Коли в будинку з'являється маленьке кошеня, власнику необхідно забезпечити належний догляд
Що потрібно придба....
Архів
Повернутись назад
03 Травня 2015
3 Травня
Блог:
Думки09:00
За кордоном
Олег Осуховський
В умовах війни неприйнятно влаштовувати такі тривалі вихідні
Рішення уряду надати українцям 9 вихідних днів на початку травня - помилка. Таку думку «Аналітичній службі новин» (АСН) висловив народний депутат із фракції «Свобода» Олег Осуховський.
«Враховуючи і економічний стан країни, і ситуацію на сході, стільки вихідних днів - це недозволена розкіш», - говорить парламентар.
Ще більше Олег Осуховський обурений тим, що тривалі канікули на травневі свята влаштували собі народні депутати. «Неприпустимо, коли є ризик військової агресії з боку Росії, а депутати влаштували собі канікули на два тижні, - обурюється народний депутат. - Віримо, що в майбутньому це (ухвалення рішення про встановлення тривалих канікул. - Авт.) не повториться».
Блог:
Думки10:00
Події
Андрій Лозовий
Держава має підтримувати добровольчі батальйони
До представників добровольчих батальйонів необхідно ставиться делікатно і з повагою, оскільки здебільшого добровольці — це потенційні кандидати на якісне кадрове оновлення «силового блоку» країни. Таку думку «Аналітичній службі новин» (АСН) висловив народний депутат фракції «Радикальна партія» Андрій Лозовий.
«Люди, які з доброї волі пішли на схід зі зброєю в руках захищати країну, ризикуючи своїм життям і здоров'ям, повинні мати максимальну підтримку з боку суспільства та керівництва держави, — розповідає депутат. — Особовий склад добровольчих батальйонів дасть змогу якісно й радикально реформувати склад Міністерства внутрішніх справ України, Збройних сил країни. Їх потрібно максимально інтегрувати в силові структури, але на умовах, прийнятних для них. Варто шукати компроміси, а не ламати їх через коліно».
За словами парламентарія, нещодавня спроба роззброїти бійців «Правого сектора» в Дніпропетровській області — велика ганьба.
«Такі дії, коли між собою стравлюють людей зі зброєю, — найкращий подарунок Кремлю», - сказав Лозовий.
Блог:
Думки10:00
Політика
Михаил Головко
В Україні достатньо талановитих і розумних людей
Українську владу повинні формувати українці. Таку думку «Аналітичній службі новин» (АСН) висловив народний депутат України Михайло Головко.
«До іноземців у владі я ставлюся негативно. В Україні достатньо талановитих і розумних людей, здатних якісно виконати роботу. Українців цінують у всьому світі, вважаючи нас розумними і працьовитими», — заявив він.
Пан Головко вважає залучення у владу іноземців комплексом неповноцінності.
«Виходить: усі зроблять роботу краще, ніж українці. А ми здатні лише двори підмітати, гній на городі розкидати », — обурився політик.
Блог:
Думки12:01
Політика
Олексій Вороненко
В Україні досвід залучення іноземних міністрів не прижився
Іноземні міністри не показали позитивних результатів своєї діяльності. Таку думку «Аналітичній службі новин» (АСН) висловив політолог Олексій Вороненко.
«У діяльності іноземних міністрів ніяких істотних зрушень немає. Корупція як була на високому рівні, так і залишилася. Говорити про якусь ефективність та хороші показники роботи даних міністрів не те що рано, а просто не доводиться», - сказав він.
За його словами, в Україні досвід залучення іноземних міністрів не прижився.
«Можливо, виною тому складна економічна і гуманітарна ситуація, яка зараз у країні», - зазначив експерт.
На думку політолога, Україна може обійтися і своїми фахівцями, однак головне - знайти людей, які будуть суворо дотримуватися законів.
«Усе залежить від людей, а не з якої країни вони приїхали», - вважає Вороненко.
Публікації12:39
Суспільство
Лісові пожежі в Чорнобильській зоні, або Гасіть паніку!
Лісові пожежі в Чорнобильській зоні не на жарт налякали багатьох. Оливи у вогонь підлили й ЗМІ: журналісти з тривогою повідомляли, скільки кілометрів вогню залишилося до саркофага. У соцмережах – спеціально чи через незнання - поширювалися чутки мало не про другий Чорнобиль. А політик Леся Оробець навіть написала, що спішно вивезла дітей з Києва.
Мимоволі згадався травень 1986-го. Як ми, діти з прикарпатського села, з відкритими ротами слухали страшну історію семирічної Іри з Києва: «Ми з мамою втекли від Радіації. Я не знаю, хто це, але мама сказала - вона страшна». І як у Криму дорослі шарахалися від дітей, евакуйованих з Київської області: побоювалися «заразитися радіацією».
