Коли в будинку з'являється маленьке кошеня, власнику необхідно забезпечити належний догляд
Що потрібно придба....
Архів
Повернутись назад
14 Квітня 2015
14 Квітня
Блог:
Думки08:54
Політика
Юрій Ключковський
Децентралізація має не розширювати права регіонів, а надавати реальні повноваження громадам
Процес децентралізації влади не передбачає розширення прав регіонів. Про це у коментарі АСН заявив відомий юрист-конституціоналіст, екс-народний депутат Юрій Ключковський.
«На першому засідання Конституційної комісії президент дуже чітко поставив завдання. Йдеться не про те, щоб дати більш прав регіонам, а про те, щоб надати реальні повноваження громадам. Тобто тим, хто є найближчим до громадян», — підкреслив експерт.
За його словами, тепер депутати повинні якнайшвидше підготувати законодавчу базу під це, внести відповідні зміни до Конституції та підготувати бюджетне забезпечення. Коментуючи польський досвід, який Україна має взяти за основу, Юрій Ключковський заявив, що польська реформа стане добрим прикладом для України.
«У Польщі пішли шляхом укрупнення територіальних громад. Гміна у них — це не одне село, а кілька, об’єднаних в одну територіальну одиницю. Цим шляхом мусимо піти і ми. Звичайно, це не буде швидко, адже Польща теж робила це у кілька етапів, протягом восьми років», — підкреслив Ключковський.
Коментуючи питання, чи робитиметься різниця між так званими благополучними та депресивними регіонами, юрист зазначив, що давно не зустрічав такого терміна.
«Останній раз я зустрічав такий термін ще в 90-х роках. Тоді, якщо згадаєте, Донбас був депресивним. Потім нам казали, що це регіон, який годує всю країну. Зараз, після бойових дій, він знову є депресивним. Але ці речі, які повинні вирішуватися в управлінській реальності. Саме Кабмін відповідає за рівномірний розвиток регіонів та їхнє забезпечення», — резюмував Ключковський.
Блог:
Думки09:11
Політика
Дмитро Тимчук
У мирне положення вводять елементи військового
Головна новація законопроекту про воєнний стан — можливість створювати військові адміністрації на місцях. Таку думку «Аналітичній Службі Новин» (АСН) висловив член парламентського Комітету з питань національної безпеки і оборони, народний депутат від фракції «Народний фронт» Дмитро Тимчук.
«Теоретично відпрацьовано і ухвалено законопроекти, які в мирне положення вводять деякі елементи військового. Зрозуміло, що це в контексті АТО. Закон про правовий режим воєнного стану, виписаний на підставі ще радянського законодавства, із застарілими поняттями і термінами, не відповідає сьогоднішнім реаліям», — акцентував він.
За словами Тимчука, прийнятому ухваленому в першому читанні законопроекті про правовий режим воєнного стану, в основному увагу зосереджено на створенні військових адміністрацій.
«На півдні та сході України деякі органи місцевої влади, сформовані ще за часів Янукович, саботують будь-які рішення, в тому числі проведення оборонних заходів. Потрібно створювати дієві органи, здатні працювати на добробут України», — пояснив він.
Інтерв'ю09:45
Андрій Магера
Интервью
Андрій Магера: Україна приречена отримати нову Конституцію Україні життєво необхідні реформи, більшість з яких потребують законодавчого підкріплення. Чи впораються з настільки відповідальним завданням нинішні парламентарії, чи Верховну Раду таки доведеться переобирати? Про це та багато іншого у другій частині інтерв'ю «Аналітичної Службі Новин» (АСН) розповів заступник голови Центральної виборчої комісії України Андрій Магера. – Склад Верховної Ради восьмого скликання склад критикують з перших днів. Чи ймовірні дочасні парламентські вибори? – Так, дехто каже, що цей парламент побуде рік-два – і нас чекають нові дострокові вибори. Та я б так скептично до чинного парламенту не ставився. Потенціал його досить високий. Це скликання за багатьма критеріями набагато краще за попереднє. Парламент оновився. Багато молоді прийшло. Вперше немає комуністів, а хочу нагадати, комуністична ідеологія, як і фашистська, заборонена в багатьох державах Європи, причому на конституційному рівні. Багато чинників, можливо, впливають на якість окремих законодавчих актів, на це є певні об’єктивні причини. Та парламент здатен приймати закони. Більше того, в умовах війни досить часто парламенти працюють понад строк, визначений Конституцією. Такі приклади є в історії. Оскільки вакууму влади бути не може. – Але про дочасні парламентські говорять. Кажуть, що вони можуть бути проведені 25 жовтня, разом з черговими місцевими… – Це утопія. Вони не призначаються за помахом чарівної палички. Є певна процедура, якої треба дотриматися. Є три підстави. Перша – протягом 30 днів однієї сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Друга – не здатність парламентом упродовж одного місяця сформувати коаліцію. Третя – за 60 днів після відставки уряду не формується новий склад Кабінету міністрів України. Четвертої підстави немає. Але! Навіть за наявності одночасно всіх трьох підстав рішення щодо оголошення дочасних парламентських виборів за Президентом. Це право, а не обов’язок. Президент може як оголосити вибори, так і запропонувати парламенту шукати компроміс. Ворожити на кавовій гущі – невдячне заняття. Ці речі спрогнозувати не так просто. Мені б хотілося, з точки зору організатора виборів, з метою економії коштів бюджету, щоб ми завжди стикалися виключно з проведенням чергових виборів, а підстав для позачергових не було. Але якщо це все ж станеться, від нашої волі тут мало що залежатиме. – Якщо доведеться переобирати Верховну Раду вже цього року, наскільки реально провести якісні парламентські вибори? – За чинним законом я б не рекомендував проводити будь-які парламентські вибори. Існуюча паралельна система дискредитована. Вона призводить до розквіту корупції на мажоритарних округах. Парламент треба обирати виключно за пропорційною виборчою системою. Та це не означає, що ми маємо повернутися до тієї пропорційної системи, яка в нас вже була, – закритого типу. Україна давно дозріла до пропорційної системи з відкритими списками. Було лише штучне затягування впровадження цієї системи. Є запитання: який її різновид буде використано в Україні, адже їх досить багато. Слід урахувати, що Україна за європейськими мірками – досить велика країна. І тут можна згадати нашого сусіда – Польщу, яка входить у десятку найбільших країн Європи за площею, за кількістю населення. Там чиста пропорційна виборча система з відкритими регіональними списками. Вона працює, і досить успішно. Ця система дає змогу структурувати парламент, розвивати політичні партії, покладати відповідальність на виборців. Вона дає змогу більш персоніфікувати виборців із своїми депутатами, оскільки є можливість голосувати не лише за партії, а надавати преференції комусь зі списку кандидатів партії. Виборці реально можуть впливати на черговість кандидатів у списку. В Україні політичні партії нині мають виключну монополію на визначення черговості місць кандидатів у партійному списку. Потрібні відкриті списки. Виборці повинні мати право обирати не лише програму політичної партії, але й надавати преференції кандидатам у списку. Умовно кажучи, якщо партія виставила певну черговість кандидатів, то виборець зможе надати перевагу, наприклад, особі з дев’ятої позиції. Це теж дуже серйозний удар по корупції. Партійна корупція, повірте, є не менш небезпечною, ніж державна. В умовах війни досить часто парламенти працюють понад строк, визначений Конституцією – Далі вважаєте, що партії потрібно фінансувати з держбюджету? – Пропорційну виборчу систему з відкритими списками треба запроваджувати одночасно з державним фінансуванням парламентських політичних партій. Критики такої ідеї – чистої води популісти. В умовах корумпованого суспільства потрібні такі рішення. Мене можуть критикувати скільки завгодно, та я переконаний: держава повинна фінансувати політичні партії, щоб вони були незалежними від фінансово-промислових кіл, олігархів. Адже надто дорого обходяться державі дешеві політичні партії. Проблема України – фактична відсутність ідеологічних партій. Особливо це проявляється у новітній період. У Великобританії є Консервативна партія, вона правих поглядів. Є Лейбористська партія, яка має лівоцентристські ідеї. У Німеччині – соціал-демократи, християнські демократи. У США – більш консервативні республіканці й більш ліберальні, помірковані демократи. В Україні ж партії створюються за якими завгодно критеріями, ідеями, але ідеологія як така відсутня. Країна відчуває досить високий вплив фінансового капіталу на діяльність політичних партій. Якщо держава не почне фінансувати передусім парламентські політичні партії, їх фінансуватиме хтось інший, із тіні, і навряд чи з альтруїстичних міркувань. Той, хто дає гроші, на щось розраховує взамін. Це можуть бути лобістські проекти чи рішення, потрібні тим чи тим фінансово-промисловим колам. Тому тему державного фінансування політичних партій вважаю важливою. Чудово розумію, чому її не піднімає жодна з політичних сил в Україні, принаймні парламентських. Вона є непопулярною. Та треба дивитися і рухатися вперед. Ми все одно прийдемо до держфінансування політичних партій. – І будуть брати гроші з двох кишень. – На перших етапах будуть. Але у випадку, коли відповідні компетентні органи з’ясують, що партії фінансуються з інших джерел або кошти витрачаються не за призначенням, має бути жорстка реакція – позбавлення партій державного фінансування з можливими наслідками, наприклад, забороною участі в якихось виборах, кримінальне переслідування. Та одні каральні дії не призводять до бажаного ефекту. Людина має бачити вихід. Якщо побудувати все таким чином на законодавчому рівні, коли, крім батога, буде ще і пряник, залежно від поведінки партійних функціонерів, система держфінансування досить швидко запрацює. – Кажуть, депутати-списочники відірвані від округів. – Категорично не згоден. Це неправда. Пропорційна система є чутливою до настроїв виборців. Парламент тоді чітко відображає політичні настрої виборців у межах усієї країни. – Що