Коли в будинку з'являється маленьке кошеня, власнику необхідно забезпечити належний догляд
Що потрібно придба....
Архів
Повернутись назад
26 Квітня 2015
26 Квітня
Інтерв'ю10:09
Суспільство
Сергій Будник
Интервью
Сергій Будник: Серед наших підопічних – переважно бізнесмени, є й олігархи, урядовців і депутатів майже немає… Березневий скандал, пов’язаний з іменем Ігоря Коломойського, був підігрітий ще й тим, що біля центрального офісу «Укрнафти», коли ситуація загострилася до краю, з’явилося зо два десятки чоловіків у камуфляжі, але без розпізнавальних знаків і зі зброєю. Спочатку з’ясувалося, нібито це представники батальйону «Дніпро-1», але пізніше представники Міністерства внутрішніх справ цю інформацію спростували, сказавши, що будівлю охороняє кишенькова приватна фірма, яка входить у структуру «Укрнафти». Відразу ж прореагував глава СБУ Валентин Наливайченко, заявивши, що це потрібно припинити, бо всі повинні усвідомлювати, що не можна у центрі міста зі зброєю захищати свої інтереси. А міністр внутрішніх справ Арсен Аваков у вже звичній для нього манері відписався на «Фейсбуці», пообіцявши, що на вулицях більше не буде цивільних зі зброєю. Водночас були заяви про те, що кожного, хто озброєним стояв біля огорожі офісу «Укрнафти», обов’язково роззброять і не тільки висварять, а й реально змусять за це відповідати. Затим послідувала урядова заява, що відтепер стратегічні об’єкти охоронятимуть тільки співробітники Державної служби охорони. Про нюанси діяльності ДСО «Аналітичній службі новин» розповідає її очільник генерал-майор міліції Сергій Будник. – Сергію Івановичу, міністр внутрішніх справ Аваков додав вам роботи. Що маємо на сьогодні? – Ці події насправді спонукали уряд до того, щоб більше уваги звернули на діяльність ДСО, тому що відповідно до діючої нормативно-правової бази саме Державна служба охорони й має забезпечувати охорону найважливіших органів виконавчої влади, державних і тих підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки країни. Є відповідні нормативні акти, прийняті Кабінетом міністрів, з переліком таких об’єктів. Тож ми зараз якраз і працюємо над тим, щоб забезпечити надійною охороною максимальну їхню кількість. Зважаючи на ситуацію, роботи нам справді додалося. Окрім решти, ми відтепер мусимо охороняти морські порти, об’єкти нафтогазового комплексу України, а також органів виконавчої влади як щодня, так і під час різноманітних заходів. – Водночас міністр обіцяв розібратися з тими, хто тоді був зі зброєю біля приміщення «Укрнафти»: і як, розібралися? – Ну, це трохи не наша компетенція – для цього у нас є відповідний підрозділ у МВС. Це департамент громадської безпеки, який має у своєму складі управління ліцензування та дозвільної системи. Саме це управління, з одного боку, займається підготовкою матеріалів та поданням їх на розгляд керівництва міністерства щодо видачі ліцензій на здійснення охоронної діяльності. А з іншого, воно є органом ліцензійного контролю. Тобто, це управління спочатку видає ліцензії, а потім контролює дотримання прописаних у них умов. Наскільки я володію ситуацією, відповідні перевірки були проведені й конкретних заходів ужито. Щоправда, яких саме, не розголошується, бо приватні охоронні структури (а там були задіяні саме приватники) вважають нас своїми конкурентами. І це, мабуть, певною мірою так і є. – Принциповим моментом, як сказав Арсен Аваков, було саме розібратися, яка зброя була в руках тих охоронців… – Справді, порушено кримінальне провадження, в ході якого й з’ясовують усі ці моменти: хто був зі зброєю, з якою зброєю тощо. Для цього створена відповідна робоча слідчо-оперативна група. Але якщо йдеться про озброєння охорони підприємств, то сьогодні право на використання вогнепальної зброї має виключно Державна служба охорони. А недержавні охоронні структури мають право застосовувати тільки спеціальні засоби, передбачені відповідною урядовою постановою: це гумові кийки, наручники одноразового використання, електрошокери. А в окремо визначених договорах передбачена можливість використання пристроїв для відстрілу гумових куль, тобто, зброя приватників уся несмертельної дії. Але є один нюанс, якщо йдеться про охорону важливих державних об’єктів, і у відповідній постанові Кабміну з цього приводу є спеціальна примітка. Тому питання щодо роззброєння стоїть у дещо іншій площині: якщо то була зброя незрозуміло яка і незаконна, то, звичайно, воно було миттєво виконано. Що ж до приватних охоронних структур, вони нині не мають вогнепальної зброї. А якщо мають, це незаконно. – Очолювана вами служба – не просто серйозний конкурент приватникам, вони вважають ДСО монополістом на ринку… – Ну, нас переоцінюють – ДСО не монополіст, з цього приводу навіть відповідне рішення Антимонопольного комітету є. Коли хтось говорить про монопольне становище, варто зважити на те, що нині в Україні видано понад 4200 ліцензій на здійснення охоронної діяльності. Хіба за такої кількості охоронних фірм хтось може бути монополістом? Інша справа, що багато з них нині не працює, інші працюють у складі різноманітних господарських об’єднань, холдингів, груп компаній… Нині в Україні видано понад 4200 ліцензій на здійснення охоронної діяльності. Хіба за такої кількості охоронних фірм хтось може бути монополістом? Зрозуміло, що ще однієї такої потужної структури, як наша, немає, але говорити про те, що ми – монополісти, немає жодних підстав. Окрім того, ми ж не лише надаємо послуги за договорами, а й беремо участь в охороні громадського порядку й громадської безпеки, реагуємо на спрацювання сигналу «102», входимо в єдину систему дислокації органів і підрозділів міліції й реагуємо відповідно на всі правопорушення, які відбуваються в зоні відповідальності того чи іншого підрозділу. Якщо