Тоді ми не знали, що це таке - радіаційний фон. І взагалі, що ті події на ЧАЕС увійдуть у світову історію.
Минуло майже тридцять років. У наші дні щось приховати практично неможливо. Адже той же дозиметр - рідкість у 80-х - може собі дозволити майже кожен. Не кажучи вже про сучасні засоби комунікації, непідвладні цензурі. Але страх живучий, і радіофобія міцно засіла в умах українців.
Навіть ті, хто про Чорнобиль знає лише з розповідей старших або з документалістики, з легкістю повірили, що з лісовими пожежами в Зоні відчуження гряде апокаліпсис. А традиційний травневий шашличний дим з-під кожного куща в Києві й околицях багатьма був сприйнятий як радіоактивна біда з Чорнобиля. «Відчуваєте, димом тягне? Брешуть усі! Пожежу не загасили! Радіація!» - хвилювалися матусі й бабусі на лавочках.
Після енного за ліком запитання сусідів і родичів було прийнято рішення переконатися у всьому самостійно. Діставши старенький дозиметр «Прип'ять», перевірений колись під час одного з прес-турів в так званих «брудних» місцях зони, вирушаємо в дорогу.
Дорога Київ-Чорнобиль - саме та, якою все літо 86-го йшли нескінченні колони бетономішалок. Та, на якій ще два роки після аварії дозиметристи часто завертали приміські автобуси «на мийку», оскільки радіація «зашкалювала». Сьогодні вона тиха: за містечком Іванків транспорту майже немає.
Перша зупинка - старий міст через річку Тетерів. Бачимо - до Дніпра спускаються байдарочники. «Ви куди? Тут же радіація!» - гукнули ми їх. «Та не смішіть людей! Все нормально!» - відповіли хлопці.
Заміряємо фон - у межах норми: 15-28 мкР/год.
Наступна зупинка - «пам'ятник яйцю», який більше знають не як символ життя, а як орієнтир - ЧАЕС уже недалечко. Результат вимірювань практично той самий.
Контроль №3 – межа Чорнобильського району. До Зони відчуження 3 км, до станції – десь 35.
Цей замір уже трошки вищий, але теж у межах норми.
І тут помічаємо в кущах залишки радянського пам'ятника. Метал з нього зідраний вандалами. Але камінь пам'ятає 86-й. Фон у півтора рази вищий, аніж у кількох метрах поряд, - під 60 мкР/год.
І ось ми вже біля меж Зони відчуження. Далі без спецппрепустки нікого не пускають. Але нічим не здивуємо. Норма не перевищена.
На КПП «Дитятки» на нас звернув увагу правоохоронець.
Представляємось зацікавленими: «Та ось, радіацію міряємо. А то в Києві переполошилися. Навіть дітей вивозять». - «Куди вивозять? Дурниці! Чисто тут все», - сміється він.
Хлопець розповів, що пожежа повністю ліквідована, небезпеки немає. «Пожежні вже поїхали. Сказали, що там усе повністю погасили», - охоче ділиться міліціонер.
Повертаємося. На зворотному шляху натрапляємо на сліди недавньої пожежі. У повітрі важкий запах гару. До речі, він зовсім не схожий на аромати пікніків. Біля дороги - невеликий, на око метрів сто на двісті, сосновий лісок. Стовбури дерев повністю обгоріли. На землі - суцільний чорний килим з сажі. На жаль, розчаруємо панікерів, радіація невисока. Потенційна небезпека в іншому. Неподалік - дерев'яні будинки. Якби лісок не був обкопаний, біди не минути.
Відзначимо, що як і по всій країні, жителі при чорнобильських сіл, на жаль, суху траву звикли випалювати. Сліди такого прибирання всюди і вже заростають молодою травою.
Невідомо, хто підпалив ліс у Зоні відчуження: диверсанти, сталкери чи недбало кинутий недопалок, залишений кимось із місцевих. Але тамтешні жителі, як ніхто інший, повинні розуміти, що табличка з закликом «Бережіть ліс від вогню» встановлена тут не з чиєїсь примхи.
Лісові пожежі в Чорнобильській зоні, або Гасіть паніку!
Лісові пожежі в Чорнобильській зоні не на жарт налякали багатьох. Оливи у вогонь підлили й ЗМІ: журналісти з тривогою повідомляли, скільки кілометрів вогню залишилося до саркофага. У соцмережах – спеціально чи через незнання - поширювалися чутки мало не про другий Чорнобиль. А політик Леся Оробець навіть написала, що спішно вивезла дітей з Києва.
Мимоволі згадався травень 1986-го. Як ми, діти з прикарпатського села, з відкритими ротами слухали страшну історію семирічної Іри з Києва: «Ми з мамою втекли від Радіації. Я не знаю, хто це, але мама сказала - вона страшна». І як у Криму дорослі шарахалися від дітей, евакуйованих з Київської області: побоювалися «заразитися радіацією».