думаєте про ідею можливого відкликання нардепів? – Сьогодні це одна з популістських тем, яка періодично вкидається у свідомість українців. Якщо депутат зрадив своїх виборців, його мають покарати виборці на наступних виборах. Іншого цивілізованого шляху світ не вигадав. А політикам не раджу грати в популізм із відкликанням. Цим вони лише створюють собі проблеми на майбутнє. Нагадаю, ідея відкликання депутатів народилася в СРСР. Це був спосіб прив’язати депутата не стільки до виборців, скільки до адміністративно-командної системи. Та фактично цей механізм майже не застосовувався через свій громіздкий характер і дивні нюанси. Як можна сьогодні застосувати механізм відкликання за пропорційної виборчої системи? Ніяк! За мажоритарної – теоретично можна. Але як це буде виглядати? Зверніть увагу: депутати обиралися в округах за системою відносної більшості. Тобто є такі, за яких проголосувало буквально 20% зі 100% виборців, які прийшли на дільниці. За відкликання ж має проголосувати абсолютна більшість. Апріорі в день обрання може бути більшість людей, які не підтримують цього народного депутата. Можу гарантувати на 99%, що кожен народний депутат ризикує бути «відкликаний» незалежно від того, добре чи погано він працює в парламенті. – Та все ж, які перспективи прийняття законодавства щодо виборів народних депутатів? – Тут важливий момент: деякі люди не поспішають приймати закон на новій виборчій системі, мотивуючи це тим, що так вони можуть пришвидшити проведення нових парламентських виборів. Та це ні пришвидшує їх, ні віддаляє. Це ніяк не впливає на призначення дати. Натомість чинник швидкого прийняття нового законодавчого акта суттєво покращує підготовку Центральної виборчої комісії до нових виборів. Закон для початку потрібно вивчити. Нам треба навчити людей, щоб вони правильно й однаково його розуміли. Також треба провести багато іншої роботи. Це дає змогу підготувати всю допоміжну базу – повноцінну систему «Вибори». Це не робиться миттєво: сьогодні захотів, а завтра маєш. Потрібен певний перехідний період, щоб повноцінно підготуватися і щоб така прогресивна виборча система не була дискредитована на самому старті. Це не тиждень. Це рік, а можливо й два. Я як один із членів Центральної виборчої комісії весь час прошу законодавців не відкладати це питання в довгу шухляду. Нам треба перестати жити в умовах прийняття виборчих законів напередодні виборів. Нікому не потрібні «коти в мішку». – Заздалегідь не було жодного разу. – На жаль, багато політиків мають хворобу росту. Намагаються будь-кого перехитрити на сьогодні, не думаючи про наслідки на завтра. Коли представники влади приймають виборчу систему «під себе», то не думають, що завтра можуть опинитися в опозиції. І ця ж виборча система для них буде вже ой як невигідною. Треба думати хоч на два кроки вперед. Зрештою, система має працювати на Україну, а не на політиків. Нікого вічного в політиці немає, а країна залишиться. Гадаю, суспільство неминуче матиме вплив на позицію парламенту, зокрема і в частині ухвалення виборчого закону. Звичайно, це питання політичної доцільності. Та профільний комітет ВР, як на мене, дещо перевантажений за своїми функціональними обов’язками. Він займається не лише питаннями виборів, але й конституційними, судоустрою тощо. Це надто великий обсяг роботи. Сподіваюсь, що це не завадить профільному комітету повноцінно підійти до проведення виборчої реформи в Україні. А наскільки мені відомо, парламентські партії, які потрапили у склад коаліції, взяли на себе зобов’язання прийняти новий виборчий закон буквально найближчим часом. – А про скасування недоторканності що скажете? – Я проти скасування недоторканності як такої. Депутатська недоторканність складається з двох елементів: індемнітету й імунітету. Депутатський індемнітет – це те, що записано в частині другій статті 80 Конституції. Це неможливість притягнення до юридичної відповідальності за висловлювання у парламенті та його органах, крім випадків, якщо це образа чи наклеп. Індемнітет, простіше кажучи, – свобода слова народного депутата. А імунітет – це гарантії непритягнення до кримінальної відповідальності у загальному порядку, який існує для всіх без винятку громадян, а лише за ускладненою процедурою, рішенням парламенту. Та, можливо, той рівень недоторканності, який сьогодні є у народних депутатів, занадто великий порівняно з іншими європейськими демократіями. Можу навести приклади багатьох європейських країн, де за загальним правилом існує також депутатський імунітет, який зняти можна за наявності рішення або парламенту загалом, або спікера парламенту, або певного парламентського комітету. Але за винятком випадків, коли особу застають за вчиненням злочину або коли йдеться про якийсь тяжкий злочин. У нас цих винятків немає. У нас, умовно кажучи, якщо народний депутат України на очах у великої кількості людей уб’є когось, то формально, керуючись положеннями Конституції, його не можна ні затримати, ні заарештувати, ні притягнути до кримінальної відповідальності. А треба Генеральному прокуророві вносити відповідне подання у ВР, щоб та надала згоду. До того моменту, поки ВР не ухвалить рішення, максимум, що можуть зробити правоохоронні органи, це взяти такого народного депутата під негласний нагляд, за ним спостерігати, не випускати за кордон. Тому невипадково багато європейських держав передбачили, що депутатський імунітет не працює, коли особу застають на гарячому. – Довибори народних депутатів у ВР-VIII від Криму і Донбасу ймовірні? – Коли офіційний Київ матиме змогу здійснювати свій суверенітет над цими територіями, проведення таких виборів неминуче. Але тут є ще один важливий чинник – це виборча система. Якщо буде пропорційна виборча система з відкритими списками (зокрема, регіональними), цілком очевидно, що проведення будь-яких проміжних, повторних виборів неможливе. Якщо не буде мажоритарної складової, там можуть відбутися лише чергові, позачергові вибори, які проходитимуть у всій країні одночасно. – Є ідея обмежити коло тих, хто може бути виборцем. Резонно? – За чинною Конституцією право обирати має кожен повнолітній громадянин України, який судовим рішенням не визнаний недієздатним. Обмеження виборчих прав не допускається. Навіть ув’язнені мають право голосувати. Теоретично цю норму можна було б змінити. Та питання, чи Конституційний Суд своїм висновком дозволив би розглядати такий законопроект у ВР, чи не побачив би КСУ там звуження конституційних прав і свобод. Важливо враховувати міжнародний фактор. Україна ратифікувала низку документів, договорів, взяла на себе певні міжнародні зобов’язання. Зокрема, це Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права, Конвенція про захист прав і основних свобод людини і громадянина. Саме в цих документах досить недвозначна позиція, що виборче право має бути в усіх без винятку повнолітніх громадян. Має бути рівний підхід до всіх громадян. Думаю, нам потрібно закон про громадянство привести у повну відповідність із положеннями Конституції, з її духом, з її ідеями, які, можливо, не виписані, але малися на увазі «батьками» в 1996 році. Конституція передбачає два важливих моменти. Перше – єдине громадянство. Друге – кожен громадянин має не лише права, а й обов’язки перед суспільством. Виходячи з цих двох конституційних норм, очевидно, варто передбачити в існуючому законі про громадянство механізм автоматичної втрати громадянства України тими особами, які добровільно набувають громадянство інших держав. Звісно, на підставі указу Президента. Або коли особа хоч і не набула іншого громадянства, а пішла працювати в поліцію, прокуратуру, суддею в Криму, Севастополі чи окремих місцевостях Донецької, Луганської областей за існуючої окупаційної російської влади, вона має бути позбавлена українського громадянства. Такі законодавчі новели, думаю, не суперечили б Конвенції ООН про уникнення безгромадянства. Та якщо у парламенті дійдуть руки до реалізації цієї ідеї, раджу обов’язково залучити міжнародних експертів. – А щодо засуджених терміном більше як на п’ять років? Хіба чесно, щоб вони обирали владу? – Є питання і щодо засуджених. Світова практика знає випадки, коли вони можуть брати участь у голосуванні, а коли – ні. Так само є випадки, коли не можуть певний період голосувати ті люди, які засуджені за злочини щодо виборчих прав громадян, умовно кажучи, брали участь у фальсифікації виборів, двічі голосували. Гадаю, варто подумати над запровадженням таких речей у Кримінальному кодексі України. Та ще раз підкреслюю, всі ці новели потрібно чітко відслідковувати, звіряти з конституційними положеннями. Більше вам скажу, як це не парадоксально виглядає, але змінити окремі положення Конституції за існуючої системи в Україні набагато складніше, ніж прийняти нову Конституцію. Адже нову Конституцію можна прийняти на Всеукраїнському референдумі. Для цього не потрібно висновку Конституційного Суду. А щоб у будь-яку норму Конституції внести зміни парламентським шляхом, треба висновок КСУ. І завжди можна впертися в блокування тієї чи іншої корисної ініціативи. Думаю, Україна приречена на те, щоб отримати нову Конституцію. – Як? Через референдум? – За Конституцією України у нас фактично передбачено три види референдумів. Перший – про зміну територій України. Він призначається виключно парламентом. Другий – призначається Президентом у разі прийняття закону про зміни до першого, третього чи тринадцятого розділів Конституції. Третій – проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Указ видає Президент, збирається певна ініціативна група і формулює питання, які планується винести на референдум, Центральна виборча комісія вирішує, наскільки вони відповідають вимогам Конституції, закону про всеукраїнський референдум, і реєструє таку ініціативу. Після того ініціативна група має зібрати не менше як три мільйони підписів громадян України, при цьому по 100 тисяч підписів має бути зібрано не менше як у шістнадцяти областях. Це досить складний процес. І тільники коли Центральна