конкретно, то за добу на виклики виїжджаємо понад 130 разів і зазвичай при цьому затримуємо від двох до трьох десятків правопорушників. Йдеться не лише про тих, хто проникає на охоронюваний нами об’єкт, а й про звичайних хуліганів. Он нещодавно в Києві на масиві Троєщина наш наряд затримав вбивцю. За тиждень до цього також було затримано вбивцю, саме нашим підрозділом. Бо досить часто ми приїжджаємо на місце пригоди раніше, ніж органи внутрішніх справ, в силу різної специфіки і в зв’язку з тим, що тільки в місті Києві у нас упродовж доби працює майже півсотні груп затримання. Тобто, місто поділене на певні території – зони відповідальності, й наряд – при спрацюванні сигналу, тривожної кнопки чи по лінії «102» – виїжджає на місце. За добу на виклики виїжджаємо понад 130 разів і зазвичай при цьому затримуємо від двох до трьох десятків правопорушників До речі, щодо кнопки тривожної сигналізації: працюємо з органами місцевого самоврядування, щоб встановлювати їх у громадських місцях, приміром, на зупинках транспорту. Це давало б змогу в разі чого екстрено викликати працівників міліції. – Наскільки швидко приїжджають на місце ваші люди, якщо спрацьовує сигналізація на пульті? Які нормативи? – Ми намагаємося якомога швидше. Якщо йдеться про столицю, то в Києві і у великих містах – це 3-4 хвилини. Якщо про райцентри, сільську місцевість – там трохи більший термін, пов’язаний із специфікою доїзду і відстанями. Але ми намагаємося розставити наші групи реагування так, щоб вони покривали територію і за 5 хвилин могли доїхати до будь-якої точки своєї зони відповідальності. Якщо, наприклад, взяти Києво-Святошинський район Київської області, у нас там є аж три групи затримання. Їх вистачає, щоб швидко реагувати на спрацювання або тривожної кнопки, або сигналізації, або по лінії «102». – Вам щось відомо про групи квартирних злодіїв, яких останнім часом побільшало? – Відслідковуючи щоденно оперативні зведення МВС, я хочу сказати, що на тиждень 5-6 таких груп затримується. Більшість з них, як на мене, такі етнічні зарубіжні представники кавказьких країн. Їх багато затримують, групи ліквідовують, але вони постійно з’являються нові: і економічна ситуація, яка склалася в країні, сприяє, та й зі сходу – через воєнні дії – сюди приїхало багато криміналітету… – А відомих політиків, бізнесменів ваші люди охороняють? – Аякже! По Україні загалом це біля 380 чоловік. Переважна більшість – люди відомі, але не питайте прізвищ – не скажу: це таємниця. – Бог з ними, з прізвищами… Але кого серед ваших підопічних більше – урядовців чи депутатів? – Бізнесменів! Депутатів небагато. І представників центральних органів виконавчої влади теж небагато. А ось топ-менеджери серйозних державних компаній, деякі олігархи – це наші клієнти… – А деякі ректори? Приміром, з кількома охоронцями ходить пан Поплавський… – Ні, то в нього приватні тілоохоронці, ми його не охороняємо. Може, треба запропонувати?! (посміхається, - авт.) – З одного боку, ДСО – державне підприємство, з іншого – працює на госпрозрахунку: як би збалансовуєте рівень зарплатні і той ризик, на який наражаються ваші люди? Чи немає плинності кадрів через невисоку платню? – Середня заробітна платня наших працівників – біля 3.5 тисячі гривень, але є й система доплат: за перепрацювання встановленого часу, роботу у вихідні й святкові дні, це і преміювання, причому кілька видів. Приміром, за певні затримання злочинців чи під час охорони об’єктів ми також виплачуємо одноразові премії – для того, щоб заохотити наших працівників. Ну і, звичайно, підрозділи спеціальних груп затримання і працівники спецпідрозділу «Титан» у нас отримують підвищену премію. Загрозливої плинності немає. Та зараз люди нам потрібні – через оті додаткові напрямки, про які я вже казав: морські порти, нафтогазовий комплекс... Тому збільшуємо штат і заповнюємо вакансії. Причому працівників своїх, так би мовити, вирощуємо самі – в системі ДСО є два вищих професійно-технічних училища. Їх ми також утримуємо за свій рахунок – ДСО не має бюджетного фінансування. Тож і на зарплатню своїм співробітникам, на їхній формений одяг, на придбання транспорту, відповідних паливно-мастильних матеріалів, ремонти ми заробляємо самі. – Своїх дівчат-охоронниць ви теж готуєте в цих училищах? – Звісно. Вони потім потрапляють у спецпідрозділ, де є відповідний жіночий взвод, – дівчата надають послуги особистої охорони. На межі травня й червня у Львові проходитиме відкритий чемпіонат України зі змагань тілоохоронців. Ми виставляємо дві команди: чоловічу й жіночу. – Сергію Івановичу, дуже багато державних структур зачепив процес люстрації, причому вже відомі випадки, коли страждають справжні професіонали. Як цей процес проходить у ДСО? – У департаменті є особи рядового і начальницького складу, які також – відповідно до закону про люстрацію – підпадають під його дію. Тож ми зараз здійснюємо заходи з перевірки всього особового складу атестованих працівників міліції. Думаю, ще місяць – і результати цієї перевірки стануть надбанням громадськості. Професіоналів не втрачаємо, тому що робота ДСО дещо відрізняється від роботи органів внутрішніх справ. Якщо йдеться про люстрацію посадових осіб, то наші керівники нижчого рівня не підпадають згідно того переліку, який є у законі про очищення влади, однак відповідно до вимог цього закону саме зараз проходять майнову люстрацію. Якщо говорити про першу хвилю люстрації, то звідси нікого не звільнили саме через закон про очищення влади, але керівництво департаменту, яке працювало до жовтня місяця, звільнилося до того, як почалася люстраційна перевірка. Фото Віктора Ковальчука