Тоді ми не знали, що це таке - радіаційний фон. І взагалі, що ті події на ЧАЕС увійдуть у світову історію.
Минуло майже тридцять років. У наші дні щось приховати практично неможливо. Адже той же дозиметр - рідкість у 80-х - може собі дозволити майже кожен. Не кажучи вже про сучасні засоби комунікації, непідвладні цензурі. Але страх живучий, і радіофобія міцно засіла в умах українців.
Навіть ті, хто про Чорнобиль знає лише з розповідей старших або з документалістики, з легкістю повірили, що з лісовими пожежами в Зоні відчуження гряде апокаліпсис. А традиційний травневий шашличний дим з-під кожного куща в Києві й околицях багатьма був сприйнятий як радіоактивна біда з Чорнобиля. «Відчуваєте, димом тягне? Брешуть усі! Пожежу не загасили! Радіація!» - хвилювалися матусі й бабусі на лавочках.
Після енного за ліком запитання сусідів і родичів було прийнято рішення переконатися у всьому самостійно. Діставши старенький дозиметр «Прип'ять», перевірений колись під час одного з прес-турів в так званих «брудних» місцях зони, вирушаємо в дорогу.
Дорога Київ-Чорнобиль - саме та, якою все літо 86-го йшли нескінченні колони бетономішалок. Та, на якій ще два роки після аварії дозиметристи часто завертали приміські автобуси «на мийку», оскільки радіація «зашкалювала». Сьогодні вона тиха: за містечком Іванків транспорту майже немає.
Перша зупинка - старий міст через річку Тетерів. Бачимо - до Дніпра спускаються байдарочники. «Ви куди? Тут же радіація!» - гукнули ми їх. «Та не смішіть людей! Все нормально!» - відповіли хлопці.
Заміряємо фон - у межах норми: 15-28 мкР/год.
Наступна зупинка - «пам'ятник яйцю», який більше знають не як символ життя, а як орієнтир - ЧАЕС уже недалечко. Результат вимірювань практично той самий.
Контроль №3 – межа Чорнобильського району. До Зони відчуження 3 км, до станції – десь 35.
Цей замір уже трошки вищий, але теж у межах норми.
І тут помічаємо в кущах залишки радянського пам'ятника. Метал з нього зідраний вандалами. Але камінь пам'ятає 86-й. Фон у півтора рази вищий, аніж у кількох метрах поряд, - під 60 мкР/год.
І ось ми вже біля меж Зони відчуження. Далі без спецппрепустки нікого не пускають. Але нічим не здивуємо. Норма не перевищена.
На КПП «Дитятки» на нас звернув увагу правоохоронець.
Представляємось зацікавленими: «Та ось, радіацію міряємо. А то в Києві переполошилися. Навіть дітей вивозять». - «Куди вивозять? Дурниці! Чисто тут все», - сміється він.
Хлопець розповів, що пожежа повністю ліквідована, небезпеки немає. «Пожежні вже поїхали. Сказали, що там усе повністю погасили», - охоче ділиться міліціонер.
Повертаємося. На зворотному шляху натрапляємо на сліди недавньої пожежі. У повітрі важкий запах гару. До речі, він зовсім не схожий на аромати пікніків. Біля дороги - невеликий, на око метрів сто на двісті, сосновий лісок. Стовбури дерев повністю обгоріли. На землі - суцільний чорний килим з сажі. На жаль, розчаруємо панікерів, радіація невисока. Потенційна небезпека в іншому. Неподалік - дерев'яні будинки. Якби лісок не був обкопаний, біди не минути.
Відзначимо, що як і по всій країні, жителі при чорнобильських сіл, на жаль, суху траву звикли випалювати. Сліди такого прибирання всюди і вже заростають молодою травою.
Невідомо, хто підпалив ліс у Зоні відчуження: диверсанти, сталкери чи недбало кинутий недопалок, залишений кимось із місцевих. Але тамтешні жителі, як ніхто інший, повинні розуміти, що табличка з закликом «Бережіть ліс від вогню» встановлена тут не з чиєїсь примхи.
Фото17:21
Суспільство
Бійці добровольчих батальйонів нагодували киян гречаною кашею
3 травня у Києві відсвяткували першу річницю добровольчого руху в Україні. Разом з киянами у заходах взяли участь діючі воїни, ветерани й волонтери.
Вранці відкрилася виставка фотографій, присвячена добровольцям і їхній самовідданій службі державі. А волонтерські й патріотичні організації провели ярмарок на схилах Маріїнського парку. Біля справжнього блокпоста, який там встановили, всі бажаючі могли сфотографуватися й поспілкуватися з бійцями, які стоять на таких постах на передовій. А добровольці пригощали всіх солдатською гречаною кашею.
