Олександр Клименко: Найголовніша відмінність цієї війни від інших - відкритий кордон, через який іде зброя

Фотокореспондент газети "Голос України" Олександр Клименко — дуже спокійний і усміхнений чоловік. Не кожен повірить, що саме йому ми повинні бути вдячні за кадри, відзняті не тільки на Майдані і Донбасі, але й у Придністров'ї, Сараєві, Лівані, Сьєрра-Леоне та Косові, Кувейті. Він бачив багато чого. І каже, що такого, як на Донбасі, ніде не було. Про те, що насправді відбувається в АТО, людські долі і моральність професії фотокореспондента він розповів в інтерв'ю «Аналітичній Службі Новин» (АСН).

— Олександре, чому ви знімаєте війну? Наскільки правильно фотографувати смерть і страждання?

— Відразу з наболілого? Знаєте, я недавно готував роботи для фотовиставки. І друкар, дивлячись на мої фотографії, згадав про відеосюжет про смертельне поранення нашого колеги фоторепортера Сергія Ніколаєва. Він обурювався: чому журналісти це знімали, а не надавали допомоги? І взагалі, навіщо таке знімати ?! Розумієте, я впевнений: такі речі треба документувати! І це не означає, що вони знімали, а людина залишилася без допомоги. Досить швидко прибули професійні медики. Вони займалися своєю роботою, а журналісти — своєю.

Ще один випадок. 21 лютого цього року був обмін тіл загиблих. Його проводила група розвідників під керівництвом «Марата». Переговірником із протилежною стороною виступав Іса Курамагомедов — ветеран війни в Афганістані. Тіла отримати було складно. Але в підсумку Іса заявив, що торг на трупах недоречний, і обмін відбувся.

Після ми приїхали в морг Артемівська. Тіла перевозилися в броньованому медичному автомобілі на базі «ГАЗ-66». Коли їх почали витягати, це було жахливе видовище. Тіла замерзли, нагадували дрова. Ми дивилися на все це і не вирішувалися знімати. Тоді «Марат» — полковник розвідки і «Кліщ» — полковник міліції (а тіло його друга потрапило під цей обмін) в один голос сказали: «Знімай. Нехай люди бачать, як це все відбувається насправді. Чого варті ці солодкі картинки, як військові їдять і все в цьому роді? Нехай бачать цю жерсть, яка, загалом-то, відбувається ».

Ми акуратно почали знімати. І тут приїхав командир медичної роти імені Пирогова Національної гвардії Ігор Ільків. «Не знімайте, це мої хлопці», — звернувся він до нас. Дійсно, серед цих загиблих було троє медиків, одного з них з позивним «Кавказ» ми знали.

Почалася суперечка. Розвідка наполягала, що знімати потрібно, медицина — ні. Але тут «Кліщ» побачив, як із машини виносять тіло його друга, і... заплакав. Медик Ігор Ільків (дорослий мужик, років під 60) теж плакав.

Чому розповідаю таке? Це була така ситуація, коли можна було знімати не тіла, а, як ми говоримо, відображенку, тобто реакцію людей на події. Але все, що я встиг, — зробити кілька карток. Шкода, цей конкретний випадок залишився незадокументованим. Це мене турбує. У нашій війні багато чого не знято. Це неправильно.

Знаєте, я бачив кадри, відзняті з іншого боку, після заняття ними Дебальцевого. Відображено сніг, іній на траві, стелиться туман. На дорозі стоїть танк. І на цьому тлі — лежить загиблий. Це — жорстока картка. Але вона життєва, правдива.

Чи засуджую я фотографа? Ні. Він зняв те, що побачив. Фотографія бере за душу, чіпляє дуже сильно незалежно від того, хто на ній — українська армія чи сепаратисти. Мене лякає, коли пишуть в Інтернеті, наприклад після загибелі 20 бійців із того боку: «Це круто!» Думаєш, як же можна радіти такому?! Вони — наші вороги і я їх не шкодую, але якщо людина такому радіє, її сприйняття світу перекручено.

