Олена Живкова: Коли ми приїхали в «Межигір’я», на запакованих речах висів стікер з написом «На Крим»

Коли втік Янукович і «Межигір’я» повернулося у власність держави, надбанням народу стали й ті історико-культурні цінності, які були зібрані у маєтку. Хтось встиг подивитися картини, книги, ікони, канделябри тощо прямо в резиденції, решта могли познайомитися з колекцією на виставці «Кодекс «Межигір’я», яку минулого літа було розгорнуто в Національному художньому музеї України.

Але де ці експонати наразі, коли інтерес до них вщух, і на яку долю їм чекати, мало хто знає. Тому «Аналітична служба новин» вирішила поспілкуватися із заступником директора з наукової роботи Національного музею Варвари та Богдана Ханенків Оленою Живковою. Вона входила до складу групи з порятунку накопичених у «Межигір’ї» скарбів. Олена розповіла нам, де нині ця колекція, а також поділилася проблемами, з якими доводиться стикатися вітчизняним музеям.

— Олено, ви — у складі групи, ініційованої двома міжнародними організаціями — Радою з охорони пам’яток та Радою музеїв, — два тижні поспіль провели в «Межигір’ї». Враження вже не такі гострі?

— Ці враження — на все життя. Я вже розповідала про свою роботу в «Межигір’ї», але з плином часу враження не слабшають, напевно, лише відтінки такого собі післясмаку, якщо можна так висловитися, змінюються. Коли на Майдані ще стріляли, але вже стало відомо, що Янукович із «Межигір’я» втік, і там залишилася величезна колекція культурних цінностей, було вирішено створити особливий десант для їх порятунку.

Сам маєток (щоб ви розуміли, це 140-гектарний комплекс) тоді контролювали різні люди: представники Автомайдану, Самооборони, інші групи майданівців. Що вони збиралися зробити з зібраною там колекцією, ніхто не знав. Це і підштовхнуло до рішення, про яке я вже сказала. Декілька членів Міжнародної ради музеїв (ICOM), усвідомлюючи, що наш обов’язок — захистити художню частину колекції, що, як стало відомо, там знаходилася, ініціювали створення групи з порятунку цих культурних цінностей.

Річ у тім, що до складу ЮНЕСКО належать дві міжнародні організації — Міжнародна рада з охорони пам’яток і визначних місць і Міжнародна рада музеїв, вони обидві діють і в Україні. У разі збройних конфліктів або стихійних лих, як свідчить одне з правил цих організацій, вони мають право створювати комітет «Блакитного щита», який є, по суті, культурним еквівалентом Червоного Хреста. Це громадська неурядова організація, співробітники якої працюють на волонтерських засадах. Тому створення такої ініціативної групи було виявом нашої громадянської позиції. До неї входили і співробітники Національного художнього музею, фахівці з українського мистецтва. І я як фахівець з європейського мистецтва. А також декілька співробітників «Мистецького арсеналу». Нас було в різні дні по 4—5 чоловік, фахівці з різних музеїв. І ми справді пропрацювали там два тижні майже безперервно.

— Представники груп, які були в резиденції, легко пішли з Вами на контакт?

— Я б так не сказала. Ми дуже довго намагалися вселити довіру людям, які контролювали і «Хонку» (клубний будинок, який є головною спорудою в резиденції, — авт.), й інші будівлі на території «Межигір’я». Вони всі були надто настороженими. Співпрацювати спочатку ніхто не хотів. Певно через те, що не розуміли, хто ми такі і що там взагалі робимо. Але нам, на щастя, вдалося їх переконати. Те величезне, я б сказала нелюдське, скупчення речей, яке ми виявили в «Межигір’ї», було вкрай неоднорідним. Було багато просто цінних речей. Тобто вони мали матеріальну цінність, але нас не цікавили. Для нас було важливим саме те, що має художню цінність. Власне, такі речі ми і збиралися захистити.

Як я вже сказала, різні частини маєтку контролювалися різними групами. Нам вдалося — з кимось відразу, з кимось трохи згодом — домовитися, пояснити, показуючи наші музейні посвідчення, хто ми такі. Але переконали і домовилися. І почалася робота. За ті 14 днів ми переглянули величезну кількість речей. Чи не найціннішу частину цього зібрання вже було звезено в гаражі: речі лежали загорнутими в плівку, до того ж не за музейними правилами, їх просто обгорнули плівкою... Перелік цінностей було викладено в Інтернеті — релігійні книги, ікони, скульптури, свічники, канделябри, картини...