Бійці добровольчих батальйонів нагодували киян гречаною кашею
3 травня у Києві відсвяткували першу річницю добровольчого руху в Україні. Разом з киянами у заходах взяли участь діючі воїни, ветерани й волонтери.
Вранці відкрилася виставка фотографій, присвячена добровольцям і їхній самовідданій службі державі. А волонтерські й патріотичні організації провели ярмарок на схилах Маріїнського парку. Біля справжнього блокпоста, який там встановили, всі бажаючі могли сфотографуватися й поспілкуватися з бійцями, які стоять на таких постах на передовій. А добровольці пригощали всіх солдатською гречаною кашею.
Публікації19:50
Суспільство
Зона АТО: паралельна реальність
Коли сказала чоловікові, що збираюся відвідати батьків, які живуть у зоні АТО (село Макарове Станично-Луганського району Луганської області), він заціпенів. А коли додала, що їду туди допомогти їм посадити картоплю й помідори, подивився на мене як на божевільну: «Яка картопля, які помідори?! Ти про дітей подумала? Тебе там підстрілять, візьмуть у полон, а коли дізнаються, що ти журналіст, будуть катувати!»
Але рішення прийнято, тим більше що у батьків не була два роки, їм потрібна не тільки сезонна допомога, а й деякі ліки, яких там не купиш, так що – під напутні поради чоловіка (обов'язково треба взяти джгут, бинт і якийсь антисептик), здивований погляд молодшої (чому не беру її з собою до дідуся з бабусею) і під переляканий погляд старшого – вирушаю в дорогу.
Картопля з присмаком автоматних черг
Прямого поїзда до Луганська немає – беру квиток до Рубіжного, а звідти на автобусах якось доберуся. Перше, що кинулося в очі: військових у вагоні було вдвічі більше, ніж цивільних. Вони сміялися, пиячили і, судячи з усього, були дуже задоволені життям. «Ви сміливці, хлопці, раз їдете на війну в гарному настрої», – не втрималася я. «Так семи смертям не бувати, а одну не оминути», – філософськи зауважив один з них. Та чого мені чекати там, на малій батьківщині, з їхніх розмов я не зрозуміла.
З Рубіжного треба було потрапити в Сєверодонецьк, а звідти – у рідне Макарове. Автобус – єдиний! – відходить раз на добу, о 6.30 ранку, ось мені й довелося прочекати його майже добу без малого. Але втиснулася, слава Богу... На першому блокпосту документи перевіряли тільки у чоловіків, та чим ближче ми були до місця призначення, тим прискіпливішими ставали перевірки. У повітрі маршрутки повисло мовчазне напруження. Місцева тітка не витримала. «Чула від сусідки – ще якийсь міст підірвали», – поділилася новиною. «Який?» – «Не знаю». – «Так чого дарма язиком плескати?» – почали обурюватися пасажири.
Поки ділилися подібними новинами, позаду залишилося вісім блокпостів. Дорога виявилася повністю розбитою гусеницями танків і вибухами, тож задоволення їзди в переповненому автобусі розтяглося на чотири години, але в рідне село я таки доїхала. Вийшла. Дивлюся. Й раптом усвідомлюю, що все, що я досі бачила по телевізору, ні в яке порівняння не йде з тим, що бачиш на власні очі. Тим більше, якщо це своє, рідне...
Будинок батьків – за півкілометра від блокпоста. Цей блокпост тривалий час був стратегічним і переходив то від сепаратистів до наших, то навпаки. Нині це – територія, підконтрольна українській армії. Раніше жвавий населений пункт, з торгівлею і насиченим автомобільним потоком, зараз повністю вимер: ні машин не видно, ні людей. Багато будинків зруйновані снарядами. Від місцевої чебуречної залишилася тільки піч на згадку. Знамените кафе «Станичник» розкидало мало не на півсела. Частина будинків стоїть без дахів, майже всі – без вікон. Паркани й стіни – у дірках і сколах. Усвідомивши масштаб цієї локальної катастрофи, змахнула непрохані сльози.
Зате батьки як зраділи! Вони і ще кілька десятків сімей, коли була можливість виїхати, вирішили залишитися: мовляв, якщо не пощастить, то краще помремо на рідній землі. Зараз, правда, затишшя, та от чи надовго? Ніхто не знає, ось ніхто й не поспішає повертатися навіть у свої вцілілі будинки. «Сусід з родиною повертався додому з Росії, – каже батько, – з пропускного пункту дзвонить, питає, чи уцілів будинок. Йому кажуть: вцілів, але зсередини все винесли. Так у нього прямо там серцевий напад стався...»
Багато хто вважає, що їхні будинки «чистять», як вони кажуть, «нацики», але прийняти за аксіому те, що мародерствувати не можуть місцеві, не можна – зараз випадки крадіжок почастішали навіть у населених пунктах, які від зони АТО розташовані далеко, причому тамтешня міліція впевнена, що в злодійські групи організовуються переселенці зі сходу, які таким чином «знаходять собі роботу».
