». І четверта процедура досить сумна – смерть. П’ятої процедури буквоїди хоч хочуть, та не можуть знайти.

Але не варто розглядати конституційне право як позитивне право у вузькому значенні цього слова, як його називають юристи. Я б тут не сприймав Конституцію чисто в буквоїдському значенні. Адже Конституція не дозволяє Президентові самоусуватись від своїх обов’язків, а вакууму влади в країні бути не може. Державний апарат не може існувати в умовах анархії. А президент самоусунувся від влади, хоч, іще раз повторюю, не мав права цього робити. І парламент як єдиний законодавчий орган в країні, представницький орган, якому надані повноваження безпосередньо носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, українським народом, вправі був вирішити цю нестандартну ситуацію в новітній історії України як держави молодої демократії. І парламент її вирішив, прийнявши відповідний акт про фіксування факту самоусунення Президента Януковича від виконання своїх обов’язків. Він констатував: Президента нема в країні, він самоусунувся від виконання своїх функцій. І через це парламент призначив позачергові президентські вибори. Як на мене, ситуація є очевидною і зрозумілою. Між іншим, цікавий нюанс: з усіх колишніх президентів Янукович – єдиний, за якого на виборах проголосувала не більшість, а меншість виборців, які взяли участь у голосуванні. Про це також не варто забувати.

Чи можлива така ситуація зараз? Дуже малоймовірно. Діючий Президент Петро Порошенко комусь може подобатися, комусь – ні. Але ті люди, кому він не подобається, повинні рахуватися з позицією більшості. Адже це вдруге в історії країни, коли Президент обраний у першому турі, тобто абсолютною більшістю голосів виборців, які взяли участь в голосуванні. Це є закон демократії, коли меншість повинна погодитися з волею більшості, підкоритися цій волі.

Президент обраний на п’ять років. Коли вони сплинуть, будуть чергові президентські вибори. І з чесним і вільним вибором народу повинна буде рахуватися держава та всі її громадяни.

– Тобто зміна влади відбудеться шляхом виборів, а не третього Майдану?

При третьому Майдані держави може не стати

– Повірте, «третій Майдан» – це виключно ідея Кремля. Якщо її хтось в Україні поширює, то це, у кращому випадку, не з великого розуму. У гіршому – це свідомі дії, за якими стоїть намір дестабілізувати ситуацію в Україні, тим більше в умовах вітчизняної війни на сході України. При третьому Майдані держави може не стати. А коли держави немає, вибори не мають ніякого значення. Не вірю, що це буде. Українці в переважній своїй масі – дуже розумні люди, які вміють приймати далекоглядні рішення.

Фото Віктора Ковальчука