Аміна Окуева: Чеченські добровольці дратують Кадирова і його господаря

Війна на сході України змусила багатьох взяти зброю в руки. На нашому боці воюють громадяни різних країн. Військову справу опанували й жінки, які цінують у людях бажання діяти. Найяскравіший приклад — Аміна Окуєва, дружина командира Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва Адама Осмаєва, раніше звинуваченого в замаху на Володимира Путіна. Про те, чим керуються дудаєвці, які їдуть воювати на боці України, чи є для них АТО таким собі полігоном для відпрацювання навичок дій у новому форматі війни, чи готові бійці легалізуватися і залишитися в нашій країні, коли завершиться конфлікт, а також про багато іншого Аміна Окуева, яка також є прес-офіцером батальйону ім. Дудаєва, розповіла в інтерв'ю «Аналітичній службі новин» (АСН).

— Аміна, сьогодні серйозно обговорюється можливість створення іноземного легіону. Відповідний законопроект вже ухвалено в першому читанні, його готують до винесення в сесійну залу для ухвалення в цілому. Що кажуть на фронті про ініціативу дати змогу іноземцям служити в Збройних силах України?

— Ми дуже зраділи закону, що даватиме змогу іноземним громадянам служити в ЗСУ.

Головне, щоб тих, хто щиро й безкорисливо хоче допомогти на фронті, змогли легалізувати. Надали право в гідних умовах нести військову службу, а не партизанити, переживаючи за своє становище завтра.

— Чому і коли ваші приїхали? Скільки людей було спочатку? З якими труднощами зіткнулися?

— Ідея створити добровольчий батальйон з метою допомоги Україні в умовах російської агресії, з методами і засобами якої наш народ дуже добре обізнаний на практиці, виникла майже відразу після анексії Криму. Ініціатором цього був наш комбат — генерал ЗС ЧРІ Іса Мунаєв, що героїчно загинув під Дебальцевим.

На жаль, його подвиг в ім'я миру досі жодним чином не відзначила влада України. Проте народ України пам'ятає й вшановує його пам'ять. Люди удостоїли його звання Народний герой України.

Коли зі мною зв'язалися представники організації «Вільний Кавказ», яку на той момент очолював Іса Мунаєв, і запропонували допомогти в створенні такого батальйону, цю ідею я сприйняла позитивно, і, скориставшись своїми зв'язками, напрацьованими під час Майдану, стала допомагати втілити її в життя, зокрема озвучила цю тему в одному з телевізійних ток-шоу.

Під час нашої роботи влада України звернула увагу на цю ідею і, сприйнявши її позитивно, схвалила приїзд Іси Мунаєва і його бійців в Україну.

Тож вже в липні-серпні 2014 року батальйон почав діяти в Україні. За час його існування проведено велику кількість зухвалих і ефективних операцій. Ми працювали з багатьма підрозділами ЗСУ, тому нас добре знають і цінують практично у всіх секторах.

Однак офіційної легалізації батальйону за життя Іси домогтися нам не вдалося, хоча ми постійно робили спроби цього на різних рівнях і в різних відомствах. Й це до того, що всі, навіть вищий генералітет, дуже поважали Ісу і цінували його починання. Мабуть, те, що бракує ухваленого механізму легалізації, перешкоджало в цьому. Але з ухваленням законопроекту про службу іноземців в армії України, у нас з'явилася надія, що ми зможемо на офіційних засадах допомагати Україні у відсічі російської агресії.

Загибель нашого командира — Іси Мунаєва в лютому цього року, коли той намагався запобігти утворенню котла під Дебальцевим, стала для нас непоправною втратою. Нині вже не залишилося командирів такого рівня підготовки, з таким досвідом і такою силою духу. Але ми витримали цей удар і сповнені рішучості продовжувати справу нашого славного генерала, і залишатимемося тут доти, доки Україна потребуватиме нашої допомоги.

— Сьогодні ще не всі легалізувалися. Тож у них немає зарплати. На що люди живуть? В яких умовах? Одяг, найнеобхідніше як придбавають?

— Вкотре хотілося б висловити подяку українцям, які допомагають бійцям АТО, і волонтерам, через яких ця допомога доходить до нас. Продукти харчування та обмундирування нам, як й іншим добровольцям, постачають волонтери.