виборча комісія встановлює свої протоколом, що справді зібрано достатню кількість підписів виборців, вона спрямовує його Президентові України. І лише глава держави може проголосити такий референдум. Разом з тим я не виключаю проведення всеукраїнського референдуму за четвертою підставою. Конституційне право – це не якесь позитивістське право: «те, що написано, те і діє, а що не написано – не існує в природі». Наприклад, у статті 27 написано, що кожна людина має невід’ємне право на життя. Та його можна зафіксувати в Конституції, а можна не записувати. Від цього нічого не зміниться. Це так звані природничі права громадян, які існують незалежно від волі держави, а лише від волі Бога. І хто держава така, щоб ставити під сумнів питання, чи має людина право на життя, на повагу до власної гідності? Конституційне право як провідна галузь національного дуже стрімко розвивається. Згадайте 1995 рік. Дуже важкою була конституційна криза в Україні. До честі другого Президента Леоніда Кучми і тодішньої більшості парламенту було укладено Конституційний договір про здійснення державної влади, місцевого самоврядування на певний перехідний період – до прийняття нової Конституції. Не виключаю, що може бути укладено зараз нову Конституційну угоду між Президентом і парламентською більшістю (ідеальний варіант – з конституційною більшістю) про спосіб прийняття нової Конституції у прозорий і зрозумілий спосіб. Чинна Конституція начебто містить порядок внесення до неї змін, але не передбачає способу прийняття нової. Але Конституція містить чимало інших прогалин. Скажімо, за якою процедурою приймати зміни до Конституції, якщо такі зміни зачіпають одночасно, скажімо, ІІІ і ІV її розділи? Спроба виписати спосіб прийняття нової Конституції є в законі про всеукраїнський референдум. Але це всього-на-всього звичайний закон! Такі питання мають регулюватися на дуже серйозному рівні, якщо не самої Конституції, то іншого акту конституційного характеру, яким, приміром, був Договір від 8 червня 1995 року, котрий ліквідував радянську модель побудови державної влади. Не хочу критикувати когось щодо ідей конституційних змін. Це право Президента і народних депутатів України ініціювати такі зміни. Але! Що легше? Перебудувати будинок чи збудувати новий? І чи зможемо ми внесенням змін у Конституцію усунути суперечності, повноцінно провести перезавантаження всього чиновницького апарату влади? Адже стоїть питання очищення, люстрації держаного апарату і того, наскільки правильно надавати можливість реалізовувати політичні права тим особам, які нелояльні до самого факту існування Української держави. Є дуже багато нюансів, які не вирішаться шляхом внесення змін. Більш ефективно, як на мене, це зробити через абсолютно новий Конституційний акт. – Тобто, збалансувати чинний Основний закон неможливо? – Яку ми маємо проблему? Конституція була прийнята в 1996 році. Конституцією 1978 року, статтею 171 було передбачено, що зміна відбувається рішенням парламенту в понад триста голосів. Вся ця процедура була дотримана. Конституція України була прийнята в абсолютно легітимний спосіб (на відміну від Російської Федерації, де в 1993 році це було зроблено всупереч парламенту через вольову дію президента РФ. Це до слова, бо говорять, що десь там хунта, хтось легітимний, а хтось ні...). Та повернімося в Україну. Питання легітимності Конституції України не виникало принаймні до 2004 року. Потім ми маємо низку подій. Це ухвалення закону від 8 грудня 2004 року, так звану Конституційну реформу, яка в часі приблизно співпала з набуттям повноважень третім Президентом України Віктором Ющенком, внаслідок якої Україна перетворилася з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. Зміни приймалися не абсолютно «чисто». Були певні погрішності, за які зачепилися приблизно через шість років. Нагадаю, у вересні 2010 року руками Конституційного Суду України було визнано неконституційним закон від 8 грудня 2004 року. Це рішення породило ще більше проблем, адже Конституційний Суд не мав права втручатися в діяльність, не віднесену до його повноважень – реалізації установчої влади. І нарешті, третя подія. В лютому 2014 року парламент прийняв закон, яким відновив дію Конституції зі змінами 2004 року. Як би ми позитивно до цього не ставилися, ми повинні розуміти: це був третій крок, який зовсім не зняв питання легітимності чинної Конституції на всі 100%. Щоб це питання закрити раз і назавжди, на мою думку, потрібне повне перезавантаження Конституційного документу України. Це допомогло б перезавантажити владу. Щоб не були мої слова розтлумачені неоднозначно, відразу скажу: це не означає, що внаслідок прийняття нової Конституції потрібно достроково переобирати Президента чи парламент. І Президент, і Верховна Рада обрані абсолютно легітимним чином. І вони – легітимні представники українського народу і отримали свої повноваження від народу безпосередньо. А тут йдеться про решту органів, які формуються і парламентом, і Президентом. Передусім це суди. – Минуло п’ять років із дня інавгурації Віктора Януковича, трохи більше як рік – із його втечі з країни. Час від часу піднімається тема, наскільки законно відбулися дочасні вибори. Чи є можливість того, що Янукович судитиметься з Україною за своє право на президентство? Чи можуть бути дострокові президентські вибори? – Така думка у декого є. Активно поширюється російськими офіційними колами інформація про начебто «державний переворот, незаконне усунення Януковича від влади». Але цю тему настільки спрощувати не варто. Як на мене, в Україні справді мав місце державний переворот. Та не в 2014 році, а набагато раніше – у вересні 2010 року, коли руками Конституційного Суду – очевидно, під тиском того, кому це було вигідно, – ухвалено рішення про скасування так званої конституційної реформи від 8 грудня 2004 року, внаслідок якої в Україні запровадилася парламентсько-президентська форма правління з широкими повноваженнями парламенту, зокрема, щодо формування уряду. І саме в 2010-му відбувся державний переворот із незаконним захопленням влади тодішнім президентом Януковичем, який, нагадаю, обирався на президентських виборах під зовсім інші повноваження. І про це не треба забувати. А що ж було в 2014-му? Президент України добровільно самоусунувся від влади. Він виїхав із країни. Давайте абстрагуємося від прізвища «Янукович». Уявімо будь-якого президента, який відмовився виконувати свої обов’язки. Але для цього не написав заяву, не звернувся до парламенту, що відмовляється. І на яких підставах буквоїди хочуть вийти з цієї ситуації? У чинній Конституції є чотири пункти, які регламентують дострокове припинення повноважень Президента України. Перша підстава – заява про відставку, яка має бути оголошена не по телебаченню, як це мало місце в 1999 році в РФ. Така заява має бути обов’язково оголошена у Верховній Раді. Друга – неможливість виконання своїх обов’язків через стан здоров’я. Там теж є своя процедура, коли приймається рішення парламентом за попереднім висновком Верховного Суду, а також медичним висновком. Третя – це так звана процедура імпічменту. Дуже складна процедура, яка у підсумку приймається трьома чвертями голосів народних депутатів – не менше ніж 338 «за». І четверта процедура досить сумна – смерть. П’ятої процедури буквоїди хоч хочуть, та не можуть знайти. Але не варто розглядати конституційне право як позитивне право у вузькому значенні цього слова, як його називають юристи. Я б тут не сприймав Конституцію чисто в буквоїдському значенні. Адже Конституція не дозволяє Президентові самоусуватись від своїх обов’язків, а вакууму влади в країні бути не може. Державний апарат не може існувати в умовах анархії. А президент самоусунувся від влади, хоч, іще раз повторюю, не мав права цього робити. І парламент як єдиний законодавчий орган в країні, представницький орган, якому надані повноваження безпосередньо носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, українським народом, вправі був вирішити цю нестандартну ситуацію в новітній історії України як держави молодої демократії. І парламент її вирішив, прийнявши відповідний акт про фіксування факту самоусунення Президента Януковича від виконання своїх обов’язків. Він констатував: Президента нема в країні, він самоусунувся від виконання своїх функцій. І через це парламент призначив позачергові президентські вибори. Як на мене, ситуація є очевидною і зрозумілою. Між іншим, цікавий нюанс: з усіх колишніх президентів Янукович – єдиний, за якого на виборах проголосувала не більшість, а меншість виборців, які взяли участь у голосуванні. Про це також не варто забувати. Чи можлива така ситуація зараз? Дуже малоймовірно. Діючий Президент Петро Порошенко комусь може подобатися, комусь – ні. Але ті люди, кому він не подобається, повинні рахуватися з позицією більшості. Адже це вдруге в історії країни, коли Президент обраний у першому турі, тобто абсолютною більшістю голосів виборців, які взяли участь в голосуванні. Це є закон демократії, коли меншість повинна погодитися з волею більшості, підкоритися цій волі. Президент обраний на п’ять років. Коли вони сплинуть, будуть чергові президентські вибори. І з чесним і вільним вибором народу повинна буде рахуватися держава та всі її громадяни. – Тобто зміна влади відбудеться шляхом виборів, а не третього Майдану? При третьому Майдані держави може не стати – Повірте, «третій Майдан» – це виключно ідея Кремля. Якщо її хтось в Україні поширює, то це, у кращому випадку, не з великого розуму. У гіршому – це свідомі дії, за якими стоїть намір дестабілізувати ситуацію в Україні, тим більше в умовах вітчизняної війни на сході України. При третьому Майдані держави може не стати. А коли держави немає, вибори не мають ніякого значення. Не вірю, що це буде. Українці в переважній своїй масі – дуже розумні люди, які вміють приймати далекоглядні рішення. Фото Віктора Ковальчука
