Геннадій Москаль: Народ зомбували десятиріччями, а я – не Кашпировський, щоб одночасно змінити свідомість усіх

З 1 травня не можна буде потрапити на окуповані території Луганської області автобусами і вантажівками. Перетнути пункти пропуску зможуть тільки легкові авто і пішоходи.

Більшість місцевих жителів впевнена: це зроблено заради того, щоб протистояти масштабному наступу російських військ. Чи насправді це так, в ексклюзивному інтерв’ю «Аналітичній службі новин» розповів  сам керівник Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Геннадій Москаль, який і підписав це розпорядження.

— Геннадію Геннадійовичу, чи справді Росія готує наступ?

— Що в голові Путіна, не знає ніхто, але рух вантажівок і автобусів через лінію розмежування я закрив з інших міркувань. Я став заручником глобальної політичної ситуації, в якій опинилася уся Луганська область.

Справа у тому, що через так званий адміністративний кордон ходять не тільки люди, а ще суне автомобільний потік, який треба ретельно перевіряти. І міліція уже має купу судових позовів від приватних фірм, товар яких зіпсувався через затримку на блокпостах. Але на підставі чого тій же міліції діяти на цих блокпостах?

Кабмін мав би прийняти низку нормативно-правових актів щодо життя у зоні АТО. Наші парламентарії також мали б ухвалити низку законів. Але Київ чомусь утер руки. Мабуть, тому, що в Києві геть далекі від усіх наших проблем. Що таке адміністративний кордон? Немає точного визначення. А незаконне переміщення товарів через адміністративний кордон? А я написав усім: у Державну фіскальну службу, СБУ, в Кабмін, Верховну Раду – прийміть зрозумілі нормативно-правові акти, які б урегулювали перетин адміністративних кордонів. Відповіді немає досі. І саме для того, щоб влада у столиці нарешті побачила проблему, з першого травня я заборонив провіз вантажів і проїзд автобусів пасажирського сполучення з підконтрольної території на неконтрольовану і навпаки – до законодавчого врегулювання. Може, тепер вони почнуть щось думати? Ухвалювати рішення?

—  Міліція з військовими на блокпостах так вже й ні в чому не винуваті? Тільки й чуєш: на Лисичанському блокпосту вимагають хабарі, населення скаржиться на батальйон «Чернігів» у Станиці Луганський. А випадки мародерства з боку військових? Чи скажете, такого немає?

— Я багато де працював по Україні і скажу ось що: дурнів і негідників вистачало завжди і скрізь. Вони народжуються на 10 тисяч населення  в такій же кількості, як і порядні люди. А під час війни у всіх, навіть зовні порядних людей, проявляються  справжні риси характеру: вкрасти щось, з`їсти під ковдрою.

Черчіль свого часу сказав чудову фразу: «Якщо зібрався кудись іти і дорогою кидатимеш камінь у кожного собаку, який гавкне, ніколи не потрапиш до пункту призначення». У мене немає Інтернету. А  якби я читав про все, на що скаржаться, і відписувався, нічого не зміг би зробити. Є конкретні випадки – звертайтеся офіційно, будемо розбиратися. А бабця сказала, хтось переповів і в «Фейсбуці» написав – перевіркою таких фактів я займатися не збираюся.

Є кілька пунктів, які дадуть мені змогу, якщо зможу їх виконати, залишитися морально задоволеним. Головне - зберегти політичну рівновагу в Луганській області. І поки що ми цього дотримуємося.  Намагаюся діяти так, щоб військово-цивільна адміністрація мала певний авторитет серед населення. І водночас вчимося спокійніше реагувати на людей, які нас не сприймають. Бути більш терпимими до тих, хто має іншу точку зору.

— А як же голова Станично-Луганської райради Попов? Кажуть, його наші військові возили кілька днів з мішком на голові, залякували. Мовляв, якщо не проголосують за те, щоб визнати Росію агресором, а ЛНР – терористами, у всіх будуть серйозні проблеми. Після цього усі депутати одноголосно визнали Росію агресором.

—  Це ви про те, що «не може депутат так взяти і самостійно проголосувати»? Два депутати утрималися і, хай як це дивно, досі живі і неушкоджені. Справа в тому, що коли ввели військово-цивільну адміністрацію, у депутатів спрацював інстинкт самозбереження. Адже ми наділені такими ж самими повноваженнями. Раніше вони не хотіли збиратися – щоразу не було кворуму, а коли зрозуміли, що їхню роботу можемо зробити і ми, вирішили змінити стратегію. Так вони довели, що потрібні. От як їх після цього можна розформувати?

—  Чому серед населення так мало прихильників української влади?

—  Народ зомбували десятиріччями, а  я – не Кашпировський, щоб одночасно змінити свідомість усіх. В чому трагедія Луганщини? 95% населення ніколи не виїжджали за межі області, хіба що в Росію. Ну, а Європу тут майже ніхто не знає – і, як тепер з’ясувалося, всі її бояться.

Російська пропаганда зробила свою справу: дорослі й нібито освічені батьки переконані, що їхніх дітей якісь міфічні фашисти вивозять розчленовувати.

