Друг і помічник Надії Савченко Олег Мезенцев: Надю простіше вбити, ніж перемогти

З помічником і другом Надії Савченко Олегом Мезенцевим ми зустрілися в одному з кафе у середмісті Києва. Я дивилась у його втомлені очі й розуміла, що за інших обставин й у інший час Олег, можливо, і не погодився б на це інтерв’ю. Але не сьогодні. Сьогодні він хоче розказати про неї — офіцера українських Збройних сил Надію Савченко.

Нині вона у російському СІЗО й оголосила сухе голодування, не дочекавшись вироку. Бо вважає, що це її останній шанс повернутися в Україну — живою чи мертвою. Рахунок іде вже не на дні, а на години.

Я запитую Олега про їхню останню зустріч у СІЗО. Мезенцев одразу виправляє: «Не останню, а крайню». Саме так постійно каже українська льотчиця у своїй поки єдиній книзі. Крайня, бо попереду ще так багато зустрічей.

— Бачив Надю того першого дня, коли вона почала сухе голодування, — почав свою розповідь Олег. — У таких ситуаціях ми намагаємося не розмовляти про щось важке. Говоримо про дружнє, тепле і близьке. Ми були разом з Вірою (сестрою Наді Савченко, — авт.). Виглядає вона як боєць, як воїн. Жодної краплі духу не втрачено. Налаштована йти й боротися до кінця. Ми поспілкувалися про ситуацію в Україні, про дім, друзів, хто ще живий, кого вже нема... І якщо мені зараз хтось скаже: «Кто ее к этому подталкивает?», я відповім: «Закрийте роти!». Надя — не та людина, яку може хтось до чогось підштовхнути. Таке апріорі неможливо! Як і переконати відмовитися від голодування. Якщо Надя вирішила, то вона йтиме до кінця. Їй не допоможе ані сестра, ні мама. Ніхто…».

— Тобто марні усі заклики припинити голодування?

— Так. Надя достатньо розумна людина, щоб усвідомлювати, що робить. Вона не хитається у своїй думці й не протестує лише заради протесту. Вона прораховує кожен свій крок, розуміє наслідки. І за це її і цінують. Надія до болю відверта, до щему. Розкрита душа. Те, що показують по телебаченню, і якою вона є в реальності , то на екрані лише половина Наді. Вона унікальна тим, що може бути воїном, а коли ти з нею розмовляєш, стати ніжною і тендітною. Таких людей дуже мало. Народжуються хіба що раз на сто років.

— Той, хто читав її книгу, мабуть, розуміє, що відмовити Надю від чогось неможливо…

— Я повторюю: нехай замовкнуть ті, хто каже, що Надя переслідує якісь корисні цілі своїм голодуванням…

— Хто вам про таке говорить?

— Давайте без імен. Таких людей чимало. Хтось каже, що її підштовхують. Слухайте, ви не сиділи там, ви не знаєте, що таке Росія, як викрадають людей, тримають у полоні, катують, незаконно утримують і знущаються. А потім ще й починають торгуватися, мовляв, потерпи, знаємо, тебе взяли у полон, але ж це політика… І кожен підходить і каже: я тут не причетний, у мене своя робота, своя родина. І в Росії 99,9% людей, світосприйняття яких обмежено родиною,  роботою… Все. За межі цього я не вийду…

— За межі зони певного комфорту…

— Та немає там комфорту. У них відсутнє навіть поняття суспільства. Вони не можуть прибрати сміття у своєму дворі, не смітити на зупинці, не вміють бути ввічливими, слова «будь ласка» їм невідомі. Я ледь не побився зі спецназівцями конвойними, тому що не пробачаю, коли по-хамськи до мене ставляться. Те, що ти береш зброю до рук, ще не дає жодного права не бути людиною.

Був випадок, коли ходив до Наді на побачення один, без її сестри. Вона каже, до мене часто ходять психологи, просять щоразу щось намалювати, щоб зрозуміти психологічний стан. Це, звісно, примітивно. Одного разу попросили намалювати зруйнований будинок і занедбаний сад, а потім те, як вона буде відновлювати будинок і той сад. Надя каже, що намалювала чепурний, дуже прибраний яблуневий сад, а будинок так і залишила зруйнованим — тільки одна сталева балка була у нього посередині. Каже, психологи були шоковані, просили, щоб вона пояснила, що намалювала. Надя сказала: сад яблуневий — це моя Україна, а будинок — це я. Каже, спочатку відновимо Україну, а мене в останню чергу. Мене це так вразило! Нація визначається людьми, готовими на самопожертву.