— Але Донбас — це не перша ваша війна.

— Ні. Я був свідком багатьох воєнних конфліктів: квітень 1992 року — Придністров'я; лютий 1994-го — Сараєво; листопад 1994-го — Сербська Країна, нинішня Хорватія. Потім подібні поїздки в країни колишньої Югославії стали частими: з 1995-го по 2000-й роки; в 2001 році я був у Лівані, Сьєрра-Леоне та Косові; 2002-й — теж в екс-Югославії; в кінці серпня 2003-го я з'їздив у Кувейт і по 2006-й включно випав із відрядного життя в зони конфліктів із виробничих причин. 2007-й — Косово і відразу Ліберія; 2008-й — Косово, Ліберія і Кот-д'Івуар; в 2009-му поїздок не було; 2010-й — двічі в Ліберії; 2011-й — Ліберія; 2012-й — Південний Судан і Демократична Республіка Конго; в 2013-му нікуди не їздив; 2014-й — поїздки в зону АТО.

Все починалося з чистого інтересу. Уявіть, вам пропонують два варіанти роботи: відправитися в Житомирську область для зйомки фермерського господарства або поїхати в Сараєво. Однозначно я вибрав другий варіант. І тепер усюди їжджу по своїй волі.

— Навіщо вам це тепер?

— Може, звучить пафосно, але це правда: я вважаю це своїм обов'язком. Я бачив війни. І коли війна прийшла в мою країну, я не можу сидіти вдома. Мене не тягне туди ні честолюбство, ні адреналін. Я повинен показати правду — показати, що там відбувається. Тим більше, як мені здається, я маю більше життєвого досвіду, ніж молоді фотографи, і в плані роботи можу зробити так, як молодь просто ще не вміє.

Фотографії в'єтнамської війни якоюсь мірою сприяли її закінченню. Зараз таке навряд чи можливо. Подібні кадри стали повсякденністю, люди переситилися картинкою. Коли була в'єтнамська війна, Інтернету не було. Телебачення було, але не настільки розвинене, як зараз, коли прямий ефір ведеться з позицій на передовій через супутник. У той час фотографія була одним із головних засобів комунікації, візуального свідоцтва того, що відбувається. Я не думаю, що так багато фотографів було на в'єтнамській війні, скоріше мало — як космонавтів. Самих карток багато бути не могло, і тому фотографія була цінна. Зараз ми, зайшовши ввечері в Інтернет, при бажанні побачимо всю картину дня, відео та фото з різних сторін конфлікту. Відзняте як фотографами, так і на телефон самими учасниками подій. Нині ціна картинки знижена, тому фотографія не володіє таким впливом, як колись. Іноді мені здається, що фотографія замикається в собі і цінителі фотографії — це самі фотографи. Але роль її як свідчення, безумовно, залишається.

— Сім'я не проти того, що ви їздите на Донбас?

— Моя сім'я — дочка, син, дружина, мама і теща — сильно переживає.

Знаєте, торік, 19 січня, коли мене поранило вибухом гранати на вулиці Грушевського в Києві, це була абсолютно дурна ситуація. Я себе корив: ну як же так, значить, був недостатньо уважний. Можливо, я розслабився, ніяк не думав, що на вулицях Києва буде така війна. Чому я це згадав? Це поранення стало потрясінням для родини — і у них досі існує якась боязнь. Моя дружина Маргарита сказала: «Це мене поранила граната, а не тебе!» Перед відрядженням в АТО вона дивиться на мене благальними очима, а друзям каже: «А як я можу його втримати?» І син поглядом просить: «Тату, може, не поїдеш?»

Але зате коли я приїжджаю, це — феєрверк. На війні найкраще почуття, коли ти повертаєшся додому.

— Війна на Сході України відрізняється від інших конфліктів, які ви бачили?

