Якщо стояти на місці, війна не закінчиться ніколи

Цю фразу винесено у заголовок неспроста, бо саме так вважають бійці АТО. З початку російської агресії на Донбасі загинуло 2 тисячі 269 українських вояків. Про це заявив Президент України Петро Порошенко під час «Уроку мужності» з ліцеїстами Київського військового ліцею імені Івана Богуна й курсантами вищих військових навчальних закладів. 1,5 тисячі бійців поховали невпізнаними (дані благодійного фонду «Наші діти» оприлюднено його президентом Сергієм П'ятигорцем). А глава ВГО «Союз «Народна пам'ять» Ярослав  Жилкін додає, що на жовтень 2015 року безіменних воїнів було лише 719.

Січень з новими «двохсотими»

Прикро, але сумний відлік втрат й далі зростає: українські солдати гинуть на Донбасі, попри оголошене в Мінську перемир'я. Перший день нинішнього року, наприклад, приніс похоронку рідним і близьким Назара Галюка у місто Нетішин Хмельницької області: боєць 24-го батальйону «Айдар» загинув від кулі снайпера, що пройшла крізь його серце. Того ж дня, за повідомленням партії ВО «Свобода», під час виконання бойового завдання під Маріуполем загинув член Хотинської організації «Студентська свобода» - 18-річний Олександр Коваль з полку «Азов».

«Двохсотих» відправляли додому з фронту 10-го, 11-го, 23 січня. Поранених же у першому місяці 2016-го було, як пишуть у ЗМІ, понад 15 осіб. Але цим даним нині вірять дедалі менше українців. Бо командування ЗСУ намагається всіляко приховати справжню кількість втрат. Ми «підписали» мир з російським агресором, тому втрат на фронті не повинно бути. Але «мирні домовленості» не перешкоджають бойовикам обстрілювати із забороненої Мінськими угодами зброї позиції української армії. Понад те, ворог продовжує накопичувати на Донбасі живу силу й техніку: начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони Вадим Скибицький нещодавно заявив про перебування майже 34 тисяч бойовиків на окупованих територіях Донецької й Луганської областей. Всі керівні посади у підрозділах «сепарів» обіймають кадрові військовослужбовці російської армії, яких, за інформацією керівника Антитерористичного центру при СБУ Віталія Малікова, нараховується близько 8,5 тисячі.

За такої оперативної обстановки Генеральний штаб Збройних сил України мав би розробити й провести низку спеціальних упереджувальних військових операцій, щоб перешкодити ворогові закріпитися на нових позиціях. І це логічно! Проте наше командування, добре знаючи, які підрозділи бойовиків протистоять українській армії, скільки й де військової техніки зосереджено (уже навіть спостерігачі ОБСЄ знайшли місце скупчення великої кількості важкої техніки «ДНР» поблизу Тернового), віддає накази нашим воякам «тихо сидіти» в окопах під Авдіївкою, Опитним, Пісками, Зайцевим, Майорськом, «не відповідаючи на провокації ворога».

Збройні сили, Національна гвардія, добровольчі підрозділи зазнають втрат через знахабнілі обстріли бойовиків, але не стріляють у відповідь, до крові кусаючи губи і «посилаючи» командування секторів та київських кабінетів на Повітрофлотському проспекті, 6 туди, куди Макар телят не ходив пасти. І коли з екрана телевізора черговий випещений штабний служака починає тупо перераховувати кількість обстрілів наших позицій за минулу добу й називає втрати – двох загиблих у зоні АТО - так і хочеться запустити чимось важким в його пику в ящику. Бо не сила вже терпіти цю безкарну російську наругу над Україною. І хочеться тоді кричати, чому це бойовики «ведуть вогонь по наших позиціях з БМП і танка, 82-міліметрового міномета – озброєння, забороненого Мінськими угодами», а ми мусимо вгризатися в землю?!

Понад те, росіяни, бачачи нашу нерішучість, боягузтво (не з боку патріотів, які фактично голіруч протистоять бойовикам), починають висувати свої вимоги стосовно подальших дій наших військ: на спеціальному засіданні Постійної ради ОБСЄ у Відні представник Росії при ОБСЄ Олександр Лукашевич заявив, наприклад, що Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ має посилити «моніторинг складів, полігонів підготовки і пересувань українських військових у прилеглих до Донбасу районах: Запорізькій, Дніпропетровській та Харківській областях». Пан Лукашевич мав нахабство навіть поскаржитися міжнародній спільності на те, що «українські військові проводять військові навчання біля лінії зіткнення і що з українських складів зникає військова техніка».