Сергій Будник: Серед наших підопічних – переважно бізнесмени, є й олігархи, урядовців і депутатів майже немає… Березневий скандал, пов’язаний з іменем Ігоря Коломойського, був підігрітий ще й тим, що біля центрального офісу «Укрнафти», коли ситуація загострилася до краю, з’явилося зо два десятки чоловіків у камуфляжі, але без розпізнавальних знаків і зі зброєю. Спочатку з’ясувалося, нібито це представники батальйону «Дніпро-1», але пізніше представники Міністерства внутрішніх справ цю інформацію спростували, сказавши, що будівлю охороняє кишенькова приватна фірма, яка входить у структуру «Укрнафти». Відразу ж прореагував глава СБУ Валентин Наливайченко, заявивши, що це потрібно припинити, бо всі повинні усвідомлювати, що не можна у центрі міста зі зброєю захищати свої інтереси. А міністр внутрішніх справ Арсен Аваков у вже звичній для нього манері відписався на «Фейсбуці», пообіцявши, що на вулицях більше не буде цивільних зі зброєю. Водночас були заяви про те, що кожного, хто озброєним стояв біля огорожі офісу «Укрнафти», обов’язково роззброять і не тільки висварять, а й реально змусять за це відповідати. Затим послідувала урядова заява, що відтепер стратегічні об’єкти охоронятимуть тільки співробітники Державної служби охорони. Про нюанси діяльності ДСО «Аналітичній службі новин» розповідає її очільник генерал-майор міліції Сергій Будник. – Сергію Івановичу, міністр внутрішніх справ Аваков додав вам роботи. Що маємо на сьогодні? – Ці події насправді спонукали уряд до того, щоб більше уваги звернули на діяльність ДСО, тому що відповідно до діючої нормативно-правової бази саме Державна служба охорони й має забезпечувати охорону найважливіших органів виконавчої влади, державних і тих підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки країни. Є відповідні нормативні акти, прийняті Кабінетом міністрів, з переліком таких об’єктів. Тож ми зараз якраз і працюємо над тим, щоб забезпечити надійною охороною максимальну їхню кількість. Зважаючи на ситуацію, роботи нам справді додалося. Окрім решти, ми відтепер мусимо охороняти морські порти, об’єкти нафтогазового комплексу України, а також органів виконавчої влади як щодня, так і під час різноманітних заходів. – Водночас міністр обіцяв розібратися з тими, хто тоді був зі зброєю біля приміщення «Укрнафти»: і як, розібралися? – Ну, це трохи не наша компетенція – для цього у нас є відповідний підрозділ у МВС. Це департамент громадської безпеки, який має у своєму складі управління ліцензування та дозвільної системи. Саме це управління, з одного боку, займається підготовкою матеріалів та поданням їх на розгляд керівництва міністерства щодо видачі ліцензій на здійснення охоронної діяльності. А з іншого, воно є органом ліцензійного контролю. Тобто, це управління спочатку видає ліцензії, а потім контролює дотримання прописаних у них умов. Наскільки я володію ситуацією, відповідні перевірки були проведені й конкретних заходів ужито. Щоправда, яких саме, не розголошується, бо приватні охоронні структури (а там були задіяні саме приватники) вважають нас своїми конкурентами. І це, мабуть, певною мірою так і є. – Принциповим моментом, як сказав Арсен Аваков, було саме розібратися, яка зброя була в руках тих охоронців… – Справді, порушено кримінальне провадження, в ході якого й з’ясовують усі ці моменти: хто був зі зброєю, з якою зброєю тощо. Для цього створена відповідна робоча слідчо-оперативна група. Але якщо йдеться про озброєння охорони підприємств, то сьогодні право на використання вогнепальної зброї має виключно Державна служба охорони. А недержавні охоронні структури мають право застосовувати тільки спеціальні засоби, передбачені відповідною урядовою постановою: це гумові кийки, наручники одноразового використання, електрошокери. А в окремо визначених договорах передбачена можливість використання пристроїв для відстрілу гумових куль, тобто, зброя приватників уся несмертельної дії. Але є один нюанс, якщо йдеться про охорону важливих державних об’єктів, і у відповідній постанові Кабміну з цього приводу є спеціальна примітка. Тому питання щодо роззброєння стоїть у дещо іншій площині: якщо то була зброя незрозуміло яка і незаконна, то, звичайно, воно було миттєво виконано. Що ж до приватних охоронних структур, вони нині не мають вогнепальної зброї. А якщо мають, це незаконно. – Очолювана вами служба – не просто серйозний конкурент приватникам, вони вважають ДСО монополістом на ринку… – Ну, нас переоцінюють – ДСО не монополіст, з цього приводу навіть відповідне рішення Антимонопольного комітету є. Коли хтось говорить про монопольне становище, варто зважити на те, що нині в Україні видано понад 4200 ліцензій на здійснення охоронної діяльності. Хіба за такої кількості охоронних фірм хтось може бути монополістом? Інша справа, що багато з них нині не працює, інші працюють у складі різноманітних господарських об’єднань, холдингів, груп компаній… Нині в Україні видано понад 4200 ліцензій на здійснення охоронної діяльності. Хіба за такої кількості охоронних фірм хтось може бути монополістом? Зрозуміло, що ще однієї такої потужної структури, як наша, немає, але говорити про те, що ми – монополісти, немає жодних підстав. Окрім того, ми ж не лише надаємо послуги за договорами, а й беремо участь в охороні громадського порядку й громадської безпеки, реагуємо на спрацювання сигналу «102», входимо в єдину систему дислокації органів і підрозділів міліції й реагуємо відповідно на всі правопорушення, які відбуваються в зоні відповідальності того чи іншого підрозділу. Якщо конкретно, то за добу на виклики виїжджаємо понад 130 разів і зазвичай при цьому затримуємо від двох до трьох десятків правопорушників. Йдеться не лише про тих, хто проникає на охоронюваний нами об’єкт, а й про звичайних хуліганів. Он нещодавно в Києві на масиві Троєщина наш наряд затримав вбивцю. За тиждень до цього також було