Аркадій Бабченко: Основне завдання реабілітації ветеранів війни — повернення людської гідності

Вже ніхто не приховує, що на сході точиться справжня війна, навіть якщо її досі воліють називати Антитерористичною операцією. А вчорашнім АТОшникам — і тим, хто був мобілізований у зону військових дій, і тим, хто пішов захищати Батьківщину добровольцем, — потрібна допомога держави. До того ж реабілітація, яка ґрунтується на допомозі кваліфікованого психолога, — зовсім не на останньому місці. Чим загрожує синдром пост-комбатанта і як має проходити реабілітація учасників бойових дій, в інтерв'ю «Аналітичній службі новин» (АСН) розповів ветеран двох чеченських воєн, незалежний російський журналіст Аркадій Бабченко.

— Аркадію, як почувається людина, яка повернулася з війни? Як вона сприймає своє оточення?

— Тут треба враховувати два основних моменти. По-перше, від оточення ти чекаєш того самого, що цей світ чекав від тебе на війні, — самопожертви. Чекаєш, що люди жертвуватимуть собою так само, як ти, перебуваючи там, жертвував. Нехай не заради них, але заради життя, заради миру загалом. І коли людина розуміє, що цього не буде, що її будуть «кидати» навіть ті, від кого вона такого не чекала, — це пекуче зневір’я. Особливо, якщо її «кидатиме» держава.

По-друге, це ненависть, роз’яреність, агресія, бо там ти звикаєш жити своєю зграєю. Така зграя — це твій взвод, батальйон, і саме на них ти можеш покладатися на 100%. Навіть сусідній підрозділ — вже не твоя зграя. А решта оточення — це, скажемо так, або не зовсім свої, або справжні вороги. Зі справжнім супротивником розмов немає, а є ненависть і агресія. Тому оточення на війні загалом має чорно-білий вигляд. Повертаючись додому, людина бачить іншу картину: люди ходять у кав’ярні, їздять на машинах, вирішують свої справи, заробляють гроші, і вона не розуміє, як таке може відбуватися. Вона там воювала, готова була життя віддати, а вони тут й надалі живуть звичайним нормальним життям. Тобто вона ідентифікує всіх цивільних не як членів своєї зграї. І вони виходять чи то напівсвої, чи то напіввороги, що, зрештою, теж породжує агресію.

— Виходить, реабілітація необхідна, щоб людина повернулася в суспільство?

— Реабілітація потрібна всім, завжди і скрізь, під час усіх воєн, навіть бійцям найтехнологічніших армій. Війна провокує в людини потужний синдром, впоратися з яким самостійно вона не в змозі. Лише одиниці можуть із цим впоратися без сторонньої допомоги. І лише в містах, де є робота, є змога зачепитися за життя, за сім'ю. Для чого потрібна реабілітація?

Зі справжнім супротивником розмов немає, а є ненависть і агресія

Держава вириває члена суспільства із цього суспільства, посилає його в окопи, на війну, вимагає відмовитися від половини своєї особистості, від самоповаги, добра, любові, від усього того, що становить реально половину нашої особистості. І потім ця держава, витягуючи людину з окопів, має повернути її назад у суспільство, забезпечивши повноправне членство. Основне значення слова «реабілітація» — це повернення гідності. Держава зобов'язана повернути людині її гідність. За те, що вона повзала там під кулями, справляла потребу за цегляними кладками, ховаючись від «Градів», встромляла обличчя в лайно під мінометним обстрілом тощо. Людина повинна знову відчути себе особистістю, а не гарматним м'ясом і не живою плоттю, яка пережила страх смерті. Це головне завдання, впоратися з яким здатна лише державна програма.

— І що конкретно має робити держава, щоб повернути в суспільство вчорашнього бійця?

— По-перше, що вкрай важливо, для таких людей має бути комплекс пільг: безкоштовний проїзд у громадському транспорті, на оплату комунальних послуг — 50-відсоткова знижка, податкові пільги на ведення бізнесу тощо. По-друге, медалі: їх повинні отримати всі, зокрема й кухарі. Хоча це може призвести до конфліктів: мовляв, я служив в розвідбаті, він був кухарем, а в нас однакові нагороди. Щоб такого не було, потрібно зробити градацію. Цей принцип був чудово реалізований у Другу світову в німців, які поділяли ветеранів на три групи: ті, хто служив на першій лінії (в окопах), ті, хто далі (артилеристи тощо), і ті, хто знаходився в штабах. У будь-якому випадку кожному треба дати якусь відзнаку згідно з його досягненнями.

