Лілія Гриневич: Не всі університети готові до автономії і академічної свободи

Податкова реформа, реформування прокуратури й судової системи, боротьба з корупцією, нова поліція, яка тепер працює ледь не пліч-о-пліч зі старою міліцією, зміни у житті державних службовців, пенсійне законодавство, яке тепер перебуває у процесі перманентних змін, – усе це наше сьогодення. І якщо перезавантаження МВС через появу поліцейських – це реальне реформування, нехай і не настільки ефективне, як би хотілося суспільству, то намагання впоратися з корупцією вкотре нагадує чергові декларації про добрі наміри.

І на тлі всього цього відбувається оновлення нашої освітньої системи. Більше того, зовнішнє незалежне оцінювання експерти справедливо називають найуспішнішою нашою реформою загалом. Проте і в цій царині Україні ще треба зробити дуже багато, зокрема й ухвалити низку законів, які дадуть нам змогу для цього. Як саме відбувається процес розроблення потрібних освітянам законопроектів і коли чекати на їхнє ухвалення, «Аналітичній службі новин» розповідає голова парламентського Комітету з питань освіти і науки Лілія Гриневич.  

– Ліліє Михайлівно, сфера освіти в суспільстві вважається чи не єдиною, де досі відбувалися реформи без надто явних пробуксовувань, але хотілося б, щоб цей процес ішов краще… Країна має таку змогу?

– Прогресивні люди усвідомлюють, що у разі, коли перед країною з’являються нові цілі (а перед нами після Революції гідності вони з’явилися: ми тепер точно знаємо, що нам потрібна європейська інтеграція, у нас відбувається війна – й ми маємо поряд країну-агресора), і позитивні, й негативні виклики має враховувати й оновлена система освіти. Саме тому ще попереднім складом парламенту було ухвалено доволі прогресивну редакцію закону «Про вищу освіту», голосування якої стало можливим саме через Революцію гідності.

Та я переконана, що ми, на жаль, для розвитку і реформування освіти робимо ще недостатньо. І не так швидко, як це потрібно робити. Проте тут треба зважати на той факт, що система освіти має свою специфіку: вона надзвичайно консервативна. Тобто, якщо ви робите бодай маленьку зміну, до цієї зміни мають бути готовими дуже багато людей. Передусім її повинні сприйняти вчителі. До неї має бути готовим навчально-методичне забезпечення всіх навчальних закладів. І її також повинні позитивно оцінювати батьки. Тому кожна зміна має бути неймовірно виваженою.

У законодавствах окремих країн навіть є таке правило, згідно з яким не можна вносити в систему освіти жодної зміни, якщо вона не анонсована в суспільстві за три роки наперед. Зараз триває напрацювання рамкового закону «Про освіту». Ми чекаємо, коли Кабмін внесе цей законопроект на розгляд до Верховної Ради. Але тут дуже важливо, щоб цей закон базувався на позиціях щодо реформування освіти, які попередньо узгоджені в суспільстві й схвалені ним.

– Що на цьому етапі гальмує процес внесення законопроекту в Раду? Хто, які саме питання і чому не може узгодити?  

– Відповідь на ці запитання краще шукати у Міністерстві освіти й науки, тому що саме МОН розробляє цей законопроект і узгоджує його з іншими зацікавленими міністерствами, передусім з Мінекономіки, Мінфіном, з Міністерством юстиції… Звісно, я цікавлюся процесом і спілкуюся щодо цього з міністром освіти Сергієм Квітом. Понад те, саме комітет, активно обговорюючи основні напрями реформи, зокрема й на своїх відкритих засіданнях, напрацював концептуальні засади цього законопроекту, які ми й передали Міносвіти. Тепер усе це має бути покладено на букву закону. І ця буква закону розробляється в уряді, узгоджується цілою низкою профільних міністерств.

– Окрім цього, у Раді цілий пакет законопроектів про наукову й науково-технічну діяльність. Ви особисто схиляєтеся до думки, що саме урядовий законопроект треба брати за основу й доопрацьовувати. Чи не буде гальмуватися процес ухвалення цього закону?

Дуже важливо, щоб Закон «Про освіту» базувався на позиціях щодо реформування освіти, які попередньо узгоджені в суспільстві й схвалені ним.

– У Верховній Раді нині справді є урядовий законопроект про наукову й науково-технічну діяльність і до нього ще три альтернативних: два – теж нові редакції закону, а один – це просто зміни до чинного законодавства. Скажу, чому я вважаю, що за основу потрібно взяти кабмінівський проект. Справа в тому, що між першим і другим читанням законопроекту додавати нові статті не можна – можна змінювати й редагувати зміст лише існуючих статей. З огляду на це найбільш розвинутою є структура урядового документа, в якому передбачені всі аспекти реформи. Проте, звісно, цей законопроект теж треба буде доопрацьовувати. Окрім того, в альтернативних проектах є багато важливих і корисних положень, які слід включити до тексту майбутнього закону.

