♈️ Овен (21 березня - 19 квітня)
Сьогодні Овни можуть відчувати потребу в пригодах та нових враженнях Будьте ....
Архів
Повернутись назад
27 Квітня 2015
27 Квітня
Блог:
Думки09:00
Політика
Олег Ляшко
Ставку потрібно робити на своїх
Залучати на високі державні посади необхідно в першу чергу українців. Таку думку «Аналітичній Службі Новин» (АСН) висловив лідер фракції «Радикальна партія» Олег Ляшко.
«Вважаю, що не потрібно робити з іноземців панацею від усіх українських бід. Ставку потрібно робити на своїх громадян, - каже Ляшко. - Іноземців слід брати як радників, не більше. Хибно вважати, що вони врятують країну».
«Давайте тоді ще президентом, главою уряду будуть іноземці, депутатський корпус організуємо з «варягів», - підкреслив Ляшко. - Але чи допоможе це країні? Сумніваюся», - сказав депутат.
Блог:
Думки09:01
Політика
Іванна Клімпуш-Цинцадзе
Повністю скопіювати проведені реформи Грузії Україна не може
Україна повинна використати кращий досвід Грузії з реформування країни, проте його потрібно адаптувати до свого потенціалу. Таку думку «Аналітичній Службі Новин» (АСН) висловила народний депутат Іванна Клімпуш-Цинцадзе.
«Реформи Грузії не є лекалом, за яким обов'язково йти Україні. Грузинам щось удалося, в чомусь вони припустили помилки. Нам головне - використовувати їхній досвід, щоб уникнути повторення помилок», - сказала вона.
Крім того, за її словами, повністю скопіювати проведені реформи Грузії Україна не може.
«Деякі речі просто не переносяться автоматично на нашу країну. У нас інша структура економіки, можливості, людський і індустріальний потенціал. Ми, наприклад, не можемо, як грузини, повністю стати відкритими для світових ринків, адже у нас є своє виробництво», - зазначила вона.
Блог:
Думки10:13
Антон Киссе
Не варто обмежувати право громадян на масові акції в Одесі
На травневі свята в Одесі буде все спокійно. Таку думку «Аналітичній Службі Новин» висловив екс-голова Тимчасової слідчої комісії (ТСК) Верховної Ради України з розслідування вбивств мирних громадян у містах Одесі, Маріуполі та Красноармійську, а також в інших містах на Півдні і Сході України народний депутат України Антон Кіссе.
«Так, напруга є. Найчастіше створюють її політики і журналісти. Хочеться вірити, що все буде мирно, все пройде достойно. Думаю, в Одесі все буде спокійно. Бачу сьогодні вміле керівництво начальника УМВС Одеської області Катеринчука. Допомагає і губернатор Палиця, і мер Труханов. За наявності виваженої та послідовної позиції, бажання розібратися в проблематиці Одеси та області у нас буде все нормально», - заявив він.
Політик акцентував, що травневі свята проведе в Одесі.
«Не дай Бог, якщо будуть якісь моменти, - я готовий шукати точки дотику. І таких, як я, - не одиниці. Нас набагато більше, ніж комусь здається», - пояснив він.
Він також вважає, що обмежувати право громадян збиратися на масові акції в Одесі в річницю трагедії не варто.
«Люди мають право на вираження своєї позиції. Найнеправильніше - заборона на проведення поминальних заходів», - пояснив він.
Блог:
Думки10:29
Олександра Кужель
Негативно оцінюю діяльність міністрів-іноземців
До діяльності міністрів-іноземців є дуже багато запитань. Таку думку «Аналітичній Службі Новин» (АСН) висловила заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики і підприємництва Олександра Кужель.
«Я дуже негативно оцінюю діяльність нинішніх міністрів-іноземців, зокрема діяльність пана Айвараса (Абромавічус - міністр економічного розвитку і торгівлі. - Прим. авт.). Багато говорить - мало робить», - заявила Кужель.
До того ж депутат зізналася, що у неї є підозри, що Абромавічус працює не на інтереси України.
«Є кілька запитань до нього. Перше: чому він не відмовляється від свого литовського громадянства? Друге - нехай підтвердить або спростує наявну в мене інформацію, що він є одним із засновників російських фірм, які входять у сферу впливу РАТ «Газпром». Якщо це правда, то стає зрозумілим, чому він зацікавлений у знятті санкцій із Росії - він втрачає прибуток», - каже Олександра Володимирівна.
Зі скепсисом парламентар дивиться і на «приватизаційний список», який пропонує міністр економрозвитку.
«Не розумію, як інтереси України може представляти людина, яка вносить до списку об'єктів, що підлягають приватизації, наприклад, «Трансаміакпром»- монополію з рентабельністю майже 100%? Навіщо таку монополію передавати в приватні руки? А як могла взагалі виникнути ідея про передачу в приватні руки «Укрзалізниці»? Кажуть, немає грошей на її відновлення? Немає питань - є прекрасний механізм - державно-приватне партнерство, який допоможе і колії залишити в держвласності, і вирішити питання фінансування закупівлі нових вагонів тощо. А навіщо продавати «Укрспирт»? Вже краще розпродати точково підприємства, нехай конкурують між собою», - міркує Кужель.
Блог:
Думки11:04
Політика
Ганна Гопко
Поки що рано проводити референдум про вступ України до НАТО
Для того щоб Україна вступила до НАТО, необхідно відповідати певним критеріям. Таку думку «Аналітичній Службі Новин» висловила народний депутат, голова Комітету Верховної Ради у закордонних справах Ганна Гопко.
Серед цих критеріїв: військова готовність, сильні демократичні інститути, які вимагають, зокрема, змін до виборчого законодавства, політична стабільність, економічний розвиток.
«Ми зараз повинні більше сфокусуватися на законодавчих змінах, які приведуть до цих перетворень», - сказала Гопко. За її словами, питання про проведення референдуму про вступ України до НАТО можна буде порушувати після того, як ми будемо відповідати цим критеріям, будемо бачити готовність НАТО приймати нас.
«Поки ж він, цей референдум, нічого, крім додаткового фінансового тягаря на держбюджет, не дасть», - сказала Гопко.
Публікації15:55
Події
Стій! Поліція!
Перетворення вітчизняної міліції в національну поліцію — це вже притча во язицех. Бажання все радикально переформатувати в роботі правоохоронного відомства та «повернути» міліцію обличчям до народу, декларували багато політиків і чиновники. Але гучні презентації закінчувалися не менше гучними скандалами. Про те, чого чекати українцям від нинішньої реформи, чи стане ця спроба нарешті успішною, журналіст «АСН» розбиралася разом з експертами.
Непарадний мундир
Найактивнішим лобістом ідеї створення в країні поліції нового зразка за правом можна назвати екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка (2007—2010 рр.). Пам'ятається, як затято тоді обговорювали, чи зможуть правоохоронці відійти від мілітаризації і чи сприймуть українці поліцейських, чи не виникне асоціацій з поліцаями. Не менш тремтливе ставлення до проблеми демонстрували і народні депутати багатьох скликань. Але найбільшого резонансу серед інших отримала ініціатива народних депутатів Василя Грицака, Віктора Швеця та Валерія Коновалюка, які напередодні Євро-2012 внесли відповідний законопроект, запропонувавши в якості зразка для наслідування французьку жандармерію. Заразом депутати вирішили презентувати і варіанти форми, в якій, на їхню думку, відважним охоронцям закону буде комфортніше оберігати спокій громадян. А на додаток до нового обмундирування пообіцяли, що вони отримають більш широкі повноваження і вищі зарплати.
З великим ентузіазмом взявся за реформування і політичний опонент Юрія Луценка, голова МВС Віталій Захарченко (2011—2014 рр.). Але далі гучних обіцянок і публічних дискусій, реформатори так і не просунулися. Більш того, за кожною новою концепцією відбувалися скорочення професіоналів, а ситуація лише погіршувалася.
Порядок денний
Приміряння нової форми стало одним із атрибутів чергової кампанії з побудови в країні національної поліції, за втілення якої взявся нинішній міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Правда, влаштувавши не менш гучну піар-компанію, на відміну від попередніх реформаторів, голова правоохоронного відомства тільки цим аспектом не обмежився. Хоча втілювати ідеї з перетворення він почав, не підкріплюючи їх законодавчою базою.