По-третє, необхідно відзначати День ветеранів. І у цих людей має бути своє місце, де вони можуть збиратися. У Росії такого й досі немає. По-четверте, — і це один із небагатьох випадків, коли пропаганда грає більше на користь, ніж на шкоду, — за допомогою телепередач та інших медійних речей постійно тримати на певному рівні статус цих людей в суспільстві. По-п'яте, для інвалідів однозначно мають бути реабілітаційні центри з нормальним фінансовим забезпеченням, особливо важливо вчасно купувати протези. І, що теж вкрай необхідно, всім ветеранам за місцем проживання має бути доступною допомога психологів. Це апріорі не може бути лише Київ і лише один кабінет, із записом на три роки вперед, а щоб людина могла прийти в свою районну поліклініку і сказати: «Все, у мене дах поїхав» — і нею відразу зайнялися б. Крім звичайних методик, є системи реабілітації за допомогою тварин. Ефективні коні (іпотерапія), дельфіни (дельфінотерапія). Наприклад, спеціально для ветеранів можна створювати кінні клуби, де вони будуть працювати, катати дітлахів і влаштовувати якісь покази. Це гарно працює. Як ніхто інший «ставлять голову на місце» китові...

Я назвав основні моменти. Ще один важливий фактор: всі вони повинні реалізовуватися системно.

— Яким має бути місце для збору ветеранів?

— Як правило, це якийсь монумент, пам'ятник. Наприклад, Меморіал ветеранів В'єтнаму у Вашингтоні. Або Вічний вогонь у Москві — теж безперечний символ і, справді, гарно вийшло: ветерани тієї війни завжди збиралися там. Це не може бути відмазкою — фальш неприпустима. Все має бути справжнім, особливо повинен чіпляти пам'ятник, що виражав би саму суть цієї війни. Коли люди зустрічаються в таких місцях, розмовляють, згадують, що вони пережили разом, навіть випивають потроху, це теж свого роду реабілітація. І вона їм потрібна.

— Ви згадали місця, куди ветеран може звернутися, а якщо він не усвідомлює, що у нього проблеми, що тоді робити?

— З часом усвідомлення таки приходить: будуть нічні кошмари, і захочеться хоча б просто нормально спати. Ти підеш до лікаря, скажеш: «Лікарю, у мене безсоння, дайте мені пігулку, щоб спати». А доктор послухає тебе і скаже: «О, дорогенький! Тобі не пігулка потрібна, тобі варто з психологом поспілкуватися». Роз’яснить і направить. Або родичі підкажуть: «Братан, тобі щось зовсім зле, треба до лікаря». Хоча після повернення відчуття таке, що це ви всі в цьому світі несповна розуму, а я один-єдиний нормальний. Але потім, за півроку-рік, а то й два-три таки починаєш розуміти, що це не так.

— Якщо немає централізованої системи реабілітації, що можуть зробити волонтери, родичі, сам колишній військовий?

— Волонтери можуть допомогти в пошуку роботи, організувати психологічну допомогу... Але це — лише дві позиції із безлічі необхідних. Лікування, зокрема й медикаментозне (а пігулки від депресії вживати доведеться в будь-якому випадку, хоча вони й не дуже допомагають), — це не першочергове. Головне, повторюся, — відновлення гідності, дати можливість людині зачепитися за життя, утримувати свою сім'ю, заробляти гроші. А це по силі лише державі. З тієї простої причини, що тут потрібні певні нормативні акти і закони.

— Що можна перейняти з досвіду реабілітації ветеранів інших країн?

— Різних систем багато. Ознайомитися з ними і застосувати у своїй країні з урахуванням місцевих реалій абсолютно не складно. Україні, з її аграрною спрямованістю, підійде один з ізраїльських способів. Суть в тому, що ветеранам ЦАХАЛа дають змогу виїхати в кібуц і там працювати на землі. Це чудовий засіб: певний час після війни говорити взагалі не хочеться, як і бачити людей, тож поратися півроку в городі — саме те, що треба.

