Анна Чакветадзе: Вкладення в тенісі дійсно як у бізнесі. Але вони можуть окупатися

Навіть ставши п'ятою в рейтингу кращих тенісисток світу, Анна Чакветадзе не заспокоїлася на досягнутому. Бо за довгі роки виснажливих тренувань зрозуміла для себе головне правило: не можна сприймати перемогу як належне, треба постійно прагнути більшого і рухатися вперед.

Не зупинилася вона і після того, як складна травма поставила крапку в її спортивній кар'єрі. Швидше за все, взяла паузу, щоб потім почати вже інше життя, в якому з'явився коханий чоловік. Згадуючи момент знайомства з чоловіком, моя співрозмовниця каже, що зустрілися вони якраз вчасно, бо раніше увесь свій час вона присвячувала тільки корту.

Плануючи це інтерв'ю, хотіла передовсім поговорити про те, чому теніс завжди вважався дорогим і малодоступним видом спорту, чи вартий він не тільки фізичних сил, але й фінансових вкладень. А вийшла непроста і відверта розмова про справжню ціну перемоги.

— Анно, відповідаючи на запитання журналістів, ви часто розповідаєте, що вимушено вибирали між тенісом і грою на фортепіано. Немов між двох лих. А третього варіанту не було — так, щоб самій отримувати від цього задоволення?

— У дитинстві я була досить активною дитиною. Просиджувати годинами за фортепіано самій мені не хотілося. Не подобалося, що мама змушує мене грати, не любила і не люблю нічого робити з-під палиці. У тенісі була якась свобода, драйв, спілкування з однолітками. Тому я вдячна батькам, що дали можливість зробити вибір. Батьки самі захоплювалися тенісом, особливо тато. Я часто спостерігала, як він займається з тренером. Папа вболівав за Піта Сампраса. Коли я гуляла на вулиці, він обов'язково кликав мене дивитися турнір. Ми тоді жили на 11 поверсі, пам'ятаю, як він із вікна кричав: «Аню, ходи-но сюди швидше, Піт грає». Мені було цікаво стежити за його грою. Він завжди вигравав.

— Виходить, що на ваш вибір все-таки вплинув батько? Вас можна назвати татовою донькою?

— Я тата бачила в дитинстві не так часто, як маму, бо він багато працював. Серед його бізнесу був цех із виготовлення морозива. І вихідними він завжди привозив щось смачне: красиві торти або морозиво. Добре пам'ятаю смак трояндочок, які їла ложкою. Мені хотілося проводити з татом якомога більше часу. І тому, що ми бачилися рідко, і тому, що він мені здавався добрішим. Потім вони якось помінялися ролями: мама стала добрим поліцейським, а тато — злим.

— Чому так сталося?

— В автомобільній катастрофі у 21 рік загинув мій старший брат. Тато його дуже любив і важко пережив цю втрату. І став багато часу приділяти мені, спорту. Ми разом їздили на турніри. Можливо, якоюсь мірою тато був занадто суворий, бо хотів бачити в мені сина. Але навіть дівчатам із таким амбітним характером, як у мене, іноді хочеться, щоб їх пожаліли і підтримали. Якраз цього мені й не вистачало. Зараз я розумію, що за цією показовою суворістю ховалися любов і турбота.

Йому хотілося, щоб я була краще за всіх, десь він, можливо, і перегинав палицю, але в цілому мені подобалося з ним працювати (а він мене якийсь час тренував). Звичайно, ми сварилися, були труднощі... Але в пам'яті більше залишилися наші спільні успішні поїздки. Знаєте, ми обидва з характером, комусь треба було поступатися, а нікому! Тому обом доводилося шукати компроміс.

До того ж тоді мені внутрішньо хотілося бунтувати: адже мене занадто від усього оберігали і водночас не балували. Наприклад, мене хлопці постійно звали гуляти, а я не могла собі дозволити таку розкіш. Потрібно було двічі на день тренуватися, що забирало по п'ять годин часу. Насправді це не так і багато, спортсмени в інших видах тренуються навіть більше. Але я до вечора настільки втомлювалася, що навіть гуляти вже не хотілося.

— Ну, з тренування можна було втекти... Амбіції все-таки перемогли? Хотілося довести оточуючим, що ви — найкраща?