— Про Надю, мабуть, красномовно говорить фото, на якому вона за склом у залі суду, а поряд напис на аркуші: «Люблю Україну. Сильно-сильно!».

— Цю фотографію дуже любить Віра.

— Як ви думаєте, чому Наді не дали останнього слова в суді?

— Моя думка: вони злякались.

— Коли побачили текст її виступу?

— Не думаю… Було видно реакцію судді на виступи адвокатів. Моя суб’єктивна думка: суддя злякався. Коли виступали прокурори, вони — ніби ведучі якоїсь новинної програми — грали на емоціях людей: «Она убила, это доказано», було мінімум фактів. Адвокати ж говорили аргументовано. Після суд оголосив перерву й вирішив відкласти розгляд справи на 9 березня. Це було несподіванкою. Для Наді кожен день у російській тюрмі — це відверта мука. Ось знаєте, як вона спить? Каже: коли я лягаю, я укладаю себе у квадратики. Решітка на нарах дуже давить на спину. То вона укладає свої кістки між нею. Але зараз її дратує кожен звук. Життя у в’язниці починається вночі.

Виглядає вона як боєць, як воїн. Жодної краплі духу не втрачено. Налаштована йти й боротися до кінця

Так ось, тільки вона вкладе себе, почне розслаблятися, і раптом грюкіт замків чи дверей, прокидається і вже не може заснути, а на ранок з таким відчуттям, ніби всю ніч боксом займалася — побита. І я її розумію. Людині, яка перебуває постійно в одному й тому ж середовищі, у камері-одиначці вже понад півтора року, важко. У неї камера завдовжки п’ять метрів, стоїть холодильник, двоє нар і залишається прохід — усього сімдесят сантиметрів. Вона не бачить світу білого. Не знає, яка погода за вікном. Раз на добу виводять гуляти. Але там такий маленький дворик, що їй навіть не вистачає місця спортом займатися. Це не жорсткі, а жорстокі умови. Я часто намагаюсь поставити себе на її місце, що відчував би я. У дитинстві я чув від діда про тюрму. Наприкінці його життя я лише дізнався, що він 10 років відсидів у Сибіру… Він не хотів, щоб я знав. Я виріс у Луганській області, в місті Антрацит, де кожен третій — колишній засуджений. Всі боялися про тюрму розповідати, щоб діти й онуки нормальними людьми стали. Дід дивився часто в далечину і казав: «Не попадай туди!».

Вперше я почув про Надю, коли нас на Савур-могилі обстрілювали, а Надя нам дуже допомагала морально. Знаєте, як це чути, що десь там є наші, які не здаються! Це додавало сил! А перший обстріл був шквальний. Понад 60% хлопців повтікали. Можливо, ви бачили на відео, як падають «Гради»? Прикольно на відео бачити це зарево від чотирьох-п’яти машин, у кожній з яких по 40 ракет. А коли на тебе летить — не дуже. Все бахкає навколо, ти падаєш в окоп, тебе засипає землею… Страшно сильно! Не буває тих, хто не боїться. Ти намагаєшся впоратися зі своїм страхом. Пам’ятаю солодкуватий присмак вибухівки від граду. Надихаєшся цього… Надя допомогла впоратися зі страхом…

Вона унікальна тим, що може бути воїном, а коли ти з нею розмовляєш, стати ніжною і тендітною. Таких людей дуже мало. Народжуються хіба що раз на сто років.

— Зараз злякався суддя Наді…

— …І пішов дзвонити у Кремль. Все це смішно виглядає, як погано зрежисована вистава.

Вона не бачить світу білого. Не знає, яка погода за вікном. Раз на добу виводять гуляти. Але там такий маленький дворик, що їй навіть не вистачає місця спортом займатися. Це не жорсткі, а жорстокі умови

— Лише адвокати у своїх виступах під час останнього засідання не стримувалися.

— Кожна людина, яка каже правду, відчуває себе вільною. Ілля каже: «Знаете, в чем нам легче, нам не надо ничего придумывать, у нас есть сухие факты, которые говорят громче всякого пафоса».