Є ще Міжнародний благодійний фонд лорда Леонарда Чешира, центральний офіс якого — в Англії, що відкриває так звані «Будинки Чешира» (Леонард Чешир — один із найкращих англійських льотчиків Другої світової війни, кавалер Хреста Вікторії, який в 1948 році, вже будучи полковником ВПС у відставці, заснував благодійний фонд із надання допомоги інвалідам війни, — авт.) по всьому світу. У Москві таку установу — для реабілітації учасників військових конфліктів, які отримали в результаті бойових дій пошкодження опорно-рухової системи та органів зору, — відкрили в 1992 році.

— Як зрозуміти, що людина повернувся в суспільство?

— Так, щоб сказати «Раз!» — і вона вже повернувся, не буває. Має минути час. Для початку від кількох місяців до півроку. Це той період, коли, якщо дверима грюкнути в під'їзді, людина схопиться з ліжка і, схопивши автомат, кинеться в окоп. Потім, за два-три роки, дещо знизиться рівень агресії. Мене, до речі, війна назовсім вже ніколи не залишить, це квиток в один бік. Яким був до армії, таким вже не станеш. Щоб війна відпустила до рівня, коли практично перестаєш звертати на неї увагу, знадобиться мінімум 15 років. Це термін, коли можна говорити, що все вже справді залишилося в минулому. Але  потрібно пам'ятати й про інвалідів, у яких процес реабілітації більш складний. Якщо позбувся ніг — це зовсім не те, якщо повернувся додому з подряпинами. В першу чергу, людині знадобляться хороші протези. Вони є, але коштують дорого. Знову ж таки, я вважаю, що повинна бути державна програма з протезування. І робити їх потрібно в розвинених країнах на кшталт Великобританії чи Німеччини.

— Характер або тривалість війни позначається на кількості часу, необхідного на реабілітацію?

— Безумовно. З тривалістю все просто, тут пряма залежність: що довше ти на фронті, то більше тобі зносить «дах». Загалом позначається характер. Якщо ти береш участь в справедливій війні, травма набагато менша, ніж якщо в несправедливій. Вкрай важливо, що доводиться пережити: перемогу чи поразку. Якщо ти береш участь у справедливій війні, що закінчилася твоєю перемогою, травма буде не така вже й серйозна, тому що перемога у війні налаштовує на перемогу і в мирному житті. Якщо ти береш участь в несправедливій війні, що закінчилася поразкою (приклад — чеченська, в'єтнамська, афганська війни), то отримуєш потужний синдром пост-комбатанта, який налаштовує на поразку, а це алкоголізм, тюрма, бандитизм, самогубства, психушки тощо. Для України ця війна, звичайно, справедлива, її не розглядають як участь у чомусь злочинному. А війну, яку веде Росія, в принципі, виграти неможливо. Ваша країна в цій війні, найпевніше, переможе, тому морально ветеранам буде легше.

Ваша країна в цій війні, найпевніше, переможе, тому морально ветеранам буде легше

Що стосується віку ... Дорослим людям, у яких є сім'ї і є куди повертатися, безумовно, легше, ніж молодим, але однаково підтримка потрібна, особливо в депресивних регіонах, де немає роботи. Тому що основна проблема — це алкоголізм: на війні твій організм живе поза межею, на таких нервах, коли за хвилину ти проживаєш більше емоцій, ніж за тиждень на цивілці. Їй потрібен цей постійний струс, постійна підтримка і всі цінності, знову ж таки, перевертаються з ніг на голову.

— Чи є якісь превентивні заходи по реабілітації під час самої служби?

— Не вчиняти військових злочинів: не вбивати мирних жителів, не мародерствувати, не грабувати тощо. Потім тобі самому буде легше.

Навіть якщо людина свідомо йде на це, минуле її однаково дістане. Це нині здається, що ти весь на адреналіні, на ненависті, що навкруги вороги і їх усіх треба вбивати. А потім, років за 10—15, від своїх снів ти нікуди не подінешся.