Натхненником поліціізаціі-2015 стала Ека Згуладзе, перший заступник голови МВС. Вона стверджує, що не намагається повторити в Україні свій успішний грузинський досвід, а будує винятково українську модель, спираючись на кращий світовий досвід. А почати вирішила зі створення патрульно-постової служби, оскільки саме вона найближча до народу.
За її словами, патрульний повинен стати першою сходинкою поліцейської роботи. Це поліцейський на вулиці. І він там не стоїть, а працює. Він переміщається в своєму квадраті 24 години на добу. Найголовніші його завдання — гарантування безпеки, запобігання криміналу і реакція на абсолютно всі виклики, які надходять в поліцію. У МВС розраховують, що реформа запрацює з червня поточного року в п'яти пілотних містах: Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Харків, Львів.
На наступному етапі в міністерстві обіцяють концептуально перебудувати всю систему органів внутрішніх справ, розібратися з повноваженнями і міністра, і звичайних співробітників. Ця ідея вже отримала підтримку у законотворців. Так, екс-міністр МВС Юрій Луценко, який очолює сьогодні найбільшу фракцію парламенту, що входить в коаліцію, розповів АСН, що саме і як планують міняти.
«Після ухвалення закону «Про національну поліцію», МВС стане політичним холдингом силових структур. Йому буде підпорядковуватися, і воно буде координувати центральний орган виконавчої влади — Національну поліцію, яка фактично перетвориться на певне міністерство. Начальника Національної поліції буде призначати Кабінет Міністрів за поданням міністра внутрішніх справ. Передбачається, що з ним буде укладено п'ятирічний контракт. Таким чином, начальник поліції стає захищеним від політичних рішень, — перераховує «плюси» майбутньої поліції Юрій Луценко. — Також керівник Національної поліції без узгодження з політиками, в тому числі і з міністром внутрішніх справ, самостійно призначає всіх своїх підлеглих і підписує з ними контракт на п'ять років. Цим ми поставимо крапку в політизації поліції в усіх областях».
За словами екс-голови МВС, всі призначення в Національній поліції «знизу вгору» проводитимуться за певним графіком на конкурсній основі поліцейськими комісіями, до яких увійдуть представники громадського суспільства. Особливий порядок призначення (звільнення) хочуть передбачити для начальника патрульної служби. «Ще один важливий момент, начальник патруля призначається після затвердження відповідною місцевою радою. Тобто начальник поліції Львівській області може призначити заступника з патрулю (колишнього даішника, дільничного, ППС) тільки після затвердження кандидатури облрадою, міськрадою тощо. До того ж, за рішенням відповідної ради, патрульним можна висловити недовіру. Це, в свою чергу, призведе до його відсторонення, доки в МВС не переконаються у його професійній придатності. Це розширить контроль над поліцейськими. Адже міністр не може контролювати 150 тисяч своїх підлеглих, а разом з депутатами місцевих рад — цілком », — каже Юрій Луценко.
Звучить гарно. Але чи вдасться це реалізувати? Думки традиційно розійшлися.
За словами директора Центру досліджень правоохоронної діяльності Олега Мартиненка, реформатори пішли неправильним шляхом. Він переконаний, що здебільшого національну поліцію повинні складати патрульна служба та дільничні. «Ека Згуладзе передбачає спиратися на американський і грузинський досвід. Вона думає, що патрульну службу можна з'єднати з вулицею, але насправді це неможливо, адже це повністю окрема частина. Працювати, як дільничні, патрульна служба не має права. Не має права заходити в будинки, якщо не скоєно злочин. Якщо патрульна служба буде ходити розмовляти, то втратить свій головний об'єкт — вулицю», — сказав Олег Мартиненко.
На його думку, запропонований варіант — це тільки новий фасад, суть не змінюється, повноваження не розширюються.
Цю думку поділяє й президент Української федерації професіоналів безпеки Сергій Шабовта. Експерт стверджує, що Аваков і Згуладзе не з того почали реформувати МВС.
«Якби професіонал шукав логіку в реформуванні, то він почав би зі слідчих органів, оперативних підрозділів. Саме вони розкривають злочини. У ДАІ, звичайно, багато недоліків. Але починати з неї — це займатися мішурою. Поміняти людей, машини, поставити відеоспостереження — це не найважливіше. Безпека на дорогах так само залишиться низькою через жахливі дороги і культуру водіння. Люди звикли, що простіше давати хабарі і порушувати. Найімовірніше водії «обламають» систему, ніж вона їх», — висловив АСН свою думку пан Шабовта.
Починання нової команди з реформування МВС обома руками підтримує експерт з правоохоронної проблематики Олександр Беца. «Існуюча система (МВС, — Прим. авт.) залишилася з радянських часів. Якщо беремо вектор європейський, то треба позбутися радянських гальм, вони нам заважають. Грузія, як маленька країна, змогла у себе запровадити нову систему. Там стали інакше ставитися до правоохоронців, їх поважають. А ми тримаємося за старі структури — ДАІ, прокуратуру», — говорить Олександр Беца. На його думку, будь-яка поліція набагато краще тієї міліції, яка існує у нас зараз.
«У будь-якій країні поліцейських поважають, звертаються до них за допомогою. Ще 10—15 років тому в багатьох країнах з'явилося поняття «ком'юніті поліс». Там завдання міліціонерів захищати не владу, а забезпечувати захист кожної людини і бути ближчими до народу. Ті, хто забезпечують порядок, повинні бути в структурі місцевої влади. А ось ті, хто розслідує злочини, — в структурі МВС», — сказав пан Беца.
Чого хочуть люди
Виявляється, правоохоронці та звичайні громадяни мають дещо інше уявлення про нову міліцію. Такий висновок можна зробити, вивчивши результати досліджень «Центру Разумкова». Так, тільки 22% правоохоронців підтримує ідею перейменування міліції в поліцію, а проти виступає — 29,4%. На повне кадрове оновлення згодні лише 8,9% опитаних, проти цього — 28,8%. Повна підтримка є тільки у ідеї підвищити зарплати (93,6%) і соцгарантії (92%), а також поліпшити екіпіровку і забезпечення правоохоронців (92,3%). Звичайні громадяни відповіли інакше. Ідею перейменування міліції в поліцію підтримують 9,6%, а категорично проти — 34,1%. Повне кадрове оновлення вважають за потрібне лише 34,7% опитаних, проти цього — 10,4%. У ідеї підвищити зарплати зрозуміло позиція абсолютно відрізняється — «за» лише 24,6%, соцгарантії — 37,5%, а поліпшення екіпіровки та забезпечення правоохоронців 42,7%. Цікаво також відповіли громадяни на запитання про те, за які гроші вони готові піти служити в МВС. Так, майже третина відмовляється — ні за які; 20,8% — 6 500—13 000 гривень; 17,1% — 3 900—6 500 гривень. Не змогли скласти ціну праці правоохоронця 20,7%.
Експерти стверджують, реформування правоохоронних органів потрібно проводити. Швидко та якісно. Результативність може бути тільки за наявності політичної волі та комунікації з громадянами. Та поки що думкою самих громадян та їх очікуваннями, схоже, мало хто цікавиться.
Стій! Поліція!
Перетворення вітчизняної міліції в національну поліцію — це вже притча во язицех. Бажання все радикально переформатувати в роботі правоохоронного відомства та «повернути» міліцію обличчям до народу, декларували багато політиків і чиновники. Але гучні презентації закінчувалися не менше гучними скандалами. Про те, чого чекати українцям від нинішньої реформи, чи стане ця спроба нарешті успішною, журналіст «АСН» розбиралася разом з експертами.