— А війну починаєш оцінювати і розуміти, коли гинуть твої знайомі та близькі. Для мене вона розпочалася 2 травня: тоді загинуло п'ятеро моїх приятелів-вертолітників. Їх смерть мене сильно вразила.

Те, що у нас зараз відбувається, — найстрашніше, що мені довелося бачити. І не тільки мені. Так говорять багато. Перший раз я опинився на війні в 1992 році. Підробляв тоді на одне німецьке агентство. Подзвонили і запитали, чи не можу з'їздити в Придністров'я. Я сказав: «Запросто!» Через знайомих знайомого знайшов поводиря. Він зустрів мене на машині і повіз у Дубоссари. Звідти ми передислокувались у штаб, де мій супроводжуючий і залишився. Ми з групою військових поїхали на передову — вона розташовувалася в районі Дубоссарської ГЕС на річці Дністер. Там сиділи бійці в окопах і пострілювали снайпери. Ні про які «Гради» взагалі не йшлося. Найяскравіша картина: під'їжджає до нас якось бронетранспортер МТЛБ, на ньому сидять пацани і дівчата років по 18. Виявилися добровольцями з Москви. Воювати приїхали. Мене тоді сильно вразила ця юнацька дурна романтика.

Стріляли і в Косові, і в боснійських Сараєві, Жепе і Горождах. Але наша війна... Вона інша, більш насичена з точки зору застосовуваного озброєння, подій. «Гради», важка артилерія, наступи-відступи, котли тощо. Може бути, я недостатньо обізнаний, але не чув, щоб у Боснії використовувалися «Гради». Сам бачив якісь старі гармати, котрі стояли на позиціях у Сербській Країні (територія сучасної Хорватії).

У мене є фотографія, зроблена на нашому блокпості в горах. Вона всім подобається: солдат іде на війну. Це такий дід із карабіном Маузера зразка 1898 року, шапкою із зіркою Броз Тіто зразка Другої світової і тих же років югославським кітелем. На вигляд йому років 55, але мені здається, він був молодшим. У пакеті боєць ніс чоботи і пляшку ракії, яку прийшов міняти у наших солдатів на патрони. Оскільки ми, журналісти, все це бачили і з нами був замполіт батальйону, діда відправили: «Ні-ні! Іди-іди».

Що у нас? Не можу уявити, щоб зараз ополченець з якою-небудь трьохлінійкою, без патронів, у старій шапці йшов на війну. Зараз у них є все, тому що їх озброює Росія. Найголовніша відмінність цієї війни від інших — відкритий кордон, через який іде зброя. Знаю, що сторонам конфлікту на території колишньої Югославії продавали зброю. Навіть ми і Росія, але це не робилося через відкритий кордон.

Ще одна відмінність — підлість. Хто міг сказати рік тому, що Росія буде воювати проти нас? Думаю, ніхто. А вийшло: ти з людиною живеш-живеш по-доброму і тут він тобі ніж у спину.

— Усі чекають, коли цей жах закінчиться...

— На мій погляд, цей конфлікт швидко не закінчиться. Навіть після всіх мирних переговорів. Припустимо, завтра сторони домовляться: багнети в землю — і ніхто не воює. Серед тисяч знайдуться два десятки придурків, які будуть стріляти.

Знову ж таки, крім безпосередніх втрат, шкоди від бойових дій, війна приносить багато людських трагедій. Якщо в дружини загинув чоловік, це сильно вплине на все її подальше життя. Подібні смерті позначаються на суспільстві в цілому.

Існує поняття «ненароджене покоління». Це коли через великі війни у загиблих солдатів не буде дітей. Отже, якесь покоління випадає, і в цьому теж є соціальна трагедія. А інваліди, за якими треба доглядати? А поля, наповнені мінами, на яких підриваються діти? Нещодавно був подібний випадок у районі Артемівська...

А скільки знищено будинків? Я знаю випадок, коли людина, щоб побудувати будинок, багато в чому собі відмовляла, образно кажучи, пила воду і їла сухарі, хотіла, щоб онуки сказали «спасибі». І тут бах — і в один момент усе розбомбили.

