Монополія обленерго: як боротися і як подолати

Ринок енергетики України – це ласий шматок бізнесу, в якому представлені інтереси державні, а також інтереси багатьох вітчизняних та іноземних фінансово-промислових груп. Бізнесові інтереси в цій галузі настільки великі, що постійно перетинаються з державними, часто не на користь останніх. Ми звикли сприймати державу як окремого гравця, що діє згідно інтересів владного політикуму, але в демократичній державі європейського зразка, сенс дій держави як інституції – зовсім інший. В першу чергу, держава повинна бути регулятором, що відображає інтереси всього суспільства. 

Якщо погодитись з цією наочною тезою, то виникає наступна проста думка: регуляційна політика держави повинна відображати в першу чергу інтереси громадян. І це не якась утопія – енергетична політика в інтересах громадян проводиться в більшості країн Європи. Натомість в Україні діє зовсім протилежна система. Та ж сама НКРЕКП за декілька років власної діяльності "радує" громадян хіба що регулярним підняттям тарифів. Міра їх обґрунтованості – тема для окремої дискусії, але ми не бачимо рішень, які й справді були на користь простих громадян. Хочу зауважити, це проблема не тільки цього конкретного органу, а державної галузевої політики в цілому. 

Наприклад, не є секретом, що абсолютна більшість Обленерго на сьогодні знаходиться у приватній власності. Більше того, кожна з цих організацій виступає монополістом у своїх регіонах. При цьому, у населення поширений міф, що ці монополісти "торгують енергією", тому і ці монополії є відносно природними. Багато експертів вже розвіювали цей міф – фактично вони торгують не енергією, а технічними умовами приєднання до мережі. Тому подібні монополії існують виключно на пострадянському просторі, в той час як в більшості країн Європи, споживачі вільні у виборі оператора і на цьому ринку існує доволі потужна конкуренція. Висловлюючись фігурально, приєднання до електромережі в тій самій Німеччині не набагато відрізняється від вибору кабельного оператора чи інтернет-провайдера в Україні. За ці пережитки минулого, які й досі діють в Україні, нас вже критикують в Європі. Декілька днів тому, секретаріат Європейського Енергетичного Співтовариства ініціював попередню процедуру врегулювання проблеми щодо України через недостатність проведення процедури анбандлінгу компаній-операторів розподільчих мереж.

Як подолати монополію?

В експертному середовищі вже йдуть дискусії, що у зв’язку з процесами децентралізації потрібно передати державні енергетичні мережі до комунальної власності територіальних громад. Адже те, що ми маємо зараз – відверте лобіювання інтересів монополістів та власників Обленерго, коли закріплюються грабіжницькі побори лише за під'єднання до "українських" електромереж, а також закріпити стан, коли створена коштом клієнта інфраструктура переходить у фактичну власність монополіста. Й "українських" недарма ставиться у лапки, адже окрім того, що вони давно контролюються приватними власниками, у журналістів доволі часто виникають питання щодо громадянства та політичної приналежності кінцевих бенефіціарів. І далеко не завжди відповіді на ці питання приводять до дружних до України країн. Але це вже питання журналістських та правоохоронних розслідувань.

Інше питання, яке слід підняти – ресурси територіальних громад, що використовуються операторами-монополістами. Зокрема, я маю на увазі землю. Кожен стовп ЛЕП, що використовується на обленерго стоїть на землі, що знаходиться в тій чи іншій формі власності, найчастіше – комунальної. Фактично, ця земля використовується для прибутку обленерго, але жодної копійки за її використання територіальні громади не отримують. На тій самій Херсонщині довжина ЛЕП складає десятки тисяч кілометрів і 259 тільки сільських рад, у кожної з якої є у розпорядженні земля, на території якої знаходяться ЛЕП. Якщо б за використання цієї землі сплачувались відповідні кошти, це було б відчутним надходженням до місцевих бюджетів у десятки мільйонів гривень. Це питання є достатньо законодавчо врегульоване, тому вірне рішення у цьому разі – це колективні або масові позови до суду від тих самих сільських рад, щодо відшкодування втраченого прибутку. 

Загалом, як громадянам, так і громадам слід задуматись кому ми платимо і за що. Чому ми платимо приватним компаніям за під’єднання до мережі, коли у тарифах вже є складова на розвиток мереж? Окрім того, не меншим питанням є чому компанії, що є монополістами та отримують надприбутки не готові самі ні за що платити. На мою думку, українським громадам потрібно об’єднуватись та сумісними зусиллями долати регіональних монополістів.