— Насправді мені хотілося почати вигравати. Добре пам'ятаю одну історію, коли я приїхала на турнір, де грали дівчатка до 12 років. Одна з них підійшла до мене і сказала: «Що ти тут робиш, ти ж так погано граєш?» Мені було не те щоб прикро. Мене чіпляло таке ставлення, бо начебто якось усі й спілкувалися, але водночас вони себе вважали більш успішними. Хоча я потім як професійний гравець домоглася більшого: одна з них взагалі не заграла, друга грала, але не на такому високому рівні. Проте цю фразу я пам'ятаю до сьогодні. Мене завжди це надихало. Може, це й на краще. Якоїсь миті розумію, що вигравала матчі не тому, що грала краще, а тому що боролася до кінця — за рахунок характеру...

— А як же просте життя підлітка? Перше кохання, наприклад? З таким темпом, схоже, було не до хлопчиків...

— Які там хлопчики, я вас благаю! Мама чекала в машині, коли я сходжу з хлопцями в кіно, потім мені треба було ще говорити, що ми в кафе хочемо посидіти. І весь цей час мене продовжували чекати. А щоб просто погуляти десь? Такого не було.

На перші професійні змагання я їздила з мамою і вигравала саме завдяки їй. Вона завжди мене підтримувала

До речі, на перші професійні змагання я їздила з мамою і вигравала саме завдяки їй. Вона завжди мене підтримувала, була спокійною – жодних нервів. Річ у тім, що коли граєш на корті, іноді дивишся на трибуну, де сидить твоя команда підтримки. Якщо команда нервує, це якось і тобі передається. А мама попри те що, грати я могла жахливо, все одно так на мене дивилася, що здатися просто було неможливо.

Зараз я чудово усвідомлюю, що насправді у мене хороші стосунки з батьками. Можливо, я не так часто приділяю їм час через те, що сама вийшла заміж, але все одно мені подобається з ними зустрічатися. Я готова всім членам сім'ї завжди допомагати і сподіваюся, що у них таке ж ставлення і до мене.

— Ви народилися і якийсь час жили в Абхазії. Пам'ятайте момент, коли почалася війна?

— Пам'ятаю перші обстріли з повітря. Було літо, спекотно. Ми з братом грали у дворі в футбол. З нами був тато. Пам'ятаю, як їхали похапцем. Бабуся з дідусем спочатку навідріз відмовилися покидати свій будинок. Тільки через якийсь час вдалося їх забрати. Вони дуже гостро переживали, щоранку дивилися новини. Бабуся до цього часу хоче повернутися, згадує сусідів, ділянки, де вирощували виноград...

— Як у той час сприймали біженців?

— По-різному. Якщо якісь речі не торкнулися людини особисто або її родини, вони не так гостро сприймаються і не так гостро співпереживають тим, хто постраждав. Поки на своїй шкурі не  відчуєш, не будеш розуміти, наскільки важко людям, у яких більше не було оселі.

— Повернімося до тенісу. Цей вид спорту завжди був настільки дорогим, що перетворився на елітний. Чим підкріплені такі захмарні ціни і наскільки вкладення батьків у майбутньому себе виправдають фінансово?

— Вкладення в тенісі дійсно як у бізнесі. Але вони можуть окупатися і навіть приносити доходи. В останні кілька років виросли призові. Якщо, припустімо, зараз тенісистка виграє турнір Великого шолома, яких чотири на рік, призових грошей вона заробить мільйон вісімсот доларів. Плюс іще спонсорські гонорари. І це лише один турнір. Звичайно, потрібні витрати, але якщо ти стаєш одним із кращих, то можеш ще в юному віці стати дуже забезпеченою людиною.

Якщо ти стаєш одним із кращих, то можеш ще в юному віці стати дуже забезпеченою людиною

— Ви пам'ятаєте свої перші гроші?

— Вони були незначні, близько 200 доларів. Але я добре пам'ятаю перший професійний турнір, який проходив у Хорватії. Ми грали під дощем, у багнюці, матч не зупиняли. А перше професійне очко заробила в 15 років.

— Яке воно — перше відчуття перемоги, до якого йшли майже сім років? На що витратили призові?

— Не пам'ятаю, на що витратила. Щодо почуттів, які відчуваєш, коли виграєш, і не тільки в перший раз... Не можу сказати, що ти на сьомому небі від щастя. Швидше за все, ти задоволений виконаною роботою і задоволений тим, чого досяг.

— Крапку у вашій спортивній кар'єрі поставила складна травма. Але ви продовжили її вже як тренер і відкрили власну школу тенісу. Уявляю, через що довелося пройти емоційно, коли трапилася ця біда...