Що найцікавіше, на цих грубо упакованих речах висів стікер з написом «На Крим». Але оскільки це було в перші дні після Майдану, ще до подій у Криму, ми не надали цьому значення. Чули, звичайно, що у Януковича є маєток і там, от і подумали, що він туди все хотів вивезти. Але цей недобудований маєток був не в тому стані, щоб у ньому можна було розміщувати картини і колекції. Якби ці ікони ще зо кілька днів постояли в плівці, став би утворюватися конденсат, — і вони були б безповоротно втрачені. Тож з точки зору збереження цієї культурної спадщини ми вчинили абсолютно правильно. Правда, вберегти вдалося не все: робота була хаотичною, «Межигір’я» охороняли різні люди, тоді відбувалося багато різного... Приміром, у будинку Пшонки взагалі все було знищено.

— Ви там теж були?

— Ми туди навіть не дісталися. Потім, здається, Юлія Литвинець (головний зберігач Національного музею мистецтв України, — авт.) вирушила туди, але було вже пізно. Все було зруйновано, і нічого звідти вивезти було вже не можна.

Наша група працювала професійно. Мабуть, саме наш підхід до роботи і переконав всіх цих людей у ​​тому, що ми — музейники — робимо потрібну справу. А доводилося буквально вимірювати кожну річ, складати її інвентарний опис, вказувати ступінь збереження, упаковувати в мікастрічковий папір. Дістати ці пакувальні матеріали, потрібні нашим незаможним музеям і самим, нам вдалося з неймовірними труднощами. Тоді наша група вирішила, що в тій метушні розподіляти речі за різними зібраннями за профілем не будемо, а все це єдиної колекцією відправимо в Національний художній музей на тимчасове зберігання. Що ми і зробили.

Тобто було складено акти, які підписали не тільки ми, але й ті люди, які на той час охороняли резиденцію. Речі були пораховані, і музейним бусиком все це відправлялося вночі до Києва. Виходить, що вдень ми працювали, а вночі відправляли вже запаковані цінності в музей. Там тоді спеціально залишалися чергувати співробітники, які зустрічали бусик, все перераховували і приймали за актом. Насправді існують суворі норми, за якими можна прийняти в музей експонати, які не належать до його колекції. Усіх вимог ми дотрималися — цінні речі потрапили в Національний музей, а далі почалося те, чого й ворогу не побажаєш.

— Але багато хто встиг побачити експонати з «Межигір’я» на виставці, експозиція якої в музеї була відкрита досить довго...

— Так, тоді було вирішено показати  усі цінності людям, до того ж тоді,  до всього, що так чи так стосувалося життя «сім’ї», був підвищений інтерес. Виставка під назвою «Кодекс «Межигір’я», яку курирував художник Олександр Ройтбурд, працювала практично все літо в 2014 році. А після того як вона завершилася, всі ці речі знову упакували і залишили у сховищі Національного музею мистецтв.

Парламент тоді відразу визнав, що «Межигір’я» належить державі, отже, все, що в ньому знаходиться, теж належить державі. А значить, що художня спадщина, яка там була, може стати частиною Державного музейного фонду України. Але все це вимагає якогось юридичного підтвердження, закріплення за цими речами такого статусу.

Вже влітку цього року з’явилася інформація, що за рішенням Печерського райсуду столиці на релігійні книги, ікони, скульптури та інші цінності, які раніше перебували в резиденції Януковича, накладено арешт. Це рішення було винесене за клопотанням Генпрокуратури, яка пояснює своє прохання метою забезпечення можливих цивільних позовів постраждалих про відшкодування шкоди, заподіяної злочинами, в яких підозрюється Янукович. Тому суд своїм рішенням заборонив Національному художньому музею виконувати будь-які дії, пов’язані з відчуженням цих історико-культурних і матеріальних цінностей. Такі офіційні дані.

— Виходить, що з підтвердженням статусу проблеми?