Андрій Магера: Україна приречена отримати нову Конституцію Україні життєво необхідні реформи, більшість з яких потребують законодавчого підкріплення. Чи впораються з настільки відповідальним завданням нинішні парламентарії, чи Верховну Раду таки доведеться переобирати? Про це та багато іншого у другій частині інтерв'ю «Аналітичної Службі Новин» (АСН) розповів заступник голови Центральної виборчої комісії України Андрій Магера. – Склад Верховної Ради восьмого скликання склад критикують з перших днів. Чи ймовірні дочасні парламентські вибори? – Так, дехто каже, що цей парламент побуде рік-два – і нас чекають нові дострокові вибори. Та я б так скептично до чинного парламенту не ставився. Потенціал його досить високий. Це скликання за багатьма критеріями набагато краще за попереднє. Парламент оновився. Багато молоді прийшло. Вперше немає комуністів, а хочу нагадати, комуністична ідеологія, як і фашистська, заборонена в багатьох державах Європи, причому на конституційному рівні. Багато чинників, можливо, впливають на якість окремих законодавчих актів, на це є певні об’єктивні причини. Та парламент здатен приймати закони. Більше того, в умовах війни досить часто парламенти працюють понад строк, визначений Конституцією. Такі приклади є в історії. Оскільки вакууму влади бути не може. – Але про дочасні парламентські говорять. Кажуть, що вони можуть бути проведені 25 жовтня, разом з черговими місцевими… – Це утопія. Вони не призначаються за помахом чарівної палички. Є певна процедура, якої треба дотриматися. Є три підстави. Перша – протягом 30 днів однієї сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Друга – не здатність парламентом упродовж одного місяця сформувати коаліцію. Третя – за 60 днів після відставки уряду не формується новий склад Кабінету міністрів України. Четвертої підстави немає. Але! Навіть за наявності одночасно всіх трьох підстав рішення щодо оголошення дочасних парламентських виборів за Президентом. Це право, а не обов’язок. Президент може як оголосити вибори, так і запропонувати парламенту шукати компроміс. Ворожити на кавовій гущі – невдячне заняття. Ці речі спрогнозувати не так просто. Мені б хотілося, з точки зору організатора виборів, з метою економії коштів бюджету, щоб ми завжди стикалися виключно з проведенням чергових виборів, а підстав для позачергових не було. Але якщо це все ж станеться, від нашої волі тут мало що залежатиме. – Якщо доведеться переобирати Верховну Раду вже цього року, наскільки реально провести якісні парламентські вибори? – За чинним законом я б не рекомендував проводити будь-які парламентські вибори. Існуюча паралельна система дискредитована. Вона призводить до розквіту корупції на мажоритарних округах. Парламент треба обирати виключно за пропорційною виборчою системою. Та це не означає, що ми маємо повернутися до тієї пропорційної системи, яка в нас вже була, – закритого типу. Україна давно дозріла до пропорційної системи з відкритими списками. Було лише штучне затягування впровадження цієї системи. Є запитання: який її різновид буде використано в Україні, адже їх досить багато. Слід урахувати, що Україна за європейськими мірками – досить велика країна. І тут можна згадати нашого сусіда – Польщу, яка входить у десятку найбільших країн Європи за площею, за кількістю населення. Там чиста пропорційна виборча система з відкритими регіональними списками. Вона працює, і досить успішно. Ця система дає змогу структурувати парламент, розвивати політичні партії, покладати відповідальність на виборців. Вона дає змогу більш персоніфікувати виборців із своїми депутатами, оскільки є можливість голосувати не лише за партії, а надавати преференції комусь зі списку кандидатів партії. Виборці реально можуть впливати на черговість кандидатів у списку. В Україні політичні партії нині мають виключну монополію на визначення черговості місць кандидатів у партійному списку. Потрібні відкриті списки. Виборці повинні мати право обирати не лише програму політичної партії, але й надавати преференції кандидатам у списку. Умовно кажучи, якщо партія виставила певну черговість кандидатів, то виборець зможе надати перевагу, наприклад, особі з дев’ятої позиції. Це теж дуже серйозний удар по корупції. Партійна корупція, повірте, є не менш небезпечною, ніж державна. В умовах війни досить часто парламенти працюють понад строк, визначений Конституцією – Далі вважаєте, що партії потрібно фінансувати з держбюджету? – Пропорційну виборчу систему з відкритими списками треба запроваджувати одночасно з державним фінансуванням парламентських політичних партій. Критики такої ідеї – чистої води популісти. В умовах корумпованого суспільства потрібні такі рішення. Мене можуть критикувати скільки завгодно, та я переконаний: держава повинна фінансувати політичні партії, щоб вони були незалежними від фінансово-промислових кіл, олігархів. Адже надто дорого обходяться державі дешеві політичні партії. Проблема України – фактична відсутність ідеологічних партій. Особливо це проявляється у новітній період. У Великобританії є Консервативна партія, вона правих поглядів. Є Лейбористська партія, яка має лівоцентристські ідеї. У Німеччині – соціал-демократи, християнські демократи. У США – більш консервативні республіканці й більш ліберальні, помірковані демократи. В Україні ж партії створюються за якими завгодно критеріями, ідеями, але ідеологія як така відсутня. Країна відчуває досить високий вплив фінансового капіталу на діяльність політичних партій. Якщо держава не почне фінансувати передусім парламентські політичні партії, їх фінансуватиме хтось інший, із тіні, і навряд чи з альтруїстичних міркувань. Той, хто дає гроші, на щось розраховує взамін. Це можуть бути лобістські проекти чи рішення, потрібні тим чи тим фінансово-промисловим колам. Тому тему державного фінансування політичних партій вважаю важливою. Чудово розумію, чому її не піднімає жодна з політичних сил в Україні, принаймні парламентських. Вона є непопулярною. Та треба дивитися і рухатися вперед. Ми все одно прийдемо до держфінансування політичних партій. – І будуть брати гроші з двох кишень. – На перших етапах будуть. Але у випадку, коли відповідні компетентні органи з’ясують, що партії фінансуються з інших джерел або кошти витрачаються не за призначенням, має бути жорстка реакція – позбавлення партій державного фінансування з можливими наслідками, наприклад, забороною участі в якихось виборах, кримінальне переслідування. Та одні каральні дії не призводять до бажаного ефекту. Людина має бачити вихід. Якщо побудувати все таким чином на законодавчому рівні, коли, крім батога, буде ще і пряник, залежно від поведінки партійних функціонерів, система держфінансування досить швидко запрацює. – Кажуть, депутати-списочники відірвані від округів. – Категорично не згоден. Це неправда. Пропорційна система є чутливою до настроїв виборців. Парламент тоді чітко відображає політичні настрої виборців у межах усієї країни. – Що думаєте про ідею можливого відкликання нардепів? – Сьогодні це одна з популістських тем, яка періодично вкидається у свідомість українців. Якщо депутат зрадив своїх виборців, його мають покарати виборці на наступних виборах. Іншого цивілізованого шляху світ не вигадав. А політикам не раджу грати в популізм із відкликанням. Цим вони лише створюють собі проблеми на майбутнє. Нагадаю, ідея відкликання депутатів народилася в СРСР. Це був спосіб прив’язати депутата не стільки до виборців, скільки до адміністративно-командної системи. Та фактично цей механізм майже не застосовувався через свій громіздкий характер і дивні нюанси. Як можна сьогодні застосувати механізм відкликання за пропорційної виборчої системи? Ніяк! За мажоритарної – теоретично можна. Але як це буде виглядати? Зверніть увагу: депутати обиралися в округах за системою відносної більшості. Тобто є такі, за яких проголосувало буквально 20% зі 100% виборців, які прийшли на дільниці. За відкликання ж має проголосувати абсолютна більшість. Апріорі в день обрання може бути більшість людей, які не підтримують цього народного депутата. Можу гарантувати на 99%, що кожен народний депутат ризикує бути «відкликаний» незалежно від того, добре чи погано він працює в парламенті. – Та все ж, які перспективи прийняття законодавства щодо виборів народних депутатів? – Тут важливий момент: деякі люди не поспішають приймати закон на новій виборчій системі, мотивуючи це тим, що так вони можуть пришвидшити проведення нових парламентських виборів. Та це ні пришвидшує їх, ні віддаляє. Це ніяк не впливає на призначення дати. Натомість чинник швидкого прийняття нового законодавчого акта суттєво покращує підготовку Центральної виборчої комісії до нових виборів. Закон для початку потрібно вивчити. Нам треба навчити людей, щоб вони правильно й однаково його розуміли. Також треба провести багато іншої роботи. Це дає змогу підготувати всю допоміжну базу – повноцінну систему «Вибори». Це не робиться миттєво: сьогодні захотів, а завтра маєш. Потрібен певний перехідний період, щоб повноцінно підготуватися і щоб така прогресивна виборча система не була дискредитована на самому старті. Це не тиждень. Це рік, а можливо й два. Я як один із членів Центральної виборчої комісії весь час прошу законодавців не відкладати це питання в довгу шухляду. Нам треба перестати жити в умовах прийняття виборчих законів напередодні виборів. Нікому не потрібні «коти в мішку». – Заздалегідь не було жодного разу. – На жаль, багато політиків мають хворобу росту. Намагаються будь-кого перехитрити на сьогодні, не думаючи про наслідки на завтра. Коли представники влади приймають виборчу систему «під себе», то не думають, що завтра можуть опинитися в опозиції. І ця ж виборча система для них буде вже ой як невигідною. Треба думати хоч на два кроки вперед. Зрештою, система має працювати на Україну, а не на політиків. Нікого вічного в політиці немає, а країна залишиться. Гадаю, суспільство неминуче матиме вплив на позицію парламенту, зокрема і в частині ухвалення виборчого закону. Звичайно, це питання політичної доцільності. Та профільний комітет ВР, як на мене, дещо перевантажений за своїми функціональними