Непарадний мундир
Найактивнішим лобістом ідеї створення в країні поліції нового зразка за правом можна назвати екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка (2007—2010 рр.). Пам'ятається, як затято тоді обговорювали, чи зможуть правоохоронці відійти від мілітаризації і чи сприймуть українці поліцейських, чи не виникне асоціацій з поліцаями. Не менш тремтливе ставлення до проблеми демонстрували і народні депутати багатьох скликань. Але найбільшого резонансу серед інших отримала ініціатива народних депутатів Василя Грицака, Віктора Швеця та Валерія Коновалюка, які напередодні Євро-2012 внесли відповідний законопроект, запропонувавши в якості зразка для наслідування французьку жандармерію. Заразом депутати вирішили презентувати і варіанти форми, в якій, на їхню думку, відважним охоронцям закону буде комфортніше оберігати спокій громадян. А на додаток до нового обмундирування пообіцяли, що вони отримають більш широкі повноваження і вищі зарплати.
З великим ентузіазмом взявся за реформування і політичний опонент Юрія Луценка, голова МВС Віталій Захарченко (2011—2014 рр.). Але далі гучних обіцянок і публічних дискусій, реформатори так і не просунулися. Більш того, за кожною новою концепцією відбувалися скорочення професіоналів, а ситуація лише погіршувалася.
Порядок денний
Приміряння нової форми стало одним із атрибутів чергової кампанії з побудови в країні національної поліції, за втілення якої взявся нинішній міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Правда, влаштувавши не менш гучну піар-компанію, на відміну від попередніх реформаторів, голова правоохоронного відомства тільки цим аспектом не обмежився. Хоча втілювати ідеї з перетворення він почав, не підкріплюючи їх законодавчою базою.
Натхненником поліціізаціі-2015 стала Ека Згуладзе, перший заступник голови МВС. Вона стверджує, що не намагається повторити в Україні свій успішний грузинський досвід, а будує винятково українську модель, спираючись на кращий світовий досвід. А почати вирішила зі створення патрульно-постової служби, оскільки саме вона найближча до народу.
За її словами, патрульний повинен стати першою сходинкою поліцейської роботи. Це поліцейський на вулиці. І він там не стоїть, а працює. Він переміщається в своєму квадраті 24 години на добу. Найголовніші його завдання — гарантування безпеки, запобігання криміналу і реакція на абсолютно всі виклики, які надходять в поліцію. У МВС розраховують, що реформа запрацює з червня поточного року в п'яти пілотних містах: Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Харків, Львів.
На наступному етапі в міністерстві обіцяють концептуально перебудувати всю систему органів внутрішніх справ, розібратися з повноваженнями і міністра, і звичайних співробітників. Ця ідея вже отримала підтримку у законотворців. Так, екс-міністр МВС Юрій Луценко, який очолює сьогодні найбільшу фракцію парламенту, що входить в коаліцію, розповів АСН, що саме і як планують міняти.
«Після ухвалення закону «Про національну поліцію», МВС стане політичним холдингом силових структур. Йому буде підпорядковуватися, і воно буде координувати центральний орган виконавчої влади — Національну поліцію, яка фактично перетвориться на певне міністерство. Начальника Національної поліції буде призначати Кабінет Міністрів за поданням міністра внутрішніх справ. Передбачається, що з ним буде укладено п'ятирічний контракт. Таким чином, начальник поліції стає захищеним від політичних рішень, — перераховує «плюси» майбутньої поліції Юрій Луценко. — Також керівник Національної поліції без узгодження з політиками, в тому числі і з міністром внутрішніх справ, самостійно призначає всіх своїх підлеглих і підписує з ними контракт на п'ять років. Цим ми поставимо крапку в політизації поліції в усіх областях».
За словами екс-голови МВС, всі призначення в Національній поліції «знизу вгору» проводитимуться за певним графіком на конкурсній основі поліцейськими комісіями, до яких увійдуть представники громадського суспільства. Особливий порядок призначення (звільнення) хочуть передбачити для начальника патрульної служби. «Ще один важливий момент, начальник патруля призначається після затвердження відповідною місцевою радою. Тобто начальник поліції Львівській області може призначити заступника з патрулю (колишнього даішника, дільничного, ППС) тільки після затвердження кандидатури облрадою, міськрадою тощо. До того ж, за рішенням відповідної ради, патрульним можна висловити недовіру. Це, в свою чергу, призведе до його відсторонення, доки в МВС не переконаються у його професійній придатності. Це розширить контроль над поліцейськими. Адже міністр не може контролювати 150 тисяч своїх підлеглих, а разом з депутатами місцевих рад — цілком », — каже Юрій Луценко.
Звучить гарно. Але чи вдасться це реалізувати? Думки традиційно розійшлися.
За словами директора Центру досліджень правоохоронної діяльності Олега Мартиненка, реформатори пішли неправильним шляхом. Він переконаний, що здебільшого національну поліцію повинні складати патрульна служба та дільничні. «Ека Згуладзе передбачає спиратися на американський і грузинський досвід. Вона думає, що патрульну службу можна з'єднати з вулицею, але насправді це неможливо, адже це повністю окрема частина. Працювати, як дільничні, патрульна служба не має права. Не має права заходити в будинки, якщо не скоєно злочин. Якщо патрульна служба буде ходити розмовляти, то втратить свій головний об'єкт — вулицю», — сказав Олег Мартиненко.
На його думку, запропонований варіант — це тільки новий фасад, суть не змінюється, повноваження не розширюються.
Цю думку поділяє й президент Української федерації професіоналів безпеки Сергій Шабовта. Експерт стверджує, що Аваков і Згуладзе не з того почали реформувати МВС.
«Якби професіонал шукав логіку в реформуванні, то він почав би зі слідчих органів, оперативних підрозділів. Саме вони розкривають злочини. У ДАІ, звичайно, багато недоліків. Але починати з неї — це займатися мішурою. Поміняти людей, машини, поставити відеоспостереження — це не найважливіше. Безпека на дорогах так само залишиться низькою через жахливі дороги і культуру водіння. Люди звикли, що простіше давати хабарі і порушувати. Найімовірніше водії «обламають» систему, ніж вона їх», — висловив АСН свою думку пан Шабовта.
Починання нової команди з реформування МВС обома руками підтримує експерт з правоохоронної проблематики Олександр Беца. «Існуюча система (МВС, — Прим. авт.) залишилася з радянських часів. Якщо беремо вектор європейський, то треба позбутися радянських гальм, вони нам заважають. Грузія, як маленька країна, змогла у себе запровадити нову систему. Там стали інакше ставитися до правоохоронців, їх поважають. А ми тримаємося за старі структури — ДАІ, прокуратуру», — говорить Олександр Беца. На його думку, будь-яка поліція набагато краще тієї міліції, яка існує у нас зараз.
«У будь-якій країні поліцейських поважають, звертаються до них за допомогою. Ще 10—15 років тому в багатьох країнах з'явилося поняття «ком'юніті поліс». Там завдання міліціонерів захищати не владу, а забезпечувати захист кожної людини і бути ближчими до народу. Ті, хто забезпечують порядок, повинні бути в структурі місцевої влади. А ось ті, хто розслідує злочини, — в структурі МВС», — сказав пан Беца.
Чого хочуть люди
Виявляється, правоохоронці та звичайні громадяни мають дещо інше уявлення про нову міліцію. Такий висновок можна зробити, вивчивши результати досліджень «Центру Разумкова». Так, тільки 22% правоохоронців підтримує ідею перейменування міліції в поліцію, а проти виступає — 29,4%. На повне кадрове оновлення згодні лише 8,9% опитаних, проти цього — 28,8%. Повна підтримка є тільки у ідеї підвищити зарплати (93,6%) і соцгарантії (92%), а також поліпшити екіпіровку і забезпечення правоохоронців (92,3%). Звичайні громадяни відповіли інакше. Ідею перейменування міліції в поліцію підтримують 9,6%, а категорично проти — 34,1%. Повне кадрове оновлення вважають за потрібне лише 34,7% опитаних, проти цього — 10,4%. У ідеї підвищити зарплати зрозуміло позиція абсолютно відрізняється — «за» лише 24,6%, соцгарантії — 37,5%, а поліпшення екіпіровки та забезпечення правоохоронців 42,7%. Цікаво також відповіли громадяни на запитання про те, за які гроші вони готові піти служити в МВС. Так, майже третина відмовляється — ні за які; 20,8% — 6 500—13 000 гривень; 17,1% — 3 900—6 500 гривень. Не змогли скласти ціну праці правоохоронця 20,7%.