Що стосується побутових умов, то ми перебуваємо на різних базах, побутові умови на яких різні. Але, як правило, у нас є нормальний дах над головою (за винятком походів, які не тривають понад декількох діб); є електрика; часто — водопровід. А іноді трапляється, маємо взагалі відмінні умови: з гарячою водою і нормальної ліжком.

Словом, порівняно з криївкою — лісовим куренем, наметом або бліндажем, до яких багатьом з нас не звикати, тут просто відмінні умови.

— А як Ви в цих умовах виживаєте?

— Я вже близько року на війні. До того ж ця війна — не перша, на якій мені довелося побувати, до того ж умови там були набагато важче.

Якщо чесно, з побутової точки зору тут взагалі легко. Зазвичай є дах над головою, а часто — навіть світло і вода. А які ще умови потрібні бійцеві?

— Чи є ще жінки в батальйоні?

— Бійців жіночої статі в Міжнародному миротворчому батальйоні ім. Джохара Дудаєва, крім мене, немає.

— Як до того, що Ви в АТО, ставляться чоловіки?

— Ставляться всі нормально.

Я взагалі не вважаю, що варто аж так багато уваги приділяти відмінностям за статевими ознаками. Адже жінки — не інваліди які-небудь, щоб їх надто опікати!

А якщо кожен раз наголошувати на своїй особливості, виокремлювати себе якось, ухилятися від роботи, скімлити від навантажень, відтак не варто дивуватися з того, що почнуть дискримінувати у всіх сферах.

— Щоб чітко розуміти загальну картину — важливо знати окремі випадки. Скажіть, хто з ваших якої підтримки потребує?

— Розповім історію мого чоловіка — Адама Осмаєва (командир батальйону імені Джохара Дудаєва, — авт.). По-перше, тому що вона мені добре відома. А по-друге, тому що вона дійсно яскрава і вимагає індивідуального підходу з боку влади.

Адам — ​​фігурант гучної справи «про замах на Путіна», яку приписала йому колишня проросійська влада України. Він провів два з половиною роки в одеській в'язниці, і його мало не видали на поталу в Росію.

На щастя, незабаром після перемоги Майдану справедливість було відновлено, й Адама звільнили, залишивши йому формально лише незначні статті (щоб було ясно, за що сидів).

Адам одразу ж після звільнення поїхав на схід України і приєднався до Міжнародного миротворчому батальйону ім. Джохара Дудаєва. Командир батальйону — Іса Мунаєв, що героїчно загинув у лютому цього року, надто цінував Адама, брав його майже в усі походи, навчав і залишив своїм заступником.

На жаль, з легалізацією в Україні у Адама не все гаразд. Немає жодних передумов не лише на отримання громадянства України, але навіть посвідка на проживання тут, як з'ясувалося, проблема.

Ми навіть офіційно зареєстрували наш з ним шлюб у РАЦСі, сподіваючись на те, що це стане причиною для отримання посвідки на проживання, але тут занадто багато бюрократичних формальностей. Адже в РФ з Адама не лише не зняли інкриміновані йому раніше в Україні кримінальні статті, але ще й додали, розсердившись на його допомогу Україні.

Тож, на жаль, необхідну довідку з посольства Росії про те, що претензій до Адама немає, ми надати не зможемо. Тому єдиною реальною можливістю отримати йому українське громадянство є добра воля Президента.

Але ми не зневірилися й надалі працюватимемо на благо України. Слава Богу, практично всі люди, з якими доводиться стикатися на фронтах, ставляться до Адама з повагою і розумінням.

— Виходить, громадянам РФ потрібні додаткові гарантії? Які?

— Головна гарантія, яка потрібна, і для якої, першочергово, потрібна легалізація, — це впевненість бійців в тому, що завтра їх, припустимо, не оголосять поза законом і не спробують видати Росії. Це було б для них все одно, що болісна загибель.

Але ясна річ, владі країни важливо знати, що на фронті серед озброєних людей немає різних нестатутних видів діяльності: мародерства, перевищення повноважень комбатантів тощо. А легалізувавши іноземних добровольців, їх буде простіше контролювати за допомогою адекватного командування на місцях.

— Ви говорите про допомогу адекватного командування на місцях. З цим проблема?

— Знаєте, ця війна народила багато відважних і грамотних командирів серед українських кадрових військових, яким до цього не доводилося воювати. З деякими з них і я, і наші бійці з числа іноземних громадян мають честь бути знайомими, і навіть разом працювати.