Найнеприємніше, найдурніше відчуття, коли ти під обстрілом, десь недалеко вибухають міни або «Гради», а ти лежиш і знаєш, що нічого не можеш зробити. Усе залежить не від тебе, а від Господа Бога, долі, волі, випадку. І в такий момент, мені здається, набагато приємніше і простіше геройськи загинути у відкритому бою, а не ховаючись.

Ще одне — різкий перехід у мирне життя. Був момент, коли треба було взяти на роботі відпустку. Я спакував валізи і поїхав у Карпати. Давно зріла ідея записати історії за мотивами моїх фотографій, збирався цим зайнятися. Розумієте, за три дні до цього я бачив війну і смерть, а на базі відпочинку все тихо і спокійно, буржуазний контингент на хороших машинах відпочиває. Познайомився там з одним мужиком — на м'ясокомбінаті б'є биків. Просить: «Розкажи про війну». Я розповідаю, що бачив. Він каже: «Ти брешеш». Тоді я зрозумів, що про війну може знати і розуміти той, кому не все одно. З тих пір я можу поговорити детально про війну лише з людиною, яка там була, яка зрозуміє мене. А пусті роззяви цього не оцінять. Їх не чіпляє. І дуже прикро, коли ти знаєш, що там відбувається, а вони кажуть: «Ти брешеш». Може, так вони зберігають свій душевний спокій? Не знаю. Але з відпочинку я поїхав вже через кілька днів.

— Не страшно повертатися туди знову і знову?

— Тут усе просто: боїшся — не їдь, їдеш — не бійся, залиш свій страх удома. Якось я прочитав одну замітку, що якщо їдеш на війну, значить, будь готовий до того, що тебе вб'ють. Ти не повинен боятися смерті, але повинен бути обережним, наскільки це можливо. І ось один раз я, очевидно, під враженням такого чтива нерозумно втратив страх і йшов на зачистці Пісків разом із військовими, а мужик, який слідував за БТРом, махав мені рукою, мовляв, іди сюди, сховайся за броню. Потім зрозумів, що вчинив нерозумно — таке геройство нікому не потрібно.

Якийсь перелом у моїй свідомості стався, коли мені розповіли слова легендарного вертолітника полковника Володимира Пастухова, який брав участь у всіх війнах починаючи з Афганістану: Югославія, Ліберія, Кот-д'Івуар. Йому вже 60 років, але з продовженим дозволом він, як і раніше, літає. Наприкінці квітня минулого року, коли на Донбасі все тільки починалося, Володимир Михайлович построїв особовий склад і сказав: «Товариші солдати і офіцери. У країні почалася війна. Ви все можете бути вбиті і ви повинні бути до цього готові. А от щоб ви не були вбиті, ви повинні дотримуватися дисципліни тощо».

Ще іноді я думаю, що дуже страшно залишитися інвалідом. Знаю по своєму пораненню на Майдані — ці неприємні відчуття для себе, для своїх думок, для сім'ї та рідних, які дуже бояться і переживають. Ще невідомо, кому гірше: мені чи моїм рідним. Правди у світі немає і її всі бояться — це з одного боку. З іншого, правда не завжди на благо, тим більше під час війни. Війну виграє той, хто більше бреше. І це теж правда.

— Наших військових часто критикують. Розкажіть, які насправді наші АТОшники?

— Знаю точно, що бійці, навіть якщо скаржаться, що командири погані і військові дії ведуться якось не так, усі готові воювати до переможного кінця і моральний дух у них високий. За це я перед ними схиляюся.