Експерти стверджують, реформування правоохоронних органів потрібно проводити. Швидко та якісно. Результативність може бути тільки за наявності політичної волі та комунікації з громадянами. Та поки що думкою самих громадян та їх очікуваннями, схоже, мало хто цікавиться.
Публікації18:20
Суспільство
Кому на руку тарифно-лічильникова локшина
Таке враження, що саме зараз комусь ну дуже треба відволікти увагу українців від тих подій, які відбуваються на сході. І «струну», яка зачепить практично всіх без винятку громадян, знайшли, – тарифи на житлово-комунальні послуги й усі дотичні до цього проблеми. Тобто, у глобальному плані це тотальне безгрошів’я (про статки тих 2–5% українців, які «потягнуть» і в кілька разів вищі тарифи, аніж ті, що набули чинності з 1 квітня, не йдеться) і солодка обіцянка уряду зарадити біді новою системою субсидій.
У більш локальному – власне, зростання тарифів і абсолютно справедливе наполягання частини суспільства на їхньому перегляді, потреба загального обліку передусім теплової енергії (про облік води вже навіть не йдеться – там усе відносно зрозуміло і механізм встановлення/повірки лічильників запущений давно, хоч є неузгодженості у визначенні питання, хто й за що мусить платити), розпорядження уряду обладнати будинковими приладами обліку теплової енергії абсолютно весь житловий фонд України і, зрозуміло, пошук коштів на встановлення цих будинкових лічильників. А ще – безліч нюансів, які турбують людей, проте на які ніхто з чиновників і відповідальних осіб зважати не поспішає.
Проблему розв’язуємо чи забалакуємо?
Спочатку – про найсвіжіше у ланцюгу тарифно-лічильникових подій. «АСН» писала про те, що завершувати опалювальний сезон чомусь не поспішали: надворі було вже тепло, а до батарей не можна було доторкнутися, і люди за чиєсь недбальство мусять сплатити кошти. Може, все-таки варто розібратися, хто в цьому винен (тобто, кому на руку тривалий опалювальний сезон), – і вже нехай винуватець потрусить гаманцем і сплатить за свій власний прорахунок, щоб іншим не кортіло? Зрештою, батареї таки вимкнули. А разом з ними у багатьох будинках, принаймні в Києві, – і гарячу воду. Причому, як написано на папірці на будинкових дошках оголошень, «на невизначений термін».
І навряд чи мешканців тих будинків, які залишилися без гарячої води, влаштує виправдання «Київенерго» про те, що компанія змушена економити газ. Адже люди відтепер змушені щодня гріти воду, використовуючи хто – той самий газ, а хто – електроенергію. Чи так обійдеться дешевше, зважаючи на збільшення тарифів і на перше, й на друге, це ще питання. Не факт, що врятує й електробойлер. Знову ж таки, навіть якщо обладнати квартиру однією із сучасних моделей, де є економний режим, щоб тримати воду в ньому весь час гарячою, доведеться використовувати електрику. Якщо використовувати гарячу воду (як і холодну) без фанатизму, на людину в місяць вистачає двох кубометрів (спеціалістам, яким зараз, як я можу здогадатися, не зовсім це подобається, скажу: це навіть забагато, підтвердження – показники лічильника). Що дорожче – електроенергія, використана на підігрів води в бойлері, чи власне такий обсяг гарячої води? – треба рахувати.
Анонсоване сьогодні засідання нещодавно створеної парламентської робочої групи з питання обґрунтування підняття цін/тарифів на енергоносії та комунальні послуги, а також роботи нової системи призначення житлових субсидій великого оптимізму не дає – ми вже бачили стільки засідань різноманітних груп і комісій, що дуже складно повірити, нібито саме ця впорається із завданням. Щоправда, не факт, що її справжнє завдання – розібратися з тарифами і унеможливити непрозору систему їхнього нарахування. Чомусь здається, що проблему намагаються заговорити, а поки люди второпають, де правда, а де – локшина, зроблять так, як вигідно режисеру «за кулісами». Якщо це не так, заздалегідь перепрошую.
На тлі всього цього втішає хіба що пропозиція Національної комісії з регулювання енергетики та комунальних послуг удвічі зменшити для населення норми споживання природного газу, якщо немає лічильників. Ці, що допоки чинні, затверджені ще в 1996 році, тож переглянути їх у бік зменшення слід було давно. Щоправда, відповіді уряду на цю пропозицію НКРЕКП поки немає. Якщо її підтримають (а за попередніми прогнозами фахівців, це може статися вже у травні-червні), виграють передусім ті, хто не має лічильників (за даними НАК «Нафтогаз» це щонайменше 10% споживачів газу у міських квартирах і приватному секторі). А в глобальному плані – надавачі субсидій (їх розраховувати треба буде на менший обсяг газу), тобто фактично держбюджет.
«Розумієте, субсидії тут – не панацея, – сказав «Аналітичній службі новин» директор енергетичних програм Центру світової економіки і міжнародних відносин НАНУ Валентин Землянський, – бо коли за ними звернеться дві третини населення (а що буде саме так, свідчать всі останні дослідження), грошей просто не вистачить. І що ми матимемо? Найімовірніше, проблему заженуть на щабель вище – це взаємовідносини між бюджетом і генеруючими компаніями – і неплатежі почнуться там. Тому думати, яким чином будуть захищати населення, як це відіб’ється на платіжній дисципліні, треба було передусім, а вже потім піднімати тарифи до рівня європейських. Ми ж отримали принцип соціального дарвінізму: виживає сильніший, тобто багатший, а про соціальну справедливість тут не йдеться взагалі».
Та зазначеними напівзаходами НКРЕКП не обійшлася – нацкомісія попросила Кабмін доручити Мінрегіону розробити методику перерахунку плати за послугу з централізованого опалення для споживачів, у яких немає приладів обліку теплової енергії, у разі відхилення фактичних кліматологічних показників від нормативних. Тобто, йдеться про те, щоб узгодити реальну температуру за вікнами з необхідністю опалювати й розміром при цьому оплати. Знову ж таки, скільки часу займе цей процес? Ми ж усі добре знаємо, що наші рідні чиновники, якщо їм чогось дуже не хочеться робити, знайдуть тисячу й одну причину, щоб пояснити, чого вони не впоралися з таким простим, на перший погляд, завданням. Може, таки варто покарати тих, хто цього року не вимкнув батареї вчасно? Тоді й методику розроблять у фантастично рекордні строки.
А тепер про лічильники
«Зниження норм споживання газу – це не вихід, а спроба відтермінувати розв’язання проблеми. Насамперед потрібно забезпечити приладами обліку, – веде далі Валентин Землянський, – тоді буде зрозуміло: хто, скільки, як… Адже ви, приміром, вкладаєтеся у норми, а сусідка чи білизну через день виварює, чи пиріжки на продаж пече й ніяк у норму не вкладається. Саме тому, якщо йдеться бодай про якусь соціальну справедливість, без лічильників тут не обійтися. Причому питання встановлення приладів обліку має вирішуватися за рахунок газорозподільних організацій. Тариф збільшили? Збільшили. Тож давайте ці гроші спрямовувати не на покриття дефіциту НАК «Нафтогаз», а на встановлення контролю й обліку за енергоносіями, які споживаються. У такому разі не потрібно буде жодних нормативів – всі платитимуть лише за те, що реально спожили. І водночас усі підстави для корупції в цій сфері буде знищено. Це саме стосується і приладів обліку теплової енергії, які треба встановити абсолютно на весь житловий фонд України».
