Лілія Гриневич: Навіть блискучий закон не гарантує реформи, якщо її не підтримають учителі

Ми продовжуємо публікувати інтерв’ю з головою Комітету ВР з питань освіти й науки Лілією Гриневич, яка відповіла на запитання «Аналітичної служби новин» щодо шляху, яким має рухатися вітчизняна освітня система, та як нам зберегти зовнішнє незалежне оцінювання, яке дає змогу вступити в університет розумній дитині навіть за відсутності значних статків у батьків, а також, що найважливіше, як перетворити важку вчительську працю на справді престижну й зберегти школу на селі, що, в свою чергу, дасть Україні змогу вижити у скрутні часи.

– Досі залишається дуже болючим питання вчительської зарплатні: чи є в України змога вирішити його? Окрім того, це нібито передбачено новим законопроектом…

– Це питання не просто болюче, а ще й надзвичайно серйозне, бо воно впливає на багато аспектів. Якщо реформу освіти не підтримають учителі, вона не відбудеться, навіть якщо ми ухвалимо блискучий закон. Бо норма закону – це одне, і зовсім інше, коли вчитель заходить до класу, зачиняє за собою двері й починає працювати з дітьми. Саме від того, як він з ними працюватиме, як ставитиметься до своїх учнів, які цінності в них формуватиме, якою буде його методика викладання, й залежить майбутнє реформи. А це, в свою чергу, означає, що справжня реформа може відбутися лише тоді, коли ми подбаємо про підвищення кваліфікації вчителя і мотивуємо вчителя до такого підвищення кваліфікації збільшенням заробітної плати.

На жаль, нині ми не можемо одномоментно істотно підвищити зарплатню всім вчителям. Приміром, зараз підвищено мінімальну зарплату, і за рахунок цього по тарифній сітці дещо зростає й оплата праці вчителів. У цифрах це від 200 до 800 гривень, залежно від кваліфікаційної категорії. Зрозуміло, що це невеликі підвищення, але, враховуючи кількість людей, охоплених цим підвищенням, йдеться про дуже вагомі видатки бюджету.

Тому пропонується йти шляхом мотивації найкращих учителів. Тих, хто готовий підвищувати свою кваліфікацію. Хто готовий застосовувати нові методики викладання. Хто готовий впроваджувати зміни, які пов’язані з реформою. Для таких людей відповідно зростатиме й оплата праці. Сама ідея полягає в тому, щоб зробити це шляхом добровільної сертифікації вчителів, коли вчитель за власним бажанням проходитиме сертифікацію, яка буде складатися із зовнішнього оцінювання, а також оцінювання на рівні школи. Вчитель, який пройшов її успішно, й отримуватиме значне підвищення платні.  

– Як виглядає значне підвищення у цифрах?

– Оце і є те правильне запитання, відповіді на яке я дуже очікую від уряду. У нас узгоджені певні позиції у підходах до реформи, але поступовість впровадження цих позицій (якою, приміром, буде різниця в оплаті праці наступного бюджетного року, якою вона може бути через рік) поки не зрозуміла. Це ми можемо дізнатися тільки тоді, коли проект закону буде узгоджено з Міністерством фінансів, і тоді можна буде говорити про конкретні цифри.

– А які цифри закладено в законопроект попередньо? Тобто скільки ми просимо для людей, від яких, без перебільшення, залежить підґрунтя грамотності усього суспільства?  

– Комітет написав рекомендацію МОН щодо закону, і там є дуже чітка пропозиція з приводу оплаті праці вчителів. Ми пропонуємо розробити окрему тарифну сітку у сфері освіти й забезпечити педагогам базовий посадовий оклад щонайменше на рівні двох мінімальних зарплат. А також запровадити мотиваційні механізми зацікавленості педагогічних і науково-педагогічних працівників у безперервному професійному розвитку й підвищенні рівня своєї кваліфікації через введення надбавок за використання прогресивних методик і технологій навчання, затрати часу на підготовку до занять тощо. Окрім того, ми пропонуємо в повному обсязі зберегти положення 57-ї статті чинного закону про освіту.