Надя вирішила голодувати, не вживаючи навіть води, давно. Питання було лише у тому, коли розпочати. Вийшло включитися трохи раніше. Вона планувала «врубити», як говорила, сухе голодування після вироку, щоб її звільнили. Росія настільки підла країна, що спочатку душить тебе, грабує, вбиває, а потім лізе з тобою брататися. Точно так вони чинять з Надею. Викрали її, а потім намагаються з нею домовлятися. Її намагалися перевербувати, але зрозуміли, що не вийде. Якось Віра давала інтерв’ю на радіо, в ефір подзвонило якесь мурло і українською почало говорити, що Надія Савченко — це типовий приклад завербованого агента КРУ. Я одразу згадав фото Путіна, де він сидить і закриває обличчя рукою.

— Після оголошення сухого голодування рахунок іде не на дні, а на години. За яких умов Росія піде на її звільнення?

— Будемо відверті й скажемо, що важливо, наскільки плідно будуть працювати наші політики. Росія звикла торгуватися.

— І вона вже торгується за Надю?

— Давно готова була. Вона лише каже: «А что вы нам предложите взамен?». І тут уже важливо, як спрацюють наші дипломати і політики. Це буде тест на соборність.

— Наскільки зараз, на ваш погляд, дипломати й політики активні?

— Окремим з них доля Наді важлива до болю. Але, на жаль, відсоток тих людей, яким воно болить особисто, менший, ніж тих, кому по барабану. На жаль, ті політики, яким болить, не мають таких повноважень, щоб швидко і результативно домовлятися, як могли б домовлятися про це ті, хто повинен безпосередньо виконувати цю роботу.

— Про кого ви говорите?

— Можна зараз без імен? Надя буде тут, тоді розкриємо усі таємниці, хто і за що відповідальний. Є дуже багато інформації: хто у чому винен, хто у чому зацікавлений, хто працював для звільнення, хто проти звільнення.

Росія настільки підла країна, що спочатку душить тебе, грабує, вбиває, а потім лізе з тобою брататися. Точно так вони чинять з Надею. Викрали її, а потім намагаються з нею домовлятися

— Тоді скажіть, чи на цей момент робиться достатньо для звільнення Надії, зокрема, і на міжнародному рівні?

— Вам відповісти одним словом?

— Поясніть краще…

— Деякі люди роблять більше, ніж їм дозволяють повноваження, а деякі — гальмують кроки перших. І я вважаю, що робиться недостатньо. Але є люди, які пробивають стіни. Я заочно всім дякую від усієї душі й серця. Тому що без суспільства, без людського запиту багато чого не було б можливим. Люди виходять на мітинги, тим самим штовхають політиків на певні кроки. Якби народ не встав за Надю, повірте, результат був би нульовим.

— Наскільки акції, заплановані на 9 березня по всьому світу, важливі?

— Насправді вони грають ключову роль.

— Як Надя ставиться до акцій на свою підтримку?

— Щоразу на суді вона всім дякує: журналістам, дипломатам. Завжди від душі. Вийде і подякує всім знову. Я їй розповідаю, як пацани на блокпостах (а ми на суди їдемо через зону АТО машиною) весь час передають вітання, слова підтримки. Наші військові вже знають нашу машину: «Віро Вікторівно? Проїжджайте». Вчора поранені військові у госпіталі теж влаштували маленький пікет на підтримку Наді. Коли після подій на сході я лежав у лікарні, не у госпіталі, бо не маю учасника бойових дій, люди стільки їжі приносили, що прибиральниця лаялась, що шваброю не може під ліжком помити. І мені було гірко — рідні до мене не прийшли, а незнайомі люди стільки усього роблять.

— Ви пішли на війну добровольцем?

— Так.

— Ваші рідні залишились у Луганській області?

— Ні, вони живуть у Харкові. Але вони не так розділяють мою думку, як мені б того хотілося. Я прихожу, щось розповідаю про війну, а вони мені кажуть: «Хліб на 50 копійок подорожчав». А у мене крутиться в голові: скільки пацанів загинуло, розірвані, спалені  тіла… Все перед очима… А для когось хліб на 50 копійок подорожчав. Такі дві паралельні реальності.

— Ви офіційно помічник Надії Савченко. Чим займаєтесь?