До речі, про те, що без загальнобудинкових лічильників на тепло (а їх зараз, за інформацією Мінрегіону, встановлено трохи більше 35% від потреби), які згадав пан Землянський, нам не обійтися, кажуть і інші незалежні експерти. Про що «АСН» теж писала – у матеріалі «Україна починається з лічильника?». З одного боку, без них справді не обійтися, а ось як вирішити питання їхнього встановлення, намагалися зрозуміти учасники «круглого столу» «Обладнання будинків Києва лічильниками теплової енергії». Щоправда, ні до чого особливо не домовилися, хіба що екс-мер столиці Олександр Омельченко звинуватив столичних керівників у тому, що за останні 5 років кошти на утеплення будинків, заміну вікон, через що втрачається дуже багато тепла, не виділялися. А київська влада, на думку Олександра Олександровича, – замість того, щоб розв’язувати проблеми киян, – «кришує монополістів: «Київенерго», «Київгаз» і «Київводоканал». «Або ми наведемо лад до наступного опалювального сезону, – закликав киян Сан Санич, – або через суди повернемо ці компанії в комунальну власність міста».
Але давайте повернемось до лічильників на тепло: чи справді вони врятують від переплат, надто на тлі несправедливо завищених тарифів? Не тільки в мене, але й у багатьох киян – цілком справедливі сумніви з цього приводу. І ось чому.
Цієї зими – упродовж усього опалювального сезону – я відчувала страшний дискомфорт. Ні-ні, не подумайте, що мерзла! Навпаки, у квартирі було так спекотно, що важко втриматись. Тож мусила просто вимикати батареї, прикручуючи на них спеціальні регулятори. Та все одно доводилось сплачувати за тепло 600–800 гривень щомісяця. І це при тому, що отой будинковий лічильник на тепло у нас є. Тобто, від того, економить моя родина теплову енергію чи ні, фактично для нас нічого не залежить.
Спробувала з’ясувати, чи можна встановити тепловий лічильник на квартиру. Теоретично – можна. Причому Інтернет рясніє оголошеннями компаній, які – звісно, за ваші гроші – залюбки це зроблять. Але дуже важливий момент: вертикальна чи горизонтальна в будинку розводка. Якщо горизонтальна, усе простіше, навіть попри високу ціну власне приладів обліку теплової енергії (а вони в середньому коштують 5 тисяч гривень). А якщо вертикальна (а це відомі всім стояки), тут, як мовиться, хоч плач, хоч скач, нічого не вдієш, бо треба ставити лічильник фактично на кожну батарею (стояк) окремо. У скільки це виллється, кожен може порахувати самостійно. Та навряд чи когось ці підрахунки здатні втішити – суми виходять чималі, і коли ці лічильники окупляться, зважаючи на вартість гігакалорії тепла, сказати важко, але точно не за місяць–два.
«Об’єктивно такі люди виявилися заручниками ситуації: навіть якщо вони економитимуть тепло, їх це не врятує, – роз’яснює «Аналітичній службі новин» Валентин Землянський, – тому що така система опалення залишилася нам у спадок з радянських часів, коли облік тепла взагалі не був передбачений, – і встановити лічильники на кожну квартиру окремо технічно неможливо. У деяких випадках можна говорити про встановлення лічильників на стояк, але це теж не вихід, тому найбільш ймовірний варіант на сьогодні – встановлення лічильника на будинок». А від себе додам: і якнайшвидший перегляд тарифів – з тим, щоб зробити їх не тільки економічно обґрунтованими (та ще й врахувавши при цьому український рівень зарплат!), але й повністю прозорими. Причому саме цим, а не питанням налагодження механізму надання субсидій, якраз і повинна упритул зайнятися ота депутатська робоча група, яка задля цього і створена. Інакше впевненість, що проблему спеціально забалакують, тільки посилюватиметься. Та, як на мене, урядові не варто сподіватися, що українці – з їхнім рівнем зарплатні – нині мовчки проковтнуть тарифну пілюлю, нехай навіть і в обгортці із субсидій. Що це так, переконалася, вже дописуючи цей матеріал: мені зателефонував голова однієї із сільрад на Київщині зі словами «Та що ж це діється на білому світі? Я – пенсіонер, працюю на виборній посаді, роблю все, щоб у селі порядок був, а мене за це пенсії позбавили?! То я б хотів спитати у пана Яценюка, скільки відсотків свого доходу позбулися наші високопосадовці?!» Запитання, думаю, слушне. І відповідь на нього хочуть почути все більше українців.
Кому на руку тарифно-лічильникова локшина
Таке враження, що саме зараз комусь ну дуже треба відволікти увагу українців від тих подій, які відбуваються на сході. І «струну», яка зачепить практично всіх без винятку громадян, знайшли, – тарифи на житлово-комунальні послуги й усі дотичні до цього проблеми. Тобто, у глобальному плані це тотальне безгрошів’я (про статки тих 2–5% українців, які «потягнуть» і в кілька разів вищі тарифи, аніж ті, що набули чинності з 1 квітня, не йдеться) і солодка обіцянка уряду зарадити біді новою системою субсидій.
У більш локальному – власне, зростання тарифів і абсолютно справедливе наполягання частини суспільства на їхньому перегляді, потреба загального обліку передусім теплової енергії (про облік води вже навіть не йдеться – там усе відносно зрозуміло і механізм встановлення/повірки лічильників запущений давно, хоч є неузгодженості у визначенні питання, хто й за що мусить платити), розпорядження уряду обладнати будинковими приладами обліку теплової енергії абсолютно весь житловий фонд України і, зрозуміло, пошук коштів на встановлення цих будинкових лічильників. А ще – безліч нюансів, які турбують людей, проте на які ніхто з чиновників і відповідальних осіб зважати не поспішає.
Проблему розв’язуємо чи забалакуємо?
Спочатку – про найсвіжіше у ланцюгу тарифно-лічильникових подій. «АСН» писала про те, що завершувати опалювальний сезон чомусь не поспішали: надворі було вже тепло, а до батарей не можна було доторкнутися, і люди за чиєсь недбальство мусять сплатити кошти. Може, все-таки варто розібратися, хто в цьому винен (тобто, кому на руку тривалий опалювальний сезон), – і вже нехай винуватець потрусить гаманцем і сплатить за свій власний прорахунок, щоб іншим не кортіло? Зрештою, батареї таки вимкнули. А разом з ними у багатьох будинках, принаймні в Києві, – і гарячу воду. Причому, як написано на папірці на будинкових дошках оголошень, «на невизначений термін».
І навряд чи мешканців тих будинків, які залишилися без гарячої води, влаштує виправдання «Київенерго» про те, що компанія змушена економити газ. Адже люди відтепер змушені щодня гріти воду, використовуючи хто – той самий газ, а хто – електроенергію. Чи так обійдеться дешевше, зважаючи на збільшення тарифів і на перше, й на друге, це ще питання. Не факт, що врятує й електробойлер. Знову ж таки, навіть якщо обладнати квартиру однією із сучасних моделей, де є економний режим, щоб тримати воду в ньому весь час гарячою, доведеться використовувати електрику. Якщо використовувати гарячу воду (як і холодну) без фанатизму, на людину в місяць вистачає двох кубометрів (спеціалістам, яким зараз, як я можу здогадатися, не зовсім це подобається, скажу: це навіть забагато, підтвердження – показники лічильника). Що дорожче – електроенергія, використана на підігрів води в бойлері, чи власне такий обсяг гарячої води? – треба рахувати.
Анонсоване сьогодні засідання нещодавно створеної парламентської робочої групи з питання обґрунтування підняття цін/тарифів на енергоносії та комунальні послуги, а також роботи нової системи призначення житлових субсидій великого оптимізму не дає – ми вже бачили стільки засідань різноманітних груп і комісій, що дуже складно повірити, нібито саме ця впорається із завданням. Щоправда, не факт, що її справжнє завдання – розібратися з тарифами і унеможливити непрозору систему їхнього нарахування. Чомусь здається, що проблему намагаються заговорити, а поки люди второпають, де правда, а де – локшина, зроблять так, як вигідно режисеру «за кулісами». Якщо це не так, заздалегідь перепрошую.
На тлі всього цього втішає хіба що пропозиція Національної комісії з регулювання енергетики та комунальних послуг удвічі зменшити для населення норми споживання природного газу, якщо немає лічильників. Ці, що допоки чинні, затверджені ще в 1996 році, тож переглянути їх у бік зменшення слід було давно. Щоправда, відповіді уряду на цю пропозицію НКРЕКП поки немає. Якщо її підтримають (а за попередніми прогнозами фахівців, це може статися вже у травні-червні), виграють передусім ті, хто не має лічильників (за даними НАК «Нафтогаз» це щонайменше 10% споживачів газу у міських квартирах і приватному секторі). А в глобальному плані – надавачі субсидій (їх розраховувати треба буде на менший обсяг газу), тобто фактично держбюджет.