Ця стаття, довкола якої в суспільстві нині велика дискусія, у повному обсязі, на жаль, ніколи так і не виконувалась. А в ній ідеться про те, що зарплатня вчителів має бути не нижчою, ніж середня із промисловості. У новому законі цей показник не можна зменшувати. Проте потрібен конкретний план, яким чином рухатися до такого підвищення. І я вважаю, що це якраз можна робити шляхом добровільної сертифікації. Ті, хто буде першим вступати в сертифікацію, ті, хто буде носієм реформи, хто реально у практиці своєї роботи використовуватиме нові методи викладання і приходитиме до хороших результатів, саме ті будуть першими отримувати вищу оплату праці, наближену до показників, закладених у законі.

– У суспільстві також обговорюється питання переходу на використання електронних книжок і планшетів: з одного боку, одразу полегшають портфелі, а з іншого, батьки побоюються, що страждатиме зір школярів. Як тут знайти оту золоту середину, яка б задовольнила всіх?  

– Якщо ми подивимося на досвід тих розвинутих країн, які можуть собі дозволити кожній дитині забезпечити планшет або електронну книжку, то, як правило, у них однаково залишається дві форми: і електронна книжка, й паперова. Тобто нині в освіті немає системи, де б узагалі ігнорували паперову книжку. Але планшет присутній. Якби ми могли це зробити, було б дуже добре, тому що це вагомо полегшило би портфель. Окрім того, коли розглядати планшет як навчальний засіб, на ньому можна не лише книги читати, він дає змогу дивитись мультимедійні презентації, навчальні фільми. І тому технологічно навчальний планшет, на якому обмежено доступ до якихось речей, не пов’язаних із навчанням, але він має хороший навчальний контент, – це обов’язкове майбутнє школи.

В Україні ж – через обмежений доступ до інтернету і низьке матеріально-технічне забезпечення шкіл і учнів, внаслідок, я б сказала, драматичної різниці в доступі до якісної освіти – ми поки що не можемо відмовитися від підручника як основної книжки. Адже якщо одні батьки, говорячи про проблеми, пов’язані з використанням планшетів, акцентують увагу на загрозах для зору, то інші просто не мають за що його придбати. У нас нині дуже багато шкіл, передусім сільських, де батьки навіть не можуть мріяти про планшет для своєї дитини. Тож нам треба розуміти ці реалії – й навчальна книжка в нас обов’язково повинна бути.

А там, де її можуть замінити планшетом або використовувати планшет як додатковий засіб, це дуже добре – так працює весь світ. Причому навчальні планшети, які практикуються в багатьох країнах, мають свої характеристики. Наприклад, вони не б’ються, мають відповідний футляр, на них можна читати великими буквами. Тобто там до цього планшета є певні санітарно-гігієнічні вимоги, щоб дитина не могла пошкодити собі зір. А також вимоги до закладених у ньому навчальних матеріалів. Тому це не той планшет, до якого ми звикли, через який можна мати доступ до будь-яких джерел і до будь-якої абсолютно непотрібної, а інколи й негативної інформації. Практика освітніх систем свідчить про те, що такі планшети чи електронні книжки застосовуються дуже успішно. Й рано чи пізно, але ми теж до цього прийдемо. Та сьогодні для нас основне обмеження – не стільки відсутність прогресивних ідей і бажань втілювати їх у життя, як усе-таки обмеженням є реалії війни й надзвичайно куцого фінансування у сфері освіти.

– А там, де гроші є, вони чомусь ще й протікають крізь пальці…

– Так, діють старі механізми, які роблять це фінансування інколи дивно неефективним. Наприклад, що стосується дітей з особливими потребами. Є прогресивна ідея – частина таких дітей може навчатися у звичайних школах, їм може бути забезпечено інклюзивне навчання. Тобто навчання з допомогою, коли є асистент учителя, але ця дитина має збережений інтелект, може успішно вчитися серед своїх однолітків. При цьому їй має бути створено відповідні умови, бо якщо це дитина, наприклад, зі спинальною травмою, яка не ходить, а рухається на візочку, то в школі не має бути архітектурних бар’єрів.