затримано вбивцю, саме нашим підрозділом. Бо досить часто ми приїжджаємо на місце пригоди раніше, ніж органи внутрішніх справ, в силу різної специфіки і в зв’язку з тим, що тільки в місті Києві у нас упродовж доби працює майже півсотні груп затримання. Тобто, місто поділене на певні території – зони відповідальності, й наряд – при спрацюванні сигналу, тривожної кнопки чи по лінії «102» – виїжджає на місце. За добу на виклики виїжджаємо понад 130 разів і зазвичай при цьому затримуємо від двох до трьох десятків правопорушників До речі, щодо кнопки тривожної сигналізації: працюємо з органами місцевого самоврядування, щоб встановлювати їх у громадських місцях, приміром, на зупинках транспорту. Це давало б змогу в разі чого екстрено викликати працівників міліції. – Наскільки швидко приїжджають на місце ваші люди, якщо спрацьовує сигналізація на пульті? Які нормативи? – Ми намагаємося якомога швидше. Якщо йдеться про столицю, то в Києві і у великих містах – це 3-4 хвилини. Якщо про райцентри, сільську місцевість – там трохи більший термін, пов’язаний із специфікою доїзду і відстанями. Але ми намагаємося розставити наші групи реагування так, щоб вони покривали територію і за 5 хвилин могли доїхати до будь-якої точки своєї зони відповідальності. Якщо, наприклад, взяти Києво-Святошинський район Київської області, у нас там є аж три групи затримання. Їх вистачає, щоб швидко реагувати на спрацювання або тривожної кнопки, або сигналізації, або по лінії «102». – Вам щось відомо про групи квартирних злодіїв, яких останнім часом побільшало? – Відслідковуючи щоденно оперативні зведення МВС, я хочу сказати, що на тиждень 5-6 таких груп затримується. Більшість з них, як на мене, такі етнічні зарубіжні представники кавказьких країн. Їх багато затримують, групи ліквідовують, але вони постійно з’являються нові: і економічна ситуація, яка склалася в країні, сприяє, та й зі сходу – через воєнні дії – сюди приїхало багато криміналітету… – А відомих політиків, бізнесменів ваші люди охороняють? – Аякже! По Україні загалом це біля 380 чоловік. Переважна більшість – люди відомі, але не питайте прізвищ – не скажу: це таємниця. – Бог з ними, з прізвищами… Але кого серед ваших підопічних більше – урядовців чи депутатів? – Бізнесменів! Депутатів небагато. І представників центральних органів виконавчої влади теж небагато. А ось топ-менеджери серйозних державних компаній, деякі олігархи – це наші клієнти… – А деякі ректори? Приміром, з кількома охоронцями ходить пан Поплавський… – Ні, то в нього приватні тілоохоронці, ми його не охороняємо. Може, треба запропонувати?! (посміхається, - авт.) – З одного боку, ДСО – державне підприємство, з іншого – працює на госпрозрахунку: як би збалансовуєте рівень зарплатні і той ризик, на який наражаються ваші люди? Чи немає плинності кадрів через невисоку платню? – Середня заробітна платня наших працівників – біля 3.5 тисячі гривень, але є й система доплат: за перепрацювання встановленого часу, роботу у вихідні й святкові дні, це і преміювання, причому кілька видів. Приміром, за певні затримання злочинців чи під час охорони об’єктів ми також виплачуємо одноразові премії – для того, щоб заохотити наших працівників. Ну і, звичайно, підрозділи спеціальних груп затримання і працівники спецпідрозділу «Титан» у нас отримують підвищену премію. Загрозливої плинності немає. Та зараз люди нам потрібні – через оті додаткові напрямки, про які я вже казав: морські порти, нафтогазовий комплекс... Тому збільшуємо штат і заповнюємо вакансії. Причому працівників своїх, так би мовити, вирощуємо самі – в системі ДСО є два вищих професійно-технічних училища. Їх ми також утримуємо за свій рахунок – ДСО не має бюджетного фінансування. Тож і на зарплатню своїм співробітникам, на їхній формений одяг, на придбання транспорту, відповідних паливно-мастильних матеріалів, ремонти ми заробляємо самі. – Своїх дівчат-охоронниць ви теж готуєте в цих училищах? – Звісно. Вони потім потрапляють у спецпідрозділ, де є відповідний жіночий взвод, – дівчата надають послуги особистої охорони. На межі травня й червня у Львові проходитиме відкритий чемпіонат України зі змагань тілоохоронців. Ми виставляємо дві команди: чоловічу й жіночу. – Сергію Івановичу, дуже багато державних структур зачепив процес люстрації, причому вже відомі випадки, коли страждають справжні професіонали. Як цей процес проходить у ДСО? – У департаменті є особи рядового і начальницького складу, які також – відповідно до закону про люстрацію – підпадають під його дію. Тож ми зараз здійснюємо заходи з перевірки всього особового складу атестованих працівників міліції. Думаю, ще місяць – і результати цієї перевірки стануть надбанням громадськості. Професіоналів не втрачаємо, тому що робота ДСО дещо відрізняється від роботи органів внутрішніх справ. Якщо йдеться про люстрацію посадових осіб, то наші керівники нижчого рівня не підпадають згідно того переліку, який є у законі про очищення влади, однак відповідно до вимог цього закону саме зараз проходять майнову люстрацію. Якщо говорити про першу хвилю люстрації, то звідси нікого не звільнили саме через закон про очищення влади, але керівництво департаменту, яке працювало до жовтня місяця, звільнилося до того, як почалася люстраційна перевірка. Фото Віктора Ковальчука
Блог:
Думки12:08
Події
Андрій Лозовий
Повинна відбутися «десоветизація» системи
Україні необхідно реформувати правоохоронні органи. Таку думку «Аналітичної Службі Новин» висловив народний депутат Андрій Лозовий.
«Повинна відбутися «десоветизація» системи, яка взяла найгірше від СРСР і примножила на тотальну корупцію. У МВС дуже багато хороших ініціатив пропонується. Але закон про національну поліцію слід доопрацювати, причому кожну норму», - сказав Лозовий.