«Розумієте, субсидії тут – не панацея, – сказав «Аналітичній службі новин» директор енергетичних програм Центру світової економіки і міжнародних відносин НАНУ Валентин Землянський, – бо коли за ними звернеться дві третини населення (а що буде саме так, свідчать всі останні дослідження), грошей просто не вистачить. І що ми матимемо? Найімовірніше, проблему заженуть на щабель вище – це взаємовідносини між бюджетом і генеруючими компаніями – і неплатежі почнуться там. Тому думати, яким чином будуть захищати населення, як це відіб’ється на платіжній дисципліні, треба було передусім, а вже потім піднімати тарифи до рівня європейських. Ми ж отримали принцип соціального дарвінізму: виживає сильніший, тобто багатший, а про соціальну справедливість тут не йдеться взагалі».
Та зазначеними напівзаходами НКРЕКП не обійшлася – нацкомісія попросила Кабмін доручити Мінрегіону розробити методику перерахунку плати за послугу з централізованого опалення для споживачів, у яких немає приладів обліку теплової енергії, у разі відхилення фактичних кліматологічних показників від нормативних. Тобто, йдеться про те, щоб узгодити реальну температуру за вікнами з необхідністю опалювати й розміром при цьому оплати. Знову ж таки, скільки часу займе цей процес? Ми ж усі добре знаємо, що наші рідні чиновники, якщо їм чогось дуже не хочеться робити, знайдуть тисячу й одну причину, щоб пояснити, чого вони не впоралися з таким простим, на перший погляд, завданням. Може, таки варто покарати тих, хто цього року не вимкнув батареї вчасно? Тоді й методику розроблять у фантастично рекордні строки.
А тепер про лічильники
«Зниження норм споживання газу – це не вихід, а спроба відтермінувати розв’язання проблеми. Насамперед потрібно забезпечити приладами обліку, – веде далі Валентин Землянський, – тоді буде зрозуміло: хто, скільки, як… Адже ви, приміром, вкладаєтеся у норми, а сусідка чи білизну через день виварює, чи пиріжки на продаж пече й ніяк у норму не вкладається. Саме тому, якщо йдеться бодай про якусь соціальну справедливість, без лічильників тут не обійтися. Причому питання встановлення приладів обліку має вирішуватися за рахунок газорозподільних організацій. Тариф збільшили? Збільшили. Тож давайте ці гроші спрямовувати не на покриття дефіциту НАК «Нафтогаз», а на встановлення контролю й обліку за енергоносіями, які споживаються. У такому разі не потрібно буде жодних нормативів – всі платитимуть лише за те, що реально спожили. І водночас усі підстави для корупції в цій сфері буде знищено. Це саме стосується і приладів обліку теплової енергії, які треба встановити абсолютно на весь житловий фонд України».
До речі, про те, що без загальнобудинкових лічильників на тепло (а їх зараз, за інформацією Мінрегіону, встановлено трохи більше 35% від потреби), які згадав пан Землянський, нам не обійтися, кажуть і інші незалежні експерти. Про що «АСН» теж писала – у матеріалі «Україна починається з лічильника?». З одного боку, без них справді не обійтися, а ось як вирішити питання їхнього встановлення, намагалися зрозуміти учасники «круглого столу» «Обладнання будинків Києва лічильниками теплової енергії». Щоправда, ні до чого особливо не домовилися, хіба що екс-мер столиці Олександр Омельченко звинуватив столичних керівників у тому, що за останні 5 років кошти на утеплення будинків, заміну вікон, через що втрачається дуже багато тепла, не виділялися. А київська влада, на думку Олександра Олександровича, – замість того, щоб розв’язувати проблеми киян, – «кришує монополістів: «Київенерго», «Київгаз» і «Київводоканал». «Або ми наведемо лад до наступного опалювального сезону, – закликав киян Сан Санич, – або через суди повернемо ці компанії в комунальну власність міста».
Але давайте повернемось до лічильників на тепло: чи справді вони врятують від переплат, надто на тлі несправедливо завищених тарифів? Не тільки в мене, але й у багатьох киян – цілком справедливі сумніви з цього приводу. І ось чому.
Цієї зими – упродовж усього опалювального сезону – я відчувала страшний дискомфорт. Ні-ні, не подумайте, що мерзла! Навпаки, у квартирі було так спекотно, що важко втриматись. Тож мусила просто вимикати батареї, прикручуючи на них спеціальні регулятори. Та все одно доводилось сплачувати за тепло 600–800 гривень щомісяця. І це при тому, що отой будинковий лічильник на тепло у нас є. Тобто, від того, економить моя родина теплову енергію чи ні, фактично для нас нічого не залежить.
Спробувала з’ясувати, чи можна встановити тепловий лічильник на квартиру. Теоретично – можна. Причому Інтернет рясніє оголошеннями компаній, які – звісно, за ваші гроші – залюбки це зроблять. Але дуже важливий момент: вертикальна чи горизонтальна в будинку розводка. Якщо горизонтальна, усе простіше, навіть попри високу ціну власне приладів обліку теплової енергії (а вони в середньому коштують 5 тисяч гривень). А якщо вертикальна (а це відомі всім стояки), тут, як мовиться, хоч плач, хоч скач, нічого не вдієш, бо треба ставити лічильник фактично на кожну батарею (стояк) окремо. У скільки це виллється, кожен може порахувати самостійно. Та навряд чи когось ці підрахунки здатні втішити – суми виходять чималі, і коли ці лічильники окупляться, зважаючи на вартість гігакалорії тепла, сказати важко, але точно не за місяць–два.
«Об’єктивно такі люди виявилися заручниками ситуації: навіть якщо вони економитимуть тепло, їх це не врятує, – роз’яснює «Аналітичній службі новин» Валентин Землянський, – тому що така система опалення залишилася нам у спадок з радянських часів, коли облік тепла взагалі не був передбачений, – і встановити лічильники на кожну квартиру окремо технічно неможливо. У деяких випадках можна говорити про встановлення лічильників на стояк, але це теж не вихід, тому найбільш ймовірний варіант на сьогодні – встановлення лічильника на будинок». А від себе додам: і якнайшвидший перегляд тарифів – з тим, щоб зробити їх не тільки економічно обґрунтованими (та ще й врахувавши при цьому український рівень зарплат!), але й повністю прозорими. Причому саме цим, а не питанням налагодження механізму надання субсидій, якраз і повинна упритул зайнятися ота депутатська робоча група, яка задля цього і створена. Інакше впевненість, що проблему спеціально забалакують, тільки посилюватиметься. Та, як на мене, урядові не варто сподіватися, що українці – з їхнім рівнем зарплатні – нині мовчки проковтнуть тарифну пілюлю, нехай навіть і в обгортці із субсидій. Що це так, переконалася, вже дописуючи цей матеріал: мені зателефонував голова однієї із сільрад на Київщині зі словами «Та що ж це діється на білому світі? Я – пенсіонер, працюю на виборній посаді, роблю все, щоб у селі порядок був, а мене за це пенсії позбавили?! То я б хотів спитати у пана Яценюка, скільки відсотків свого доходу позбулися наші високопосадовці?!» Запитання, думаю, слушне. І відповідь на нього хочуть почути все більше українців.
Публікації18:50
За кордоном
Манівцями до НАТО
Тема інтеграції України до Північноатлантичного Альянсу знову на порядку денному. Нещодавно в ефірі французького телеканалу Президент України Петро Порошенко заявив про готовність надати народу можливість вирішити питання майбутнього України щодо НАТО — проведе референдум. До слова за кілька днів — затвердив річну національну програму співпраці Україна-НАТО на 2015 рік. Крім того, екс-секретар Ради національної безпеки і оборони (РНБО), перший віце-спікер Андрій Парубій в інтерв'ю АСН акцентував увагу на тому, що в разі посилення агресії Росії на сході України серйозні військово-політичні рішення ухвалять вже наші союзники: США, ЄС, НАТО. Чи реальне членство в НАТО, чи варто сьогодні проводити референдум і звідки чекати допомоги, розбиралася «Аналітична Служба Новин» (АСН).
