Значення графіті як історичної пам’ятки важко перебільшити. В Україні колись такі написи називалися «печатіями», «знаменнями». До найдавніших графіті належать написи в Софійському соборі в Києві, які дали змогу історикам встановити час різних історичних подій, дізнатися про життя населення Києва XI—XVII століть. Нині, у ХХІ столітті, графіті знов супроводжують киян.
Чого варті вуличні розписи, присвячені Революції Гідності. Наприклад, зображення поблизу Майдану Незалежності. На ньому — хтось, схожий на ведмедя з коктейлем «Молотова». Це робота луцького райтера Андрія Присяжнюка.
А ще під час подій на Грушевського на стінах однієї з будівель біля барикад у сучасній художній інтерпретації постали Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко. Їх автор — художник, який називає себе Sociopath. Його графіті, де Тарас Шевченко закриває частину обличчя червоною хусткою, Леся Українка у протигазі та жовто-синьому намисті, а Іван Франко у помаранчевій касці з написом: «Я — екстреміст», сьогодні читаються ще глибше.
Ще одне цікаве «знамення» — дівчина у жовто-блакитному шалику вдивляється у бінокль «з балкончику» на Грушевського та бачить Євросоюз. А сірий підземний перехід під Європейською площею перетворився на галерею за ініціативи художників зі спільноти «Арт-мобілізація».
На Андріївському узвозі є величезне графіті заввишки понад 15 метрів під назвою «Відродження України». Його автори — француз Жульєн Маллан та українець Олексій Кислов. Малюнок створили в рамках культурного проекту «Французька весна» у Києві.
Та якщо ви хочете відвідати своєрідний музей графіті, ласкаво просимо на столичну набережну. Набережна Дніпра має багату колекцію таких малюнків. Тут за допомогою всіх кольорів веселки згадують і про Революцію Гідності, і про Путіна, і про улюблений футбольний клуб.
Деякі із названих графіті мають велике значення. Вони насичені емоціями, переживаннями, сподіваннями. Варто знайти спосіб зберегти цей посил сучасників у майбутнє.