— Мені складно сказати, оскільки я цю колекцію не зберігаю. Отже, вирішенням цього питання теж займаюся не я. Думаю, що всі перипетії спілкування Національного музею з прокуратурою вам розкажуть в цьому музеї. Можу лише зазначити, що з Юлією недавно бачилася, і вона сказала, що загалом справа просувається.

Єдиний момент, що стосується нас: ми відібрали речі, які могли б доповнити колекцію нашого музею, склали їх список, але нам теж доводиться чекати рішення суду про те, що все з цього списку передається до Державного музейного фонду, після чого речі будуть розподілені у музеї.

— Чи вивозилися в «Межигір’я» якісь експонати з колекції вашого музею?

— До чого тут колекція нашого музею? Звичайно, ні. Просто в суспільстві іноді люблять попліткувати, навіть у ЗМІ. І пошук скарбів у колекціях колишніх правителів насправді має нерозумний вигляд, хоча й здається на перший погляд смаженим фактом. Насправді — я вам як фахівець говорю — на це немає жодних підстав.

Поясню, в чому тут заковика. Справді, всім відомо, що в радянський період з багатьох наших музеїв вилучалися якісь експонати. Якщо сказати точніше, не вилучалися, а так: на музеї чинили сильний адміністративний тиск і добровільно-примусово змушували передавати експонати для прикраси різних державних адміністрацій. Та все було оформлено майже законно — експонати видавали і приймали за актом. Наш музей — не виняток, таке теж було. Приміром, деякі картини з нашого музею тривалий час зберігалися в Маріїнському палаці. А коли його закрили на ремонт, ці експонати ми забрали. Як за актом віддали, так за актом і забрали.

А поки колекція була там, ми домовлялися з адміністрацією палацу — і щороку я і наш головний зберігач у супроводі реставратора приходили туди, перевіряли, по-перше, безпосередньо наявність творів мистецтва, а по-друге, їх збереження. Потім складали про це відповідний акт, і всі ці документи у нас є. Якщо з якоюсь річчю щось було не так, просили повернути її нам для реставрації. Іноді просто робили якісь зауваження з приводу їхнього зберігання. Наприклад, якось ми виявили, що одна з цих речей висить занадто близько до кондиціонера. До слова, в Маріїнському палаці були, в основному, копії картин — справжніх шедеврів там не було. Та коли ми зробили зауваження, цю картину перевісили, ми потім перевіряли.

— А в інших установах були ваші роботи?

— Кілька було і в Будинку з химерами. Але вони були передані не адміністрації Будинку з химерами, а Історичному музею, який організував в історичних інтер’єрах Будинку з химерами тимчасову виставку робіт з інших музеїв. Тож за збереження робіт відповідав саме Історичний музей — про це був укладений договір за всіма правилами, які є в спілкуванні між музеями. Але кожен рік, як і у випадку з Маріїнським палацом, ми приходили туди з комісією. Перевіряли наявність наших робіт, стан їх збереження. Навіть більше, щойно почули, що там на даху в дні Майдану розташовувалися снайпери, негайно написали лист до адміністрації Будинку з химерами і стали вимагати наші роботи назад. Їх повернули, про що ми відразу ж розповіли на прес-конференції, показавши — уже в залах нашого музею — всі графічні та живописні роботи, які насправді були не найкращої якості. Відтоді вони зберігаються в наших фондах.

— Що значить «не кращої якості»?

— Річ у тім, що зазвичай ми віддавали (на щастя, адміністрації подібних установ мало тямлять у живописі) так звані твори другого сорту, які є у фондах нашого музею. Вони не настільки суттєві, щоб їх постійно показувати в нашій експозиції, хоча можуть брати участь у тих чи тих виставках. Приміром, ми плануємо виставку, яка буде називатися «Фальшак».

— Це роботи, які схожі на оригінал?

— Ні, не зовсім так. Є таке поняття — «чесна копія», а є й фальшива робота. Фальшиві роботи — це ті, які свідомо підписані ім’ям автора, який їх не створював. Наприклад в рамках такої виставки ми можемо ці роботи коли-небудь і показати.

— Ви хочете сказати, що з 2004 року жодна робота з вашої колекції не пропала і колекція не зменшилася й на жодну річ?