Історія питання
До ідеї інтегрувати країну в НАТО українці ставилися в різні часи неоднаково. Але частіше або індиферентно, або категорично проти. За часів президентства Віктора Ющенка, коли обговорювалася можливість дорожньої карти для України — Плану дій щодо членства в НАТО, політики й експерти в суперечках заходили в конфлікти, оскільки здебільшого виступали за позаблоковість або створення військово-політичних союзів із представниками пострадянського простору, головне — з Російською Федерацією.
Нагадаємо, як у 2008-му так званий «лист трьох» посилив і без того серйозну політичну кризу. Це було звернення до генсекретаря НАТО Яапа де Хооп Схеффера президента Віктора Ющенка, прем'єр-міністра Юлії Тимошенко та голови Верховної Ради України Арсенія Яценюка про зацікавленість України у приєднанні до Плану дій щодо членства в НАТО. Про лист стало відомо не від представників української влади, а від американського сенатора Річарда Лугара, який приїхав із візитом в нашу країну. Це стало козирем тодішніх опозиціонерів — регіоналів і комуністів, що повністю заблокували тоді роботу парламенту.
Звичайні громадяни, спостерігаючи цю катавасію, ясна річ, симпатій до НАТО-перспектив не відчували. Так, соціологи в 2008-му зафіксували, що майже половина (43,8%) українців були категорично проти вступу в Альянс, за — лише четверта частина (19,2%).
Сьогодні ж, у 2015-му, ситуація зовсім інша. Хоча влада активно не говорить про НАТО, українці почали підтримувати ідею такої військово-політичної інтеграції. Вирішальним став червень-2014, початок активної фази подій на сході України і її наслідки. Свіже соціологічне дослідження, проведене Інститутом Горшеніна, показує, що на найближчому референдумі щодо НАТО 54,1% громадян країни висловилися б «за». Але і тих, хто проти, поки що багато — це 33,1%.
Путін і НАТО
Звідки такий злам у свідомості? За словами експерта з питань євроатлантичної інтеграції Олександра Палія, українці стали підтримувати ідею щодо НАТО не завдяки, а всупереч.
«Я вже п'ятнадцять років говорю про НАТО. Раніше це було робити досить складно. Не було ентузіастів, державної інформаційної підтримки. Президент Ющенко щось говорив, але жодної копійки на це не дав — у нього був консенсус з олігархами. А нині, через дії Володимира Путіна, український народ прозрів. І достеменно Путін зробив ту роботу, яку наша влада дуже довго не могла. Сьогодні більшість українців хоче в НАТО. До того ж, велика кількість таких і на сході України: навіть у Донецькій області — більше 20%. Референдум щодо НАТО — це своєчасно», — пояснив експерт.
До того ж, він нагадав, що свого часу на Саміті НАТО в 2008 році було підписано Бухарестські декларації. «Визначено, що Україна може претендувати на членство в НАТО, стати їм тоді, коли захоче. Хоча, звичайно, не все так просто. НАТО — це 28 країн. Деякі хочуть бачити Україну в НАТО, а деякі хочуть пересидіти ризикові часи в куточку. Втім ми бачимо відновлення геополітичного мислення в Європі, коли країни розуміють, що виграти в новій холодній війні можна, коли діятимеш, як Буш старший, Рейган старший, Маргарет Тетчер, президент Міттеран, Гельмут Коль», — додав Палій. Експерт не знає, коли саме Україна може реально стати членом НАТО, але припускає, що співпраця точно буде поглиблюватися вже зараз.
Фінанси і політика
Під час обговорення можливості проведення референдуму варто врахувати не тільки бажання, але й можливості. А саме — наявність коштів у держбюджеті, адже за різними оцінками на референдум потрібно від 800 мільйонів до одного мільярда гривень, а також поліпшити законодавче регулювання такого волевиявлення громадян.
Але за словами голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування, народного депутата від «Батьківщини» Сергія Власенка, говорити про необхідні гроші, значить, спекулювати на питанні стратегічного вибору країни.
«Вперше в історії України прихильників вступу до НАТО більше 50% від тих, хто готовий приходити і голосувати. Такий референдум потрібно проводити. Але ми не можемо проводити його за старим законом про референдум, щоб він став реальним механізмом волевиявлення громадян, а не інструментом фальсифікації громадської думки», — сказав він. Також додав, що змінити потрібні у порядок формування комісій, які рахуватимуть голоси, також варто розширити перелік підстав для його проведення, передати певні права щодо референдуму від Президента до Центральної виборчої комісії.
Винятки з правил
Але існує думка, що з референдумом про приєднання до НАТО можна не поспішати, оскільки Альянс навряд чи відійде від своїх правил, і надасть членство країні, в якій відбуваються військові дії. Зокрема так вважає екс-голова Донецької ОДА, народний депутат Сергій Тарута.
«Є чіткі критерії, за якими Альянс розглядає заявку на членство. По-перше, сторона, що воює, не може бути прийнята. По-друге, спочатку потрібно узгодити цю позицію з Альянсом. Якщо Альянс підтвердить, що в 2016, 2017 або 2020 році у нас є можливість бути членами НАТО, то тоді потрібно виносити це питання на загальне обговорення. А то виходить, як в анекдоті: «Сара згодна вийти заміж за Рокфеллера, тільки Рокфеллер про це нічого не знає», — зазначив він.
Тарута наполягає, що зараз точно не час проводити цей референдум, для початку необхідно вирішити проблеми на сході, щоб питання НАТО не стало тією в’язкою дров, яку кидають у палаюче багаття.
Не варто, але потрібно
Однак історія вже наочно нам показала — Україна не може самотужки протистояти агресії РФ. Підтримка потрібна, в тому числі і військово-політичного союзу, — НАТО. Як пояснила голова комітету Верховної Ради у закордонних справах, народний депутат від «Самопомочі» Ганна Гопко, яка теж вважає, що поки референдум не на часі, і нічого, крім додаткового фінансового тягаря на держбюджет, не дасть, нам вже зараз потрібно переходити на стандарти Альянсу, виконуючи його вимоги для шукачів членства.
«Для вступу в НАТО необхідно відповідати певним критеріям. Серед них військова готовність, сильні демократичні інститути, які вимагають, зокрема, змін до виборчого законодавства, політична стабільність, економічний розвиток. Ми зараз повинні більше сфокусуватися на законодавчих змінах, які приведуть до цих перетворень», — зауважила вона.
Гібридне рішення
Зрозуміло, Україні варто прагнути до розвитку і розширення політичних та військових контактів. Але чи варто сподіватися на НАТО, яке іноді здається вочевидь застарілою конструкцією. Головна роль НАТО полягає у забезпеченні свободи і безпеки країн-членів з використанням політичних і військових засобів. Але конфлікт на сході України показав, що Альянс не здатний оперативно реагувати на нові виклики. У ньому сьогодні 28 країн, і не всі з них однозначно готові виступити проти Російської Федерації, оскільки мають великі політичні та економічні зав'язки на РФ.
Україні потрібно прагнути в НАТО, але в цьому випадку краще намагатися достукатися до кожної окремої країни. Ситуативні союзи можуть бути оперативнішими і відповідно результативнішими, ніж перспектива глобальної інтеграції в Альянс. Адже гібридні війни вимагають гібридних рішень.
Юлія Артамощенко, АСН
Олена Галаджій, АСН
Манівцями до НАТО
Тема інтеграції України до Північноатлантичного Альянсу знову на порядку денному. Нещодавно в ефірі французького телеканалу Президент України Петро Порошенко заявив про готовність надати народу можливість вирішити питання майбутнього України щодо НАТО — проведе референдум. До слова за кілька днів — затвердив річну національну програму співпраці Україна-НАТО на 2015 рік. Крім того, екс-секретар Ради національної безпеки і оборони (РНБО), перший віце-спікер Андрій Парубій в інтерв'ю АСН акцентував увагу на тому, що в разі посилення агресії Росії на сході України серйозні військово-політичні рішення ухвалять вже наші союзники: США, ЄС, НАТО. Чи реальне членство в НАТО, чи варто сьогодні проводити референдум і звідки чекати допомоги, розбиралася «Аналітична Служба Новин» (АСН).