Слово за слово – і я тільки зайвий раз переконуюся, що на моїй батьківщині занадто багато проросійськи налаштованих людей. Щоб не засмучуватися (адже видно, чого насправді хоче Росія, тому й боляче, що не всі це розуміють), беру лопату і на город, картоплю садити. Не встигли ми пройти пару-трійку рядів, як з боку лісу (він зовсім поруч) стало чутно автоматні черги. Я з незвички припала до землі, батьки – і вухом не повели. «Це вчення проводять. Мабуть, нові патрони підвезли. Нічого, скоро бахкати почнуть», – філософськи зауважила мама, так і не випустив лопату. Дивлячись на те, як мої незворушно копають землю, знову беруся до діла – і вже до переможного кінця.
Прицільний вогонь по душах
Наступного дня зібралася провідати рідню і друзів, які живуть у Луганську, на непідконтрольній Україні території. Пропуска, ясна річ, у мене не було, та пройти українські блокпости не стало особливою проблемою – мабуть, моє чесне обличчя і київська прописка зробили свою справу. Я, як і більшість місцевих жителів, досить швидко подолала перешкоду у вигляді підірваного моста через Сіверський Донець. І мій телефон, як завжди, задзвонив у самий невідповідний момент. «Що, у підвал захотіла?» – закричав на мене раптом представник «ЛНР» уже на своєму блокпосту. Змовкнувши на півслові, ховаю телефон і намагаюся швидше опинитися на поки що чужій території. Бійці «ЛНР» пропуск вимагати не стали, лише фотографію в паспорті уважно роздивилися, та все-таки пропустили.
За якихось півгодини я – в Луганську. До недавнього часу мені здавалося, що у настроях киян панує апатія і агресія. Але те, що я побачила в Луганську, повністю перевернуло моє уявлення про життєві цінності – кияни на тлі луганчан суцільно оптимісти. «О, Натахо! Скільки літ, скільки зим! – дорогою раптом зустрічаю старого знайомого. – Ти уявляєш, тільки зробив ремонт, навіть меблі не встигли остаточно розставити, як снаряд потрапив прямо в будинок. Слава Богу, з нас там нікого не було на той момент. Приїжджаю – півбудинку немає, а в мене там у сейфі 170 тисяч гривень лежало – кредит погасити, так ні сейфа, ні грошей». – «Що, вкрали?» – «Та ні, снаряд був такої сили, що все стер на порох... Сім'ю під снарядами вивозив до Дніпропетровська. Ледве вивіз – думав, підірвуть дорогою. Зараз син там у школу ходить».
Мовчки слухаю його душевний біль – чоловікові явно хотілося виговоритися. Шкода, що нічим зарадити не можу. Тому спішно прощаюся і йду далі. Всі магазини, за винятком продуктових, закриті – у місті немає роботи, а пенсії «ЛНР» виплачує нерегулярно. Тому луганчани витрачають гроші тільки на продукти. Особливо страждають місцеві модниці – їм доводиться повертати моду дво-трирічної давності, дістаючи з шаф старі речі.
«Україна нас руками і ногами виштовхує в Росію, – скаржиться ще один мій знайомий, луганчанин Ігор, – до нас тут ставляться як до людей третього сорту: на думку не зважають, Леніна скидають на всіх вулицях, а Бандеру звеличують. А як з цим змиритися, якщо у війну бандерівці нашим дідам у спини стріляли?» – « Ну, вони ж тоді теж боролися за свою незалежність, – намагаюся парирувати, – як і сама Україна зараз. А ви нині які ідеали відстоюєте, «Русскій мір»? З усього виходить, луганчани самі затіяли цю війну, а тепер скаржаться»...
Краще б я цього не казала! Почула все і про себе, і про уряд. Друзів своїх вдома не застала, от і бродила без мети і без результату від будинку до будинку, поки не наштовхнулася на свою колишню сьому школу. Від недавно відреставрованої будівлі залишилися тільки стіни. «Що стоїш, обстріляли її, чотири чоловіка тоді загинуло – у підвалі ховалися, а на ранок вийшли на вулицю свіжого повітря ковтнути», – почула поряд з собою знайомий голос. Якби не цей голос, то у згорбленій старенькій ні за що б не впізнала колись сувору вчительку алгебри. Не чекаючи моєї реакції, вчителька пішла у своїх справах.