Відбір дурнів у природі

Що ж це діється? Невже під Іловайськом, Дебальцевим, у Донецькому аеропорту наші хлопці гинули для того, щоб український Донбас поступово «зливався» Росії?! І чому, перефразовуючи вірш видатного поета й письменника Михайла Лермонтова «Бородіно», наші командири не можуть «порвати» російські мундири об українські багнети? Злякалися Путіна з його найманцями? Так участь останніх у війні на сході України навіть у Росії вже засуджують і вважають природним відбором дурнів.  Про це Радіо «Свобода» заявив наприкінці січня 2016-го російський націоналіст, лідер кількох заборонених у РФ націоналістичних об'єднань та організатор «Русских маршей» Дмитро Дьомушкін. «Завдання було очевидним: зібрати всіх пасіонарних людей, які тут (у Росії) представляють націоналізм, і відправити на ту війну, щоб вони там повбивали одне одного, – сказав Дьомушкін. – Організованих, згуртованих, озброєних, із досвідом бойових дій назад, у Росію, їх ніхто не впустить. Цих людей там просто знищать, утилізують».

За словами затятого російського націоналіста, на бойню на Донбас відправили й відправляють дурнів ті, хто уявив себе імператорами, новими правителями планети, хто почав тішити свої геополітичні амбіції. Вони Олімпіаду за півтора трильйони провели у напівзруйнованій країні, що спивається, без інфраструктури, із жебрацьким населенням, «топящим печи в избах». Потім полізли в кримські авантюри. «Я знаю людей, які підсунули цю авантюру з Україною. Вони переконували, що Одеса, Харків, Миколаїв – все це є нашим, ми піднімемо прапор, і всі донецькі встануть. А ніхто в підсумку не встав. Коли вони залізли в цю війну, з якої не знають, як вилізти, і як злити цей «русский мир», вони почали холодну війну з усім світом, чим пришвидшили кризу, підписали собі економічний смертний вирок», – доходить висновку Дмитро Дьомушкін.

Подібні настрої, на жаль, мають місце і в Україні. Зокрема, стосовно майбутнього націоналістів-патріотів. Замість повноцінного наступу на позиції бойовиків Міністерство оборони України, наприклад,  запропонувало Президенту Петрові Порошенку (відповідне звернення, за словами командира ДУК Андрія Стемпіцького, «Правому сектору» передали «патріоти з лав МОУ») застосовувати атаки добровольчих батальйонів, зокрема ДУК «Правий сектор». У військовому відомстві сподіваються таким чином не лише завдати клопоту сепаратистам, а й дискредитувати добровольчий рух.

Прес-служба «Правого сектора» з цього приводу опублікувала заяву. «Режим Порошенка–Яценюка–Авакова бажає відправити добровольчі батальйони на схід України з метою їх повного знищення російсько-терористичними військами так званих ДНР і ЛНР», – наголошує Андрій Стемпіцький.

Залишимо для історії

Хто ще й кого знищить – питання. Воювати ж бо наші хлопці вже навчилися. Нещодавно вони показали це під Зайцевим Донецької області, де російські найманці намагалися вчинити чергову провокацію. Внаслідок бойового зіткнення підрозділи сил АТО знищили вісьмох терористів і майже два десятки поранили. Отримавши по зубах, вояки 1-го Армійського корпусу «ДНР» змушені були відступити.

Я збираю такі повідомлення з фронту, щоб кожен факт героїзму українців було належно оцінено, зокрема, в майбутніх підручниках історії України. Кілька днів, наприклад, ходив під враженням після прочитаної розповіді про подвиг бійців взводу 128-ї гірсько-піхотної бригади під командуванням капітана Слоти та чотирьох розвідників 54-го окремого розвідувального батальйону (старший лейтенант Свищ), які 25 січня 2015 року фактично двома ручними протитанковими й кількома одноразовими гранатометами і стрілецькою зброєю зупинили танки механізованого батальйону російських найманців «Август» на одній із ключових висот 307,5 поблизу села Санжарівка, що прикривав шлях постачання із Артемівська до Дебальцевого. Українці стояли, як кажуть, на смерть. І це дуже розгнівало російських окупантів: один із ворожих танків навіть пішов однією гусеницею по траншеї, щоб розчавити наших бійців. Гітлерівці під час Другої світової війни так не воювали! А росіяни, які завжди називали себе нашими братами, дозволяють собі це робити! Але російський Т-72 зупинила... рука українського лейтенанта Олександра Зозуляка, на яку наїхала багатотонна машина. Саша, на щастя, вижив після того бою всім смертям на зло і разом із бійцями так і не здав висоту російським загарбникам.