Історія питання
До ідеї інтегрувати країну в НАТО українці ставилися в різні часи неоднаково. Але частіше або індиферентно, або категорично проти. За часів президентства Віктора Ющенка, коли обговорювалася можливість дорожньої карти для України — Плану дій щодо членства в НАТО, політики й експерти в суперечках заходили в конфлікти, оскільки здебільшого виступали за позаблоковість або створення військово-політичних союзів із представниками пострадянського простору, головне — з Російською Федерацією.
Нагадаємо, як у 2008-му так званий «лист трьох» посилив і без того серйозну політичну кризу. Це було звернення до генсекретаря НАТО Яапа де Хооп Схеффера президента Віктора Ющенка, прем'єр-міністра Юлії Тимошенко та голови Верховної Ради України Арсенія Яценюка про зацікавленість України у приєднанні до Плану дій щодо членства в НАТО. Про лист стало відомо не від представників української влади, а від американського сенатора Річарда Лугара, який приїхав із візитом в нашу країну. Це стало козирем тодішніх опозиціонерів — регіоналів і комуністів, що повністю заблокували тоді роботу парламенту.
Звичайні громадяни, спостерігаючи цю катавасію, ясна річ, симпатій до НАТО-перспектив не відчували. Так, соціологи в 2008-му зафіксували, що майже половина (43,8%) українців були категорично проти вступу в Альянс, за — лише четверта частина (19,2%).
Сьогодні ж, у 2015-му, ситуація зовсім інша. Хоча влада активно не говорить про НАТО, українці почали підтримувати ідею такої військово-політичної інтеграції. Вирішальним став червень-2014, початок активної фази подій на сході України і її наслідки. Свіже соціологічне дослідження, проведене Інститутом Горшеніна, показує, що на найближчому референдумі щодо НАТО 54,1% громадян країни висловилися б «за». Але і тих, хто проти, поки що багато — це 33,1%.
Путін і НАТО
Звідки такий злам у свідомості? За словами експерта з питань євроатлантичної інтеграції Олександра Палія, українці стали підтримувати ідею щодо НАТО не завдяки, а всупереч.
«Я вже п'ятнадцять років говорю про НАТО. Раніше це було робити досить складно. Не було ентузіастів, державної інформаційної підтримки. Президент Ющенко щось говорив, але жодної копійки на це не дав — у нього був консенсус з олігархами. А нині, через дії Володимира Путіна, український народ прозрів. І достеменно Путін зробив ту роботу, яку наша влада дуже довго не могла. Сьогодні більшість українців хоче в НАТО. До того ж, велика кількість таких і на сході України: навіть у Донецькій області — більше 20%. Референдум щодо НАТО — це своєчасно», — пояснив експерт.
До того ж, він нагадав, що свого часу на Саміті НАТО в 2008 році було підписано Бухарестські декларації. «Визначено, що Україна може претендувати на членство в НАТО, стати їм тоді, коли захоче. Хоча, звичайно, не все так просто. НАТО — це 28 країн. Деякі хочуть бачити Україну в НАТО, а деякі хочуть пересидіти ризикові часи в куточку. Втім ми бачимо відновлення геополітичного мислення в Європі, коли країни розуміють, що виграти в новій холодній війні можна, коли діятимеш, як Буш старший, Рейган старший, Маргарет Тетчер, президент Міттеран, Гельмут Коль», — додав Палій. Експерт не знає, коли саме Україна може реально стати членом НАТО, але припускає, що співпраця точно буде поглиблюватися вже зараз.
Фінанси і політика
Під час обговорення можливості проведення референдуму варто врахувати не тільки бажання, але й можливості. А саме — наявність коштів у держбюджеті, адже за різними оцінками на референдум потрібно від 800 мільйонів до одного мільярда гривень, а також поліпшити законодавче регулювання такого волевиявлення громадян.
Але за словами голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування, народного депутата від «Батьківщини» Сергія Власенка, говорити про необхідні гроші, значить, спекулювати на питанні стратегічного вибору країни.
«Вперше в історії України прихильників вступу до НАТО більше 50% від тих, хто готовий приходити і голосувати. Такий референдум потрібно проводити. Але ми не можемо проводити його за старим законом про референдум, щоб він став реальним механізмом волевиявлення громадян, а не інструментом фальсифікації громадської думки», — сказав він. Також додав, що змінити потрібні у порядок формування комісій, які рахуватимуть голоси, також варто розширити перелік підстав для його проведення, передати певні права щодо референдуму від Президента до Центральної виборчої комісії.
Винятки з правил
Але існує думка, що з референдумом про приєднання до НАТО можна не поспішати, оскільки Альянс навряд чи відійде від своїх правил, і надасть членство країні, в якій відбуваються військові дії. Зокрема так вважає екс-голова Донецької ОДА, народний депутат Сергій Тарута.
«Є чіткі критерії, за якими Альянс розглядає заявку на членство. По-перше, сторона, що воює, не може бути прийнята. По-друге, спочатку потрібно узгодити цю позицію з Альянсом. Якщо Альянс підтвердить, що в 2016, 2017 або 2020 році у нас є можливість бути членами НАТО, то тоді потрібно виносити це питання на загальне обговорення. А то виходить, як в анекдоті: «Сара згодна вийти заміж за Рокфеллера, тільки Рокфеллер про це нічого не знає», — зазначив він.
Тарута наполягає, що зараз точно не час проводити цей референдум, для початку необхідно вирішити проблеми на сході, щоб питання НАТО не стало тією в’язкою дров, яку кидають у палаюче багаття.
Не варто, але потрібно
Однак історія вже наочно нам показала — Україна не може самотужки протистояти агресії РФ. Підтримка потрібна, в тому числі і військово-політичного союзу, — НАТО. Як пояснила голова комітету Верховної Ради у закордонних справах, народний депутат від «Самопомочі» Ганна Гопко, яка теж вважає, що поки референдум не на часі, і нічого, крім додаткового фінансового тягаря на держбюджет, не дасть, нам вже зараз потрібно переходити на стандарти Альянсу, виконуючи його вимоги для шукачів членства.
«Для вступу в НАТО необхідно відповідати певним критеріям. Серед них військова готовність, сильні демократичні інститути, які вимагають, зокрема, змін до виборчого законодавства, політична стабільність, економічний розвиток. Ми зараз повинні більше сфокусуватися на законодавчих змінах, які приведуть до цих перетворень», — зауважила вона.
Гібридне рішення
Зрозуміло, Україні варто прагнути до розвитку і розширення політичних та військових контактів. Але чи варто сподіватися на НАТО, яке іноді здається вочевидь застарілою конструкцією. Головна роль НАТО полягає у забезпеченні свободи і безпеки країн-членів з використанням політичних і військових засобів. Але конфлікт на сході України показав, що Альянс не здатний оперативно реагувати на нові виклики. У ньому сьогодні 28 країн, і не всі з них однозначно готові виступити проти Російської Федерації, оскільки мають великі політичні та економічні зав'язки на РФ.
Україні потрібно прагнути в НАТО, але в цьому випадку краще намагатися достукатися до кожної окремої країни. Ситуативні союзи можуть бути оперативнішими і відповідно результативнішими, ніж перспектива глобальної інтеграції в Альянс. Адже гібридні війни вимагають гібридних рішень.
Юлія Артамощенко, АСН
Олена Галаджій, АСН
15 травня 2024 року обіцяє бути днем, коли можуть виникнути різні труднощі, тому важливо зосередитися на справ....
♈️ Овен (21 березня - 19 квітня)
Сьогодні ваша енергія може бути спрямована на вирішення спільних завдань із ....
Кухня вважається сакральним місцем, в якому важливо підтримувати порядок та затишок За старих часів до цієї ча....
Астрологи нерідко порівнюють Знаки Зодіаку чи то з побутовою технікою, чи то з літературними персонажами, чи т....
/-0,93971300125122-/
/-pc-/
Top