Оксана Білозір: Поранених ми виводили першими

Повернення з полону заручників – це делікатна та болюча тема не лише для їхніх родин, а й для волонтерів, які беруть безпосередню участь у цьому процесі. Адже поінформованість суспільства про перебіг таких подій може за мить перекреслити будь-яку можливість врятувати бранців. Тому, відповідаючи на питання журналістів Аналітичної служби новин (АСН), волонтер Оксана Білозір постійно наголошує, що головне – не смажені факти, а результат.

– Оксано, Ви народна артистка, народний депутат трьох скликань, екс-міністр культури. Скажіть, чому вирішили займатися не політичним чи світським життям, а поверненням заручників?

– Таке запитуєте, бо погано мене знаєте. Хрещення війною я пройшла ще у 27 років. Річ у тім, що я – учасник Афганської війни, причому саме бойових дій. В Афганістані була двічі, в надзвичайно екстремальних ситуаціях, тож нагороджена чотирма медалями. Й те, що я сьогодні роблю, – закономірна й зрозуміла річ.

– Сумнівів не було зовсім?

– Коли повідомили, що саме мене хочуть бачити в Афганістані, першою думкою було «Так багато мужчин, при чім тут я?». Спрацював інстинкт збереження. Та на ранок прокинулася з чітким розумінням: маю їхати. Адже це мотивація для людей, які опинилися в таких складних умовах. Мотивація вижити. Знак, що не страшно. Доказ, що їх розуміють, підтримують. Звісно, страшно було, але я поїхала.

Коли ж ми опинилися у такій само складній ситуації в Україні, я вже точно знала, що потрібно робити. До того ж нині по обидва боки є багато «афганців». Є й ті, з ким я знайома ще з Афганістану. По той бік вони позиціонують себе як ті, хто може вести діалог з державою Україна.

Ми будуємо містки. Адже є чимало людських проблем. По той бік залишилися наші люди. Й цим потрібно займатися.

– Донбас і Афганістан порівнюєте?

– Ця війна дуже страшна. Там, в Афганістані, була чітка ідентифікація свій–чужий. А тут усі на одне лице. Мова спілкування переважно одна – російська.

– Хто привів у волонтерство?

– Ніхто мене про це не просив і доручень таких не давав. Дізналася, що є потреба у гуманітарній роботі, на яку я здатна. Я не просто людина, яка ходила й співала чи була міністром, народним депутатом. Маю досвід. Мене знають.

– Яким був перший обмін?

– Це було торік у серпні, біля Авдіївки. Ми зустрілися, щоб домовитися: час почати переговори про обмін заручників. Переважно займаюся військовополоненими. Та першим отримала волонтера. Його нам віддали без обміну. Це був початок великої гуманітарної роботи спільно зі Службою безпеки України.

– Скажіть, а не було боязні, що вас під час обміну візьмуть у заручники?

– Треба бути спокійною, впевненою в собі. Тоді є велика перспектива. Інакше доведеться постійно оглядатися. А тоді я не бачитиму, куди рухатися. До того ж у нас дуже хороша охорона. Це спецпідрозділ «Альфа».

Знову ж таки, це гуманітарна робота. За кожною людиною її доля. І навіть коли іноді видається, що ще один обмін і більше не поїду, вранці такі думки йдуть геть. Я розуміла на що йду. І мушу робити це знову і знову. Доти, поки всі не повернуться.

– Як ви можете розмовляти з сепаратистами, терористами, вбивцями?

– А що ви пропонуєте? Залишити заручників там? Нам потрібно забрати наших людей. Полон – жорстоке випробування. До того ж ми волелюбні люди, які не готувалися воювати. Люди, які пішли боронити Україну, – з міцним стержнем. А змушені переживати приниження, знущання. Їх треба терміново забирати. Більше двох тисяч заручників уже визволено з полону. А скільки їх ще там!

Знову ж таки, на тому боці не всі терористи, сепаратисти, вбивці. Є найманці, є ті, для кого це бізнес. Але ж є й ті, хто просто хоче вижити. Літні люди, для прикладу, не можуть покинути все надбане і переїхати.

– Радник голови СБУ Юрій Тандіт розповідав у інтерв’ю АСН, що вкрай важливим є контакт з сім’ями тих, хто в полоні. Ви також спілкуєтеся з ними?

Агресор повсякчас намагається використовувати сім’ї військовополонених як інструмент для дестабілізації ситуації в Україні

– Звісно. Акцентую, що агресор повсякчас намагається використовувати сім’ї військовополонених як інструмент для дестабілізації ситуації в Україні. Було таке, що й певні вітчизняні політики експлуатували людську біду, збирали сім’ї, щоб іти на акції протесту біля Адміністрації Президента. Тож доводиться пояснювати, що відбувається. Що Президент не може вирішити ці питання як за помахом чарівної палички.

Але йде серйозна робота. Є спеціальні структури. Є Координаційний центр зі звільнення заручників. І що кожного заручника одразу за наявності такої змоги буде занесено у список на обмін – і людина повернеться додому. Але всі публічні заяви використовуються передусім проти заручника, адже цю людину переводять в окрему категорію «засвічених», відшукують його рідних і близьких – і починається шантаж, вимагання грошей.

Також дуже важлива психологічна підтримка й інформування. Що живий, в яких умовах перебуває. Якщо поранений, то де проводилося лікування і як. Поранених ми виводили першими.

– Як формуються списки тих, хто йде на обмін?

Україна обмінює тільки тих людей, які не вчинили серйозних злочинів

– Одразу скажу, Україна обмінює тільки тих людей, які не вчинили серйозних злочинів. Що ж до наших заручників, то формуванню списків передує велика пошукова робота. Адже нас ніхто не інформує про них. Прізвищ ніхто не надає. Та щойно ми знаходимо людей, одразу вписуємо у список.