Що ж маємо насправді? Якщо ці діти знаходяться у спеціальній школі-інтернаті, то на них щороку держава може витрачати до 70 тисяч гривень. Коли вони приходять у звичайну школу, одразу починають фінансуватися так, як учні звичайної школи. А це неправильно, і такий підхід потрібно змінювати – ці гроші повинні ходити услід за такими дітьми, щоб давати максимальну ефективність.

– Ліліє Михайлівно, для нашої освіти – і для середньої, й особливо для вищої – надзвичайно важлива тема боротьби з плагіатом. Я б навіть порівняла цю боротьбу із боротьбою з корупцією в суспільстві загалом: боремось-боремось, а результат чомусь забарився…

– Передовсім академічну чесність має виявити академічне середовище, самі викладачі. У законі про вищу освіту є чітке положення стосовно того, що спеціалізована вчена рада, яка надала позитивний висновок про роботу, в якій потім виявлено плагіат, може припинити свою діяльність. Члени її, які голосували за цю роботу, можуть бути на певний час позбавлені можливості членства у спеціалізованих учених радах. Окрім того, робота має бути заздалегідь оприлюднена в інтернеті, щоб усі, хто цікавиться цим питанням, могли її подивитись і висловити свою думку саме щодо плагіату.

Крім того, кожна спецрада зобов’язана взяти на себе відповідальність за те, що в роботі, якій вона дає хід, немає плагіату. І для цього є антиплагіатне програмне забезпечення, з допомогою якого можна з’ясувати, є там плагіат чи немає. Зараз, наскільки мені відомо, МОН зокрема займається відповідним пошуком міжнародної допомоги для створення такого антиплагіатного забезпечення – з тим, щоб усі вчені ради мали його у своєму користуванні. Але це – тільки частина проблеми.

Друга її частина значно складніша. Це те, що відбувається у нашій свідомості. Якщо ми толерантно ставимося до списування, до того, що крадеться інтелектуальна власність, до видання під своїм іменем чужої праці, то в цьому випадку найкращі механізми не зможуть діяти по-справжньому. Та я сподіваюся, що люди, особливо ті, які працюють у системі освіти й навчають молодше покоління, таки розуміють, що ми вже заплатили дуже високу й дорогу ціну, щоб змінитися і стати демократичною європейською країною. Ця ціна вимірюється тисячами людських життів. І це має давати нам поштовх змінитися самим.

І не можна тоді толерантно ставитися до плагіату, розумієте? Так само, як не можна толерантно ставитися до фальсифікації оцінок. Як не можна ставитися толерантно до оббріхування чи цькування когось із членів педагогічного колективу.

– До речі, про цькування… За Табачника систему зовнішнього незалежного оцінювання відверто намагалися знищити. Нині довкола неї теж відбуваються дивні процеси. Оскільки це й ваше дітище, яка, на ваш погляд, подальша доля Українського центру оцінювання якості освіти зокрема й ЗНО в Україні загалом?

– Перш за все хочу сказати, що мені дуже прикро, що сталася така ситуація з ЗНО цього року. Адже всі заяви Генеральної прокуратури, які пролунали під час вступної кампанії, причому вкрай однозначно, що були сфальсифіковані результати тестувань, для певної частини людей підірвали авторитет ЗНО. Зараз, уже коли минуло доволі багато часу, заявлено про можливу фальсифікацію сотні результатів.

Але минулого року було проведено 800 тисяч тестувань! Якщо сотня результатів ЗНО не відповідає результатам у роботі, це не означає, що треба дискредитувати всю систему. Слід виявити оці точкові зловживання і поставити запобіжники, щоб надалі робити їх було неможливо технічно.

Якщо справді хтось із програмістів змінював у програмі результат, то це означає, що ми нарешті повинні інвестувати в систему ЗНО і поставити більш сучасну систему захисту даних на ці бази даних. А в нас фактично з 2008 року не відбувалося інвестицій ні в обладнання УЦОЯО, ні в жоден спосіб не підвищувалася зарплатня працівників цієї системи. А це надзвичайно висококваліфіковані, можна сказати унікальні фахівці, тому що їх треба було готувати через відповідні міжнародні програми. Тобто це насправді система, для якої не так просто знайти і підготувати фахівців.