А я заспішила назад до батьків – на сьогодні вражень досить. Ніколи навіть подумати не могла, що Луганськ перетвориться на місто-привид із шаленими людьми. З такими невеселими думками знову потрапила на наш блокпост. «Пропуск є?» – почав допитуватися у мене український військовий з полку «Чернігів». – «Ні». – «Тоді назад відходите, громадяночко». – «Як назад? Я ж додому йду. Мені в Україну треба». – «Нічого не знаю: у мене наказ – без пропуска не пускати», – остаточно приголомшив мене військовий. Хоч якщо подумати, то він має рацію: за такої ситуації ходити безконтрольно туди-сюди через фактично лінію фронту можна. Але мені ж однаково додому потрапити треба!
Озираюся довкола – скрізь люди теж стоять, намагаються щось довести, умовити, благають, щоб пропустили. Адже Станиця для Луганська – все одно, що Дарниця для Києва: у всіх то родичі, то справи, то за квартирою треба придивитися... А їх не пускають і пропуск далеко не всі можуть отримати – у Старобільськ шлях неблизький. Ось бабусі на жалість і тиснуть. А мені що робити? За своєю журналістською звичкою дістаю телефон і починаю знімати – все, що відбувається навколо. Раптом військовий, який мене не пускав, підкрався ззаду зі словами: «На блокпосту знімати заборонено!» – «Так я не вас знімаю, а людей, і де написано, що людей не можна знімати?» – «Ви що, проблем хочете?» – почав переходити на більш високий голосовий рівень військовий. Тут не витримую я: «Ми що, за таке ставлення до себе на Майдані стояли?» І – вдруге за день – чую про себе і уряд багато такого, чого раніше не знала.
Військовий настільки захопився, що забув про намір мене не пропускати, – про принципи демократії, виявляється, він готовий говорити довго і переконливо. Місцеві бабусі увійшли в моє становище і почати відтісняти мене від бравого солдата у потрібний бік. Він, зауваживши, що «проблема» сама від нього віддаляється, з полегшенням відвернувся. А я потрапила додому.
Найстрашніше: люди звикли до подібного поводження, а військові не поспішають входити в їхнє становище. Але спроба тиснути на жалість укупі з небажанням зважити на необхідність мати пропуск – цілком у нашому менталітеті. З одного боку, до цивільних, які виявилися заручниками ситуації, варто було б ставитися більш терпимо. З іншого, здогадуюся, що військових просто дістали й тому вони настільки нестримані. А щоб позбутися проблеми, потрібно кожному зробити півкроку назустріч: комусь – вгамувати децибели, комусь – таки оформити потрібний папірець. І всім разом зрозуміти, що Україна у нас одна. Розбазаримо – онуки нам «спасибі» не скажуть. Саме над цим і змусила мене міцно задуматися поїздка в рідне село...
Зона АТО: паралельна реальність
Коли сказала чоловікові, що збираюся відвідати батьків, які живуть у зоні АТО (село Макарове Станично-Луганського району Луганської області), він заціпенів. А коли додала, що їду туди допомогти їм посадити картоплю й помідори, подивився на мене як на божевільну: «Яка картопля, які помідори?! Ти про дітей подумала? Тебе там підстрілять, візьмуть у полон, а коли дізнаються, що ти журналіст, будуть катувати!»
Але рішення прийнято, тим більше що у батьків не була два роки, їм потрібна не тільки сезонна допомога, а й деякі ліки, яких там не купиш, так що – під напутні поради чоловіка (обов'язково треба взяти джгут, бинт і якийсь антисептик), здивований погляд молодшої (чому не беру її з собою до дідуся з бабусею) і під переляканий погляд старшого – вирушаю в дорогу.
Картопля з присмаком автоматних черг
Прямого поїзда до Луганська немає – беру квиток до Рубіжного, а звідти на автобусах якось доберуся. Перше, що кинулося в очі: військових у вагоні було вдвічі більше, ніж цивільних. Вони сміялися, пиячили і, судячи з усього, були дуже задоволені життям. «Ви сміливці, хлопці, раз їдете на війну в гарному настрої», – не втрималася я. «Так семи смертям не бувати, а одну не оминути», – філософськи зауважив один з них. Та чого мені чекати там, на малій батьківщині, з їхніх розмов я не зрозуміла.
З Рубіжного треба було потрапити в Сєверодонецьк, а звідти – у рідне Макарове. Автобус – єдиний! – відходить раз на добу, о 6.30 ранку, ось мені й довелося прочекати його майже добу без малого. Але втиснулася, слава Богу... На першому блокпосту документи перевіряли тільки у чоловіків, та чим ближче ми були до місця призначення, тим прискіпливішими ставали перевірки. У повітрі маршрутки повисло мовчазне напруження. Місцева тітка не витримала. «Чула від сусідки – ще якийсь міст підірвали», – поділилася новиною. «Який?» – «Не знаю». – «Так чого дарма язиком плескати?» – почали обурюватися пасажири.