Люди, мобілізовані на війну (неважливо, ким вони були у мирному житті — трактористами, бухгалтерами, банкірами), повинні стати солдатами, виконувати команди. І ні про що не думати — за них це робить командир. Але вони намагаються влаштувати собі пристойне житло, харчування. Самі ремонтують ввірену техніку. Роблять апгрейди стрілецької зброї: фарбують автомати, встановлюють додаткові планки. Я бачив, як у 93-й бригаді бійці на БМП приварювали АГС (автоматичний гранатомет станковий. — Ред.). Думаю, це якесь продовження Майдану, коли люди прийшли на голі камені, але через місяці у них було все, а до літа навіть росли огірочки-помідорчики.

А в 30-й бригаді є Макс-каратист. Любить класичну музику, в машині постійно звучить Бах або Шопен. Подобається, каже. Так от, цей Макс, помацавши одного разу мій бронежилет, дійшов висновку: плити негідні. І видав круті перевірені пластини.

Одного разу я потрапив до бійців 17-ї танкової бригади, яких прикомандирували до 93-ї. Вони ходили в куртках з написом «Донецький аеропорт», а в іншому в прямому сенсі були голі-босі. Жили в убогій глиняній хаті. І було в них два танки: один — не їздив, інший — не стріляв. Так вийшло, що вони нікому не були потрібні: керівництво 17-ї з усіх питань направляло їх у 93-у, а та, у свою чергу, говорила звертатися в 17-у. А хлопці воювали, були в аеропорту.

Іноді мені здається, що наші полководці якоюсь мірою мислять категоріями Другої світової. Але це зовсім інша війна, де треба воювати не числом, а вмінням. Не людьми, а розумом, тактикою, стратегією, технологічніше. Емоції переповнюють, коли гинуть люди. Мені здається, військові операції на Саур-Могилі, в Іловайську та Дебальцевому можна було провести розумніше і зберегти людей.

— Про добровольчі батальйони також поширюється різна інформація. Як, по-вашому, що це за люди?

— У них воюють відчайдушні, ідейні, духовно стійкі мужики. І добре воюють. Не можна зупинити людину, якщо та хоче захистити свою Батьківщину. У війні перемагає не тільки зброя, а й дух. Я досить близько знаю одну з рот п'ятого батальйону ДУК «Правого сектора», яка тримала «Небо» (так називали шахтний підйомник, точку для спостереження і коригування стрільби в Пісках). Там було дуже небезпечно через безперервні обстріли, однак добровольці ДУК перебували на «Небі», цілодобово доповідаючи про ситуацію підрозділам української армії, що стоять у Пісках: 93-й і 95-й бригадам. Хлопці здорово всіх виручали.

А щодо дисципліни? Є підрозділи ЗСУ або Нацгвардії, в яких розгардіяш ще той. Постійно на слуху «Айдар». Так, 24-й батальйон територіальної оборони добровольчий, але — підлеглий Міністерству оборони. І навпаки, є добровольчі батальйони, в яких дисципліна сувора. Я особисто знаю одного ротного ДУК ПС із позивним «Сірко». У нього все просто: напився боєць — давай, до побачення.

Про взаємодію розповім на прикладі. 24 липня минулого року був наступ на Піски. У ньому брали участь 93-я бригада МО, ДУК ПС, батальйони МВС «Дніпро-1» і «Шахтарськ». На місці операцією керував командир 93-ї бригади полковник Олег Мікац. Була розроблена стратегія по підрозділах. І, звичайно, йому всі підкорялися. Правда, після заняття Пісків бійці батальйону «Шахтарськ», сказавши, що втомилися, сіли у вантажівку і виїхали в тил. От так. Вважаю, що добровольчі батальйони повинні бути, просто потрібно знайти компроміс, яким чином вони будуть взаємодіяти з офіційними силовими структурами: МО, МВС. Якщо і підкоряти добровольців державним відомствам, нехай вони входять на певних рівних умовах.

— Інформація з АТО завжди була об'єктивною?