Загалом основне завдання цього закону – оптимізувати управління і фінансування у сфері науки й забезпечити механізми входження до європейського дослідницького простору, що насправді є метою реформи в освіті загалом. Задля цього потрібно об’єднати ухвалення рішень щодо визначення пріоритетів, за якими фінансуються дослідження, з пріоритетами держави. Тому нині йдеться про створення двох структур: Національної ради з питань розвитку науки і технологій і Національного фонду досліджень. Першу, до якої входитимуть авторитетні вчені, повинен очолити віце-прем’єр, що дасть змогу не тільки приймати вагомі рішення у сфері науки, а ще й, що головне, втілювати ці рішення в життя. Тому що сьогодні ми маємо надзвичайно мізерне фінансування наукових досліджень – всього 0,23% ВВП при задекларованих у законі 1,7%.

Основне завдання цього закону – оптимізувати управління і фінансування у сфері науки й забезпечити механізми входження до європейського дослідницького простору.

Фонд же, у свою чергу, передбачатиме фінансування не лише колективних грантів інститутам, а також індивідуальних грантів. У законі прописується і механізм фінансування, за якого більше коштів отримуватимуть конкретні виконавці того чи того дослідження. Бо досі у нас як? Грант отримує НДІ, і більша частина цих коштів іде на потреби інституту, а мізерна – на оплату праці тих учених, які виконують дослідницьку роботу. Окрім того, в законопроекті є місця, котрі потрібно вдосконалити. Приміром, там бракує механізмів для забезпечення інтеграції до європейського наукового дослідницького простору. Неоднозначне й питання щодо пенсійного забезпечення науковців. Урядовим законопроектом пропонується зменшення пенсії з 80% зарплатні до 60%. Це загалом питання пенсійного законодавства, а не закону «Про наукову й науково-технічну діяльність». Та якщо вже цю статтю виписувати, то її, я вважаю, треба залишати на тому рівні, на якому вона була в чинному законодавстві.

– Якщо йдеться про наукову діяльність, то ми тут маємо два рівнозначних напрями: університети й академічні інститути. Ректори вишів зазначають, що не можуть конкурувати зі своїми європейськими колегами, бо не мають фінансової змоги забезпечити проведення наукових досліджень для своїх студентів. А другий аспект проілюструю конкретним прикладом: кілька років тому спілкувалася з керівництвом Інституту кібернетики імені академіка Глушкова – у них там є суперкомп'ютер, який може стати мозковим центром усієї країни, але дотягти унікальну техніку до сучасних параметрів науковці не можуть саме тому, що не мають на це коштів. От як тут бути?

– Я думаю, що перш за все потрібно (і ми намагаємось у законі запропонувати для цього механізми) об’єднати університетську й академічну науку задля акумуляції зусиль і розвитку університетської науки. На нинішньому етапі наукові дослідження більшою мірою зосереджені саме в НДІ. В наших університетах, на відміну від західних, частка коштів, передбачена на наукові дослідження, надзвичайно мала. А справжня вища освіта має базуватися на результатах наукових досліджень. Саме з огляду на це в законопроекті прописано, що передусім вітатимуться пропозиції на отримання грантів спільними колективами представників університетів і академічних інститутів. Також закон передбачає спільне використання дороговартісного обладнання, що дасть змогу не тільки зробити самі дослідження більш ефективними, а й вчасно оновлювати й розвивати цю матеріально-технічну базу.

Потрібно об’єднати університетську й академічну науку задля акумуляції зусиль і розвитку університетської науки.

Що ж до фінансового забезпечення серйозних наукових програм, то треба врахувати, що нині є дуже багато різних питань, які потребують термінового вирішення. Тож спочатку треба визначити їхню пріоритетність для країни, а вже потім говорити про фінансування. Окрім того, колектив науковців у будь-якому разі повинен аргументувати необхідність проведення тієї чи іншої науково-технічної програми.

Хочу нагадати й про те, що саме цього року ми ратифікували повноцінну участь України у великій європейській програмі «Горизонт-2020». Вона дає нашим університетам і науково-дослідним інститутам змогу брати повноцінну партнерську участь у науково-дослідних програмах, що здійснюються країнами Євросоюзу. Цим потрібно скористатись. Але тут дуже багато залежить від ініціативності самих науковців, які повинні навчитися шукати партнерів, правильно заповнювати аплікаційні форми й мати відповідні власні результати досліджень для входження в таку програму, тобто бути конкурентоспроможними на цьому ринку.

Програма «Горизонт-2020» дає нашим університетам і науково-дослідним інститутам змогу брати повноцінну партнерську участь у науково-дослідних програмах, що здійснюються країнами Євросоюзу.