— З нашої колекції нічого ніколи не пропадало. Однак, наскільки мені відомо, у зберігача Національного художнього музею були якісь претензії — ніби з адміністрації президента Януковича в декількох випадках повертали замість оригіналів копії. Тому в «Межигір’ї», коли оглядали картини, ми спеціально проводили таку дослідницьку роботу.

— На справжність?

— Ні, не на справжність — шукали музейні номери. І ті роботи, які були підмінені, але жодної такої не знайшли. У Януковича не було жодної такої роботи, з жодного музею країни. Все, що у нього було, або придбано в приватному порядку, або подаровано. Але смак Януковича бажає кращого: картини, які там були, — найкраще тому підтвердження.

— Є змога переглянути списки інвентаризації вашого музею? Перевірити, чи не змінилася кількість робіт у музеї з роками?

— Це інвентарна книга, в якій може розібратися тільки фахівець. Насправді нібито факти про те, що з музеїв щось пропадає, — не більше ніж вигадки для обивателя. Чи знаєте ви, що у нас в музеях нашої країни досі діє стара радянська інструкція обліку та зберігання, тому що наше Міністерство культури за всі роки незалежності нову інструкцію не написало? А що таке соціалізм? Це насамперед облік і контроль. І стара радянська інструкція, якою ми користуємося, насправді класна: вилучити будь-що з музею майже неможливо. Ведеться інвентарна книга, туди все — під своїм номером — записується за порядком. Листи в цій книзі прошиті, чорнила старі, записи ведуться з післявоєнного часу. Якщо якийсь твір вибуває з музею (у нас такого не було жодного разу, але давайте уявимо, що щось сильно пошкоджено або навіть знищено), тоді воно викреслюється червоним чорнилом. Запис цей робить особисто головний зберігач. І цю книгу, яка є нашим основним документом, не можна відзняти — на руки вона не видається нікому.

Фіксуються і всі внутрішні пересування експонатів: з виставки на виставку. Таку внутрішньо-музейну документацію теж ведуть дуже строго. Навіть більше, я багато років зберігаю увесь живопис музею, але якщо хтось із моїх співробітників хоче щось взяти в свій фонд (наприклад, вивчити якусь роботу), створюється внутрішній музейний акт, за яким я передаю це на тимчасове зберігання для вивчення. Або, наприклад, реставрація картини: вибуває — створюється внутрішній музейний акт, за яким я передаю цю роботу на реставрацію. Коли повертається — теж робиться відповідний запис. У нашому музеї вже багато років діє електронна система обліку. І в ній ідеальний порядок.

До цієї документації, як мені відомо, хоч я і не головний зберігач, сторонні допускаються тільки з дозволу Міністерства культури. Якщо необхідно провести якесь дослідження. Якщо ж раптом знадобиться відшукати певний твір (а вони всі знаходяться в наших фондах, які розкидані по всьому музею), з усіх двох тисяч картин різного розміру я протягом п’ятнадцяти хвилин знайду ту, яка потрібна.

— І роботу може подивитися кожен?

— За запитом, так. Але якщо говорити про кожного, кому раптом заманеться що-небудь побачити, то чим би я займалася, якби на прохання всіх підряд кидала свою колосальну роботу і бігла б шукати цей твір?! Але якщо, повторюю, в цьому буде необхідність, це можна зробити протягом чверті години.

— Олено, суспільство стрімко змінюється, пріоритети нині інші — не такі, як були ще 10—20 років тому. Як, ви вважаєте, люди ставляться до музеїв сьогодні?

— Насправді все, що стосується музеїв, у нас в медіа висвітлюється вкрай непрофесійно і нецікаво. До того ж лише з погляду «де і що викрали» або «які  злодійкуваті люди працюють в музеях...»

— А чому українці так думають? Мають бути передумови...

— Образ музейників нині вкрай непривабливий — через те що музеї найчастіше згадуються в кримінальній хроніці. Про те, що в музею є проблеми зі зберіганням колекцій, що вони не пов’язані з жодними розкраданнями, зловживаннями або продажами, не розповідають. А пов’язано це з нашою бідністю: у всьому світі сховища експозицій у музейних установах обладнані спеціальними клімат-системами. У нас такої системи немає в жодному музеї країни. Приміром, головна проблема Музею Ханенків в тому, що не створені сучасні, стандартизовані в усьому цивілізованому світі умови зберігання. Насправді в музеї, як на атомній станції, повинна підтримуватися постійна температура, вологість і відповідний світловий режим. А щоб це забезпечити, треба дороге устаткування. Але повірте, воно в будь-якому випадку коштує значно менше, ніж колекція, яка зберігається в нашому музеї.