— У лікарні не було жодного дня, щоб я не думала про повернення на корт. Під час кар'єри травми у мене були, доводилося й паузи брати, лікуватися, але я завжди поверталася. Тут же потрібно було визнати перед самою собою, що все вже, пісня закінчена — і дороги назад немає. Більше того, я ще досі (посміхається. — Авт.) продовжую сподіватися, що шанс є. Важко відмовитися від того, чим ти так довго займався, тренувався з дитинства, до чого так наполегливо йшов і хотів іти далі.

Десь півтора року я перебувала в такому незрозумілому стані, коли начебто і відпочиваєш від усього, начебто взяв паузу, але водночас іще до кінця не зрозумів, що буде далі. Такий дивний стан: начебто політ, але невідомо, куди летиш.

— Друзі підтримували? Часто спілкувалися? Чи не хотілося здаватися слабкою?

— Приїхали одразу з тортиками (посміхається. — Авт.)... А якщо серйозно, я не люблю масштабних посиденьок, але тоді мені захотілося зібрати близьких і провести час із ними, бо треба було відволіктися. Було зрозуміло, що не можна сидіти у своїй кімнаті й занурюватися у нескінченні проблеми. Коли приїхали друзі, я дійсно відволіклася, але вже наступного дня зрозуміла, що проблема не зникла, вона залишилася там, де й була.

— Анно, але в цій тривалій паузі був і позитив. Ви познайомилися з майбутнім чоловіком. Якби це знайомство відбулося трохи раніше, часу на роман могло і не знайтися.

— Тут із вами згодна. Чоловік якось сказав, мовляв, було б краще, якби ми раніше познайомилися. Відповідаю, ні, ми зустрілися вчасно. Раніше я дійсно була набагато суворішою, та й спорт займав увесь мій час. До того ж я вважаю, що якщо людина хоче домогтися успіху, то вона має зосередитися на меті повністю. Тільки так можна стати в чомусь кращим.

— Ви дуже раціонально про це говорите. Як же кохання?

— Ми дуже схожі з чоловіком. Знаєте, що він мені сказав одразу після знайомства? Що взагалі ніколи не планує одружуватися...

— Ваша тенісна школа працює вже півроку. Є підопічні, яких тренуєте особисто?

— Підопічні є, хлопчики 11-12 років. Мені дуже хотілося дівчинку, але якось не зростається поки. Для мене дуже цікаво спостерігати, наскільки вони, саме в плані характеру, готові вигравати. Є діти, які гарно грають, у них хороша техніка, але у них немає стрижня. І мені здається, що їм буде дуже складно домогтися високих результатів у спорті. Спорт — це передовсім характер, потім техніка, працьовитість і талант.

— Як батькам вгледіти потенціал, зрозуміти, що саме їхня дитина — та сама майбутня зірка?

— На мою думку, не варто тиснути на дитину, щоб вона досягала якихось висот у період від 10 до 13 років. А таких батьків багато. Часто буває, що діти виграють чемпіонати в своїй країні, значить, вони вже всього досягли. Хоча в такому віці виграють зазвичай за рахунок обсягу, тобто більше тренуються — частіше виграють. А з часом вони кудись губляться, тренуються менше, грають рідше. Потрібно брати висоту за висотою, не зупиняючись на досягнутому. Діти, яких розкручують у 12 років, почуваються зірками, а насправді це пшик. А виростаючи, не розуміють, що відбувається, коли їх хтось обіграє, адже вони були непереможні свого часу, задовольнялися тим, що мають, і їм здавалося, що в житті все добре. Насправді це не так, треба бути увесь час голодним.

— Коли ви увійшли в першу десятку кращих гравців світу, заспокоїлися?

— Ні, не заспокоїлася. Той рік у мене був дуже складним. По-перше, збройне пограбування в будинку. По-друге, не встигла підготуватися до сезону. Тієї миті потрібна була підтримка, якої я не отримала. Коли тобі погано, ти відчуваєш якесь розчарування, розумієш, що все йде не так як потрібно, а на тебе ще більше тиснуть близькі люди, від яких ти в принципі чекаєш якогось позитиву. Стає зовсім кепсько, і, мені здається, в такі моменти можна зламатися.

Не можу сказати, що я втратила мотивацію. Але розуміла, що треба міняти стратегію, рухатися вперед. Щоб долати проблеми, іноді потрібна людина, яка підштовхне. Такої підтримки тоді не було.