Я відверто говорю, що не бачу сенсу бути на передку — нам не дають воювати

— Виконую будь-яку роботу. Можливо, це звучатиме банально або нецікаво для журналістів, але я підтримую родину, допомагаю у побуті, займаюсь законотворчою діяльністю, готую необхідні документи, упорядковую кореспонденцію… Я відповідаю за тих людей, свідків, яких везу на суд до Росії. Працюю без вихідних цілодобово. Мені болить. Війна ж скінчиться тоді, коли повернеться останній живий солдат додому, а мертвого буде поховано. А я вважаю, що такі люди, які можуть щось змінити, які не здаються, які є обличчям України, повинні бути тут. Не можна залишатися осторонь, коли у твоїй країні війна, яка прийшла до кожного у дім.

Я відверто говорю, що не бачу сенсу бути на передку — нам не дають воювати. Тоді ми йшли з гарячими серцями і не думали, що хтось із нас загине. У нас на Майдані з’явилася мрія, що ми зрештою побудуємо ту Україну, яку хочемо, яку виборювали століттями. Ми думали, що от-от звільнимо її, але виявилося, ще ні. Доки ми не примиримося один з одним, доки не припинимо сваритися у себе в країні, не приберемо ворогів, які є всередині країни, нічого не буде. Завжди нас перемагали, і про це ми знаємо з історії, коли вдало маніпулювали різними історичними фактами, тобто нас сварили якісь зовнішні сили. Я намагаюся робити свою роботу і вважаю себе мурахою, яка тягне щось у спільний мурашник. Так, у мене невелика зарплата, її не вистачає навіть на те, щоб оплатити житло, але їсти є що і дощ на голову не крапає, тому я радий. Це ж не окопи сирі!..

У нас на Майдані з’явилася мрія, що ми зрештою побудуємо ту Україну, яку хочемо, яку виборювали століттями. Ми думали, що от-от звільнимо її, але виявилося, ще ні

— Надя планує виступати 9 березня на суді?

— Я сподіваюсь, їй дадуть слово. Але невідомо, що ВВХ скаже суддям по телефону. Іноді ж суддя бере перерви на п'ятнадцять хвилин і йде дзвонити: «Алло-алло, Вова, что мне говорить!?». До смішного доходить! Поганий спектакль. Шито все білими нитками. Вони навіть не намагалися зробити його переконливим.

— Як гадаєте, для чого цей спектакль потрібен?

— Росія починає спочатку душити, а потім лізе обніматися. Так і вийшло. Це ж спочатку була велика справа проти Коломойського і Авакова. А потім вони отримали ідеальну жертву. Вирішили зробити показовий суд, на якому продемонструють, як ламають українців. Але не так пішло, як вони хочуть. І не виходить не тільки з Надею, але і з Сенцовим, Кольченком, Афанасьєвим, Солошенком… Ми їздили на суд до Клиха й Карпюка у Грозний. Вони ж нікого з українців не бачили понад півтора року, а тут у залі чеченського суду з’явилися ми у вишиванках. Хлопці так духом піднялися!

— Перенісши суд над Надею далеко від Москви, Росія хотіла, можливо, закінчити його тихо?

— Від Москви подалі, «дабы не испытывать позора». Не виходить так! Так, до Донецька важко добиратися. Суд знаходиться за 900 метрів від українського кордону. Біля пропускного пункту Ізварине, який нині недоступний, відкритий лише для «гумконвоїв» і бойовиків. Тихеньке забите містечко. Там багато етнічних українців. Це відчувається. Але перероблені пропагандою.

— Що кажуть місцеві про суд над Савченко?

— «Убийца! Осудить, расстрелять!». З ким спілкувалися, говорять таке. Можливо, лише працівники готелю, у якому ми живимо, розуміють.

— Що, нікого нема, хто відкрив би інтернет і прочитав правду?

— Такі люди занесені до Червоної книги. А що казати — Гуково, недалеко від Кам’янець-Шахтинського, місце, з якого обстрілювали Савур-могилу. Наш консул під’їжджав і бачив ці позиції, бачив, як стріляли «Гради». А місцеві люди виходили на вулиці, виносили стільці, лузали насіння й спостерігали. «Мочат укропов» — так вони люблять виражатися.

— Подейкують, що Надію Савченко політики в Україні бояться, бо бачать у ній конкурента, навіть президента країни…

— Я не буду цього коментувати. Зараз Савченко на грані життя і смерті. Звичайно, її бояться в Україні. І таких людей немало. Бояться її повернення. Але моя задача, щоб Надя була в Україні. А далі вже життя покаже.