обов’язками. Він займається не лише питаннями виборів, але й конституційними, судоустрою тощо. Це надто великий обсяг роботи. Сподіваюсь, що це не завадить профільному комітету повноцінно підійти до проведення виборчої реформи в Україні. А наскільки мені відомо, парламентські партії, які потрапили у склад коаліції, взяли на себе зобов’язання прийняти новий виборчий закон буквально найближчим часом. – А про скасування недоторканності що скажете? – Я проти скасування недоторканності як такої. Депутатська недоторканність складається з двох елементів: індемнітету й імунітету. Депутатський індемнітет – це те, що записано в частині другій статті 80 Конституції. Це неможливість притягнення до юридичної відповідальності за висловлювання у парламенті та його органах, крім випадків, якщо це образа чи наклеп. Індемнітет, простіше кажучи, – свобода слова народного депутата. А імунітет – це гарантії непритягнення до кримінальної відповідальності у загальному порядку, який існує для всіх без винятку громадян, а лише за ускладненою процедурою, рішенням парламенту. Та, можливо, той рівень недоторканності, який сьогодні є у народних депутатів, занадто великий порівняно з іншими європейськими демократіями. Можу навести приклади багатьох європейських країн, де за загальним правилом існує також депутатський імунітет, який зняти можна за наявності рішення або парламенту загалом, або спікера парламенту, або певного парламентського комітету. Але за винятком випадків, коли особу застають за вчиненням злочину або коли йдеться про якийсь тяжкий злочин. У нас цих винятків немає. У нас, умовно кажучи, якщо народний депутат України на очах у великої кількості людей уб’є когось, то формально, керуючись положеннями Конституції, його не можна ні затримати, ні заарештувати, ні притягнути до кримінальної відповідальності. А треба Генеральному прокуророві вносити відповідне подання у ВР, щоб та надала згоду. До того моменту, поки ВР не ухвалить рішення, максимум, що можуть зробити правоохоронні органи, це взяти такого народного депутата під негласний нагляд, за ним спостерігати, не випускати за кордон. Тому невипадково багато європейських держав передбачили, що депутатський імунітет не працює, коли особу застають на гарячому. – Довибори народних депутатів у ВР-VIII від Криму і Донбасу ймовірні? – Коли офіційний Київ матиме змогу здійснювати свій суверенітет над цими територіями, проведення таких виборів неминуче. Але тут є ще один важливий чинник – це виборча система. Якщо буде пропорційна виборча система з відкритими списками (зокрема, регіональними), цілком очевидно, що проведення будь-яких проміжних, повторних виборів неможливе. Якщо не буде мажоритарної складової, там можуть відбутися лише чергові, позачергові вибори, які проходитимуть у всій країні одночасно. – Є ідея обмежити коло тих, хто може бути виборцем. Резонно? – За чинною Конституцією право обирати має кожен повнолітній громадянин України, який судовим рішенням не визнаний недієздатним. Обмеження виборчих прав не допускається. Навіть ув’язнені мають право голосувати. Теоретично цю норму можна було б змінити. Та питання, чи Конституційний Суд своїм висновком дозволив би розглядати такий законопроект у ВР, чи не побачив би КСУ там звуження конституційних прав і свобод. Важливо враховувати міжнародний фактор. Україна ратифікувала низку документів, договорів, взяла на себе певні міжнародні зобов’язання. Зокрема, це Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права, Конвенція про захист прав і основних свобод людини і громадянина. Саме в цих документах досить недвозначна позиція, що виборче право має бути в усіх без винятку повнолітніх громадян. Має бути рівний підхід до всіх громадян. Думаю, нам потрібно закон про громадянство привести у повну відповідність із положеннями Конституції, з її духом, з її ідеями, які, можливо, не виписані, але малися на увазі «батьками» в 1996 році. Конституція передбачає два важливих моменти. Перше – єдине громадянство. Друге – кожен громадянин має не лише права, а й обов’язки перед суспільством. Виходячи з цих двох конституційних норм, очевидно, варто передбачити в існуючому законі про громадянство механізм автоматичної втрати громадянства України тими особами, які добровільно набувають громадянство інших держав. Звісно, на підставі указу Президента. Або коли особа хоч і не набула іншого громадянства, а пішла працювати в поліцію, прокуратуру, суддею в Криму, Севастополі чи окремих місцевостях Донецької, Луганської областей за існуючої окупаційної російської влади, вона має бути позбавлена українського громадянства. Такі законодавчі новели, думаю, не суперечили б Конвенції ООН про уникнення безгромадянства. Та якщо у парламенті дійдуть руки до реалізації цієї ідеї, раджу обов’язково залучити міжнародних експертів. – А щодо засуджених терміном більше як на п’ять років? Хіба чесно, щоб вони обирали владу? – Є питання і щодо засуджених. Світова практика знає випадки, коли вони можуть брати участь у голосуванні, а коли – ні. Так само є випадки, коли не можуть певний період голосувати ті люди, які засуджені за злочини щодо виборчих прав громадян, умовно кажучи, брали участь у фальсифікації виборів, двічі голосували. Гадаю, варто подумати над запровадженням таких речей у Кримінальному кодексі України. Та ще раз підкреслюю, всі ці новели потрібно чітко відслідковувати, звіряти з конституційними положеннями. Більше вам скажу, як це не парадоксально виглядає, але змінити окремі положення Конституції за існуючої системи в Україні набагато складніше, ніж прийняти нову Конституцію. Адже нову Конституцію можна прийняти на Всеукраїнському референдумі. Для цього не потрібно висновку Конституційного Суду. А щоб у будь-яку норму Конституції внести зміни парламентським шляхом, треба висновок КСУ. І завжди можна впертися в блокування тієї чи іншої корисної ініціативи. Думаю, Україна приречена на те, щоб отримати нову Конституцію. – Як? Через референдум? – За Конституцією України у нас фактично передбачено три види референдумів. Перший – про зміну територій України. Він призначається виключно парламентом. Другий – призначається Президентом у разі прийняття закону про зміни до першого, третього чи тринадцятого розділів Конституції. Третій – проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Указ видає Президент, збирається певна ініціативна група і формулює питання, які планується винести на референдум, Центральна виборча комісія вирішує, наскільки вони відповідають вимогам Конституції, закону про всеукраїнський референдум, і реєструє таку ініціативу. Після того ініціативна група має зібрати не менше як три мільйони підписів громадян України, при цьому по 100 тисяч підписів має бути зібрано не менше як у шістнадцяти областях. Це досить складний процес. І тільники коли Центральна виборча комісія встановлює свої протоколом, що справді зібрано достатню кількість підписів виборців, вона спрямовує його Президентові України. І лише глава держави може проголосити такий референдум. Разом з тим я не виключаю проведення всеукраїнського референдуму за четвертою підставою. Конституційне право – це не якесь позитивістське право: «те, що написано, те і діє, а що не написано – не існує в природі». Наприклад, у статті 27 написано, що кожна людина має невід’ємне право на життя. Та його можна зафіксувати в Конституції, а можна не записувати. Від цього нічого не зміниться. Це так звані природничі права громадян, які існують незалежно від волі держави, а лише від волі Бога. І хто держава така, щоб ставити під сумнів питання, чи має людина право на життя, на повагу до власної гідності? Конституційне право як провідна галузь національного дуже стрімко розвивається. Згадайте 1995 рік. Дуже важкою була конституційна криза в Україні. До честі другого Президента Леоніда Кучми і тодішньої більшості парламенту було укладено Конституційний договір про здійснення державної влади, місцевого самоврядування на певний перехідний період – до прийняття нової Конституції. Не виключаю, що може бути укладено зараз нову Конституційну угоду між Президентом і парламентською більшістю (ідеальний варіант – з конституційною більшістю) про спосіб прийняття нової Конституції у прозорий і зрозумілий спосіб. Чинна Конституція начебто містить порядок внесення до неї змін, але не передбачає способу прийняття нової. Але Конституція містить чимало інших прогалин. Скажімо, за якою процедурою приймати зміни до Конституції, якщо такі зміни зачіпають одночасно, скажімо, ІІІ і ІV її розділи? Спроба виписати спосіб прийняття нової Конституції є в законі про всеукраїнський референдум. Але це всього-на-всього звичайний закон! Такі питання мають регулюватися на дуже серйозному рівні, якщо не самої Конституції, то іншого акту конституційного характеру, яким, приміром, був Договір від 8 червня 1995 року, котрий ліквідував радянську модель побудови державної влади. Не хочу критикувати когось щодо ідей конституційних змін. Це право Президента і народних депутатів України ініціювати такі зміни. Але! Що легше? Перебудувати будинок чи збудувати новий? І чи зможемо ми внесенням змін у Конституцію усунути суперечності, повноцінно провести перезавантаження всього чиновницького апарату влади? Адже стоїть питання очищення, люстрації держаного апарату і того, наскільки правильно надавати можливість реалізовувати політичні права тим особам, які нелояльні до самого факту існування Української держави. Є дуже багато нюансів, які не вирішаться шляхом внесення змін. Більш ефективно, як на мене, це зробити через абсолютно новий Конституційний акт. – Тобто, збалансувати чинний Основний закон неможливо? – Яку ми маємо проблему? Конституція була прийнята в 1996 році. Конституцією 1978 року, статтею 171 було передбачено, що зміна відбувається рішенням парламенту в понад триста голосів. Вся ця процедура була дотримана. Конституція України була прийнята в абсолютно легітимний спосіб (на відміну від Російської Федерації, де в 1993 році це було зроблено всупереч