— Озброєні грабіжники проникли в будинок уночі, коли всі спали. Що тоді сталося і що з'ясувалося в процесі розслідування?

— Увечері ми прилетіли з татом із показового турніру в Бельгії. І о третій годині ночі я прокидаюся від того, що чую крик. Не розумію, що відбувається. Потім якийсь високий мужик у камуфляжній формі, будівельних рукавичках і масці вривається до мене в спальню. Я, відповідно, в нічній сорочці. Мене поклали обличчям у подушку, відібрали телефон... Я чула шум, крики батьків. Зрозуміла, що у нас в будинку багато народу. Як виявилося пізніше, грабіжників було шестеро. Спочатку вони якимось чином потрапили в будиночок, де жила хатня робітниця (це все за містом відбувалося), взяли у неї пульт від гаража, тихесенько його відкрили... Ми нічого не чули, бо ніхто не ломився в двері, не бив скло тощо. Спочатку зайшли до батьків у спальню. У бандитів були ножі й пістолет. У мене молодший брат спокійно спав у своїй кімнаті, слава Богу, вони його не розбудили, і один із них залишився з хатньою робітницею її охороняти. Мені зв'язали руки і ноги телевізійним кабелем. Таким чином перетисли нерв, і я довго не могла тренуватися.

— Скільки так пролежали?

— Десь хвилин сорок. Коли вони пішли, ноги я розв'язала сама, а руки були занадто стягнуті. Пішла до брата, розбудила його і попросила допомогти. Але найбільше постраждав тато, бо не зрозумів одразу, що відбувається, він дуже міцно спить. Прокинувся і почав чинити опір, але не через геройство, а не розуміючи, в чому справа. Йому зламали плече, били по голові прикладом. Зі мною постійно перебував якийсь чоловік, розмовляв. Мовляв, він знає, що я граю, і повторював: «Ти грай-грай, а ми ще прийдемо». Цей випадок залишив болісний слід, особливо через те, що я отримала травму. За кілька днів треба було їхати на збори, тренуватися і готуватися до початку сезону, який був дуже важливий, а у мене все пішло нанівець. Турніри грати я була не готова, але вони вже починалися, пропускати не можна було.

— Грабіжників знайшли?

— Ми не впевнені, що посадили тих людей, які були у нас вдома.

— Мама не постраждала?

— Ні, вони погрожували розправитися з братом, якщо ми не розповімо, де гроші. Взагалі в тій ситуації я налаштовувалася на найгірше. Якісь мужики в моїй кімнаті, в камуфляжі, масках, а я в нічній сорочці. Мені пощастило, що вони швидко пішли.

Треба йти в політику, коли у тебе є чіткий план дій. Коли ти розумієш, хто в твоїй команді і як ти будеш поводитися за тієї чи іншої ситуації

— Анно, ви одружилися в розпал Революції гідності. Страшно було москвичці летіти сюди до чоловіка-киянина?

— Коли я вперше летіла сюди в розпал усіх цих подій, дуже переживали батьки. Адже показували, що весь Київ тут палає. Але життя відрізнялася від картинки в телевізорі.

— Зараз багато часу проводите в Києві. Чи не думали над тим, щоб відкрити свою тенісну школу й у нас?

— Думаю над цим.

— Ви намагалися увійти в політику з парадного входу. Були в першій трійці команди Прохорова. Тоді не вийшло. Як плануєте рухатися далі? Є політичні амбіції?

— Мені здавалося, що якщо є завдання, то його потрібно розв’язувати спільно. Але я зрозуміла, що кожен тягне ковдру на себе, а не об'єднує зусилля. Ми сиділи на зборах, багато дивних слів було сказано, один поливав брудом іншого, це все було неприємно. Ніхто нікого не соромився, кожен розв’язував свої завдання. Я з цим зіткнулася, і це мене напружувало.

Треба йти в політику, коли у тебе є чіткий план дій. Коли ти розумієш, хто в твоїй команді і як ти будеш поводитися за тієї чи іншої ситуації. Коли ти впевнений, що готовий до цього. Не знаю, що буде в майбутньому, але зараз я в політику точно не збираюся. Буду розвивати теніс. Треба бути чесною з собою. Дуже важливі результати, як у спорті. Хочеться, щоб був прогрес, якесь зрушення, і бажано в правильний бік. А просто займати чиєсь місце не варто.