– Де берете інформацію про наших?

– Усіма можливими й неможливими шляхами.

Для прикладу: у «ЛНР» і «ДНР» через систему так званої «влади» можна було дістати інформацію зокрема за допомогою Червоного Хреста. А до отаманів достукатися взагалі неможливо! Допомагали священики, які ходили, щоб провести таїнство сповіді. Та виникала ще одна проблема: наші боялися відкритися, назвати прізвища. Оскільки їх залякали, що вистежать і уб’ють рідних.

– Не називаєте жодних прізвищ, імен, позивних. Скажіть хоч, де ці тюрми?

– Не можу усього розповідати. Ця тема потребує тиші. Уся інформація відслідковується. Зайва поінформованість зведе нанівець ефективність роботи щодо звільнення заручників.

– Вам погрожували? Чи намагались підкупити?

– Ні першого, ні другого не було.

– А ви лише міняли чи й викуповували полонених?

– Про викуп загалом не йдеться. Дуже часто гроші забирають, а людину не повертають. Намагаються витягнути з рідних ще і ще. А вставити в обмінний список цього заручника стає неможливо.

– Чому досі не вдається провести задекларований у Мінських угодах обмін усіх на всіх?

– Не прописаний механізм. Ось що значить «усіх на всіх»? Знову ж таки, одночасно провести такий обмін неможливо.

Пам’ятаєте, був один великий обмін? Проводився дуже складно. Міг вилитися у масове побоїще. Напруження – високе. Багато озброєної охорони з обох боків. Так, головна вимога, що зброя має бути опущена. Та статися могло всіляке. Вухо засвербіло, забувся, підняв ствол догори. І це вже могло спровокувати стрілянину.

Великий обмін треба розтягувати у часі. Знову ж, процес не законсервований. Щодня щось відбувається.

До того ж список на обмін має бути узгодженим обома сторонами. Якщо він великий – до десятка чоловік з кожного боку, – то може напрацьовуватися до двох місяців.

– Чому так довго?

– Ми – правова держава. Не можемо кого завгодно з арештованих, підслідних відпускати. Ведуться кримінально-процесуальні справи. І звісно, терористів, осіб, які вчинили серйозні злочини, на волю не відпускають. А часто з тієї сторони наполягають, що обмін не буде проведено доти, поки під нього не потраплять усі з їхнього списку.

– А чи були такі випадки, що хтось із їхніх списків не хотів повертатися до «ЛНР» і «ДНР»?

– Були. І багато. Навпаки, мало тих, хто радо повертався. Хіба вже дуже ревні.

– Жителі тих «ЛНР» та «ДНР» розуміють, що у цих незаконних утворень немає майбутнього?

– Вони теж заручники.

– Але ж рабів до раю не пускають?..

– Багато хто просто боїться. За непослух карають дуже сильно. Жінок, приміром, нагайками бити можуть. Можуть принижувати. Їх треба зрозуміти. Вони хочуть жити. Вони такі, як ми. Адже добре в Києві говорити, знаючи, що там, на Донбасі, хтось боронить нас, стоїть живим щитом. Що СБУ ловить тих, хто готує теракти. Що поліція на вулицях. А там у людей нема нічого, окрім тваринного страху.

– Замкнуте коло. Тих вони бояться, в Україну не йдуть.

Україна не готова була до такого активного процесу внутрішнього переміщення людей

– Багато людей спершу приїхали на підконтрольні території, та змушені були повернутися. Оскільки немає житла, коштів. Україна не готова була до такого активного процесу внутрішнього переміщення людей. Бюрократична машина має повільний розгін.

Знову ж таки, це українці. І чому вони всі повинні виїхати з території України? Зі своєї землі? Адже не можна стверджувати, що всі, хто там живе, – колабораціоністи, бойовики, сепаратисти. Є чимало тих, хто зберігає Україну там.

До речі, ви знаєте, що багато з тих, хто свого часу підбурював до сепаратизму, нині покінчили життя самогубством?

– Ні.

– А це так.

– Повернімося до наших військових, які пройшли через полон. Скажіть, що з ними відбувається далі? Як проходить реабілітація?

– Проблеми не тільки у них – синдром війни ввійшов у кожен дім. Адже ми не готові були до війни, до смертей, до поранень. Я вже мовчу про тих, хто особисто пройшов через жорна війни.

Ми готуємо програму, працюватимемо з цілими сім’ям атошників

Ми готуємо програму, працюватимемо з цілими сім’ям атошників. Адже на війну йде одна людина, а повертається зовсім іншою, з якою по-новому треба налагоджувати життя. Це ціле скалічене покоління. Працювати тут треба передусім психологам, бо це все – надовго.

Тому й питання розвитку контрактної армії дуже важливе. Багато демобілізованих не можуть себе знайти. Їх тягне назад – туди, де відбулася їхня трансформація. І те, що сказав Президент, що контрактна складова у формуванні війська буде збільшуватися, дуже слушно.

– Нині вже йдеться про контрактну армію без мобілізації. Для Юлії Тимошенко – це топ-тема. І не лише для неї.

– Юлія Володимирівна мала змогу зробити армію контрактною, коли двічі очолювала уряд.

Потрібно розвивати контрактну армію з урахуванням ситуації на сході. У нас тепер є нова професія – воювати. Цим людям, для котрих війна стала професією, потрібне місце роботи, інакше будуть формуватися угруповання, кишенькові армії великих і маленьких політиків. У найближчій перспективі призов і мобілізація мусять бути збережені.

– Ви сказали, що це все триватиме довго. Чому так думаєте?

– Бо розхитати човна легко, а ось стабілізувати потім непросто.

Фото - Віктора Ковальчука та з архіву Оксани Білозір