Приміром, вирішили ми відправити дітей на канікули в Західну Україну і Європу. Та є села, де не дають вивозити дітей. Кажу: «Бабусю, нехай онук Європу подивиться!» А вона: «Ага, його там на органи розберуть». Раз так сказали, два – ми посміялися. Та коли чуєш подібне по 20 разів на день, це вже не смішно. Але російська пропаганда зробила свою справу: дорослі й нібито освічені батьки переконані, що їхніх дітей якісь міфічні фашисти вивозять розчленовувати. Ну, набираємо якось кілька дітей, потім вони дзвонять з-за кордону однокласникам, вчителям і розповідають, що ніхто їх тут не ріже, а ходять в музеї й зоопарк. Наступного разу замість 3-4 дітей уже їдуть 35. Так і розвіюємо міф про фашизм.

На мою думку, Партія регіонів зробила все, щоб люди тут дійшли до такого стану. Хоч самі з тієї Європи й Америки не вилазять. Якщо ви так хочете в «Русский мир», то йдіть, будь ласка, туди. Навіщо вам Захід?

Щосуботи у Сєверодонецьку проходить ярмарок, куди з’їжджаються з усіх куточків Луганщини. І одна жіночка вже замучила мене претензіями: «А вот хорошо в России, Новороссии...». Якось я не витримав і кажу: «Жіночко, не пийте з мене кров. Я готовий за власний кошт організувати два автобуси. Один – в будь-яку область Росії, другий – у Луганськ. І провеземо вас із вашими однодумцями з мигалками по всіх блокпостах. Домовилися? Домовилися. Просидів цілий день – ніхто так і не з’явився. Бо люди розуміють, що там насправді їх очікує.

— Людям передусім потрібні конкретні дії. Як зараз відбувається відновлення зруйнованих обстрілами будинків? Як на мене, не надто активно.

— Насправді це дуже серйозне недопрацювання уряду. На мій погляд, будувати тут нічого не потрібно. Треба видати людям грошові компенсації.

На мій погляд, будувати тут нічого не потрібно. Треба видати людям грошові компенсації.

—  Але ж ви самі знаєте, як це буває: дім зруйнували, а дадуть за це копійки...

— За міжнародними нормами держава зобов`язана надати людям компенсацію за втрачене житло й майно, але треба встановити ступінь пошкоджень. Перший – не підлягає відновленню. Другий – потрібен капітальний ремонт. Суми різні. Третій ступінь – поточний ремонт. Далі: що в хаті, які меблі й побутову техніку зіпсовано? Це також треба визначати й відшкодовувати.

Та це – дуже марудна робота, яка вимагає ще й законодавчого забезпечення. Треба якнайшвидше прийняти відповідну постанову, але в уряді кажуть: тільки після завершення АТО.

— Так, можливо, й АТО тоді швидше скінчиться – якщо люди побачать, що влада здатна розв’язувати їхні проблеми?

— Справді, це б зняло серйозну соціальну напругу. Люди з будинків, які розбомбили, живуть по підвалах у нелюдських умовах, всі озлоблені. А є ж чимало населених пунктів, де зруйновані усього лише одна-дві хати. Ми б уже давно віддали гроші людині з обласного бюджету і ніхто б не казав: яка погана українська влада, нікому не допомагає.

До нас уже приїжджають люди з закордону, кажуть: ми готові дати гроші, але скільки саме? Я постійно намагаюсь переконати Київ прийняти відповідну постанову: щоб відновлення пошкоджених будівель проводити за рахунок державного бюджету, обласного, місцевих, міжнародних благодійних організацій, водночас використовуючи й внески від окремих громадян. Схема проста. Акт про пошкодження будівлі складає сільрада, перевіряє районна, затверджує обласна. Потім профільне міністерство затверджує цей акт, і людина отримує з Києва гроші прямо на свою банківську картку. А потім сама вирішує, що з ними робити: купити новий будинок, побудувати чи переїхати в інший регіон.

Комусь би дали з місцевого бюджету, комусь – з обласного, щось би Київ підкинув, щось – іноземці... До 1 листопада ми б закрили всі ці питання. Але нас просто кинули напризволяще. Ніхто не поспішає сюди, щоб на власні очі побачити, що тут робиться, й подумати, як виходити із цієї скрутної ситуації.

—  Як ви ставитеся до закону про декомунізацію?

— Деяким регіонам він зараз дуже потрібен. Але не для Луганської й Донецької областей. У всякому випадку не зараз. Я б зробив у ньому приписку: втілити в життя  на Донбасі лише після завершення АТО! Тут поки що значно важливіше налагодити життя людей і відновити економіку.

—  Не шкодуєте, що знову очолили Луганську область?

—  Ну, я знав, куди йду. У важку для держави хвилину кожен повинен робити те, що він уміє. Можна записатися в армію, стояти на блокпосту. Але я вважав, що буду більш ефективним, якщо керуватиму територією. Тим більше, що не було жодного бажання знову йти у Верховну Раду.

—  Чому так?

— Був запит суспільства на нові обличчя. Але проблема полягає в тому, що в парламент слід приходити вже з іменем. Зробити його там неможливо.

— Проте більшість сьогоднішніх парламентаріїв таки зробили в парламенті собі ім`я.

—  Це дешева популярність. Пику натовк одному, посварився з іншим. Але користі від цього українському народові аж ніякої. У парламенті мають працювати люди, які вміють написати закон, спроможні розв’язувати проблеми в державі. Лише в цьому разі якийсь сенс від такої праці. Інакше це марна трата грошей і людської уваги.

—  Давайте конкретніше, кого з депутатів, якби ви мали таку змогу, вигнали б із парламенту?

—  Кого й скільки вигнав би? Та не менше 80%! Людям потрібна конкретна робота і конкретні результати. І бійками справі не зарадиш.