парламенту через вольову дію президента РФ. Це до слова, бо говорять, що десь там хунта, хтось легітимний, а хтось ні...). Та повернімося в Україну. Питання легітимності Конституції України не виникало принаймні до 2004 року. Потім ми маємо низку подій. Це ухвалення закону від 8 грудня 2004 року, так звану Конституційну реформу, яка в часі приблизно співпала з набуттям повноважень третім Президентом України Віктором Ющенком, внаслідок якої Україна перетворилася з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. Зміни приймалися не абсолютно «чисто». Були певні погрішності, за які зачепилися приблизно через шість років. Нагадаю, у вересні 2010 року руками Конституційного Суду України було визнано неконституційним закон від 8 грудня 2004 року. Це рішення породило ще більше проблем, адже Конституційний Суд не мав права втручатися в діяльність, не віднесену до його повноважень – реалізації установчої влади. І нарешті, третя подія. В лютому 2014 року парламент прийняв закон, яким відновив дію Конституції зі змінами 2004 року. Як би ми позитивно до цього не ставилися, ми повинні розуміти: це був третій крок, який зовсім не зняв питання легітимності чинної Конституції на всі 100%. Щоб це питання закрити раз і назавжди, на мою думку, потрібне повне перезавантаження Конституційного документу України. Це допомогло б перезавантажити владу. Щоб не були мої слова розтлумачені неоднозначно, відразу скажу: це не означає, що внаслідок прийняття нової Конституції потрібно достроково переобирати Президента чи парламент. І Президент, і Верховна Рада обрані абсолютно легітимним чином. І вони – легітимні представники українського народу і отримали свої повноваження від народу безпосередньо. А тут йдеться про решту органів, які формуються і парламентом, і Президентом. Передусім це суди. – Минуло п’ять років із дня інавгурації Віктора Януковича, трохи більше як рік – із його втечі з країни. Час від часу піднімається тема, наскільки законно відбулися дочасні вибори. Чи є можливість того, що Янукович судитиметься з Україною за своє право на президентство? Чи можуть бути дострокові президентські вибори? – Така думка у декого є. Активно поширюється російськими офіційними колами інформація про начебто «державний переворот, незаконне усунення Януковича від влади». Але цю тему настільки спрощувати не варто. Як на мене, в Україні справді мав місце державний переворот. Та не в 2014 році, а набагато раніше – у вересні 2010 року, коли руками Конституційного Суду – очевидно, під тиском того, кому це було вигідно, – ухвалено рішення про скасування так званої конституційної реформи від 8 грудня 2004 року, внаслідок якої в Україні запровадилася парламентсько-президентська форма правління з широкими повноваженнями парламенту, зокрема, щодо формування уряду. І саме в 2010-му відбувся державний переворот із незаконним захопленням влади тодішнім президентом Януковичем, який, нагадаю, обирався на президентських виборах під зовсім інші повноваження. І про це не треба забувати. А що ж було в 2014-му? Президент України добровільно самоусунувся від влади. Він виїхав із країни. Давайте абстрагуємося від прізвища «Янукович». Уявімо будь-якого президента, який відмовився виконувати свої обов’язки. Але для цього не написав заяву, не звернувся до парламенту, що відмовляється. І на яких підставах буквоїди хочуть вийти з цієї ситуації? У чинній Конституції є чотири пункти, які регламентують дострокове припинення повноважень Президента України. Перша підстава – заява про відставку, яка має бути оголошена не по телебаченню, як це мало місце в 1999 році в РФ. Така заява має бути обов’язково оголошена у Верховній Раді. Друга – неможливість виконання своїх обов’язків через стан здоров’я. Там теж є своя процедура, коли приймається рішення парламентом за попереднім висновком Верховного Суду, а також медичним висновком. Третя – це так звана процедура імпічменту. Дуже складна процедура, яка у підсумку приймається трьома чвертями голосів народних депутатів – не менше ніж 338 «за». І четверта процедура досить сумна – смерть. П’ятої процедури буквоїди хоч хочуть, та не можуть знайти. Але не варто розглядати конституційне право як позитивне право у вузькому значенні цього слова, як його називають юристи. Я б тут не сприймав Конституцію чисто в буквоїдському значенні. Адже Конституція не дозволяє Президентові самоусуватись від своїх обов’язків, а вакууму влади в країні бути не може. Державний апарат не може існувати в умовах анархії. А президент самоусунувся від влади, хоч, іще раз повторюю, не мав права цього робити. І парламент як єдиний законодавчий орган в країні, представницький орган, якому надані повноваження безпосередньо носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, українським народом, вправі був вирішити цю нестандартну ситуацію в новітній історії України як держави молодої демократії. І парламент її вирішив, прийнявши відповідний акт про фіксування факту самоусунення Президента Януковича від виконання своїх обов’язків. Він констатував: Президента нема в країні, він самоусунувся від виконання своїх функцій. І через це парламент призначив позачергові президентські вибори. Як на мене, ситуація є очевидною і зрозумілою. Між іншим, цікавий нюанс: з усіх колишніх президентів Янукович – єдиний, за якого на виборах проголосувала не більшість, а меншість виборців, які взяли участь у голосуванні. Про це також не варто забувати. Чи можлива така ситуація зараз? Дуже малоймовірно. Діючий Президент Петро Порошенко комусь може подобатися, комусь – ні. Але ті люди, кому він не подобається, повинні рахуватися з позицією більшості. Адже це вдруге в історії країни, коли Президент обраний у першому турі, тобто абсолютною більшістю голосів виборців, які взяли участь в голосуванні. Це є закон демократії, коли меншість повинна погодитися з волею більшості, підкоритися цій волі. Президент обраний на п’ять років. Коли вони сплинуть, будуть чергові президентські вибори. І з чесним і вільним вибором народу повинна буде рахуватися держава та всі її громадяни. – Тобто зміна влади відбудеться шляхом виборів, а не третього Майдану? При третьому Майдані держави може не стати – Повірте, «третій Майдан» – це виключно ідея Кремля. Якщо її хтось в Україні поширює, то це, у кращому випадку, не з великого розуму. У гіршому – це свідомі дії, за якими стоїть намір дестабілізувати ситуацію в Україні, тим більше в умовах вітчизняної війни на сході України. При третьому Майдані держави може не стати. А коли держави немає, вибори не мають ніякого значення. Не вірю, що це буде. Українці в переважній своїй масі – дуже розумні люди, які вміють приймати далекоглядні рішення. Фото Віктора Ковальчука
Блог:
Думки10:45
Політика
Юлій Мамчур
Законодавча база про воєнний стан ще часів СРСР
Правовий режим воєнного стану досі був радянським. Таку думку «Аналітичній Службі Новин» (АСН) висловив заступник голови Комітету з питань національної безпеки і оборони, народний депутат від фракції «Блок Петра Порошенка» Юлій Мамчур.
«Наша законодавча база про воєнний стан залишилася ще з часів СРСР. Зараз ми змінюємо ситуацію», — сказав він, коментуючи ухвалення в першому читанні проекту закону про правовий режим воєнного стану.
Крім того, він запевнив, що до другого читання президентський законопроект №2541 «Про правовий режим воєнного стану» буде якісно допрацьований і вдосконалений. А норму про примусове відчуження майна, що перебуває у приватній власності, змінювати на користь великого бізнесу не будуть.
«Не думаю, що хтось таку оборудку проверне. Ми маємо запобігти цьому», — підсумував Юлій Мамчур.
Блог:
Думки11:42
Степан Гавриш
Рішення про децентралізацію - небезпечний симптом розпаду державності
Запропоновані зміни до Конституції можуть закріпити поразку України у війні, відкривши можливості для федералізації. Таку думку в коментарі «Аналітичній службі новин» висловив колишній віце-спікер, екс-заступник секретаря РНБО Степан Гавриш.
«Війна виключає роздачу влади на місцях. По суті, це легітимізація сепаратизму під виглядом права на самовизначення тергромад. Зміни до Конституції спотворюють реальність відсутністю довіри до влади і загрожують закріпити поразку України у війні. Спочатку потрібно вийти з неї і відновити територіальну цілісність. Або ж на міжнародному рівні відмовитися від частини своєї території. Тому рішення про децентралізацію регіонів і прийняття нової редакції Конституції я вважаю дуже небезпечним симптомом розпаду державності», - підкреслив юрист.
На його думку, під виглядом надання регіонам ширших повноважень, влада може переслідувати прямо протилежну мету.
«За цим може ховатися спроба посилення особистої влади. Адже децентралізацію можна проводити виключно в мирних умовах, за умови консолідації між народом і владою, при опорі на гарантовану територіальну цілісність держави. До речі, після французької революції така популістська децентралізація обернулася жорсткою централізацією », - нагадав Степан Гавриш.
За його словами, ситуація може зайти надто далеко, що обернеться політичної федералізацією.
«У влади немає ніяких ресурсів, щоб подолати в умовах війни зростаючий сепаратизм. А значить Україна може очікувати широка автономізація окремих земель, реальна федералізація, на чому наполягатиме Росія як умови припинення війни, і, неодмінно, конфедерації, коли ці «децентралізовані суб'єкти» будуть входити в союзи з іншими державами. Наприклад, з Росією », - зазначив експерт.
На думку Гавриша, владі потрібно піти іншим шляхом, довіривши процес децентралізації самим українцям.
«Президент повинен чітко запропонувати формулу існування української держави: спочатку - її відновлення, а потім перезаснування українським народом через представницьку демократію, через якийсь установчий орган українського народу. Тобто, самі виборці повинні підготувати зміни до Конституції через ту ж конституційну асамблею. Адже хіба можна довірити цю справу парламенту, якому сьогодні довіряє не більше 5% українців?», - Резюмував Степан Гавриш.