Зокрема, пропонується антикорупційний механізм - система відкритого офісу. «Але в процесі слідства цей відкритий офіс може нашкодити.
Не всі повинно бути публічно», - зазначив Лозовий.
Публікації20:16
Суспільство
Генерал Десятников диверсію на ЧАЕС виключає
87-річний Пилип Десятников, генерал-майор внутрішньої служби у відставці, який у тому самому чорному квітні 1986 року командував Управлінням пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, зустрів на порозі своєї квартири м'якою сором’язливою посмішкою. Ні тобі твердого погляду, ні сталі в голосі – якось навіть не вірилося сходу, що на плечі цієї людини рівно 29 років тому впав такий вантаж, який насправді був непідйомним. Адже він не просто керував гасінням пожежі на Чорнобильській атомній та ліквідацією її наслідків, а й сам у цих подіях брав живу участь. І знаменитий майор Леонід Телятников, а також лейтенанти Віктор Кібенок і Володимир Правик (всі троє удостоєні звання Героїв Радянського Союзу, Кібенок і Правик – посмертно) – його підлеглі. Пізніше, пригадуючи ті події, він скаже: а ми нічого такого не зробили – ми з хлопцями просто чесно виконували свою роботу.
«Проходьте, я вас уже чекаю, мені доповіли, що зі мною хочуть поспілкуватися журналісти», – по-воєнному чітко відрапортував він. Поки гостинна господиня поралася на кухні, заварюючи чай, Пилип Миколайович, влаштувавшись біля столу, почав неспішну розповідь про своє життя, в якому чорнобильська аварія з усіма її наслідками – на особливому місці. Не дарма його, як він сам каже, «за Чорнобиль» нагородили орденом Леніна. До речі, другий орден у Міністерстві внутрішніх справ України отримав заступник міністра Геннадій Бердов, який одним із перших включився у чорнобильські події – приїхав у Прип'ять вже о 5 ранку 26 числа і взяв у свої руки керівництво охороною громадського порядку та організацію роботи Державтоінспекції. Або, якщо по-простому, від нього вимагалося зробити все, щоб не допустити паніки.
Приймати рішення навчився в дитинстві
«У мене часто запитують, як ви зуміли не розгубитися, адже того, що сталося на ЧАЕС, навіть припустити не могли, – розмірковує господар, – розумієте, ми не відразу усвідомили, що відбулося насправді. А з іншого боку, події закрутилися з такою швидкістю, що рішення доводилося приймати дуже швидко. А я цього (самостійно приймати рішення, – авт.) навчився ще хлопчиськом». Коли почалася Друга світова, він був зовсім пацаном. Батька призвали в армію, і дитинство у Пилипа враз скінчилося. «Розраховувати довелося тільки на себе, – згадує Пилип Миколайович, – і в неповні 13 я пішов у колгосп, пропрацював там цілих три роки нарівні з дорослими».
Батько – інвалідом 2 групи – повернувся додому в 45-му, і Пилип пішов учитися. Чому вибрав кар'єру пожежного, не каже, та вже в 1949 році – після семирічки – закінчує Харківське пожежно-технічне училище МВС СРСР. Потім були Вищі технічні курси МВС Союзу, Київський інженерно-будівельний інститут, робота в органах внутрішніх справ, причому понад чверть століття – на керівних посадах у підрозділах пожежної охорони УВС Києва й області, в тому числі й керівником Головного управління пожежної охорони МВС України.
Що цікаво, тоді можливості подібного вибуху не допускали навіть подумки: фізик-ядерник академік Анатолій Александров запевняв, що це просто неможливо. Але на момент введення в експлуатацію ЧАЕС (а вона тоді була найбільшою атомною станцією в колишньому Союзі) пожежні припускали, що пожежа може трапитися будь-де. І саме Пилип Десятников поставив питання про необхідність створення потужних пожежних частин у тих містах, де жили експлуатаційники. «Я як відчував! – скаже він пізніше, коли біда станеться. – Та керівництво затялося: мовляв, не належить за нормативними документами». Але Десятникову таки вдалося переконати вищих чиновників – і незадовго до катастрофи була створена перша спеціалізована пожежна частина з охорони міста енергетиків. Саме ці люди й зустріли приправлений радіацією вогонь Чорнобиля першими.
Дізнавшись про вибух, сів у машину і поїхав у Київ
«Пилипе Миколайовичу, – кажу, – відомо, що на момент аварії ви були у відрядженні». – «Так, у ці дні – 24, 25 і в ніч на 26-е – ми з міністром внутрішніх справ генералом Іваном Гладушем у Харкові проводили нараду з начальниками управлінь пожежної охорони, брали участь усі 25 областей плюс місто Севастополь». Генерал замовкає, мабуть, відтворюючи в пам'яті ті – не дні! – хвилини, а потім продовжує: «Коли на станції стався вибух, нам подзвонили, я відразу ж сів у службову «Волгу» і на початку третьої ночі був уже в Києві. Причому приїхав не додому – не до цього було! – а відразу в управління. Мені доповіли: мовляв, на Чорнобильській станції пожежа, а мій заступник Володя Гурін уже там». На станцію, пригадує він, направили відповідні підрозділи пожежної служби (на випадок надзвичайних подій був затверджений план). Телефони не працювали – і з тодішнім директором ЧАЕС Віктором Брюхановим зв'язався по «Іскрі» (апарат ВЧ-зв'язку, - авт.). Чи усвідомлював він справжні масштаби біди? Ніч надворі, йому сказали, що реактор цілий: мовляв, бак якийсь вибухнув. Але потім подзвонив Гурін і повідомив, що пожежу локалізовано, але рівень радіації дуже високий. Вже вранці спецрейсом з Москви прибули Другов (заступник міністра внутрішніх справ СРСР, - авт.), Іванов (перший заступник начальника ЦО Союзу, - авт.) і Рубцов (заступник начальника Головного управління пожежної охорони МВС СРСР, - авт.). Супроводжувати їх у Чорнобиль доручили Пилипу Десятникову. Вони полетіли туди на вертольоті - і ще з повітря побачили, що вибухом рознесло плиту біозахисту, і реактор нагадує кратер діючого вулкана.