Іншу історію розповів шоумен і телеведучий Сергій Притула, який кілька місяців забезпечує українських вояків у зоні АТО оптикою, захисним спорядженням та іншими необхідними речами: один із наших блокпостів атакували росіяни з ополченцями з «ДНР/ЛНР». Сили були нерівні, тож українським воякам довелося відступати. І коли, відстрілюючись, вони трохи відійшли від позиції, один із захисників сказав, що на блокпосту залишився державний прапор. Молодий солдат узяв два «калаші» й пішов у темінь, хоч його від цього відмовляли товариші. Через деякий час він повернувся із прапором. «Мені не вистачило тоді розуму запам’ятати позивний хлопця, – шкодував Притула, – але я думаю, що відшукаю його. Такі люди – це приклад для наслідування. Вони не йдуть на фронт за нагородами. Ба більше, коли їхню нагороду отримує хтось інший, вони ставляться до цього з гумором. Під Маріуполем, пам’ятаю, ночував в одному підрозділі. Увечері хлопці байки травили. Один з воїнів запитав у товариша, чи пам’ятає той, як вони двох «сепарів» привели з-за лінії фронту. Здали, як належить, у штаб і забули. Як раптом через тиждень побачили у телевізорі полковника, якому вручали нагороду: бо він, бачте, провів спецоперацію СБУ, захопивши «язиків», яких взяли хоробрі солдати».

Не можу не згадати і про 54-річного розвідника батальйону «Донбас» із позивним Карат, харків'янина Анатолія Ніколенка, який загинув під Іловайськом у серпні 2014 року. Автомобіль, в якому він із вісьмома бійцями вивозив із поля бою тіло загиблого командира, потрапив у засідку. Чотирьох хлопців спереду вбили одразу. Решта разом із Каратом почали відступати. Хлопці чули, як позаду росіяни роздавали команди «добити» бандерівців і «зачистити» територію. Карат, поранений у ногу, добре розумів, що втекти від погоні йому не вдасться. Тож вирішив наостанок хоч не даремно загинути: він наказав побратимам залишити його, а сам, підпустивши російських солдатів ближче, підірвав себе разом із ними гранатами. Троє товаришів Анатолія бачили це на власні очі. Завдяки Карату вони залишилися живими, змогли викликати допомогу й вивезли спочатку з поля бою, а потім – і додому тіла загиблих побратимів.

Не плач на радість орді!

Ось вони – справжні захисники України, в яких болить душа за те, що ворог і досі топче нашу землю. І що робити це йому дають змогу українські генерали, які ганьблять погони вищого офіцерства на тлі не показового, а справжнього народного патріотизму й самопожертви. В інтернеті, наприклад, обурення зірвала інформація про можливе призначення генерал-лейтенанта Петра Литвина першим заступником командувача Сухопутними військами України. Того самого Литвина, командувача військ сектора «Д», який 25 серпня 2014 року разом із начальником штабу сектора втік з-під Іловайська, залишивши напризволяще українські підрозділи. Генерал Литвин майже півтора року перебував «у тіні», і раптом тут… пройшов вищу атестаційну комісію, а також співбесіди з начальником Генштабу та міністром оборони на предмет його призначення на посаду першого заступника командувача СВ ЗСУ. 

Чимале обурення в пресі також викликало й повідомлення про керівника військової прокуратури сил АТО Костянтина Кулика, який придбав у власність (оформивши на матір та співмешканку) два елітних автомобілі 2014 року випуску. Оскільки нині немає доказів законного придбання цих авто, покупки військового прокурора стали предметом розслідування Національного антикорупційного бюро України. Також НАБУ перевірить законність придбання Куликом трикімнатної квартири загальною площею 249,3 квадратних метра в елітному ЖК «Дипломат-Холл» у місті Києві. Бо цю квартиру за іншою справою арештовано харківським судом. Продуктивно, нічого не скажеш, працює військовий прокурор: у серпні 2015 року обійняв цю посаду – і який фінансовий злет!

