Феномен політики пам’яті

Національна пам’ять – це дуже тонка річ. Вона здатна як консолідувати суспільство, так і породити ворожнечу. І ця ворожнеча може виникнути не тільки в середині однієї нації, але спровокувати загострення відносин на міждержавному рівні. І все ж таки, з разу в раз, політична кон’юнктура вступає на ці граблі, намагаючись отримати короткочасні політичні преференції. Короткочасні, тому що популістична політика пам’яті не вирішує реальні проблеми суспільства, а лише відвертає від них увагу. Декілька тижнів на всіх майданчиках обговорюється новий інфо-привід, потім він затухає, але ж довгостроковий осад залишається. І в більшості разів, цей осад залишає по собі ґрунт для виникнення лише нових соціокультурних та політичних проблем.

Загалом, політика пам’яті або більш науково – історична політика, в тому вигляді, в якому вона існує в нашій країні – феномен характерний саме для країн Східної Європи та постсоціалістичних країн. Вона втілюється через характерні методи, коли влада використовує державний ресурс для впровадження доктрини інтерпретації певних історичних подій. Крайньою формую вираження цих методів є прийняття законів, що, де-факто, забороняють дискусії навколо цієї інтерпретації.

Саме поняття виникло у 80-х рр. минулого століття в Німеччині, але найбільше розповсюдження та реалізацію отримало у Польщі, на початку вже цього століття, де ідея проведення історичної політики отримала значну підтримку. Загалом, історична політика застосовується в країнах з плюралістичною демократією, де заборонена цензура і не має змоги напряму контролювати медійну сферу, і тим більше фаховий історичний дискурс. І хоча проблема політизації історії має місце у великій кількості країн, сам у країнах колишнього Соцтабору вона має найбільш виражений характер. Науковці пов’язують це, в першу чергу, з тим, що в цих країнах відбувається прискорений процес формування національних ідентичностей. А як відомо, нація у своєму формуванні потребує спільного національного міфу. І не так важливо, наскільки він відповідає історичним фактам, наскільки важлива його інтерпретація.

Ще на початку 80-х, канцлер Гельмут Коль намагався проводити політику формування позитивного сприйняття німецького патріотизму та відходу від асоціацій виключно з Третім Рейхом. Цей процес породив так звану "суперечку істориків" (Historikerstreit) в німецькому публічному просторі, в ході чого й виникло поняття "історична політика" (Geschichtspolitik). Слід зауважити, що цей термін мав критичну ознаку. Нове дихання історична політика отримала саме в Польщі у 2000-х роках. Там "polityka historyczna" використовувавсь самими прихильниками подібної політики, виключно в позитивному контексті. Тож саме з Польщі, методи історичної політики розповсюдились на інші країни Східної Європи.

В рамках впровадження історичної політики зазвичай створюються інститути національної пам’яті чи аналогічні установи, відкривають спеціалізовані музеї, що отримають патронаж від зацікавлених політичних сил; фінансуються окремі проекти, які спрямовані на розповсюдження "правильної" точки зору. Але дійсно некоректні, на мою думку, методи - це прийняття законів, що забороняють інше трактування певних історичних подій; тиск на ЗМІ та політизація системи освіти. Подібні методи не є демократичними, а їх впровадження – відверто авторитарне.

Причини цих процесів достатньо глибинні. Протягом десятиліть, існував фактор ізольованості процесів політики пам’яті у комуністичної Східної Європи від Заходу. І якщо впродовж 60-90х рр. на Заході сформувався певний консенсус щодо неї, ґрунтом для якого стало визнання Голокосту та, певною мірою, спільної відповідності за цю трагедію; то країни Соцтабору не мали змоги достатньо приймати участь в цьому дискурсі. Тож після падіння комуністичних режимів, кожна з цих країн почала формувати власний наратив, щодо історичної пам’яті. В результаті, кожна з цих країні почала акцентувати саме на стражданнях власної нації. На початку ХХІ ст. в процесі взаємодії західної та східної культур пам’яті у країнах Східної Європи відбулась трансформація політики пам’яті у більш агресивну форму помножену на відчуття екзистенціальної загрози з боку Росії.

Тож ті події, що так жваво зараз обговорюються в українському медіа-просторі – прийняття Польщею закону про Інститут національної пам'яті Польщі - є логічним продовженням політики, що проводилась більше десяти років. І на справді, Україна проводила та проводить аналогічну політику пам’яті. І те що історична політика двох сусідніх держав, зрештою прийшло до взаємної суперечності, враховуючи століття спільної історії – логічний та очікуваний результат, якому не потрібно дивуватися. Саме передбачаючи такі наслідки, країни Заходу й встановили консенсус та сформували спільну історичну пам’ять. І щоб запобігти розбрату, нам потрібно йти тим самим шляхом. Нам достатньо східного ворога, не потрібно шукати його на заході. Україні потрібно сформувати цей меседж та донести його через дипломатичні канали до партнерів. Без досягнення консенсусу та формування спільної історичної пам’яті, а також при доступі до цих питань політиків-популістів з обох країн нас очікує, в кращому разі, різке охолодження стосунків зі ще одним сусідом. А чи хоче Україна існувати в оточенні ворогів?