Поки ділилися подібними новинами, позаду залишилося вісім блокпостів. Дорога виявилася повністю розбитою гусеницями танків і вибухами, тож задоволення їзди в переповненому автобусі розтяглося на чотири години, але в рідне село я таки доїхала. Вийшла. Дивлюся. Й раптом усвідомлюю, що все, що я досі бачила по телевізору, ні в яке порівняння не йде з тим, що бачиш на власні очі. Тим більше, якщо це своє, рідне...
Будинок батьків – за півкілометра від блокпоста. Цей блокпост тривалий час був стратегічним і переходив то від сепаратистів до наших, то навпаки. Нині це – територія, підконтрольна українській армії. Раніше жвавий населений пункт, з торгівлею і насиченим автомобільним потоком, зараз повністю вимер: ні машин не видно, ні людей. Багато будинків зруйновані снарядами. Від місцевої чебуречної залишилася тільки піч на згадку. Знамените кафе «Станичник» розкидало мало не на півсела. Частина будинків стоїть без дахів, майже всі – без вікон. Паркани й стіни – у дірках і сколах. Усвідомивши масштаб цієї локальної катастрофи, змахнула непрохані сльози.
Зате батьки як зраділи! Вони і ще кілька десятків сімей, коли була можливість виїхати, вирішили залишитися: мовляв, якщо не пощастить, то краще помремо на рідній землі. Зараз, правда, затишшя, та от чи надовго? Ніхто не знає, ось ніхто й не поспішає повертатися навіть у свої вцілілі будинки. «Сусід з родиною повертався додому з Росії, – каже батько, – з пропускного пункту дзвонить, питає, чи уцілів будинок. Йому кажуть: вцілів, але зсередини все винесли. Так у нього прямо там серцевий напад стався...»
Багато хто вважає, що їхні будинки «чистять», як вони кажуть, «нацики», але прийняти за аксіому те, що мародерствувати не можуть місцеві, не можна – зараз випадки крадіжок почастішали навіть у населених пунктах, які від зони АТО розташовані далеко, причому тамтешня міліція впевнена, що в злодійські групи організовуються переселенці зі сходу, які таким чином «знаходять собі роботу».
Слово за слово – і я тільки зайвий раз переконуюся, що на моїй батьківщині занадто багато проросійськи налаштованих людей. Щоб не засмучуватися (адже видно, чого насправді хоче Росія, тому й боляче, що не всі це розуміють), беру лопату і на город, картоплю садити. Не встигли ми пройти пару-трійку рядів, як з боку лісу (він зовсім поруч) стало чутно автоматні черги. Я з незвички припала до землі, батьки – і вухом не повели. «Це вчення проводять. Мабуть, нові патрони підвезли. Нічого, скоро бахкати почнуть», – філософськи зауважила мама, так і не випустив лопату. Дивлячись на те, як мої незворушно копають землю, знову беруся до діла – і вже до переможного кінця.
Прицільний вогонь по душах
Наступного дня зібралася провідати рідню і друзів, які живуть у Луганську, на непідконтрольній Україні території. Пропуска, ясна річ, у мене не було, та пройти українські блокпости не стало особливою проблемою – мабуть, моє чесне обличчя і київська прописка зробили свою справу. Я, як і більшість місцевих жителів, досить швидко подолала перешкоду у вигляді підірваного моста через Сіверський Донець. І мій телефон, як завжди, задзвонив у самий невідповідний момент. «Що, у підвал захотіла?» – закричав на мене раптом представник «ЛНР» уже на своєму блокпосту. Змовкнувши на півслові, ховаю телефон і намагаюся швидше опинитися на поки що чужій території. Бійці «ЛНР» пропуск вимагати не стали, лише фотографію в паспорті уважно роздивилися, та все-таки пропустили.
За якихось півгодини я – в Луганську. До недавнього часу мені здавалося, що у настроях киян панує апатія і агресія. Але те, що я побачила в Луганську, повністю перевернуло моє уявлення про життєві цінності – кияни на тлі луганчан суцільно оптимісти. «О, Натахо! Скільки літ, скільки зим! – дорогою раптом зустрічаю старого знайомого. – Ти уявляєш, тільки зробив ремонт, навіть меблі не встигли остаточно розставити, як снаряд потрапив прямо в будинок. Слава Богу, з нас там нікого не було на той момент. Приїжджаю – півбудинку немає, а в мене там у сейфі 170 тисяч гривень лежало – кредит погасити, так ні сейфа, ні грошей». – «Що, вкрали?» – «Та ні, снаряд був такої сили, що все стер на порох... Сім'ю під снарядами вивозив до Дніпропетровська. Ледве вивіз – думав, підірвуть дорогою. Зараз син там у школу ходить».
Мовчки слухаю його душевний біль – чоловікові явно хотілося виговоритися. Шкода, що нічим зарадити не можу. Тому спішно прощаюся і йду далі. Всі магазини, за винятком продуктових, закриті – у місті немає роботи, а пенсії «ЛНР» виплачує нерегулярно. Тому луганчани витрачають гроші тільки на продукти. Особливо страждають місцеві модниці – їм доводиться повертати моду дво-трирічної давності, дістаючи з шаф старі речі.