Інтерв'ю13:19
Політика
Юрій Шухевич
Интервью
Юрій Шухевич: Путіну потрібен всюди свій «Донбас» Юрій Шухевич — син командира Української Повстанської Армії (УПА) Романа Шухевича — провів у радянських таборах більше тридцяти років. Сьогодні він — народний депутат України, свідок і учасник ухвалення антикомуністичних законів. Про те, як він бачить сучасну Україну, чому росіяни воюють проти українців, коли розпадеться Російська Федерація і багато іншого Юрій Шухевич розповів в інтерв’ю «Аналітичній службі новин» (АСН). — Верховна Рада заборонила комуністичну символіку, й одразу почалися розмови, що це розсварить українців, негативно вплине на єдність нашого суспільства. Це так? — Це все тільки говоріння. І коли Папа Римський Іоанн Павло ІІ мав приїхати в Україну, також почали говорити, що це призведе до розколу, адже ми — православна країна. Але виявилося, що противників було всього було 6%. Багато людей — близько 26—27% — поставилися до цього прихильно, а іншим було байдуже. Тому нехай ніхто нас не лякає, ніякого розколу не буде. Щодо комуністичної символіки, то тут краще розкажу дуже цікаву історію про двох маленьких хлопчиків, яких запитали, хто такий Ленін. Знаєте, що відповіли діти? Один: «Ленин — это плохой президент, который сделал голодомор». А другий: «Ленин — писатель, который стихи писал». Чому я це розповів? Тому що сучасним дітям не до тих символів. Вже виросло нове покоління, для якого ті символи не грають абсолютно ніякої ролі. А коли ще відкриють архіви і люди почнуть знайомитися з дійсністю, з правдивою історією, то заборона радянської символіки набуде зовсім інакшого вигляду. Ті, хто проти, бояться сьогодні, оскільки розуміють, що коли люди втратять віру в їхніх символи та ідолів, тоді їх чекають погані справи. — У будівлі Верховної Ради України досі є чимало радянських символів. Зокрема, велика картина на стелі, де зображені робітники, червоні прапори та інше. Що з нею робити? Одні кажуть, що передати в музей, інші — зафарбувати. — Зафарбовувати не треба. У парламенті їй не місце, а в музей можна. — Також є чимало противників зміни радянських назв міст та вулиць. Кажуть, на це потрібні великі гроші. Чи це так? — Коли хочеш ударити собаку, то палицю завжди знайдеш. А коли не хочеш щось робити, то завжди знайдеш на це сто причин. Так і тут: «не на часі», «люди не зрозуміють», «грошей немає». Ви знаєте, що місто Цюрупинськ давно хотіли перейменувати на Олешки?Але в Цюрупинській раді знайшлися комуністи, котрі аргументували неможливість не тим, що Цюрупа — то старий більшовик, а що це коштує багато грошей. Щоб перейменувати — певні витрати, звісно, потрібні. Але це не гроші для тих, хто хоче перейменування. Я розумію, що не в один день усе це робиться, але поступово треба змінювати. — Соціологи відзначають певне зростання рейтингів так званих лівих політичних сил. На ваш погляд, чи можуть колись реваншувати комуністи і їх послідовники? — Ні. Можливо, десь у глухомані на Сході чи Півдні України хтось і спокуситься на демагогію регіоналів або комуністів. І, можливо, дещо підросте їх рейтинг. Але це не значить, що вони переможуть. Уже українське суспільство настільки далеко зайшло, що повернутися назад, знову до Януковича, а тим більше до більшовизму — неможливо. — Також дозвольте запитати про територіальну цілісність України. Нині виглядає так, що дуже мало говорять про Крим. Про нього забули на материковій Україні? — Ні. Розумієте, коли люди сьогодні думають про Луганськ та Донецьк, то вони не думають про Крим. Та це не значить, що не пам’ятають. Я впевнений, що як завершиться АТО, то одразу згадають про Крим. — Ми можемо перемогти? — Не тільки можемо, а й мусимо. Інша річ — це що таке перемога у війні. Маршал Фош, який командував французькими військами під час Першої світової війни, на етапі її завершення сказав, що перемога у війні — це боротьба двох воль: чия воля сильніша, той і переможе. Нам треба мати волю до перемоги. Так, нас лякають півмільйонною російською армією. Але не завжди мільйони грають роль. Простий приклад. Згадайте Майдан. Беззбройні хлопці перед «Беркутом» і державною машиною. Хто переміг? Була воля до перемоги. Люди гинули, але не зупинялися, а йшли. І перемогли. У Януковича ж не було волі до перемоги, він програв, він утік. — Ви мали далеко не просте життя і все ж маєте жагу до перемоги. А багато хто сьогодні живе з думкою «все пропало». — Монтекукулі говорив, що у війні потрібні три речі — це гроші, гроші і ще раз гроші. Я ж переконаний — у першу чергу потрібна воля до перемоги. Це головне. Як її немає, то ні гроші, ні технічні засоби, ні кількість військ не допоможуть. Необхідна воля. Не потрібно боятися ворога, йому слід кидати виклик в обличчя і перемагати. І ми обов’язково переможемо. Тільки свої страхи, незадоволення потрібно сховати якнайглибше в кишеню і не піддаватися на провокації. — Провокації — заклики до «третього Майдану»? — Так. — Але є й серед українців люди, які сумують за «легітимним», повторюють, що в Києві — хунта, що Революція гідності — це переворот. Чому так? — «Хунта», «переворот» — це що, українське явище? Хунти, перевороти, путчі — це історія людства. Давайте згадаємо, скільки революцій було у французів. Для прикладу візьмемо Велику Французьку революцію і Наполеона, який став імператором. Можна сказати, що у Франції тоді був путч, хунта. Також там була Реставрація, Липнева революція 1830-го. І це не кінець. Революції ще були у 1848-му і 1870-му роках. Бачите, скільки їх було у французів. І що? Тобто кожна країна проходить свій розвиток, свій шлях. — Проте є такі, хто каже, що Революція гідності стала причиною війни на Сході України. Кажуть, що це — громадянська війна. — Враховуйте, що це говорять червоні. Вони забули, що їхня революція (Жовтнева революція 1917 року. — Авт.) призвела до громадянської війни, яка тривала не один рік на величезних просторах Російської імперії. Там були мільйони жертв. А вони потім хвалилися цим. — Яка це війна? Громадянська? Вітчизняна? — Це — війна з Росією. Сепаратисти — це тільки прикриття. Вони збунтовані за російські гроші. Все відбувається за керівництва Росії. Якби РФ забрала свої руки з Донбасу, не платила грошей, не присилала техніки, то була б зовсім інша ситуація. — А чому прості росіяни йдуть до нас воювати? — У росіян імперське мислення. І вони не можуть ще заспокоїтися, що в них немає великої імперії. Їхня імперія зараз далеко не така, що була. Але треба розуміти: Путін мріє не тільки про Україну, а й про держави Балтії, і про країни Варшавської угоди. — Він може розпалити світову війну? — Відкрито — ні. Але Путін намагатиметься всюди знайти свій «Донбас». — І що робити? — Воювати. І головне — не боятися. Росія має багато внутрішніх проблем. Вони можуть вибухнути з такою силою, що Російська Федерація розпадеться. Путін цього боїться. Тому йому треба відволікати увагу, використовуючи тему зовнішнього ворога, загрозу, яку він несе. Коли говорять «загроза зовнішнього ворога для Росії», мені смішно. І пригадується, як у таборах під час Другої світової війни сиділа вся шантрапа за крадіжки, бандитизм і боялася, що у разі перемоги німців їх «поработят и ограбят». Розумієте, вони були приречені провести вже життя за ґратами, адже мали по три терміни по двадцять п’ять років. До того ж були всі голі й босі. Мали хіба що прогорілий бушлат й подерту сорочку. Але при цьому боялися, що їх німці пограбують і позбавлять волі! Ось саме так і росіяни тепер бояться. — Вони колись прозріють? — Сподіваюся, але не скоро. На це треба багато часу. У них інший психологічний склад. Колись це станеться, але я вже до того не доживу. І я не знаю, чи ви доживете. — Ви сказали, що Путін намагатиметься всюди знайти свій «Донбас». Чому Захід активніше не протидіє Росії? Невже боїться, що вона розвалиться і тоді будуть проблеми з республіками? — Розвалу її дійсно бояться. Європа вже мала проблеми, коли розпадалася Османська імперія. Щоправда, спочатку її Європа боялася: османи завжди воювали, нападали на неї, але згодом почала підтримувати режим, бо боялася нових, динамічних молодих режимів навіть таких невеликих країн, як Сербія, Болгарія чи Греція. Що, якщо вони з’являться на карті, то з ними будуть проблеми? Думали про балканізацію, тобто подрібнення Османської імперії. Але ж після розпаду імперії світ не завалився. І як Росія посиплеться, світ теж не завалиться. — То з Росією це станеться? — Так. Безумовно. Юлія Артамощенко, Дарина Шварцман, АСН
Юрій Шухевич: Путіну потрібен всюди свій «Донбас» Юрій Шухевич — син командира Української Повстанської Армії (УПА) Романа Шухевича — провів у радянських таборах більше тридцяти років. Сьогодні він — народний депутат України, свідок і учасник ухвалення антикомуністичних законів. Про те, як він бачить сучасну Україну, чому росіяни воюють проти українців, коли розпадеться Російська Федерація і багато іншого Юрій Шухевич розповів в інтерв’ю «Аналітичній службі новин» (АСН). — Верховна Рада заборонила комуністичну символіку, й одразу почалися розмови, що це розсварить українців, негативно вплине на єдність нашого суспільства. Це так? — Це все тільки говоріння. І коли Папа Римський Іоанн Павло ІІ мав приїхати в Україну, також почали говорити, що це призведе до розколу, адже ми — православна країна. Але виявилося, що противників було всього було 6%. Багато людей — близько 26—27% — поставилися до цього прихильно, а іншим було байдуже. Тому нехай ніхто нас не лякає, ніякого розколу не буде. Щодо комуністичної символіки, то тут краще розкажу дуже цікаву історію про двох маленьких хлопчиків, яких запитали, хто такий Ленін. Знаєте, що відповіли діти? Один: «Ленин — это плохой президент, который сделал голодомор». А другий: «Ленин — писатель, который стихи писал». Чому я це розповів? Тому що сучасним дітям не до тих символів. Вже виросло нове покоління, для якого ті символи не грають абсолютно ніякої ролі. А коли ще відкриють архіви і люди почнуть знайомитися з дійсністю, з правдивою історією, то заборона радянської символіки набуде зовсім інакшого вигляду. Ті, хто проти, бояться сьогодні, оскільки розуміють, що коли люди втратять віру в їхніх символи та ідолів, тоді їх чекають погані справи. — У будівлі Верховної Ради України досі є чимало радянських символів. Зокрема, велика картина на стелі, де зображені робітники, червоні прапори та інше. Що з нею робити? Одні кажуть, що передати в музей, інші — зафарбувати. — Зафарбовувати не треба. У парламенті їй не місце, а в музей можна. — Також є чимало противників зміни радянських назв міст та вулиць. Кажуть, на це потрібні великі гроші. Чи це так? — Коли хочеш ударити собаку, то палицю завжди знайдеш. А коли не хочеш щось робити, то завжди знайдеш на це сто причин. Так і тут: «не на часі», «люди не зрозуміють», «грошей немає». Ви знаєте, що місто Цюрупинськ давно хотіли перейменувати на Олешки?