Тож вважаю, що всі ми, звичайно ж, спрацювалися б і на офіційній основі. Звичайно, дуже важливий і той аспект, щоб злагоджені за цей рік бойові підрозділи не були розкидані у різні військові частини, а залишалися разом — злагодженими групами, а також мали змогу бути з тією частиною, з командуванням якої у них за цей час було налагоджено взаєморозуміння і склалися гарні стосунки.

Це важливе й делікатне питання, і якщо вирішувати його зважено і обдумано, то ефективність взаємодії, продуктивність і контроль над цими підрозділами можна налагодити належним чином.

— Як воїни спілкуються з сім'ями? У РФ блокуються дзвінки, листи? Чи отримують написані рукою листи і малюнки дітей?

— Нині в нас немає бійців, чиї близькі залишалися б у РФ. Це було б для них занадто небезпечно.

З близькими, які знаходяться, як правило, в різних європейських країнах, бійці спілкуються за допомогою скайпу, вайбера тощо.

— Хто утримує їхні сім'ї?

— У нас є бійці, чиї родини, зокрема й багатодітні, проживають у країнах, де соціального забезпечення для біженців практично немає. Звичайно, батьки сімейств, що опікувалися їх добробутом, переживають за своїх близьких.

На щастя, є добрі люди, зазвичай українці, які, розуміючи таку потребу, періодично допомагають готівкою, що дає змогу цим бійцям хоча б періодично перевести певні кошти своїм родинам, щоб ті могли звести кінці з кінцями.

Дуже шкода, що чеченська діаспора — ні європейська, ні українська — якій тут було би сутужно, якби ми не стали в очах українського суспільства противагою свавільникам-кадирівцям, не квапляться допомагати нам.

Боягузтво і легкодухість у чеченців завжди вважалися одними із найосуджуваних в чоловікові якостей

Очевидно, що вони бояться помсти кадирівців за будь-які контакти з нами, але, на наш погляд, це не виправдовує їх, особливо, враховуючи всілякі анонімні способи допомогти. Боягузтво і легкодухість у чеченців завжди вважалися одними із найосуджуваних в чоловікові якостей.

— Багато бійців планують отримати громадянство України і залишитися тут?

— Більшість із тих іноземних бійців, яких я знаю, хотіли б отримати українське громадянство. У всякому разі, всі ті, у кого на сьогодні воно російське.

Є, звичайно, і громадяни європейських країн, Грузії, Туреччини тощо, які вже приїхали допомогти і ще планують приїхати. Звичайно, вони воліли би не втрачати громадянства своїх країн. У багатьох там родини, налагоджене життя. Вони лише хочуть допомогти Україні у скрутні часи, а потім повернутися до колишнього мирного життя.

Спочатку закінчимо війну, виженемо окупантів, а потім вже кожен для себе вирішить — залишатися допомагати наводити лад і будувати мирне життя в Україні або виїхати

Спочатку закінчимо війну, виженемо окупантів, а потім вже кожен для себе вирішить — залишатися допомагати наводити лад і будувати мирне життя в Україні або виїхати.

Багато що в цьому питанні залежить, звичайно, від офіційної позиції влади України. Якщо Україна буде зацікавлена ​​в тому, щоб щирі люди, готові віддати своє життя тут у боротьбі проти несправедливості, залишилися допомагати українському народові, то, думаю, багато хто захоче залишитися.

— Однією з проблем називають легалізацію псевдодобровольців. Згодні?

— Це вкрай важливе питання. Теоретично зрозуміло, що засланими козачками цілком можуть бути й громадяни України. Такі люди — п'ята колона — бувають у всіх конфліктах і повністю уникнути їх шкідливих дій неможливо.

Таких диверсантів може бути заслано в будь-який батальйон, й вони займатимуться різними видами підривної діяльності. Починаючи від дискредитації українських силовиків елементами нестатутної поведінки, наприклад мародерствувати, провокувати конфлікти в колективі або з мирним населенням, і закінчуючи повідомленням ворогові інформації внутрішнього користування, що може спричинити загибель особового складу й інші негативні наслідки.

Але ситуація з іноземними добровольцями принципово відрізняється тим, що багато з них вже одним своїм існуванням становлять небезпеку для нашого спільного ворога — Росії.