— На це запитання немає чіткої відповіді із серії «чорне» і «біле». У таких відповідях багато напівтонів. Розповім випадки. На український блокпост (де у солдатів зі зброї тільки автомати) противник готував наступ, в тому числі з танками. Керівництво каже бійцям, що вони повинні «захищатися, стояти і триматися». Журналіст, дізнавшись про це, пише замітку: у наших військових тільки стрілецька зброя. З точки зору стратегії він доніс інформацію сепаратистам. А з точки зору об'єктивності — змусив керівництво Збройних Сил тверезо оцінити ситуацію і направити на блокпост декілька танків. Буває також, приїжджаєш до військових, а один із солдатів кричить: «Мені жерти нічого». А інший, мовляв, у нього все нормально. Можна взяти голого-босого солдата, що кричить, що тут усе погано, і побудувати на цьому всю замітку чи сюжет. Або іншого бійця, що кричить: «Я цього Путіна розмажу по стінці і мені по барабану, що я в одних сандалях ходжу».

— Наскільки якісно українські ЗМІ висвітлюють ці події?

— Українські журналісти дуже об'єктивно висвітлюють війну. Інша справа, що багатьма ЗМІ володіють олігархи, у яких є інтереси на Донбасі. І тоді, наприклад, безпосереднє керівництво каже журналістам: «Ви не повинні вживати «терористи» або «сепаратисти», а — «ополченці». Я всіх журналістів, хто був на війні, вважаю героями. Вони їдуть на схід не з примусу, а за покликом душі.

— А мирні жителі? Які у них настрої?

— З ними я спілкувався небагато. Мені здається, що повинен бути десь попереду і знімати там. А з мирними жителями може поспілкуватися, скажімо, дівчина, яка приїде в тил. Я хочу більше знімати військових, як усе відбувається, бойові дії.

Але кілька історій про місцеве населення в мене є. Це було в селі Кримське на Водохреща, 19 січня. Ночував із військовими в одній кинутій маленькій хаті. Ми організували стіл. І тут почався дуже сильний обстріл із «Градів». Ми в льох. Один раз, другий. А вони луплять і луплять (скажу, що обстріл «Градами» — це взагалі огидно, а в нашому випадку — тим більше, коли ти сидиш із класними пацанами за крутим столом: картопля там, чай). У підсумку нам набридло бігати в укриття і при обстрілі ми просто лягали на підлогу. Вранці, коли ми вийшли з хати, виявилося, що найближчий снаряд упав від нас метрів за 50. Село сильно постраждало. Але, слава Богу, ніхто не загинув. Місцеві жителі ходять серед руїн, плачуть, збирають залишки майна, розбирають завали, латають дахи.

Але більше всіх мене вразила одна бабуся. Її сарай рознесло повністю, хата вціліла, але залишилася без стекол. Стоїть біля хвіртки вона і каже: «Що ж ви, хлопці? Крим просрали й нас просираєте?» І мене це так вразило. Вона явно була не сепаратистка. Там же, в Кримському, була інша жінка, родом із Житомирської області, можливо, тому вона допомагала нашим солдатам. Коли ми зустрілися, сильно плакала, просто ридма. Розповіла, що вчителька української мови, що любить вишивати. Що всі тут сепаратисти. Радила не вірити тим, хто усміхається в обличчя, тому що всі тільки й чекають приходу ополченців. Знаю ще одну бабусю, яка проживає на території, підконтрольній українській армії. А діти її живуть у Кіровському, на окупованих територіях. Грошей у них немає, їсти нічого, і вона змушена їм допомагати зі своєї пенсії. Свою думку з приводу конфлікту яскраво не виявляла.

Мені здається, не можна людей судити і категорично оцінювати їх у дусі «біле і чорне». Невідомо, як би ми поводились, опинившись на їхньому місці. Можна спробувати зрозуміти цих людей. Вони хочуть вижити — це природне людське почуття і бажання. Думаю, війни легко можна було не допустити силовим методом, незважаючи ні на які жертви, задушити ще в зародку. Війна — це не фестиваль шляхетних дівчат. Тоді побоялися можливих смертей, але що ми маємо сьогодні? Скільки смертей, скільки знищених будинків, скільки доль зруйнованих?