Коли картини знаходяться в сховищах у невідповідних умовах, ми їх потихеньку втрачаємо. До речі, дивовижний факт, я багато років писала заявки про те, що потрібні стелажі в фонд. Ніколи наше управління культури ці заявки не проплачувало, і тільки цього року — вперше (а я в музеї працюю 33 роки) нам дали стільки грошей, скільки попросили, — і ми придбали стелажі. І картини на них вже поставили. Але це не вирішує головної проблеми — музей так само потребує системи кліматичного контролю, адже картини — національне надбання — гинуть без всяких злодіїв і зловживань, розумієте? Але це відбувається тихо. Це не сенсація, що не смажені факти, про це ніхто ніколи не говорить.

Щоб в сучасних умовах фонди не були обладнані системою клімат-контролю, це нонсенс. Я як член декількох західних наукових співтовариств бувала в десятках сховищ різних музеїв по всій Європі. У жодному немає таких жахливих умов, як у нас. Це, звичайно, позначається постійне, багаторічне недофінансування музеїв і неправильна політика Міністерства культури. Оскільки у нас ще існує те, що називається нашою культурною спадщиною. Це те, що не може заробляти гроші за своїм визначенням. Але така світова практика: жоден європейський класичний музей гроші не заробляє. Це дотовані установи.

Наприклад, коли у нас була виставка з гучною назвою «Народна реставрація», ми показали там наші покалічені твори. Вперше в житті нічого не «марафетили», не віддавали в реставрацію. Зазвичай на виставках глядач бачить ідеальні твори. Кожній виставці передує, так звана «передекспозиційна» реставрація. Цього ж разу вирішили шокувати глядача — і продемонстрували роботи з дірками, наприклад, показали античний кратер, який був скріплений ще в довоєнні роки  пластиліном, тощо.

Тобто всі ці речі можуть гинути самі по собі, але не тому, що їх хтось краде або їх комусь передають. Я вас запевняю, з нашими зарплатами в музеях залишаються працювати лише абсолютні фанатики своєї справи. За допомогою виставки «Народна реставрація» ми спробували зібрати гроші на цю благородну справу. Але в підсумку зібрали всього 30 тисяч — цього не вистачило навіть на реставрацію нашого кратера. І при цьому ми розуміємо, що не повинні просити у нашого народу, який і так увесь час щось кудись здає, когось рятує, комусь допомагає. Це те, чим повинна займатися держава.

— В яку суму ви могли б оцінити колекцію музею?

— На запитання про вартість картин я ніколи не відповідаю, вони, скажімо так, некоректні. Не тому, що твір мистецтва безцінний. Всі вони мають конкретну ціну, але їх цінність непорівнянна з їх вартістю. Поясню так: якщо ми оцінюємо автомобіль і говоримо, скільки він коштує, це означає, що отримавши гроші, ми зможемо зробити інший такий самий автомобіль. Але якщо ми втратимо витвір мистецтва і отримаємо цю суму, в яку його нібито оцінили, однаково повернути його вже не зможемо. Суспільство має розуміти, що картини безцінні, бо унікальні. А ціна... Цього року вони можуть коштувати стільки, а  за рік — вже втричі більше.

Якщо ж йдеться про вартість, то для музейників існує тільки страхова вартість. Ми її визначаємо лише тоді, коли веземо щось кудись на виставку і оцінюємо збиток. До того ж ця страхова вартість у багато разів вища, ніж ринкова. Ми ж не аукціон, щоб щось виставляти на продаж, — ми музей, і хочемо, щоб у ньому все завжди зберігалося.

Про вартість картин я ніколи нічого не кажу ще й через те, що наші люди звикли все вимірювати грошима. Цю звичку допомогли сформувати зокрема й журналісти, адже набагато складніше написати про цінність речі, ніж про її вартість.