І тому, попри ситуацію, яка склалася довкола ЗНО, якщо ми хочемо, щоб ця система розвивалося (а це – одна з найрезультативніших реформ, яка все-таки дала змогу дітям, які добре вчаться і які талановиті, вступати до омріяного ВНЗ без хабара), ми повинні винести правильний урок і зробити все, щоб захистити цю систему від будь-яких можливих зловживань.

– Створення системи ЗНО небезпідставно пов’язують з Ігорем Леонідовичем Лікарчуком, який через відомі події нещодавно подав у відставку. Ви намагалися з’ясувати, хто фальсифікував результати, про що заявляла ГПУ? Й на чию користь були ці фальсифікації? І що відповіла Генпрокуратура? Наскільки мені відомо, прізвища головного винуватця не оприлюднено досі.

З нашого боку є звернення в Генеральну прокуратуру, у Міністерство внутрішніх справ: як щодо результатів розслідування, так і щодо повернення в УЦОЯО серверів

– Звичайно, з нашого боку є звернення в Генеральну прокуратуру, у Міністерство внутрішніх справ: як щодо результатів розслідування, так і щодо повернення в УЦОЯО серверів – для того, щоб Український центр міг готуватись до ЗНО-2016. Поки що я отримала відповідь, що остаточних результатів розслідування немає, але воно проводиться. Що ж до Ігоря Леонідовича Лікарчука, то була офіційна заява представників прокуратури на прес-конференції, що він – поза підозрою. Тому я думаю, що жодних звинувачень до нього особисто не може бути. Та мені в будь-якому разі надзвичайно прикро, що все-таки Ігор Леонідович подав у відставку, тому що я ще раз повторюю, що всі люди, які працюють у системі ЗНО, – надзвичайно цінні фахівці, яких на вулиці не знайдеш.

– Сергій Квіт під час однієї з останніх годин уряду в парламенті заявив, що буде скорочено кількість малокомплектних шкіл, тому що утримувати їх надзвичайно дорого. З одного боку, це справді так, а з іншого – якщо в селі не буде школи, то за якихось 10–15 років зникне й саме село. Враховуючи той аспект, що Україна, хоч би хто і що казав, але держава аграрна, чи не підштовхне оптимізація кількості сільських шкіл процес знищення українського села, який і так іде досить швидкими темпами?

– Питання справді важливе. І я переконана, що початкова школа і дитячий садок мають бути якнайближче до місця проживання дитини. Це означає, що початкові школи повинні бути практично в кожному населеному пункті, де є діти такого віку. Не може шести-, семирічна дитина довго чекати автобус, тим більше у нас півроку самі знаєте яка погода, тож цей чинник не може не вплинути на наш основний підхід при оптимізації.

Якщо ж наявність маленької школи, де один вчитель викладає по 5–8 предметів, призводить до того, що дитина не має шансів отримати якісну освіту, тоді вже на рівні основної і особливо старшої школи відбувається оптимізація закладів – для того, щоб дитина їхала здобувати таку освіту в школі, де є якісний учительський педагогічний склад, де є відповідні кабінети, де є матеріально-технічне обладнання. І це означає, що ми будемо говорити не стільки про закриття шкіл, скільки про можливе зниження їхнього ступеня. Наприклад, школа була повною середньою, а стане неповною середньою. Або була неповною середньою, а може стати початковою. Але початкова школа в будь-якому разі має бути якнайближче до місця проживання дитини. Окрім того, ці початкові школи й будуть тими освітньо-культурними осередками, якими й мають бути школи на селі.

Правильно було б, якщо б ми все-таки змогли розвинути програму допомоги сільським школам, яка б дала змогу забезпечити якісне дистанційне навчання. Поки що це лише наміри провести переговори з відповідними мобільними операторами про забезпечення всіх шкіл, і особливо сільських, хорошим інтернетом. Саме це нам би дало змогу отого дистанційного навчання, яке може врятувати сільську школу зокрема й село загалом. Йдеться про змогу використовувати у дистанційному режимі уроки найкращих учителів, найкращі програмні напрацювання й багато інших речей. Але це, звичайно, майбутнє, в яке нам потрібно вкласти відповідні ресурси.