Хоча чому тут дивуватися, коли і досі Генеральним штабом Збройних сил України керує Віктор Муженко, який 13 червня 2014 року відправив на вірну загибель до Луганського аеропорту дніпропетровських десантників. Отримавши доповідь від СБУ, він дав команду підняти в повітря Іл-76, на який у Луганську чекали бойовики. Наші десантники загинули на підльоті до літовища, навіть не взявши участі в жодному бою.

22 грудня 2015 року нарешті розпочався судовий процес над командуючим АТО Віктором Муженком та його начальником штабу Віктором Назаровим. Протоколи допиту цих служак потрапили до преси. Журналіст Денис Казанський надає цитати з них, розповідаючи про «забудькуватість» Віктора Муженка, який «не пам'ятає, чи знайомився він зі змістом» зведень, що надходили з Луганська. Окрім того, командувач АТО заявив слідчому, що дана інформація взагалі «не заслуговувала на увагу» (!!!).

Прикро, що за таких обставин пан Муженко залишається однією з найвпливовіших фігур в українській армії. І тримається він своєї посади, як стверджує журналіст Юрій Бутусов, лише завдяки заступництву Петра Порошенка. Президент України вірних йому людей не дає кривдити. Навпаки! Нещодавно, наприклад, гарант присвоїв звання генерал-майора начальнику своєї власної, президентської служби безпеки Юрію Федорову, який охороняє Порошенка ще з часів секретарювання Петра Олексійовича в РНБО та народного депутатства. Юрій Федоров за півтора року здолав шлях від капітана до генерала! І не потрібно в окопах сидіти під обстрілами російських «Градів».

За часів Віктора Ющенка такий самий стрибок у воїнських званнях здійснив Валерій Гелетей. Він теж охороняв першу особу держави і за півтора року швидко подолав сходинки від полковника до генерал-полковника. А за Порошенка встиг покерувати армією, проваливши іловайську операцію. Екс-міністр оборони України Анатолій Гриценко вважає кар'єри подібних «лампасників» абсолютно безвідповідальною практикою і «девальвацією військового звання».

До речі, в ізраїльській армії бойові нагороди вручають лише тим, хто воює в окопах. У нас же що далі від фронту, то менше вільного місця залишається на грудях. Колишній генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв може позаздрити нинішнім вищим офіцерам, які пороху не нюхали, а орденами й медалями пообвішували всі кітелі.

А рядовий склад... Прості солдати й досі воюють напівроздягнені й напівголодні. Якби не волонтери та інші добрі люди, вони б, мабуть, позамерзали на фронті. 9 січня 2016 року канал «1+1» показав у випуску «ТСН», як цілу роту бійців відправили на непридатні для життя позиції на Луганщині без жодного пункту обігріву. Командування «подякувало» воякам за службу на передовій, а потім «наказало нашвидкуруч у морози облаштувати позиції з нуля».

А 14 січня 2016 року у Пісках Донецької області волонтери зустрічалися із вояками іншого підрозділу. «Хлопці знали, що зараз отримуватимуть нагороди від волонтерів і що їх зніматимуть для ЗМІ, але замість цього мотлоху (курток, кросівок та іншого цивільного одягу. – Авт.) їм просто не було що одягнути на себе», – із сумом розповідали помічники армії від народу. Поруч же в інтернеті волонтери виклали фото аваківських бійців у повній екіпіровці, які не від терористів-сепаратистів захищають Україну, а владу від власного народу.

І наостанок. Чи не тому в простого люду такі нездорові настрої. Мене, наприклад, до глибини душі вразило повідомлення із Запоріжжя: 27 січня 2016 року з вікна дев'ятого поверху викинулася й розбилася на смерть 27-річна місцева жителька Ольга. Знайомі бідолашної повідомили, що в неї в зоні АТО загинув чоловік. Ольга, мабуть, не змогла пережити цієї страшної трагедії й вчинила самогубство якраз на сороковини від дня загибелі коханого чоловіка.