Що сприймається як нормальне старшим поколінням і чого категорично не хочуть розуміти люди молодші, так це факту, що ні в країні в цілому, ні в самій Прип'яті тривоги не піднімали – життя йшло своєю чергою. Те, що через вибух там смертельно небезпечний рівень радіації, приховували до останнього.
Скільки пожежних залишилося в живих, зараз не знає ніхто
Поки ми спілкуємося, періодично лунають телефонні дзвінки – чорнобильці постійно спілкуються між собою, а в ці дні особливо часто. Але, що дуже боляче, каже дружина Пилипа Миколайовича Оксана Йосипівна, все частіше ці дзвінки приносять біль – і ти щоразу боїшся почути, що пішов з життя хтось із друзів. Генерал пригадує, що в ліквідації і самої пожежі, й наслідків катастрофи тоді взяло участь 6 тисяч 217 пожежників. І хоч у сам момент вибуху ніхто не загинув, кількість жертв Чорнобиля обчислюється сотнями тисяч. Скільки їх залишилося сьогодні, через майже три десятиліття? «Ви знаєте, – каже господар, – цього вам не скаже ніхто: немає такої статистики – ніхто не рахує, це я вам відповідально заявляю як заступник голови Всеукраїнської організації «Чорнобиль» МВС і внутрішніх військ України». Гірко усвідомлювати, що ці люди, ризикуючи самим життям, виконали свій обов'язок, а тепер державі не до них: чого гріха таїти, згадуємо ми про чорнобильців тільки наприкінці квітня, коли на підході – чергова річниця. І можна скільки завгодно прикриватися економічною кризою, ситуацією на сході й іншими складнощами, вони промовчать, але на душі все одно залишається неприємний осад.
Та й на головне питання – чому стався вибух? – точної відповіді ніхто не дає й досі. За однією з версій, каже Пилип Десятников, відбулося порушення технологічного процесу. Інші стверджують, що всьому виною горезвісний людський чинник: мовляв, персонал самовільно проводив експеримент по визначенню характеристик генератора під час вибігу ротора турбіни. Мовляв, співробітники АЕС свідомо відключили системи безпеки, що й призвело до трагедії. Є версія, що біда сталася через проектні недоліки у конструкції 4-го реактора. Та чи не могло це бути спланованою заздалегідь диверсією, яка з якихось причин була на той час вигідна Кремлю, про що зараз говорять усе наполегливіше? Мій співрозмовник на мить замислився: «Ні, хоч у мене і немає повної інформації щодо питання, можливість диверсії я відкидаю. Найімовірніше, причина аварії комплексна: технічні недоліки вкупі з помилками персоналу».
Без сокири і молотка себе не уявляє
...І знову дзвінок – Оксана Йосипівна бере трубку, а Пилип Миколайович з тривогою проводжає її поглядом: весь час підсвідомо побоюється, що пішов ще хтось. До речі, він так і не знає, скільки радіації нахапав сам, хоч у Чорнобиль тоді їздив не як у відрядження – як на роботу. Тому вважає, що онкологія, яку він переніс, найменше, чим можна було відбутися. Згадує, що його підлеглі тоді не завжди займалися тим, що повинні робити пожежні: й воду відкачувати доводилося зі спеціального басейну, який розташований під пошкодженим реактором, і дезактивацію території та станційних споруд проводили, і займалися подачею води для бетонних робіт навколо четвертого енергоблоку... «Знаєте, нас перед черговою річницею завжди возили на ЧАЕС, – продовжує генерал, – цього року чомусь забули, а побачити хочеться». Але хіба не небезпечно, тим паче людям, здоров'я яких і так підірване? «Ет, – махає він рукою, - хіба зараз небезпечно? Станцію треба показувати людям, щоб усі бачили на свої очі». – «Ви що, підтримуєте бізнес на чорнобильській катастрофі? – не змогла стримати здивування. – Коли в зону за гроші возять екскурсії?» – «А ось цього я не говорив – заробляти на такій біді гроші аморально».
Поки господар вийшов до іншої кімнати – поспілкуватися по телефону, до розмови долучилася Оксана Йосипівна. Питаю: який Пилип Миколайович у житті? «Дуже працьовитий і непосидючий чоловік, – ділиться господиня, – коли на пенсію вийшов, зайнявся громадською роботою, досі в міру своїх сил допомагає чорнобильцям розв’язувати їхні проблеми: комусь путівка на лікування потрібна, комусь грошова допомога. І вдома не сидить, склавши руки: його улюблені інструменти – сокира, молоток і цвяхи, дачу побудував сам, нехай вона скромна, але зроблена на совість і на 90% Пилипом Миколайовичем».
Наостанок Пилип Миколайович нарікає: мовляв, дуже хочеться ще хоча б раз з'їздити на батьківщину, в село Розсошинське Зерноградського району, що в Ростовській області, щоб уклонитися могилам батьків, та, мабуть, не доведеться – події, які нині відбуваються на сході України і роль в них Росії, оптимізму не додають. Але про політику 87-річний генерал говорити не хоче, тільки журиться: мовляв, дуже шкода, що навіть переживши чорнобильську трагедію, багато хто так і не зрозумів, що найголовнішою цінністю є людське життя і мир на Землі.
Фото Віктора Ковальчука
Генерал Десятников диверсію на ЧАЕС виключає
87-річний Пилип Десятников, генерал-майор внутрішньої служби у відставці, який у тому самому чорному квітні 1986 року командував Управлінням пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, зустрів на порозі своєї квартири м'якою сором’язливою посмішкою. Ні тобі твердого погляду, ні сталі в голосі – якось навіть не вірилося сходу, що на плечі цієї людини рівно 29 років тому впав такий вантаж, який насправді був непідйомним. Адже він не просто керував гасінням пожежі на Чорнобильській атомній та ліквідацією її наслідків, а й сам у цих подіях брав живу участь. І знаменитий майор Леонід Телятников, а також лейтенанти Віктор Кібенок і Володимир Правик (всі троє удостоєні звання Героїв Радянського Союзу, Кібенок і Правик – посмертно) – його підлеглі. Пізніше, пригадуючи ті події, він скаже: а ми нічого такого не зробили – ми з хлопцями просто чесно виконували свою роботу.
