З початку воєнних дій на Донбасі сотні священиків Української православної церкви КП добровольцями пішли на схід, аби допомагати воїнам.
Перші капелани їхали непідготовленими. Сьогодні всі проходять початкові військові та медичні збори, отримують військову форму і навіть зарплату.
Нині кілька десятків священиків знову їдуть на фронт. Це вже третя ротація.
«Священики йдуть служити на один місяць у чотири сектори, - говорить глава Синодального управління духовно-патріотичного виховання УПЦ КП у ЗСУ та інших військових формуваннях України, митрополит Черкаський Іоанн. - І на війні вони повинні бути корисними не лише молитвою. Вміння допомагати собі і ближньому - загальнолюдська необхідність. Проблем вистачає: це і суїциди, і сімейні труднощі. Але після того як почали працювати капелани, справи поліпшилися. Спеціальної фізичної підготовки вони не проходили, вони не спецназівці, але як надавати першу допомогу, як поводитися на замінованих ділянках, мають знати і вміти».
Ось і сьогодні ті, хто вже завтра сядуть у потяги на схід, здобувають навички тактичної медицини.
Як надавати першу медичну допомогу пораненому і евакуювати його з поля бою, розповідає і показує медик-волонтер «Білих беретів» Лариса. «Я не можу взяти зброю і стріляти, але я можу допомагати тим, що навчатиму того, що знаю і вмію», - говорить вона. І далі розповідає, що одне з найважливіших умінь - зупинити кровотечу: «Із цим доводиться стикатися найчастіше. Від цих знань залежить життя людини».
Святі отці навчаються швидко. До здобутих знань ставляться більше ніж серйозно. Але іноді жартують. «Знаєте, яке це задоволення - знімати джгут після його використання, так можна стати наркоманом», - сміється один з них.
Отець Василь з села Олександрівка Кіровоградської області - бородатий чоловік середніх років. «Свого часу служив ще в Радянській армії, тепер, у зрілому віці, хочу служити в українській, тільки вже як капелан, - говорить він. - У мене четверо дітей і троє онуків. У моєму селі дванадцять людей прийшли з АТО, один загинув. І цю трагедію у нас у селі всі сприйняли як особисту».
«Чи страшно йти на війну?» - цікавляться журналісти у отця Олега Оніки. «Звісно, страшно, - відповідає той. - Але людина така істота, яка пристосовується до всього. І ми будемо пристосовуватися. Ми хочемо послужити тими силами і тими талантами, які нам дані. Війна, за своєю суттю, вона антижиттєва, ми маємо її зупинити».
Священики закликають навіть за тяжких обставин не втрачати любов.
Отець Костянтин на фронті вже був. Розповідає, як приїхали до них волонтери. Привезли різне: їжу, батарейки, ліхтарики... «Кожен узяв собі, що міг. Я дивлюся - лежить на підлозі сумка, - розповідає він. - Узяв. Розкрив. А там дитячі малюнки. Забрав я цю сумку собі. Коли йшов на вечерю, вибрав п'ять найзворушливіших. Кажу хлопцям: «От ви віджали собі, що волонтери принесли, але я отримав найдорожче». Ті почали жартувати, мовляв, батюшкам завжди щастить. Тут я дістав ті п'ять малюнків. Роздивлялися ми їх усі разом довго. Раділи. Плакали». «На війні сприйняття священика набагато глибше і щиріше, ніж у звичайному житті», - упевнений капелан.