Ії бояться в Україні. І таких людей немало

— Адвокат Новіков розповідав, що українська сторона активно долучилась до збору доказів, залучення свідків. Яким чином це відбувалось?

— Переважно це робилось за допомогою «чарівного пенделя». Коли Наді хотіли зробити статус учасника АТО, то ми зверталися в Міністерство оборони, Адміністрацію Президента, військову частину у Бродах… В останній сказали, що не будуть робити, поки її не буде звільнено з полону й вона не повернеться в Україну. У всьому допомагають окремі особи серед політиків.

— Надя не погоджується на обмін?

— Вона не погоджується на обмін її одну на двох.

— Які аргументи?

— Або один на один, або якійсь інший формат. Це її рішення. Але я думаю, нам невідома ціна. За одного ізраїльського капрала колись було віддано тисячу бойовиків. Якщо б наш Президент зробив такий жест, то він би вже увійшов в історію. Чекаємо. У нас зараз у різних СІЗО утримується близько 1200 бойовиків. Є ж не лише ці двоє ГРУшників, над якими йде показовий процес. Має бути політична воля. І обмін можна було провести дуже швидко. Сподіваюсь, Петру Олексійовичу вистачить волі, терпіння, таланту, щоб знайти точки дотику з Путіним у питанні обміну Наді.

— Надя ж недаремно згадала у своєму останньому слові Порошенка та його дипломатичну силу...

— Так, Петро Олексійович — сильний дипломат. Питання у тому, на місці президента захоче він бути таким? Я можу лише побажати йому успіхів!

— Про те, що відбувається в Україні, Надя від кого дізнається?

— З різних джерел. Вона, зокрема, дивиться російське телебачення, і навчилась за цей час розуміти його по-своєму, і знаходити там правду.

— Як ви думаєте, роль Президента Порошенка в обміні чи звільненні вирішальна?

— Так. Мають домовлятися найвищі особи. Обмін — це ходіння по лезу ножа. А Росія — непередбачувана.

— Чому Надю не обміняли майже одразу, як узяли в полон?

— Думаю, ми її проґавили. Точно так, як проґавили Крим. Злочином є не тільки його скоєння, а й бездіяльність у потрібний час у потрібному місці. Досить уже труситися, чогось боятися. З Надією коли крайній раз розмовляв, то вона каже: «Мені так легко, я загалом позбулася страху — нічого не боюсь. Це такий кайф!». Кайф від того, що відчуваєш, що втрачати нічого. Є такий вислів: не лізь у бійку з тим, кому нічого втрачати. Вони Надю не переможуть. Її простіше вбити, ніж перемогти. А в разі смерті Наді буде вибух, який можна порівняти хіба що з вибухом ядерної бомби.

В разі смерті Наді буде вибух, який можна порівняти хіба що з вибухом ядерної бомби

— Які прогнози на суд 9 березня?

— Ми не почуємо тоді вирок. Сорок томів справи. Мабуть, судді важко їх всі так швидко розглянути. Нині питання в тому, який страх суддів більший — перед невиконанням вказівки Кремля чи людським гнівом. Вони думають про те, що станеться з ними, якщо спрацює те прокляття, яке буде від людей, які весь цей час молилися за Надю.

— Українські консули були у Наді, що кажуть?

— Консул у розмові був жвавим. Бо зазвичай він передає настрій Наді — який він у неї, такий і у консула. У неї шкіра сохне, тиск підвищений і голос трохи сів. Але до 9 березня вона протримається. Вона зараз на енергозбереженні — більше спить.

— Мама Наді поїде на суд?

— Так. Полетить разом з депутатами. Вона мала їхати на вирок. Але вирішила, що поїде і на останнє слово. Мама знає, що Надя сказала: «Воля ціни не має».

Всі закликають Надю припинити голодування. Але мало хто вимагає Росію її звільнити. Чому всі так плазують перед Росією? Хто вона така? На генетичному рівні треба згадати, що Росія — звичайний, але великий, гопник. І стіна нам не допоможе на кордоні. Варто вести послідовно дипломатичну роботу, захищаючи національні інтереси. Надя любить Україну понад своє життя. Нація визначається людьми, готовими заради своєї країни на самопожертву.

Всі закликають Надю припинити голодування. Але мало хто вимагає Росію її звільнити. Чому всі так плазують перед Росією?