«Проходьте, я вас уже чекаю, мені доповіли, що зі мною хочуть поспілкуватися журналісти», – по-воєнному чітко відрапортував він. Поки гостинна господиня поралася на кухні, заварюючи чай, Пилип Миколайович, влаштувавшись біля столу, почав неспішну розповідь про своє життя, в якому чорнобильська аварія з усіма її наслідками – на особливому місці. Не дарма його, як він сам каже, «за Чорнобиль» нагородили орденом Леніна. До речі, другий орден у Міністерстві внутрішніх справ України отримав заступник міністра Геннадій Бердов, який одним із перших включився у чорнобильські події – приїхав у Прип'ять вже о 5 ранку 26 числа і взяв у свої руки керівництво охороною громадського порядку та організацію роботи Державтоінспекції. Або, якщо по-простому, від нього вимагалося зробити все, щоб не допустити паніки.
Приймати рішення навчився в дитинстві
«У мене часто запитують, як ви зуміли не розгубитися, адже того, що сталося на ЧАЕС, навіть припустити не могли, – розмірковує господар, – розумієте, ми не відразу усвідомили, що відбулося насправді. А з іншого боку, події закрутилися з такою швидкістю, що рішення доводилося приймати дуже швидко. А я цього (самостійно приймати рішення, – авт.) навчився ще хлопчиськом». Коли почалася Друга світова, він був зовсім пацаном. Батька призвали в армію, і дитинство у Пилипа враз скінчилося. «Розраховувати довелося тільки на себе, – згадує Пилип Миколайович, – і в неповні 13 я пішов у колгосп, пропрацював там цілих три роки нарівні з дорослими».
Батько – інвалідом 2 групи – повернувся додому в 45-му, і Пилип пішов учитися. Чому вибрав кар'єру пожежного, не каже, та вже в 1949 році – після семирічки – закінчує Харківське пожежно-технічне училище МВС СРСР. Потім були Вищі технічні курси МВС Союзу, Київський інженерно-будівельний інститут, робота в органах внутрішніх справ, причому понад чверть століття – на керівних посадах у підрозділах пожежної охорони УВС Києва й області, в тому числі й керівником Головного управління пожежної охорони МВС України.
Що цікаво, тоді можливості подібного вибуху не допускали навіть подумки: фізик-ядерник академік Анатолій Александров запевняв, що це просто неможливо. Але на момент введення в експлуатацію ЧАЕС (а вона тоді була найбільшою атомною станцією в колишньому Союзі) пожежні припускали, що пожежа може трапитися будь-де. І саме Пилип Десятников поставив питання про необхідність створення потужних пожежних частин у тих містах, де жили експлуатаційники. «Я як відчував! – скаже він пізніше, коли біда станеться. – Та керівництво затялося: мовляв, не належить за нормативними документами». Але Десятникову таки вдалося переконати вищих чиновників – і незадовго до катастрофи була створена перша спеціалізована пожежна частина з охорони міста енергетиків. Саме ці люди й зустріли приправлений радіацією вогонь Чорнобиля першими.
Дізнавшись про вибух, сів у машину і поїхав у Київ
«Пилипе Миколайовичу, – кажу, – відомо, що на момент аварії ви були у відрядженні». – «Так, у ці дні – 24, 25 і в ніч на 26-е – ми з міністром внутрішніх справ генералом Іваном Гладушем у Харкові проводили нараду з начальниками управлінь пожежної охорони, брали участь усі 25 областей плюс місто Севастополь». Генерал замовкає, мабуть, відтворюючи в пам'яті ті – не дні! – хвилини, а потім продовжує: «Коли на станції стався вибух, нам подзвонили, я відразу ж сів у службову «Волгу» і на початку третьої ночі був уже в Києві. Причому приїхав не додому – не до цього було! – а відразу в управління. Мені доповіли: мовляв, на Чорнобильській станції пожежа, а мій заступник Володя Гурін уже там». На станцію, пригадує він, направили відповідні підрозділи пожежної служби (на випадок надзвичайних подій був затверджений план). Телефони не працювали – і з тодішнім директором ЧАЕС Віктором Брюхановим зв'язався по «Іскрі» (апарат ВЧ-зв'язку, - авт.). Чи усвідомлював він справжні масштаби біди? Ніч надворі, йому сказали, що реактор цілий: мовляв, бак якийсь вибухнув. Але потім подзвонив Гурін і повідомив, що пожежу локалізовано, але рівень радіації дуже високий. Вже вранці спецрейсом з Москви прибули Другов (заступник міністра внутрішніх справ СРСР, - авт.), Іванов (перший заступник начальника ЦО Союзу, - авт.) і Рубцов (заступник начальника Головного управління пожежної охорони МВС СРСР, - авт.). Супроводжувати їх у Чорнобиль доручили Пилипу Десятникову. Вони полетіли туди на вертольоті - і ще з повітря побачили, що вибухом рознесло плиту біозахисту, і реактор нагадує кратер діючого вулкана.
Що сприймається як нормальне старшим поколінням і чого категорично не хочуть розуміти люди молодші, так це факту, що ні в країні в цілому, ні в самій Прип'яті тривоги не піднімали – життя йшло своєю чергою. Те, що через вибух там смертельно небезпечний рівень радіації, приховували до останнього.