Після перших поїздок у зону АТО в середині минулого літа я сильно переживав — вбивав перепад між картинками війни та мирного життя. Зараз це почуття трохи затемнилося. Крайній приклад — обмін тілами. Із сьомої ранку до другої години дня я був учасником цього заходу, бачив чумні від напруги очі розвідників після обміну і тіла в морзі Артемівська. А об 11 вечора вже був на Дарницькому залізничному вокзалі, куди приїхав експресом, втомлений, неголений, з мішками речей... Вийшов із поїзда, дивлюся — йдуть чотири дівчинки з хлопцями, років двадцяти з хвостиком. Веселі, злегка п'яненькі — співають пісні. І 6 годин тому я бачив зовсім іншу картину: розбиті хати, люди, що ховаються в підвалах, бійці біля багаття, бабуся, яка прийшла на блокпост просити їжі у військових. Вони нікому не відмовляють, хто просить: дають тушонку, макарони. Бабуся трясеться, розповідає українською мовою про чоловіка-інваліда і вбитого сина. І я, звичайно, не проти цих дівчаток, побачених на вокзалі, але контраст дуже різкий. Такої різниці я не відчував, наприклад, у колишній Югославії, хоча в Сараєві теж страшно: будинки були побиті сильніше, ніж у нас. Особливо запам'яталося місто Мостар у Боснії. Усі будинки на вулиці Церковній протяжністю метрів 300 зрешечено кулями.

— Як ставитеся до ідеї залучити миротворців на Донбас?

— Миротворці встановлюють мир. Вони між сторонами конфлікту. Не дають стріляти один в одного. У блакитних касок є зброя, але існує маса обмежень на її застосування. Наприклад, ти повинен побачити, що в тебе стріляють, і тільки потім можна відкрити у відповідь вогонь. Жарт із цього приводу говорить: ти можеш відповісти своїм пострілом тільки тоді, коли тебе вже вбили.

Ефективність миротворчих місій — це окреме глибоке питання. Згадаймо Югославію. Миротворчий контингент ООН ввели в країну наприкінці 1991 року. І за кілька років перебування він нічого не зміг зробити для погашення конфлікту, поки в 1995 році війська НАТО не провели бомбардування сербських позицій, результатом чого стали мирні Дейтонські угоди. Про це ж говорив недавно в інтерв'ю американський генерал Уеслі Кларк, колишній командувач НАТО в Європі: поки в югославський конфлікт жорстко не втрутився Північноатлантичний альянс, війна тривала. А з приводу України Кларк зазначив, що різні угоди і договори — це все нісенітниця, і вони не приведуть до миру.

Правда, були у миротворців і бойові завдання. У 2011 році в Кот-д'Івуарі українські вертолітники на «Мі-24» знищили склад артилерійського озброєння однієї з воюючих сторін. У 2010 році в цій країні пройшли вибори президента, що нагадують наші в 2004 році. Один кандидат сказав, мовляв, я переміг. Інший, що — він. Обидва прийняли присягу і оголосили себе президентами. У підсумку почалася громадянська війна. Французи (а Кот-д'Івуар — колишня колонія зі збереженим протекторатом Франції) зажадали ввести війська ООН для захисту мирних жителів. На ділі їм був потрібний привід самим втрутитися в конфлікт. Що вони і зробили разом із блакитними касками, переламавши хід війни на свою користь.

Під час громадянської війни в Демократичній Республіці Конго загін українських вертолітників місії ООН часто застосовував зброю проти сил повстанців, по суті бандитів. Ця країна багата на природні копалини, за контроль над якими і розгорівся конфлікт.

Що стосується нашої країни, я вважаю, що присутність військ ООН буде неефективною. Я не вірю, що російсько-терористичні війська будуть підкорятися миротворцям. Вони навіть можуть їх обстрілювати. Мені здається, ми самі повинні з цим розбиратися, самі шукати вихід.

 Фото Олександра Клименка, "Голос України"