Всі, наприклад, знають, що від чеченських добровольців, які воюють за Україну, шаленіють Кадиров, і його хазяїн — Путін. Адже їхній план щодо дискредитації чеченського народу за допомогою чеченомовних головорізів, яких вони присилають до лав ополченців, вкрай постраждав саме через нас.

— Умисне очорнення?

— Цілком логічно, що наші вороги витрачають чималі зусилля і кошти на планування нашої дискредитації або фізичного усунення. Тому нам потрібно бути особливо обережними, щоб не допустити в свої ряди диверсантів, які можуть нашкодити нашій справі як інформаційно, так і фізично.

З технічної точки зору, забезпечення безпеки можливе при налагодженні адекватної роботи контррозвідки в кожній частині, куди будуть прийматися на службу іноземні громадяни. Використання таких технічних засобів, як поліграф (детектор брехні), на мій погляд, теж слід активно застосовувати. Тим більше, що в українських силових відомств є і людські, і технічні ресурси, які можуть цілком адекватно забезпечити цей процес.

— Знову ж таки, часто можна почути, що Україна є полігоном для відпрацювання навичок у новій формі війни. Що скажете?

— На війні постійно чомусь вчишся — це факт. Це нормально, інакше не виживеш.

Але головний мотив тих, хто приїхав в Україну, щоб допомогти на фронті, — це боротьба з несправедливістю, якої від РФ бачили в надлишку ті народи, представники яких нині загалом знаходяться тут на фронтах добровольцями: чеченці, грузини. Головне їхнє бажання, причина, через яку вони тут, — це боротьба із несправедливістю, яку перманентно вчиняє Росія то відносно одного, то відносно іншого народу.

До того ж іноземні бійці, що борються тут, щиро люблять і поважають Україну і її народ.

Нині всі гідні, справедливі і вільні люди незалежно від національності, громадянства та віросповідання, хочуть хто як може допомогти Україні. І серед них чимало тих, хто вміє і прагне надати цю допомогу зі зброєю в руках.

— Звідки у них зброя?

— Наявна на балансі нашого батальйону зброя — трофейна.

Планується поставити його на баланс батальйону, до складу якого ми увійдемо своїм підрозділом. Ми якраз працюємо у цьому напрямку.

— Як люди нині приєднуються до батальйону?

— Існує кістяк батальйону. Це ті люди, які одразу приїхали з Ісою Мунаєвим сюди або приєдналися в перший час. Умовно, це і є офіцерський склад батальйону — управління. Ми завжди раді бачити в наших рядах чесних і мужніх людей, незважаючи на національність. Тому розглядаємо заявки на вступ, які сьогодні здебільшого від українців, які чули про наш батальйон і його добру репутацію на фронтах.

Звичайно, перед тим, як прийняти нового бійця в батальйон, ми довго спілкуємося з ним, проводимо співбесіди, звертаючи увагу на мотивацію; також важливим чинником є ​​навички людини. Перевагу надаємо кадровим військовим і людям, що мають бойовий досвід.

Головними ж якостями, необхідними для того, щоб бути зарахованим до нашого батальйону, є щире бажання боротися із несправедливістю і злом, потреба відстоювати істину, брак корисливих інтересів і розуміння необхідності підкорятися військовій дисципліні.

— Скільки тепер людей? Чому й надалі їдуть в Україну іноземці? Чому хочуть залишитися тут на ПМЖ?

— Кількість бійців не розголошується. Одне можу сказати: ми умисно нині стримуємо охочих приїхати до нас. Нас завалюють листами і дзвінками як знайомі, так і незнайомі люди. Деякі навіть ображаються, що просимо їх перечасувати з приїздом.

Але, щоб запросити людей і відповідати потім за них, у нас має бути впевненість в тому, що їм тут забезпечать певний юридичний й хоча б мінімальний соціальний захист. Словом, ми чекаємо легалізації.

Що стосується ПМЖ, то я не думаю, що багато хто захоче залишитися. Найпевніше, ті, у кого родини залишилися в країнах Західної Європи, захочуть повернутися туди.

Якщо ж, за милістю Всевишнього, у нас на батьківщині — на Кавказі відбудуться якісь позитивні зміни, і тиранію там повалять, то всі ми з радістю повернемося туди: адже хоч як би було добре на чужині, вдома — найкраще.