Скільки пожежних залишилося в живих, зараз не знає ніхто
Поки ми спілкуємося, періодично лунають телефонні дзвінки – чорнобильці постійно спілкуються між собою, а в ці дні особливо часто. Але, що дуже боляче, каже дружина Пилипа Миколайовича Оксана Йосипівна, все частіше ці дзвінки приносять біль – і ти щоразу боїшся почути, що пішов з життя хтось із друзів. Генерал пригадує, що в ліквідації і самої пожежі, й наслідків катастрофи тоді взяло участь 6 тисяч 217 пожежників. І хоч у сам момент вибуху ніхто не загинув, кількість жертв Чорнобиля обчислюється сотнями тисяч. Скільки їх залишилося сьогодні, через майже три десятиліття? «Ви знаєте, – каже господар, – цього вам не скаже ніхто: немає такої статистики – ніхто не рахує, це я вам відповідально заявляю як заступник голови Всеукраїнської організації «Чорнобиль» МВС і внутрішніх військ України». Гірко усвідомлювати, що ці люди, ризикуючи самим життям, виконали свій обов'язок, а тепер державі не до них: чого гріха таїти, згадуємо ми про чорнобильців тільки наприкінці квітня, коли на підході – чергова річниця. І можна скільки завгодно прикриватися економічною кризою, ситуацією на сході й іншими складнощами, вони промовчать, але на душі все одно залишається неприємний осад.
Та й на головне питання – чому стався вибух? – точної відповіді ніхто не дає й досі. За однією з версій, каже Пилип Десятников, відбулося порушення технологічного процесу. Інші стверджують, що всьому виною горезвісний людський чинник: мовляв, персонал самовільно проводив експеримент по визначенню характеристик генератора під час вибігу ротора турбіни. Мовляв, співробітники АЕС свідомо відключили системи безпеки, що й призвело до трагедії. Є версія, що біда сталася через проектні недоліки у конструкції 4-го реактора. Та чи не могло це бути спланованою заздалегідь диверсією, яка з якихось причин була на той час вигідна Кремлю, про що зараз говорять усе наполегливіше? Мій співрозмовник на мить замислився: «Ні, хоч у мене і немає повної інформації щодо питання, можливість диверсії я відкидаю. Найімовірніше, причина аварії комплексна: технічні недоліки вкупі з помилками персоналу».
Без сокири і молотка себе не уявляє
...І знову дзвінок – Оксана Йосипівна бере трубку, а Пилип Миколайович з тривогою проводжає її поглядом: весь час підсвідомо побоюється, що пішов ще хтось. До речі, він так і не знає, скільки радіації нахапав сам, хоч у Чорнобиль тоді їздив не як у відрядження – як на роботу. Тому вважає, що онкологія, яку він переніс, найменше, чим можна було відбутися. Згадує, що його підлеглі тоді не завжди займалися тим, що повинні робити пожежні: й воду відкачувати доводилося зі спеціального басейну, який розташований під пошкодженим реактором, і дезактивацію території та станційних споруд проводили, і займалися подачею води для бетонних робіт навколо четвертого енергоблоку... «Знаєте, нас перед черговою річницею завжди возили на ЧАЕС, – продовжує генерал, – цього року чомусь забули, а побачити хочеться». Але хіба не небезпечно, тим паче людям, здоров'я яких і так підірване? «Ет, – махає він рукою, - хіба зараз небезпечно? Станцію треба показувати людям, щоб усі бачили на свої очі». – «Ви що, підтримуєте бізнес на чорнобильській катастрофі? – не змогла стримати здивування. – Коли в зону за гроші возять екскурсії?» – «А ось цього я не говорив – заробляти на такій біді гроші аморально».
Поки господар вийшов до іншої кімнати – поспілкуватися по телефону, до розмови долучилася Оксана Йосипівна. Питаю: який Пилип Миколайович у житті? «Дуже працьовитий і непосидючий чоловік, – ділиться господиня, – коли на пенсію вийшов, зайнявся громадською роботою, досі в міру своїх сил допомагає чорнобильцям розв’язувати їхні проблеми: комусь путівка на лікування потрібна, комусь грошова допомога. І вдома не сидить, склавши руки: його улюблені інструменти – сокира, молоток і цвяхи, дачу побудував сам, нехай вона скромна, але зроблена на совість і на 90% Пилипом Миколайовичем».
Наостанок Пилип Миколайович нарікає: мовляв, дуже хочеться ще хоча б раз з'їздити на батьківщину, в село Розсошинське Зерноградського району, що в Ростовській області, щоб уклонитися могилам батьків, та, мабуть, не доведеться – події, які нині відбуваються на сході України і роль в них Росії, оптимізму не додають. Але про політику 87-річний генерал говорити не хоче, тільки журиться: мовляв, дуже шкода, що навіть переживши чорнобильську трагедію, багато хто так і не зрозумів, що найголовнішою цінністю є людське життя і мир на Землі.
Фото Віктора Ковальчука
Фото20:48
Суспільство
29 років потому
Сьогодні, в 29 річницю катастрофи на Чорнобильській АЕС, біля Меморіального комплексу «Пам'ятник жертвам Чорнобильської трагедії» у Святошинському районі Київа відбувся мітинг-реквієм «І мертвим, і живим, і ненародженим ...».
Учасники мітингу поклали квіти до меморіалу, а також вшанували загиблих в результаті катастрофи хвилиною мовчання.
Крім того, учасники мітингу відкрили «Алею Героїв Чорнобиля».
29 років потому
Сьогодні, в 29 річницю катастрофи на Чорнобильській АЕС, біля Меморіального комплексу «Пам'ятник жертвам Чорнобильської трагедії» у Святошинському районі Київа відбувся мітинг-реквієм «І мертвим, і живим, і ненародженим ...».
Учасники мітингу поклали квіти до меморіалу, а також вшанували загиблих в результаті катастрофи хвилиною мовчання.
Крім того, учасники мітингу відкрили «Алею Героїв Чорнобиля».
Чакри — це енергетичні рівні розвитку Це наші внутрішні центри сили, якими протікає енергія
Будинок може не тільки захищати нас від зовнішніх факторів, але й надавати сили Такий куточок можна створити у....
Стрес є невід'ємною частиною життя сучасної людини Незважаючи на те, що в житті кожного з нас бувають складні ....
Кожна людина зазнає негативного впливу: втома, дратівливість та раптові болі – ознаки енергетичної атаки Борот....
/-0,33213591575623-/
/-pc-/
Top