— Надя здатна гуртувати людей навколо себе?

— Поряд з нею з’являються найкращі. Нам повезло з адвокатами, з найкращими консулами — Олександром Ковтуном і Віталієм Москаленком. Вони величезні патріоти. Свою роботу виконують філігранно. Так їм ще й влітає за це. З нашого МЗС їм можуть сказати: «Ви надто цікавитесь справою Савченко…». Ми їздимо до кордону своєю машиною, залишаємо її там, а потім пересідаємо у дипломатичну автівку і прямуємо далі, долаючи український і російський кордони. Це після того, як нас якось затримали на кордоні й десять з половиною годин допитували ФСБ-шники. Тоді ми везли Надіїні книги у Росію, у нас їх вилучили як «екстремістську літературу». Допитували, розпитували, чи був на Майдані, чи служив… Це були просто тварі, без душі. Маховик часів Радянського Союзу крутиться. На всіх рівнях. Це така собі піраміда, на верхівці якої Путін, який відповідає псевдонаціональним інтересам. Росія стоїть на порозі величезної прірви.

— Сподіваєтесь побачити Надю напередодні суду?

— Це не так просто. Треба отримувати дозволи у Новочеркаську за 130 кілометрів, чекати їх кілька годин…

— Консулам легше?

— Та ні, консули проходять ту ж процедуру. Вони лише можуть її обійняти, а ми змушені спілкуватися через скло по телефону.

— Надя чекає українських лікарів?

— Так, у тому складі, який уже був. Є така лікарка Наталія Харченко. Вона — величезний професіонал і дуже гарна людина, яка вболіває за Надю. Вона може дати пораду. Це Наді допомагає. Якщо минулого разу сестрі Вірі треба було самій шукати лікарів, то нині держава швидко спрацювала — вони готові їхати.

— Мабуть, найбільше для звільнення сестри робить Віра…

— 80% зробленого — це заслуга Віри. Так битися можуть лише найрідніші, найкращі сестри. Вона — молодчинка!

— Думаю, Надя вийде й робитиме все, щоб усі наші повернулися з полону.

— Вона їх швидше витягне. Надя може і примирити, і згуртувати. Просто треба свої політичні амбіції, бажання заробити на рейтингу відкласти в далеку шафу. До багатьох не доходить, що ми звільняємо не тільки Надю й інших полонених, а й усю Україну. Результати нашої роботи — наше обличчя за кордоном.

Знаєте, чим відрізняється Росія від України? Якщо у нас в Києві побили студентів на Майдані, то завтра на їхній захист вийдуть тисячі, а якщо б у Москві, то вийшли б тисячі їх добивати. Чути звідусіль: «Не раскачивайте лодку!».

Знаєте, чим відрізняється Росія від України? Якщо у нас в Києві побили студентів на Майдані, то завтра на їхній захист вийдуть тисячі, а якщо б у Москві, то вийшли б тисячі їх добивати

— Дипломати яких країн відвідують суди над Савченко?

— Великої Британії, США, Польщі, Швеції, Данії, Франції… Вони нічого не говорять, але пишуть керівництву важливі звіти.

— Маму Наді якось запитали, якою донька була в дитинстві, а та відповіла: «Така сама»…

— Мабуть, так… Коли Надя своїм коштом дах в казармі перекрила, командир сказав: «О, у нас мужик появился!». Точно так і в Росії — там немає чоловіків, лише один — і то полонена українська льотчиця.

Знаєте, я відчуваю, що все добре закінчиться. Інтуїція мені це підказує. Вчора був на Майдані на акції на підтримку Надії. Мене вразив хлопчина, у нього нещодавно дитина народилась, він з Луганська, і був свідком у справі Наді. Він прийшов з величезним власноруч намальованим плакатом — «Волю Надії Савченко». Навіщо йому це? Міг бути сепаратистом. На сході дуже багато гарних людей. І нам треба об’єднатися. Треба розуміти, що росіяни не воюють за території, а на знищення нашої національної свідомості, національної пам’яті.

P.S. По завершенню розмови ми з Олегом побажали один одному удачі, а я додала: «Повертайтесь після суду з Надею!». На це він нарешті посміхнувся, сказавши, що час від часу запитує у Віри, чи взяла та Надіїн паспорт, а раптом цього разу знадобиться…