– Скільки часу, якщо буде ухвалено цей закон, знадобиться Україні, щоб реанімувати наукову діяльність, інтегрувати її у світовий дослідницький простір?

– Це залежить і від нас, і від українських науковців, і від того, що відбуватиметься у сфері фінансування науки. Ми зараз відкрили шлюз для входження наших вчених у європейський дослідницький простір. Чимало з них у нього давно інтегрувалися, адже дуже багато наших вчених виїхали з України і працюють в інших країнах. Серед них є такі, хто брав участь у проектах, що завершувалися отриманням Нобелівської премії. Але для нас важливо, щоб українські вчені могли залишатися в своїй країні й мати доступ до нормальної матеріально-технічної бази, на якій вони матимуть змогу проводити свої дослідження.

Тому ще раз хочу наголосити: нам слід скористатися розширенням доступу до «Горизонту-2020». Мотивація у нас подвійна: з одного боку, входження в європейський дослідницький простір, а з іншого – це втримати наших науковців тут. Щоб вони могли, знаходячись в Україні, мати гідну оплату праці й задовольняти свій науковий пізнавальний інтерес, працюючи в міжнародних проектах.

– Повернімося до питання про вищу школу: чи є нині в суспільстві важелі, через які пробуксовує її реформування?

– Є кілька причин, чому імплементація закону про вищу освіту не така швидка, як би нам усім того хотілося. І, мабуть, найважливіша та, що не завжди всі готові до автономії і академічної свободи, які можуть гарантуватися цим законом. Тобто є, з одного боку, певний опір частини фахівців вищої школи. А є цілий комплекс гальмуючих процес проблем, що пов’язаний із напрацюванням нового нормативно-правового забезпечення. Справа в тому, що закон починає діяти й через прийняття урядом цілої низки постанов, через прийняття відповідних нормативно-правових актів Міністерством освіти й науки. І тоді, коли цю нормативно-правову базу буде приведено у відповідність до закону, закон про вищу освіту зможе запрацювати на повну силу.

Та ще більшою проблемою для імплементації, як на мене, є змога для всіх учасників цього процесу – і викладачів, і студентів – повноцінно реалізувати надані законом можливості й зобов’язання. Приміром, студенти тепер мають право обирати 25% навчального часу. Що це означає? Що викладачі повинні приготувати курси на вибір, розробити їх і надати студентам змогу самостійно визначитися, що їм більше до вподоби. Якщо цей курс буде нецікавим, якщо він не відповідатиме потребам ринку праці, сучасним вимогам, то студенти можуть його не обрати. Та при цьому не всі викладачі розуміють, чому вони повинні розробляти курс, який ще може не мати гарантованого слухача.

Та саме таким чином, коли студент будує свою індивідуальну траєкторію і коли в нього є предмети на вибір, у більшості університетів світу й здійснюється навчальний процес. Отже, з одного боку, має працювати влада – і має напрацьовуватись нормативно-правове забезпечення. А з іншого, академічне середовище повинно бути готовим змінитися – й застосовувати ці норми закону, які ми нині маємо.

Роль Міносвіти і науки, а також передбаченої новим законом Національної агенції забезпечення якості вищої освіти полягає в тому, щоб ліцензію і акредитацію отримували тільки ті, хто справді спроможний надавати якісну освіту.

– Міністерством освіти анонсовано й процес оптимізації ВНЗ. Яким бачите його ви? Тобто що буде з самими скороченими університетами, їхніми викладачами? І найважливіше – що буде зі студентами, які там навчалися?

– Обов’язкова умова закриття будь-якого навчального закладу – влаштуванням студентів на навчання в інші заклади. Як на мене, то нині є два аспекти внормування університетської мережі. Перший – чесна конкуренція між ними. Якщо ВНЗ не пропонує освіти належної якості, він не може виконувати державного замовлення, до нього не йдуть студенти на платній основі, це вже дзвіночок для керівництва цього навчального закладу, вченої ради, щоб задуматися над тим, як вони працюють і що тепер треба робити. І є спосіб: або об’єднатися з більш сильним університетом, таким чином збільшуючи спроможність сильного університету (і тоді заклад вливається в інший), або доведеться закриватися.

З іншого боку, роль Міносвіти і науки, а також передбаченої новим законом Національної агенції забезпечення якості вищої освіти полягає в тому, щоб ліцензію і акредитацію отримували тільки ті, хто справді спроможний надавати якісну освіту. Тож уже цього року закрито цілу низку філій ВНЗ. І якщо ми будемо працювати прозоро і чесно, за певними критеріями якості освіти, тоді матимемо шанс отримати мережу вищих навчальних закладів, у яких люди можуть бути впевненими.