Але в Цюрупинській раді знайшлися комуністи, котрі аргументували неможливість не тим, що Цюрупа — то старий більшовик, а що це коштує багато грошей. Щоб перейменувати — певні витрати, звісно, потрібні. Але це не гроші для тих, хто хоче перейменування. Я розумію, що не в один день усе це робиться, але поступово треба змінювати. — Соціологи відзначають певне зростання рейтингів так званих лівих політичних сил. На ваш погляд, чи можуть колись реваншувати комуністи і їх послідовники? — Ні. Можливо, десь у глухомані на Сході чи Півдні України хтось і спокуситься на демагогію регіоналів або комуністів. І, можливо, дещо підросте їх рейтинг. Але це не значить, що вони переможуть. Уже українське суспільство настільки далеко зайшло, що повернутися назад, знову до Януковича, а тим більше до більшовизму — неможливо. — Також дозвольте запитати про територіальну цілісність України. Нині виглядає так, що дуже мало говорять про Крим. Про нього забули на материковій Україні? — Ні. Розумієте, коли люди сьогодні думають про Луганськ та Донецьк, то вони не думають про Крим. Та це не значить, що не пам’ятають. Я впевнений, що як завершиться АТО, то одразу згадають про Крим. — Ми можемо перемогти? — Не тільки можемо, а й мусимо. Інша річ — це що таке перемога у війні. Маршал Фош, який командував французькими військами під час Першої світової війни, на етапі її завершення сказав, що перемога у війні — це боротьба двох воль: чия воля сильніша, той і переможе. Нам треба мати волю до перемоги. Так, нас лякають півмільйонною російською армією. Але не завжди мільйони грають роль. Простий приклад. Згадайте Майдан. Беззбройні хлопці перед «Беркутом» і державною машиною. Хто переміг? Була воля до перемоги. Люди гинули, але не зупинялися, а йшли. І перемогли. У Януковича ж не було волі до перемоги, він програв, він утік. — Ви мали далеко не просте життя і все ж маєте жагу до перемоги. А багато хто сьогодні живе з думкою «все пропало». — Монтекукулі говорив, що у війні потрібні три речі — це гроші, гроші і ще раз гроші. Я ж переконаний — у першу чергу потрібна воля до перемоги. Це головне. Як її немає, то ні гроші, ні технічні засоби, ні кількість військ не допоможуть. Необхідна воля. Не потрібно боятися ворога, йому слід кидати виклик в обличчя і перемагати. І ми обов’язково переможемо. Тільки свої страхи, незадоволення потрібно сховати якнайглибше в кишеню і не піддаватися на провокації. — Провокації — заклики до «третього Майдану»? — Так. — Але є й серед українців люди, які сумують за «легітимним», повторюють, що в Києві — хунта, що Революція гідності — це переворот. Чому так? — «Хунта», «переворот» — це що, українське явище? Хунти, перевороти, путчі — це історія людства. Давайте згадаємо, скільки революцій було у французів. Для прикладу візьмемо Велику Французьку революцію і Наполеона, який став імператором. Можна сказати, що у Франції тоді був путч, хунта. Також там була Реставрація, Липнева революція 1830-го. І це не кінець. Революції ще були у 1848-му і 1870-му роках. Бачите, скільки їх було у французів. І що? Тобто кожна країна проходить свій розвиток, свій шлях. — Проте є такі, хто каже, що Революція гідності стала причиною війни на Сході України. Кажуть, що це — громадянська війна. — Враховуйте, що це говорять червоні. Вони забули, що їхня революція (Жовтнева революція 1917 року. — Авт.) призвела до громадянської війни, яка тривала не один рік на величезних просторах Російської імперії. Там були мільйони жертв. А вони потім хвалилися цим. — Яка це війна? Громадянська? Вітчизняна? — Це — війна з Росією. Сепаратисти — це тільки прикриття. Вони збунтовані за російські гроші. Все відбувається за керівництва Росії. Якби РФ забрала свої руки з Донбасу, не платила грошей, не присилала техніки, то була б зовсім інша ситуація. — А чому прості росіяни йдуть до нас воювати? — У росіян імперське мислення. І вони не можуть ще заспокоїтися, що в них немає великої імперії. Їхня імперія зараз далеко не така, що була. Але треба розуміти: Путін мріє не тільки про Україну, а й про держави Балтії, і про країни Варшавської угоди. — Він може розпалити світову війну? — Відкрито — ні. Але Путін намагатиметься всюди знайти свій «Донбас». — І що робити? — Воювати. І головне — не боятися. Росія має багато внутрішніх проблем. Вони можуть вибухнути з такою силою, що Російська Федерація розпадеться. Путін цього боїться. Тому йому треба відволікати увагу, використовуючи тему зовнішнього ворога, загрозу, яку він несе. Коли говорять «загроза зовнішнього ворога для Росії», мені смішно. І пригадується, як у таборах під час Другої світової війни сиділа вся шантрапа за крадіжки, бандитизм і боялася, що у разі перемоги німців їх «поработят и ограбят». Розумієте, вони були приречені провести вже життя за ґратами, адже мали по три терміни по двадцять п’ять років. До того ж були всі голі й босі. Мали хіба що прогорілий бушлат й подерту сорочку. Але при цьому боялися, що їх німці пограбують і позбавлять волі! Ось саме так і росіяни тепер бояться. — Вони колись прозріють? — Сподіваюся, але не скоро. На це треба багато часу. У них інший психологічний склад. Колись це станеться, але я вже до того не доживу. І я не знаю, чи ви доживете. — Ви сказали, що Путін намагатиметься всюди знайти свій «Донбас». Чому Захід активніше не протидіє Росії? Невже боїться, що вона розвалиться і тоді будуть проблеми з республіками? — Розвалу її дійсно бояться. Європа вже мала проблеми, коли розпадалася Османська імперія. Щоправда, спочатку її Європа боялася: османи завжди воювали, нападали на неї, але згодом почала підтримувати режим, бо боялася нових, динамічних молодих режимів навіть таких невеликих країн, як Сербія, Болгарія чи Греція. Що, якщо вони з’являться на карті, то з ними будуть проблеми? Думали про балканізацію, тобто подрібнення Османської імперії. Але ж після розпаду імперії світ не завалився. І як Росія посиплеться, світ теж не завалиться. — То з Росією це станеться? — Так. Безумовно. Юлія Артамощенко, Дарина Шварцман, АСН
Блог:
Думки16:06
Політика
Олександра Решмеділова
Така бажана і міфічна децентралізація
Зародки децентралізації вже помітні, проте поки що більше прогалин, ніж напрацювань Таку думку «Аналітичній службі новин» (АСН) висловила політолог, аналітик Міжнародного інформаційно-аналітичного центру «Росія – Україна» Олександра Решмеділова.
«Одним із пріоритетних напрямків реформування країни заявлено таку жадану і таку міфічну децентралізацію. Про неї говорять і парламентарі, і спікер Володимир Гройсман, наводячи приклад квітучої Вінниці, і високопосадовці з Польщі, і решта експертного середовища. Реформа децентралізації є такою омріяною, бо дає можливість зростання доходів місцевих бюджетів у 2—3 рази. Для реалізації реформи необхідним є виконання взятих зобов’язань політичними силами, які підписали Коаліційну угоду, та політична воля на місцевому рівні», — зазначила вона.
Політолог додала, що розділяє думку голови ВРУ, який сказав, що громади вирішують зазвичай свої проблеми не завдяки, а всупереч, і завдання реформи полягають у тому, щоб держава не заважала, а сприяла: «Для початку хоча б не заважала. Адже саме на рівні громад іде реальне життя і саме на рівні громад мають вирішуватися ті проблеми, які хвилюють людей у їх повсякденному житті».
«На сьогодні існують дві основні перепони на шляху фіскальної децентралізації та підвищення відповідальності місцевих політиків – існуючий порядок сплати податку на нерухомість та ПДФО. Члени коаліції взяли на себе зобов’язання щодо фіскальної децентралізації і мають їх виконати в 1 кварталі 2015 року. Згідно з календарем коаліціанти наближаються до фінішу, однак досі на місцевому рівні залишаються передумови для перекладання відповідальності на центральну владу. Не приведено у відповідність з європейською практикою порядок сплати ПДФО та не реформовано податок на нерухомість», — пояснила Решмеділова.
Експерт звернула увагу, що ПДФО – основне джерело надходжень місцевих бюджетів і досі сплачується за місцем реєстрації суб’єкта господарювання.
«Впевнена, що на цьому обов’язково перед місцевими виборами почнуть грати політики. Замість того щоб уже зараз подумати про зміну правил гри в частині порядку сплати ПДФО і на місцевому рівні боротися за роботодавців, робочі місця, білі зарплати. Показово, що зміна порядку сплати ПДФО дала б змогу забрати останні аргументи у місцевого керівництва, яке звикло в усіх своїх бідах звинувачувати Київ чи обласний центр, який забирає ПДФО, оскільки саме там переважно зареєстровані платники податків та відповідно роботодавці», — переконана експерт.
«Причини браку бажання змінити правила гри в оподаткуванні нерухомості на місцевому рівні в принципі досить схожі із ситуацією з ПДФО. Головною проблемою є те, що податок на нерухомість розраховується на основі мінімальної зарплати, а не оціночної вартості нерухомості попри різницю у її вартості у багато разів залежно від розміру населених пунктів. Якби вдалося змінити формулу розрахунку, то громади отримали б із того значний позитив», — акцентувала вона.
Крім того, Решмеділова підкреслила, що часто власниками нерухомості є депутати Верховної Ради або місцевих рад, котрі мають безпосередній вплив на рішення міського голови: «Тож без наближення до європейської практики оподаткування нерухомості навряд чи найближчим часом можна буде побачити суттєвий прогрес у питанні збільшення надходження коштів від цього важливого джерела наповнення місцевих бюджетів».
«Проте хочу наголосити, що минулого тижня було ухвалено закон про повернення функцій архбудконтролю органам місцевого самоврядування. Раніше забудовнику достатньо було «домовитись» із чиновниками ДАБІ, і далі він міг будувати що завгодно і де завгодно. Зараз ситуація має принципово змінитися. Таким чином, зародки реформи децентралізації вже помітні, проте поки що більше прогалин, ніж напрацювань. Той, хто вчасно подбає про громаду і зробить акцент у передвиборчій риториці на надходженнях до місцевих бюджетів, дасть свої виборцям чіткий орієнтир. Загалом такий підхід дозволить підвищити вагу місцевих політиків та громад, а також дозволить оцінювати ефективність роботи міської влади в подальшому», — резюмувала вона.
Чакри — це енергетичні рівні розвитку Це наші внутрішні центри сили, якими протікає енергія
Будинок може не тільки захищати нас від зовнішніх факторів, але й надавати сили Такий куточок можна створити у....
Стрес є невід'ємною частиною життя сучасної людини Незважаючи на те, що в житті кожного з нас бувають складні ....
Кожна людина зазнає негативного впливу: втома, дратівливість та раптові болі – ознаки енергетичної атаки Борот....
/-1,0373029708862-/
/-pc-/
Top