«Україна нас руками і ногами виштовхує в Росію, – скаржиться ще один мій знайомий, луганчанин Ігор, – до нас тут ставляться як до людей третього сорту: на думку не зважають, Леніна скидають на всіх вулицях, а Бандеру звеличують. А як з цим змиритися, якщо у війну бандерівці нашим дідам у спини стріляли?» – « Ну, вони ж тоді теж боролися за свою незалежність, – намагаюся парирувати, – як і сама Україна зараз. А ви нині які ідеали відстоюєте, «Русскій мір»? З усього виходить, луганчани самі затіяли цю війну, а тепер скаржаться»...
Краще б я цього не казала! Почула все і про себе, і про уряд. Друзів своїх вдома не застала, от і бродила без мети і без результату від будинку до будинку, поки не наштовхнулася на свою колишню сьому школу. Від недавно відреставрованої будівлі залишилися тільки стіни. «Що стоїш, обстріляли її, чотири чоловіка тоді загинуло – у підвалі ховалися, а на ранок вийшли на вулицю свіжого повітря ковтнути», – почула поряд з собою знайомий голос. Якби не цей голос, то у згорбленій старенькій ні за що б не впізнала колись сувору вчительку алгебри. Не чекаючи моєї реакції, вчителька пішла у своїх справах.
А я заспішила назад до батьків – на сьогодні вражень досить. Ніколи навіть подумати не могла, що Луганськ перетвориться на місто-привид із шаленими людьми. З такими невеселими думками знову потрапила на наш блокпост. «Пропуск є?» – почав допитуватися у мене український військовий з полку «Чернігів». – «Ні». – «Тоді назад відходите, громадяночко». – «Як назад? Я ж додому йду. Мені в Україну треба». – «Нічого не знаю: у мене наказ – без пропуска не пускати», – остаточно приголомшив мене військовий. Хоч якщо подумати, то він має рацію: за такої ситуації ходити безконтрольно туди-сюди через фактично лінію фронту можна. Але мені ж однаково додому потрапити треба!
Озираюся довкола – скрізь люди теж стоять, намагаються щось довести, умовити, благають, щоб пропустили. Адже Станиця для Луганська – все одно, що Дарниця для Києва: у всіх то родичі, то справи, то за квартирою треба придивитися... А їх не пускають і пропуск далеко не всі можуть отримати – у Старобільськ шлях неблизький. Ось бабусі на жалість і тиснуть. А мені що робити? За своєю журналістською звичкою дістаю телефон і починаю знімати – все, що відбувається навколо. Раптом військовий, який мене не пускав, підкрався ззаду зі словами: «На блокпосту знімати заборонено!» – «Так я не вас знімаю, а людей, і де написано, що людей не можна знімати?» – «Ви що, проблем хочете?» – почав переходити на більш високий голосовий рівень військовий. Тут не витримую я: «Ми що, за таке ставлення до себе на Майдані стояли?» І – вдруге за день – чую про себе і уряд багато такого, чого раніше не знала.
Військовий настільки захопився, що забув про намір мене не пропускати, – про принципи демократії, виявляється, він готовий говорити довго і переконливо. Місцеві бабусі увійшли в моє становище і почати відтісняти мене від бравого солдата у потрібний бік. Він, зауваживши, що «проблема» сама від нього віддаляється, з полегшенням відвернувся. А я потрапила додому.
Найстрашніше: люди звикли до подібного поводження, а військові не поспішають входити в їхнє становище. Але спроба тиснути на жалість укупі з небажанням зважити на необхідність мати пропуск – цілком у нашому менталітеті. З одного боку, до цивільних, які виявилися заручниками ситуації, варто було б ставитися більш терпимо. З іншого, здогадуюся, що військових просто дістали й тому вони настільки нестримані. А щоб позбутися проблеми, потрібно кожному зробити півкроку назустріч: комусь – вгамувати децибели, комусь – таки оформити потрібний папірець. І всім разом зрозуміти, що Україна у нас одна. Розбазаримо – онуки нам «спасибі» не скажуть. Саме над цим і змусила мене міцно задуматися поїздка в рідне село...
Чакри — це енергетичні рівні розвитку Це наші внутрішні центри сили, якими протікає енергія
Будинок може не тільки захищати нас від зовнішніх факторів, але й надавати сили Такий куточок можна створити у....
Стрес є невід'ємною частиною життя сучасної людини Незважаючи на те, що в житті кожного з нас бувають складні ....
Кожна людина зазнає негативного впливу: втома, дратівливість та раптові болі – ознаки енергетичної атаки Борот....
/-1,0117251873016-/
/-pc-/
Top